Вершина підвівся Юркові назустріч, міцно потис руку.
— Є діло, Юрку. Думають фашисти знищити село Жовтневе, хочуть створити навколо палацу мертву зону.
— Як це знищити? — сполохано запитав Юрко.
— Хіба не знаєш, як фашисти нищать села? Ти ж бачив, як вони палили Дібровне? Тепер розслідують причини загибелі «чорних кентаврів», створили цілу комісію. Гестапівський генерал Лау звинувачує в цьому Маєра. Маєру загрожує розжалування і Східний фронт. Дуже багато залежить від наслідків роботи цієї комісії, від її висновків. І тут буде потрібна твоя допомога, Юрку.
— Що я повинен робити, Іване Петровичу?
— Про це поговоримо пізніше. Є ще одне ризиковане завдання. Для того й викликав тебе на розмову. А поки розкажи, що у тебе нового?
Лейтенант уважно слухав повідомлення Юрка, робив помітки в записнику.
— То, значить, Клейст говорив, що через місяць-два в навколишніх лісах не залишиться нічого живого?
Юрко мовчки кивнув головою.
— Та-а-к, — міркував уголос Вершина, — через місяць чи трохи пізніше нова зброя може бути приведена в дію! Татарський острів випускатиме свою смертоносну продукцію. Ми повинні поспішати. — Лейтенант відкинувся на спинку дивана, уважно подивився на хлопця, потім тихо заговорив: — Нам треба встановити зв'язок з Шредером, терміново вийти на цього хіміка. Ніхто з наших розвідників не має можливості виконати це завдання. Надія тільки на тебе.
Юрко захитав головою:
— Нічого не вийде, Іване Петровичу! Шредер страшний фашист! Він гірший за Маєра, Клейста, Лернера! Він ненавидить мене, як свого найлютішого ворога.
— Не поспішай робити висновки, — перебив лейтенант, — і уважно вислухай мене. Завдання, яке ти повинен виконати, не з легких. Так, не буду приховувати, — Вершина знову пильно подивився на Юрка, — воно таїть в собі неабияку небезпеку. Ти можеш відмовитися, хоча, повторюю, крім тебе нам нема кого направити на розмову з Шредером. Хто зуміє серед білого дня проникнути в село, прийти до старости, викликати німця і розмовляти з ним? Нашого посланця зразу схоплять і розстріляють.
Далі лейтенант почав говорити про такі неймовірні речі, від яких у Юрка перехопило подих, і він вперше в житті не повірив своїм вухам і мимоволі подумав, що все це відбувається уві сні.
— Центр повідомив нас, — чітко вимовляючи кожне слово, як це завжди робив, коли мова заходила про щось надто важливе, сказав Вершина, — що він має достовірні, перевірені дані про хіміка Карла Шредера. Його батько, лікар-антифашист, зник безслідно разом з деякими своїми колегами. Є підстави вважати, що їх розстріляли гестапівці. Сам Шредер (він теж досить відомий дитячий лікар) у свій час брав активну участь в роботі робітничих організацій. Іще коли був студентом Лейпцігського університету, організував студентський марксистський гурток. Брат Шредера — Конрад, відомий хімік концерну «Фарбеніндустрі». Нещодавно він теж загинув при досить таємничих обставинах. Що це за обставини — нам невідомо. Нашим розвідникам пощастило дізнатися, що Конрад Шредер мав доступ до найбільш засекречених справ концерну. При його участі було розроблено якусь надзвичайно сильнодіючу токсичну речовину, яку у величезних кількостях закуповує відомство Гіммлера. Є, повторюю, достовірні дані, що в свій час Карл Шредер ненавидів фашистів, Гітлера, подавав значну допомогу підпільним антифашистським організаціям.
— Неправда все це, Іване Петровичу, — заперечив Юрко, — чиста неправда! Шредер — фашист! Якби ви знали, як він нас ненавидить.
— Можливо, Юрку, — погодився лейтенант, — ти говориш правду. Центр повідомив нам дані майже десятирічної давнини. За ці роки Карл Шредер міг змінитися. І все ж ми вирішили ризикнути. Якщо нам пощастить знайти спільну мову з Шредером, то він зможе подати партизанам неоціненну допомогу.
— Складна ситуація, — зітхнув Юрко. — Як же бути?
— От про це, — пожвавішав Вершина, — я й хочу докладно поговорити з тобою. Зараз у Москві проживає німецька комуністка-емігрантка Лотта Крайзель, запам'ятай її ім'я та прізвище, колишня знайома Шредера. Вони обоє з невеличкого міста Зальцберг, разом училися в гімназії, потім поступили в один і той же рік в Лейпцігський університет. За антифашистську діяльність Крайзель і Шредер були виключені з університету. Потім Крайзель схопило гестапо. Її судили, кинули до концтабору. Через три роки товариші допомогли їй втекти, і Крайзель спершу проживала в Швейцарії, потім оселилася в Парижі і вже звідти прибула до Москви. Вона дала найкращу характеристику своєму колишньому товаришеві, запевняє, що він чесний і незламний антифашист, ніколи не стане зрадником.
— Але ж у нього фашистський залізний хрест, — перебив лейтенанта Юрко.
— Фольксдойч Юрген Берг, — посміхнувся лейтенант, — врятував групу карателів, яка палила село Дібровне і хотіла живцем спалити в церкві п'ятсот жінок, дітей, літніх людей! І Юрген Берг теж має одержати нагороду від фашистів, йому вже вручено за заслуги перед рейхом п'ять гектарів землі, яку він подарував своєму благодійнику старості Щупаку.
— І ви думаєте, — недовірливо запитав Юрко, — що Шредер проти Гітлера?
Лейтенант злегка провів рукою по русявому волоссі, трохи покропленому сивиною, і відповів непевним голосом:
— Нічого достовірного тут ніхто не скаже, сам розумієш, десять років — надто великий строк. І все ж доведеться нам ризикнути. Час не жде! Необхідно знищити склади на Татарському.
— Я повинен піти до Шредера, — спитав Юрко, — і розповісти йому про Лотту Крайзель?
— Не зовсім так, — заперечив лейтенант, — Шредер подумає, що тебе підіслало гестапо, і зразу повідомить про свою розмову з Юргеном Бергом Маєра. Центр, — продовжував Вершина, — запропонував інший варіант розмови з хіміком. Літаком нам прислали фото Лотти Крайзель з її дарчим написом юному співаку Юрку Береговому, датоване 24 серпня 1940 року.
Юрко нерозуміюче зиркнув на Вершину. «Як же Лотта Крайзель, — думав Юрко, — могла подарувати мені своє фото з дарчим написом, коли я ніколи її не бачив, навіть до сьогоднішнього дня взагалі не знав про її існування».
Лейтенант дістав з бічної кишені піджака коричневе шкіряне портмоне, розкрив його і поклав на стіл фото моложавої блондинки з акуратно, рівно викладеною зачіскою, невеличкими, трохи зігнутими бровами, рівним, прямим носом і великими, променистими очима. У незнайомки було округле підборіддя з ледь примітною ямочкою і чорна родимка під лівим оком. На зворотній стороні був напис німецькою мовою, зроблений красивим, майже каліграфічним почерком: «Дорогому юному другу, майстерному виконавцю німецьких народних пісень Юргену Бергу на згадку про перебування в сонячному «Артеку». Буде весна на Рейні! Лотта Крайзель. Артек. 1940».
Юрко прочитав напис і допитливо глянув на лейтенанта.
— Міркували ми, радилися, — пояснив Вершина, — і вирішили створити тобі таку версію. За вирощення рекордного врожаю нового сорту пшениці на дослідній пришкільній ділянці ти був нагороджений путівкою в піонерський табір «Артек».
— Не був я в «Артеку», — заперечив Юрко, — мені дали путівку в санаторій імені Максима Горького. Це в Пущі-Водиці під Києвом.
— Вважай, — заспокоїв хлопця лейтенант, — що ти одержав путівку в «Артек». Там і познайомився з співачкою Лоттою Крайзель. Як тільки дізнаєшся, що Шредер приїхав у село з Татарського острова, підеш до нього і попросиш, щоб він допоміг тобі прочитати напис на фото, бо ти не можеш сам розібрати почерк Лотти Крайзель. Слова: «Буде весна на Рейні» — пароль, яким обмінювалися колись молоді антифашисти. Він був відомий Лотті Крайзель та Шредеру.
— А що я мушу робити далі?
— Далі, — сказав лейтенант, — буде видно. Все залежатиме від того, як поведеться Шредер. Давай візьмемо такий варіант. Шредер, як ми вважаємо, завзятий фашист. І він, прочитавши напис на фото, зрозуміє, що ти підісланий радянською розвідкою. Адже він без сумніву знає, що Лотта Крайзель втекла з фашистського концтабору і зараз перебуває за рубежем. Отже, він намагатиметься затримати Юргена Берга і спровадити його в гестапо. Можливий і гірший варіант. Він прикинеться антифашистом, приспить твою пильність, а вже потім доповість про все в гестапо. Зразу після розмови з Шредером прийдеш до Святого і про все розповіси. Після цього днів десять чекатимеш моїх вказівок. — Вершина мимоволі пригладив рукою волосся, хоча воно було акуратно розчесане. — Будемо міркувати далі. Шредер доповів про розмову з фольксдойчем у гестапо. Чи можна його звинуватити у злочинній діяльності проти «нового порядку»? Чи був Юрген Берг у «Артеку» і чи міг там зустрітися з співачкою Лоттою Крайзель? Так, Юрген Берг дійсно був в «Артеку» влітку 1940 року. І, звісно, він нічого не міг знати про політичні погляди цієї співачки. Вона подарувала йому своє фото, і хлопець показав Шредеру дарчий підпис.
Вершина пройшовся по кімнаті, зупинився навпроти Юрка.
— Неохота мені, Юрку, — тихо, ніби виправдовуючись, вимовив, — посилати тебе на це завдання, але іншого виходу немає. Краще б я сам пішов, якби була така можливість…
Він мовчки походив по хатині і знову сів на диван. Вже зовсім буденно запитав:
— Так, кажеш, недостаючі частини пергаментів з планом підземелля та старих каменоломень були в позолоченій рамці портрета твого пращура? Щастить тобі, хлопче! Така знахідка трапляється раз на сто років.
— Але там немає ніяких позначок, — заперечив Юрко, — таємниця Червоної красуні і надалі лишається невідомою. Даремно ми сподівалися на ці пергаменти. План кам'яних світлиць маємо, а потрапити до них не можемо.
— Нічого, Юрку, — заспокоїв його Вершина, — на все свій час. Рано чи пізно, а все одно розгадаємо таємницю ромбиків та кружалець. А зараз піди додому і принеси мені пергаменти, а також прихопи з собою золото, знайдене на Шляхетському болоті. — Вершина поглянув на трофейний годинник. — Маємо дванадцять годин. Через дві години чекаю твого приходу. Золото приклади свіжою рибою, а рибу притруси кропивою.
Рівно через дві години Юрко приніс лейтенанту пергамент, знайдений у позолоченій рамці, поклав тоненькі згортки на стіл, подав Вершині кошик з золотом, знявши перед тим кропиву та рибу, загорнуті в шматок полотна. Лейтенант важив кошик рукою, мовив задоволено:
— Не менше кілограма… Зараз збираємо кошти на побудову танкової колони «Червоний партизан» — відправимо на Велику землю і твою пайку. Свічка вже здав свою частку. Передав своє золото й Карпухно. На знайдений вами скарб можна побудувати три танки.
Вершина поставив кошик на підлогу, взяв пергаменти, розгорнув їх і почав уважно вивчати план підземелля.
— Даремно, Юрку, — зауважив, — ти ремствував на пергаменти. Тут є над чим подумати та поміркувати.
Лейтенант поволі провів пальцем по довгому, рівному коридору, окресленому чіткими, виразними лініями, пояснив:
— Це підземний хід з Гаркушиного косогору до кам'яної зали «Оргія». А «Оргія» примикає до лівого, крила палацу, де розмістилися казарми «чорних кентаврів». Правда, ми не знаємо, які пристрої відкривають входи до цих приміщень. А що як там блискітки? І ми без будь-яких перешкод проникнемо в казарму диверсантів! Це ж здорово! Хід до підземного переходу замасковано в Холодній печері. Отже нам треба оглянути перш за все підземний хід біля Гаркушиного косогору.
— А мене візьмете, Іване Петровичу?
— Обов'язково!
— Коли ж ми підемо?
— Зараз нічого не можу сказати, — розвів руками лейтенант, — поки що треба все вирішити з Татарським островом. Підземний хід зачекає. А я певен, що він стане нам у великій пригоді!
Юркові дуже хотілося попросити лейтенанта, щоб він дозволив і Лесі прийти на Гаркушин косогір, щоб і вона подивилася на давні, майже тисячолітні виробки, походила по таємничому підземеллі, побачила портрет Червоної красуні. І водночас хлопець розумів, що не можна йому звертатися з подібними проханнями до лейтенанта.
Лейтенант тим часом акуратно згорнув пергаменти, зав'язав їх червоним шовковим шнурком, поклав на край стола.
— Пригодиться нам, Юрку, твоя знахідка. Навіть уже знадобилася. У плані каменоломень позначено кілька невідомих нам входів. Тепер ми почнемо ними користуватися. Одне мені незрозуміло, — навіщо було передавати твоєму пращуру пергаменти повстанцям і не розкривати дію трикутників, ромбиків, кружалець? Отже, можна зробити висновок: той, хто повинен був одержати ці пергаменти, знав таємницю потайних замків. Нам обов'язково треба дізнатися, як діють «ромбики» та «кружальця». Тоді ми зможемо проникнути в казарму «чорних кентаврів» та кабінет Маєра. А там зберігаються послужні списки диверсантів та місцевих агентів гестапо.
— Іване Петровичу, а чому так трапилося, що ніхто не проник у це підземелля раніш, — запитав Юрко. — Про його існування знало багато людей в нашому селі. І зараз старі люди розповідають про підземні розмальовані кам'яні світлиці.
— Ти ж знаєш, — відповів Вершина, — що відомий вхід у підземелля знаходився під Білою баштою. А коли пани, власники палацу, втекли за кордон — у льохах під Білою вежею з'явилася глибока вода. От люди й вирішили, що пан затопив підземелля, і втратили до нього будь-який інтерес.
— А чому не відкачали воду?
— Навіщо? — здивувався Вершина. — І хто б зміг відкачати ту воду? Коли в селі організували колгосп «Нове життя», то спершу мали п'ятеро коней і три пари волів. Люди думали про шматок хліба і не могли займатися всілякими химерами.
Вершина замовк. Підійшов до кошика, взяв кілька дукатів, підкинув їх на долоні і висипав назад у кошик.
— Тепер поговоримо про головне. Незабаром у палац прибуває інспектор з Берліна, генерал військ СС Макс Дітмар. Він має доручення розслідувати причини загибелі «чорних кентаврів», знайти винуватців і суворо їх покарати. Маєру, як мінімум, загрожує відправка на фронт. І, звичайно, не в чині полковника. Дітмар колишній керівник Маєра, він рекомендував його на посаду начальника диверсійної школи «Вольф». Тепер він змушений рятувати свого вихованця, і між ними повинна відбутися довірена розмова. Нам обов'язково треба знати зміст цієї розмови.
Юрко мовчки слухав лейтенанта, міркуючи, яке ж завдання збирається доручити йому партизанська розвідка.
— Дітмар уже був у палаці, — розповідав далі Вершина, — пив каву в Зоряній кімнаті, розмовляв з Маєром, і розмова тривала між ними майже дві години. Але наші розвідники нічого не могли второпати з їхньої бесіди. Німці розмовляли на якомусь незрозумілому діалекті. Пощастило зрозуміти лише окремі слова. І головне, — Вершина підняв догори вказівний палець, — декілька разів згадувався Консул. Цей шпигун, як зрозуміли наші розвідники, добре відомий Маєру та Дітмару. Тепер Дітмар знову прибуває в гості до гера Маєра. Довелося звернутися за допомогою до Віри Миронівни, а вона й розповіла, що дружина вчителя Зоммера, який мешкав у вас на квартирі, розмовляла на якомусь незрозумілому діалекті. І цю говірку знала вся родина Зоммерів. Можна вважати, Юрку, що ти виріс у цій родині. Чи розумів ти їхню балачку?
— Так, Іване Петровичу, — відповів Юрко. — Августа Генріхівна завжди розмовляла говіркою, якою говорили її батьки. Вона нагадувала їй рідні місця, молоді роки. Цей діалект дуже відрізняється від літературної німецької мови, і з незвички його важко збагнути.
— Можливо, — продовжив лейтенант, — ти зумієш збагнути розмову гестапівців. Для нас це дуже й дуже важливо. Без сумніву, вони знову згадають Консула, а може, пощастить вийти й на Рудого, хоча навряд.
— Чому? — поцікавився Юрко.
— Рудий, як нам стало відомо, — пояснив Вершина, — засланий до нас відомством Лау. У фашистів чимало шпигунських служб, і кожна з них готує своїх агентів, керує їх діями. Зустрінемося, як буде все гаразд, у середу о першій годині ночі біля Мавриного дуба. Постарайся прийти вчасно, поки не зійде місяць. Дітмар прибуває вранці в четвер.
У неділю рівно о другій годині дня до Берегових прийшов Маковій. Привітавшись, він одразу ж звернувся до Марії Федорівни:
— Радий бачити тебе, Маріє! Від щирого серця зичу тобі здоров'я та щастя. Ти ніби й не змінилася, навіть ще вродливішою стала. А це дочка? — Маковій поглянув на Галю, яка сиділа за столом, розглядала альбом з узорами. — Вродливу маєш доньку, хоч бери та малюй з неї портрет.
Галя почервоніла, встала з-за столу, ніяково посміхалася.
— Рада і я вас бачити, Симоне Максимовичу, — привітно озвалася Марія Федорівна. — Бажаю й вам доброго здоров'я, довгих літ життя! Сідайте до столу, будете гостем. І ви ще козак хоч куди!
Маковій недбало махнув рукою.
— Е-е, пролетіло життя, — з жалем зітхнув він, — яке там козакування тепер. До старості, Маріє, йдеться.
Марія Федорівна поставила на стіл графин з горілкою, пляшку наливки, закуску, подала Маковію вишитий рушник, сказала Юркові:
— Припрошуй, сину, Симона Максимовича обідати, наливай чарку. Колись Симон Максимович вчився в семінарії з нашим батьком, на фронті разом бідували.