Юрко простягнув фашистові посвідчення, видане Маєром. Той прочитав, задоволено сказав кругловидому огрядному німцеві:
— Гер гауптштурмфюрер. Цей хлопчак має посвідчення, видане штандартенфюрером фон Маєром. Це про нього говорив нам місцевий комендант, радив взяти провідником.
Огрядний німець звів на Юрка бляклі, водянисті очі, запитав:
— Чи є дорога через луки на Татарський острів? Чи зможуть пройти по ній вантажні машини?
— Так, гер офіцер! — відповів Юрко.
— Яка там дорога? Бруківка чи ґрунтова? Чому її нема на наших топографічних картах? Чи цим шляхом ніхто не користується?
— Дороги там справжньої немає, — пояснив Юрко, — восени через луки возять сіно, от і виник там путівець. Є на ньому долини. Зараз вони залиті водою. Але проїхати можна. І пан староста так думає.
Фашист пильно поглянув на Юрка:
— Чи безпечна ця дорога? Чи нема поблизу великих лісів? І чи є в тих лісах бандити? Чи можуть бути на тому шляху міни?
— Я ж сказав, гер офіцер, — ухильно відповів Юрко, — що цей шлях не вважається справжнім шляхом, бо він виник сам по собі. Ним користуються, як вивозять сіно. Лісів великих поблизу немає. Є лише переліски. Але й там можуть затаїтися лісові бандити. Вони приходять з Васильківських Дач. І міни можуть поставити на будь-якій дорозі. Тут не можна ручатися, хоча до сьогодні на путівцю ніхто не підірвався.
— Що є путівець? — поцікавився фашист.
— Дорога, прокладена навпростець, якою дуже рідко користуються. На Татарський острів краще дістатися грейдером, що йде понад Прип'яттю.
— Ми маємо бути сьогодні на Татарському острові, — різко сказав гауптштурмфюрер. — Вирушаємо через дві години. Ти покажеш, як проїхати дорогою, що не позначена на топографічній карті.
Німець поглянув на годинник.
— Вирушаємо о десятій. Ти маєш бути біля передньої машини. Зрозумів?
— Так, гер гауптштурмфюрер!
— Тепер скажи старості, цьому рудому телепню, щоб він терміново підготував квартиру для трьох офіцерів. Квартира повинна бути простора, світла, чиста. Бажано, щоб господар мав корову та пасіку. Офіцери мешкатимуть на цій квартирі півтора місяця. Будинок має бути неподалік поліції, подалі від лісу.
Староста, почувши розпорядження есесівця, пошкрябав потилицю, запитав:
— А що воно за цяця цей німець? Щось велике чи така собі дрібна пташка?
— Велика, Юхиме Мартиновичу, — відповів Юрко, — капітан військ СС, має два залізні хрести, воював у Криму, бо має спеціальний нарукавний знак.
— Не така вже й велика, — роздумливо відказав Щупак, — а все ж таки пташка з кігтями. І не одна, а три. Мабуть, біля них має бути охорона. І мені буде певніше, хоч посплю спокійно цей час. Маю отакий будинок, — поскаржився староста, — а живу, можна сказати, під парканом. Як настане ніч, тікаю з хати, притулюся десь під копицею і дрімаю, прислухаюся, чи не йдуть, чи ніхто не добирається. І папірці хтось підкидає. Як не на ворота наклеять, то в двір укинуть. І все погрожують, обіцяють при першій нагоді пристрелити. Отака сила в німця, а він нічого не може вдіяти. Скажи, хай живуть у мене.
Староста задоволено посміхнувся:
— Продукти для них випишемо в громадському господарстві. І корівку для такого випадку прихопимо. І кабанчика або й двох чи трьох візьмемо…
До Юрка підійшов молодий есесівець, наказав:
— Хай староста мерщій поселяє панів офіцерів на квартиру. Ми цілу ніч були в дорозі, треба відпочити.
— Квартира вже є, — відповів Юрко, — пан староста просить поселитися в його будинку. Він дуже радий прийняти таких поважних гостей.
— Який у нього будинок?
— Найкращий у селі. Сім кімнат. Є корова, пасіка, свіжа риба.
Фашисти із старостою вийшли на вулицю. Молодий есесівець показав рукою на колону чорних фургонів, які заповнили вулицю:
— Отже, о десятій ти маєш бути біля передньої машини. Не затримуйся й на хвилину. Зараз можеш бути вільним.
Коли Юрко повернув на свою вуличку, побачив Святого, — той ішов йому назустріч. Хлопець хотів розповісти про несподіване доручення, але Павло Павлович перебив його, заговорив тихо:
— Знаю. Слухай мене уважно. Довелося нам терміново внести зміни в нашу операцію. Є можливість побувати тобі на Татарському острові. Це дуже важливо. Фашисти везуть туди якесь обладнання. На шляху підірвалося два фургони. От німці й змушені добиратися на острів через Тюківку. Непомітно подивишся, що воно там робиться. І основне твоє завдання — дізнатися, чи йде вузькоколійка в підземні виробки. Ти знаєш Кузьму Карпухна?
— Знаю, до війни працював у колгоспі рахівником.
— Він зустріне колону машин за Рогозячим болотом, отам, де путівець повертає на Татарський. Як побачиш Карпухна, обов'язково зупини машину. Він покаже, де партизани поставили міну, і ти розкажеш про неї фашистам.
— Як бій на Кам'яному Розі?
— Розколошматили есесівців та диверсантів. І танкетки не допомогли. Карта Маєра бита, і тепер доведеться, мабуть, розпрощатися з ним, бо лягає йому рівна доріжка на фронт. Можуть бути непереливки й тобі. Маємо відомості, що начальником диверсійної школи хочуть призначити одного з заступників генерала Лау. От він і почне заганяти під лаву тих, до кого з довір'ям ставився Маєр. Правда, зараз не варто про це вести мову. Поживемо, побачимо, як воно буде. Дивися не проґав Карпухна, міна спрацює безвідмовно.
— Не проґавлю.
— Як приїдете на Татарський, дивися на все байдуже, ходи, нагнувши голову, удавай, що нічого тебе не цікавить.
— Павле Павловичу, — ображено перебив Святого Юрко, — скільки можна повчати та попереджати? Хіба ж я мала дитина? Сам знаю: треба бути обережним, обачним, не робити ніяких помилок. І ви мені про це говорите, і лейтенант завжди нагадує. Кожен раз одна й та інструкція!
Стрижак сердито блиснув очима.
— Слухай, Юрку, ти мусиш раз і назавжди запам'ятати одну надзвичайно важливу річ: ми не повчаємо тебе, а вчимо. І ти повинен прислухатися до наших порад. Допустиш помилку — загинеш.
— Вибачте, Павле Павловичу, — зніяковіло промовив Юрко.
— Нічого, — кивнув головою Святий, — краще тут все обміркувати, бо там буде пізно. Завдання у тебе, Юрку, дуже важливе і небезпечне. На острові ведеться якесь надзвичайно засекречене будівництво. Татарським дуже цікавиться «Центр». Ми посилали туди наших людей, і ніхто з них не повернувся. Ти десятий наш посланець! Десятий! От і доводиться попереджати.
Дощ трохи вщух. Важкі хмари сіяли на землю густу, дрібну мжичку. На вулицях порозливалися величезні калюжі. Святий притишив ходу, струсив з ряси воду, поправив на грудях хрест на тоненькому блискучому ланцюжку:
— Привіт тобі Клара передавала. Спасибі за продукти та марки, підтримав ти мою родину. Дуже сутужно їм довелося. Діти з голоду почали пухнути.
— Чого ви зразу не сказали про своїх, — перебив Стрижака Юрко, — я б раніше заїхав, завіз борошна та картоплі. Скоро знову поїду в Київ — завезу ще продуктів.
— І не подумай, — заперечив Святий, — навіть близько не потикайся. От, бач, і знову доводиться тебе вчити. Ніколи не варто даремно ризикувати. За родиною майора міліції Стрижака, мабуть же, ведеться нагляд. Гестапо, я певен, цікавиться, хто до них ходить. Зацікавляться й тобою. Чого це фольксдойч Юрген Берг привозить продукти родині Стрижака, який зараз нібито служить в армії? От і доберуться німці до нас із тобою. Ниточка завжди доводить до клубочка. Ні, як будеш у Києві, зайдеш у монастир, передаси Кларі борошно і гроші. Так буде краще.
Святий побажав Юркові успіху, ще раз нагадав про Карпухна, повернув до своєї хати, і його висока, ставна постать розтала в сірій мряці.
Юрко теж пішов додому. Треба попередити матір про свою поїздку на Татарський острів. Із вдячністю подумав про Стрижака. Прийшов попередити про небезпеку, розповів про ту міну, що поставили на путівці, і Карпухна послав. Турбуються про нього підпільники, оберігають. Цікаво, звідки Святий дізнався про колону ворожих фургонів? А також про те, що їх має супроводжувати Юрко? Добре працюють підпільники, все їм відомо, всюди вони встигають. І скрізь у них є свої люди. Он і Кузьма Карпухно — тихий, хворий, ніхто й не подумає, що здатний поставити міну, а він своє діло робить на совість. І Святий, майор міліції, поранений, а пішов працювати в підпілля. От тобі й батюшка! Ніхто й не подумає, що він партизанський розвідник. А Клара, його дочка, послушниця, безстрашно виконує доручення підпільників. І він, Юрко, отак несподівано став фольксдойчем, «заприятелював» з гестапівським полковником Маєром.
Коли проходив повз будинок старости, побачив на ґанку Щупака.
— Іди сюди, Юрку, — покликав той. Юрко зайшов.
— Розповім тобі новину, чи воно правда, чи, може, й вигадка, а треба буде піти та подивитися, на місці перевірити цю чутку. От новина — так новина! — заусміхався староста.
— Яка новина, Юхиме Мартиновичу?
— Та тут таке почув, що ледве не вшкварив гопака. Зразу подумав, що сон мені видиться. Тільки ти ж дивися — нікому ні слова, ні півслова, бо ласих на дурничку багато знайдеться. — І зашепотів Юркові майже на вухо: — Повінь вимила хуру на Шляхетському болоті, а в ній, я думаю, має бути всяке добро. Щось там, звісно, пропало, зогнило, бо як-не-як, а скоро триста років, як відбувся бій на тій трясовині, а може, вже й більше минуло. Тільки золото та срібло ніякому часові не підвладні. Отож треба розкопати ту хуру, поняв? Мені одному таке діло не під силу, лячно потикатися самому на болото: заграєш у бурчак — і сліду не лишиться. Треба вдвох іти, один оступиться, інший виручить. Скарб, як знайдемо, поділимо порівну. Я чоловік чесний, ти ж знаєш, свого не даю, а чужого не беру, звісно, як воно без догляду не лишається. Чує моє нутро, що є на тій хурі золото. Не може не бути, бо шляхта завжди брала з собою в похід коштовні речі. А золото завжди пригодиться. Приїдеш з острова — і підемо, як земля трохи протряхне!
— Навіщо нам те золото, Юхиме Мартиновичу, — засумнівався Юрко, — дізнаються німці — відберуть. І все одно нічого за нього зараз не купиш.
— Навіщо-навіщо, — перекривив Юрка Щупак. — Щоб ти знав — уся сила в золоті. У грошах! Яка власть не буде, а золото все одно в пошані. Золото й нагодує, й одягне, дасть захист, притулок.
…Юрко забіг додому, поснідав, одягнув чоботи, фуфайку, сказав матері:
— Поїду з німцями путівцем на Татарський острів. Там ціла колона машин зібралася, а як проїхати — не знають.
Мати сполохано глянула на сина, запитала:
— Чого вони вчепилися в той острів? Знову якусь капость задумали на наші голови. Ще в червні забрали в селі Грибарі дівчат, повезли їх туди, і нема про них ніякої звістки. Зникають люди, як у прірву падають.
— Не переживай, мамо, — заспокійливо озвався Юрко. — Буду обачним, а їхати — мушу!
— Села не збираються палити? — стривожено запитала мати. — Бо що не роблю, а про карателів думаю. Може, й правду говорить тітка Марина…
— Не казав мені староста нічого, — відповів Юрко, — а я не розпитував.
— Дай бог, щоб усе було добре, — зітхнула мати і похвалилася: — Приходила до нас Марфа Солодовникова, плакала, бідкалася, що зовсім відбився її Петро від рук, не слухається, почав випивати. Збираються на досвітки, грають у карти і п'ють самогонку. Пропадає хлопець.
— Хай п'є, як у голові десятої клепки немає.
Мати витримала паузу і заговорила далі з тривогою в очах:
— Казала Марфа, щоб ти остерігався, бо Петро наміряється тебе зі світу звести. За Лесю. Не може простити, що вона тебе тримається. І Марфа сама чула, як Петро зі своїми дружками домовлявся втопити тебе в Прип'яті. Хочуть підстерегти, як труситимеш ятери, убити і вкинути у річку. Страшно мені, Юрку, таке слухати! А що робити — не придумаю.
— Не бійся, — став заспокоювати матір Юрко, — нічого мені Петро не заподіє! І чого він, як той реп'ях, до Лесі причепився? Не хоче дівчина з ним дружити, при мені говорила. І зі мною перестав вітатися, вважає мене зрадником, фашистським прислужником. А тепер ще й погрожує вбити. Та я про того Солодовника й думати не хочу. Ти теж не переживай. Побалакає Петро й перестане.
— Не кажи, — заперечила мати, — від п'яної людини всього можна чекати. Марфа дуже попереджувала, просила передати, щоб остерігався й Сергія Паламарчука, бо і той все торочить, що тебе треба вбити й вкинути ракам на сніданок… Зрадником та запроданцем називає.
— Добре, мамо, буду обережним, — пообіцяв Юрко і відчинив хвіртку.
Поблизу машин вже метушилися солдати, водії прогрівали двигуни. Юрко підійшов до передньої. Біля відчинених дверей молодий есесівець розмовляв із сивуватим літнім німцем. Есесівець підкликав хлопця, сказав:
— Оце, гер Клейст, і є наш юний провідник, він їхатиме в передній машині, показуватиме дорогу до таємничого острова.
Літній німець звів голову, сказав Юркові глухуватим голосом:
— От і чудово! Поїдемо разом з тобою, мені конче треба вирішити важливу справу. Отже, мій юний друже, сподіваюся на твою допомогу.
У кабіні величезного «опеля» сидів кремезний водій і, не перестаючи, грав на невеличкій, всіяній білим перламутром губній гармошці. Юрко звернув увагу, що більшість солдатів справді вдягнені в широкі чудернацькі полотняні штани та білі просторі куртки. На їхніх головах стриміли високі полотняні пілотки. Юрко вже знав, що таку форму носять німецькі будівельники. Минулої осені солдати в білому полотняному вбранні мурували доти біля палацу, відбудовували зруйнований міст через річку Купельницю. Отже, на Татарському острові, напевне, ведеться якесь секретне будівництво.
Знову припустився дощ, лунко застукотів по кабіні, густо зарясніли бульбашки на калюжах. Молодий есесівець і Клейст пішли вздовж колони й зникли за поворотом.
Водій перестав грати, висунувся з кабіни, запросив Юрка:
— Іди в кабіну, чого даремно мокнути під такою зливою.
Юрко зайшов в кабіну, сів на широке, пругке сидіння, подякував.
— Ох і дощ! — дивувався водій. — Справжній потоп! Добре, що тут пісок, бо під Києвом чорнозем — ледве вибралися, не дорога, а магніт.
Шофер знову заходився грати на губній гармошці, а Юрко мовчки дивився в залите водою скло і водночас думав. Хто цей Клейст? Що йому потрібно? Якої допомоги чекає цей фашист від нього? Втікач з Бобрового острова, якого пощастило врятувати в плавнях, розповідав про есесівця-хіміка доктора Клейста, який випробовував на полонених якісь отруйні речовини. Тільки того Клейста вбили повсталі полонені. А може, лише поранили, він лишився живим і тепер їде на Татарський острів? Мабуть, так воно й є. Жаль, що полонені випустили з рук цього фашиста. Цікаво, що есесівці роблять на острові? Може, знову випробовують на людях отруйні речовини? Недавно через село німці гнали колону полонених. І вели їх на Татарський острів…
Нарешті до «опеля» підійшли троє — Ремер, Клейст і високий незнайомець з рум'яним, випещеним лицем. На його мундирі поблискував новенький залізний хрест. Всі вони мовчки сіли на заднє сидіння, й одразу від машини до машини пролунала команда:
— Рушай!
Натужно запрацював мотор, і машина, важко зрушивши з місця, поволі попливла по залитій водою розгрузлій дорозі. Молодий есесівець догідливо звернувся до Клейста:
— Гер Клейст, ви зараз можете про все дізнатися від нашого провідника. І ми найближчим часом виконаємо доручення вашої матері.
Клейст одягнув чорні рогові окуляри, запитав Юрка:
— Ти знаєш, де є Бобровий острів?
— Так, гер Клейст! На протилежному березі Прип'яті, неподалік села Катеринівки.
— Так, так, — закивав головою Клейст, — там дійсно є село Катеринівка. Ти давно був на цьому острові?
— Давно, гер Клейст, ще до війни. Їздив туди, щоб подивитися на боброві хатки. Там є велике озеро, і бобри будують на ньому свої оселі.
— Як далеко той острів від вашого села? — розпитував Клейст. — І як краще проїхати до тієї місцевості?
— Човном, — відповів Юрко. — Годин за дві можна добратися, а машиною треба робити чималий гак.
— Ти зможеш повезти нас човном на острів? — запитав Клейст. — І чи немає в тих місцях бандитів?
— Не знаю, гер Клейст, — відповів Юрко, — у плавнях зараз немає нікого. Не думаю, щоб хтось лишився й на Бобровому острові. Але бандити можуть з'явитися скрізь, і треба бути дуже обережним.
— Так, — погодився Клейст, — ти міркуєш логічно, і це робить тобі честь. Поміркованість у твої роки — ознака розуму.
Клейст дістав з кишені пачку сигарет, пригостив водія, есесівця, мовчазного німця, запитав Юрка, чи він не палить, а коли той відмовився, похвалив його за відмову, сказавши, що палити взагалі нікому не варто…