— Доповідна записка Зауера потрапила до рейхсміністра?
— Дивне запитання, — насмішкувато відповів Дітмар. — Як же вона могла кудись потрапити, коли полковник Маєр і сьогодні керує школою «Вольф»? До речі, Зауер загинув у Мінську при нез'ясованих обставинах. За нього розстріляно сто заложників. Доповідна знаходиться в моєму сейфі. Але я обурений! Так, так, гер Маєр, ваш вчитель і благодійник — обурений! Як же ви, гер Маєр, могли приховати від мене таку кількість золота?
— Це не зовсім так, мій генерале.
— Як я маю розуміти ваші слова, гер Маєр, «не зовсім так»? Ви захопили меншу кількість золота, ніж говориться в доповідній Зауера?
— Дійсно, наша група, — відповів Маєр, — захопила власника золотого скарбу, але більшовик-фанатик не бажає розголошувати свою таємницю.
— Невже ви так і не зуміли розв'язати йому язика?
— На жаль, ні. Цей комуніст виявився справжнім фанатиком. Ніякі тортури на нього не діють.
— Де перебуває цей фанатик зараз?
— У підземеллі цього палацу. Тут є досить просторі приміщення.
— Я можу поговорити з ним?
Було чути, як Маєр підняв телефонну трубку:
— Гер Краус, прошу привести в мою опочивальню арештованого номер один.
Невдовзі рипнули двері, і до Зоряної зайшло кілька чоловік, почулося гупання важких солдатських чобіт.
— Вартові можуть бути вільні, — наказав Маєр. — Залиште арештованого і чекайте в коридорі.
— Пане Спичак, — намагаючись надати своєму голосу лагідності, почав Дітмар ламаною російською мовою, — прошу вас сідати. Я буду порозмовляти з вами. Прошу випити келих коньяку. Я прийшов до висновку, що коньяк поліпшує настрій, сприятливо впливає на розумові здібності людини і дає їй можливість прийняти єдино правильне рішення.
— Дякую, — почувся глухуватий, байдужий голос. Спичак говорив чистою німецькою мовою. — Але я не вживаю хмільних напоїв, бо вважаю, що вони затуманюють розум людини, отруюють її свідомість.
— О, — пролунав здивований голос Дітмара, — ви знаєте німецьку мову? Звідки? Де навчалися?
Спичак пояснив:
— Після революції партія послала мене вчитися в Лейпцігський університет, там я закінчив економічний факультет.
— Коли? — запитав Дітмар.
— Невдовзі перед тим, як Герінг підпалив рейхстаг і хотів звинуватити в цьому злочині болгарського комуніста Димитрова.
— Ви смілива людина, гер Спичак! — насмішкувато мовив Дітмар.
— Мені нічого втрачати, — в тон йому відповів арештований.
— Отут я з вами не згоден, — жваво заперечив Дітмар. — Ви маєте можливість стати багатою і шанованою людиною.
— Я вже чув цю пісню, — байдуже кинув Спичак.
— Сьогодні з вами розмовляє генерал німецької армії. І я зумію дотримати свого слова. Слухайте мої пропозиції. До речі, це остання розмова. Або ви приймаєте наші умови, або завтра на світанку будете розстріляні.
— Я вам відповім наперед, — зневажливо відказав Спичак, — що ніяких умов і пропозицій фашистів не приймаю.
— Хай і так, — погодився Дітмар, — але я все-таки висловлюю наші пропозиції. Нам відомо, що ви заховали п'ятдесят два кілограми золота і десять мільйонів карбованців паперових грошей. Ми затримали вашого шофера, якого ви відпустили додому, і самі повели машину. Він про все розповів під час допиту. Якщо покажете нам місце, де сховано скарб, вам буде гарантоване життя. Ми дамо вам паперові гроші, десять кілограмів золота і переправимо вас на територію нейтральної Швейцарії. Звичайно, при умові, що ви ніде не промовитеся про нашу угоду.
Дітмар помовчав, потім продовжив загрозливо:
— Якщо ж не приймете наших умов, то, повторюю, будете розстріляні завтра на світанку. Подумайте і зробіть вибір. Сьогодні ще маєте можливість зробити його — завтра буде пізно.
— Я вже давно зробив вибір, — спокійно відповів арештований. — Вибір остаточний і безповоротний. Золота я вам не віддам! Не бачити вам його, як власного вуха.
— Поясніть мені ваше рішення, — мовив Дітмар. — Невже чуже золото має для вас більшу цінність, ніж власне життя?
— Золото не моє, а державне, — пояснив Спичак. — Я керуючий державним банком і відповідаю своїм життям, честю, совістю за доручені мені цінності.
— Ви комуніст? — запитав Дітмар.
— Так, комуніст-ленінець, — з гордістю відказав Спичак — учасник штурму Зимового палацу, воював з кайзерівцями в 1918 році. Я завжди чесно виконував свої обов'язки і виконаю їх до кінця. Зрадником ніколи не стану.
— Така вірність своїм ідеалам похвальна, — стримано сказав Дітмар, — але все повинно мати розумні межі. Я не залякую вас, Спичак, але завтра ви будете обов'язково розстріляні. Зважте, що життя дається людині лише один раз. Це істина, яку ніхто не спроможний заперечити. Чи згодні ви зі мною?
— Звичайно.
— От бачите, — почувся задоволений голос Дітмара, — наші погляди збігаються. Адже факти — вперта річ, і заперечувати їх неможливо.
У Зоряній клацнула запальничка, і Дітмар сказав:
— Можливо, і ви запалите, Спичак? До ваших послуг чудові гаванські сигари. Сьогодні ми воюємо з Америкою і палимо заокеанські сигари. Ви економіст, зробіть потрібний висновок з цієї дрібниці.
— Я не палю, дякую.
На якусь мить запанувала мовчанка.
— Так на чому ми зупинилися? — знову почав розмову Дітмар.
— Ви сказали, мій генерале, — поквапливо нагадав Маєр, — що заперечувати очевидні факти неможливо.
— Саме так, — проказав Дітмар. — Ви, Спичак, погодилися, що життя людині дається лише один раз. І якщо не пристанете на наші умови, завтра будете мертві. Ваш труп закопають у якомусь глухому закутку, зрівняють землю, і ніхто не згадає, що жив колись на землі Корній Спичак і поліг смертю, рятуючи чуже золото. А ваші діти виростуть сиротами, житимуть в холоді і голоді, бо їх батько не думав про їх майбутнє. Ви згодні зі мною, Спичак?
Спичак відповів:
— Не згоден, мої діти знатимуть: їх батько поліг за Радянську владу, лишився їй відданим до кінця. Вони будуть гордитися своїм батьком.
— Даремно ви сподіваєтеся на таке, Спичак, — заперечив Дітмар, — даремні ваші надії. Я накажу надрукувати в окупаційних газетах повідомлення про передачу німецькій адміністрації значних цінностей керуючим банком Корнієм Спичаком, якому за цей вчинок виділено щедру нагороду і надано можливість проживати на території Німеччини, оскільки він боїться помсти більшовицьких агентів. Надрукуємо й фото: ви в оточенні німецьких офіцерів передаєте золото представникам окупаційних властей. І ваших дітей знайдуть на Уралі. Навіть на Північному полюсі. І тінь вашої мнимої зради впаде на весь ваш рід.
— Хай і так, — почулася тверда відповідь Спичака, — але золота я вам не віддам. Нехай я буду вважатися зрадником своєї Батьківщини, але не стану ним насправді.
— Це героїчна позиція! — глумливо прогудів Дітмар. — Але я не розумію, в ім'я чого ви так безглуздо жертвуєте своїм життям, майбутнім своїх дітей?
— В ім'я Радянської Батьківщини!
— Непереконливо, — заперечив Дітмар. — Яке відношення мають між собою золото, ваше життя — і Батьківщина?
— Пряме, — переконано відповів Спичак. — Вам не дано цього збагнути.
— Чому? — вихопилось у Дітмара.
— Ви, буржуа, капіталісти, вважаєте себе центром всесвіту. Для вас основне — гроші, золото, власне благополуччя. Влада і розкоші — мета вашого життя.
— Що ж є метою вашого життя? — розлючено процідив Дітмар.
— Благополуччя мого народу, — відповів Спичак, — і моїх дітей в тому числі. Я, вчорашній раб, здобув волю. І я знаю їй ціну. Я став господарем своєї землі. І захищаю її, як можу і як умію. Тільки вам цього не збагнути! Сліпій людині не можна розповісти, який вигляд має сонце, і глухий ніколи не зможе отримати насолоду від музики.
— Все це лише красиві слова! — розсердився Дітмар. — Я настійно вам раджу скористатися нашою пропозицією. Совість, честь, обов'язок нічого не варті, коли йде мова про збереження власного життя. Невже ви не можете збагнути цієї простої і незаперечної істини? Даю вам слово німецького офіцера, що завтра ви вже будете трупом. Як правило, від мертвих лишається горбок землі, могила. Від вас не залишиться нічого. Ви зникаєте безслідно, хоча могли б жити в розкошах та достатку. Даю вам останній шанс.
— Я не можу зрозуміти вас, а ви не спроможні збагнути моїх поглядів, — зневажливо кинув Спичак, — бо говоримо ми про зовсім різні речі. А раз так, то й нема нам про що говорити. Золото ви не одержите! Це я вам заявляю напевно! Комуніст ніколи не стане зрадником.
Дітмар розлючено наказав Маєру:
— Вивести! І розстріляти зараз же!
Маєр викликав варту.
— Вивести і розстріляти негайно! Про виконання наказу доповісти!
— Фанатик! — обурено вигукнув услід Спичаку Дітмар. — І всі вони в переважній більшості фанатики. Солдати, партизани, підпільники, жінки і діти вмирають і лишаються вірними своїй ідеї, більшовикам. Вони отруєні ними, всі як один. Цей в'язень поводився так, ніби взагалі не боїться смерті. Але ж він напевне хоче жити! Молодий, дужий, повний сили. І спокійно пішов на видиму смерть! Єдиний дійовий засіб боротьби з такими фанатиками — їх повне знищення. Повне! Тут я цілком згоден з Гітлером. Але ж їх двісті мільйонів. Практично знищити за короткий час таку масу населення неможливо. Для цього потрібно не менше як десять років. Ми не можемо мати цей час. І ми програємо цю війну. Правильніше, ми вже її програли.
— Ні, мій генерале, — гаряче заперечив Маєр, — ми виграємо цю велетенську, ще незнану в історії битву. Скоро впаде Сталінград. Наше військо форсує Волгу, і танкові колони вермахту підійдуть до Уралу, паралізують цей промисловий центр більшовиків. Проти комуністів виступлять наші союзники — Японія і Туреччина. Москва не спроможна витримати такого натиску. Останні події повністю підтверджують розрахунки фюрера. Ще один удар — і німецька армія на Уралі!
— Дурниці! — рішуче вигукнув Дітмар. — Всі ці нікчемні розрахунки фюрера — заспокійливі пілюлі для обивателя. Німеччина стікає кров'ю, війна програна, і ми, Отто, повинні думати про свій власний порятунок. І не тільки думати, а й діяти — і діяти поскоріше. Нині цю гірку істину розуміє багато високопоставлених осіб, і вони вживають належних заходів. Нам варто вже сьогодні подумати про майбутнє. Воно проступає в досить похмурому забарвленні.
— Я не розумію вас, мій генерале. — Голос Маєра тремтів.
— Зараз я все поясню, — пообіцяв Дітмар. — Мені достовірно відомо, гер Маєр, що деякі наші колеги, звичайно, ті, які мають солідні заощадження, придбали на всякий випадок гарні маєтки в країнах Південної Америки. Гроші цього фанатика стали б нам у неабиякій пригоді. Навіть подумати страшно про таке багатство. І воно випорснуло з наших рук. Кожна людина, Отто, повинна мати кошти на чорний день, який невмолимо наближається до нас. І нам треба поспішати, бо часу дуже обмаль. Необхідно зробити все, щоб оволодіти скарбом пана Хоткевича.
— Невже справді становище таке безнадійне? — не вірив Маєр. — Адже фюрер обіцяє застосувати нову зброю.
— Блеф! — вів своєї Дітмар. — Ніяка зброя не спроможна врятувати нас від поразки. Зараз я мушу їхати на Татарський острів, ознайомитися з підготовкою до виробництва та застосування цієї, так званої, нової зброї. Добре, як нам пощастить за допомогою хімії очистити від ворогів тили наших військ. І всі оці ліси, болота перетворити на мертву зону. Звісно, цей місцевий успіх не може принести нам перемогу над ворогом в Сталінграді. Через місяць маємо почати операцію «Сахара». Приступимо до очищення Полісся від партизан. Спробуємо використати нову зброю проти білорусів. Взагалі ці партизани все більше нахабніють. Проти них доводиться кидати регулярні війська. Нині з фронту довелося зняти двадцять вісім дивізій. Нарешті витруїмо партизан і на скипидарному заводі. Надто багато диверсій влаштовують ці бандити на навколишніх залізницях.
Фашисти ще перекинулися кількома фразами і вийшли із Зоряної, за ними зачинилися двері і голосно клацнув замок.
Юрко рвучко встав і не пішов, а побіг до лейтенанта, розповісти про почуті новини.
Вершина сидів у кімнаті Червоної красуні, читав грубезну книгу в шкіряних палітурках. Побачивши Юрка, запитав:
— Ну, про що там домовлялися фашисти? Юрко вирішив почати з головного для Вершини:
— Іване Петровичу, жива ваша Люся. Її скоро мають привезти в Київ. Маєр хоче судити підпільниць і видати її за зрадницю.
— Не поспішай! — перебив його Вершина. — Розповідай по порядку, з подробицями.
— І Консул тепер відомий, — поспішив Юрко. — Правду ви говорили, він справді ходить у шапці-невидимці. Знаєте, до чого додумалися фашисти? Поставили в кабінеті колишнього власника скипидарного заводу цілеспрямовані мікрофони — і всі розмови записуються на магнітну плівку. У них є своя Зоряна. Тільки ще досконаліша за нашу.
Лейтенанта ніби вітром вимело із-за столу, він підбіг до Юрка, схопив його за руку, майже силоміць посадив на диван, наказав:
— І куди ти поспішаєш, кажу ж, розповідай поволі. Так хто такий Консул, як його прізвище, як? Хто він такий? Де фашисти поставили мікрофони? А де знаходиться магнітофон? Чому ми на них не натрапили? Виходить, що тут почала діяти техніка!
Юрко поглянув на свої записи і став переказувати Вершині розмову гестапівців докладно, щоб нічого не пропустити. Найбільш важливі деталі Вершина просив переказувати двічі, а то й тричі. Він швидко записував усе в товстий блокнот.
— Так, кажеш, починають діяти диверсійні школи? Ти не переплутав їх назви? Це дуже важливо! Тут такий фейєрверк можна влаштувати!
— Ні, Іване Петровичу, без помилок!
— Молодець, Юрку! Велике спасибі тобі! Нарешті ми вийшли на Консула! — лейтенант на радощах ударив кулаком по столу. — Тепер все зрозуміло! Тепер ми так провчимо фашистів, що довго будуть пам'ятати — і мікрофони, і магнітофони!
— Ви знаєте, хто такий Консул?
— Місцевий лісник, — гнівно мовив Вершина, — колишній петлюрівець, бандит, який проживає на Васильківських Дачах під чужим прізвищем, видавав себе за учасника громадянської війни, ще в 1941 році став партизаном, провідником. Ми виділили йому комірчину на горищі, а він прилаштував там магнітофони. Тепер зрозуміло, чому фашисти не руйнували будинку Фогеля на Васильківських Дачах. Хай же начувається Консул! А Рудий чого вартий! Нічого певного про нього не говорили фашисти?
— Ні, нічого…
— Про Люсю нічого не переплутав?
— Ні, Іване Петровичу, переказав усе слово в слово!
— Гаразд! Тепер нам можна буде загадки фашистам загадувати. І школа «Вольф» не сьогодні-завтра почне діяти. Все більше дається взнаки Татарський острів. Так там, кажеш, нова зброя! — Лейтенант підсунув до себе блокнот, відкрив чисту сторінку, сказав Юркові: — Розповідай знову про розмову в Зоряній, так, ніби ти мені нічого взагалі не говорив.
— Я ж вам уже все розповів! — здивувався Юрко.
— Кажу ж — знову повторимо. Можливо, щось забув, щось не так сказав. А зараз на щось звернеш більшу увагу. Все це дуже важливо.
Юрко знову почав розповідати…
— Доповімо в центр про Спичака, — пообіцяв лейтенант, — не пощастить фашистам очорнити ім'я чесного патріота-комуніста. — Він поглянув на годинник. — Хоча б скоріше настала ніч. От зрадіє командир загону, що нарешті пощастило вийти на слід Консула. Майже рік він видавав наших людей, завдавав удар за ударом і лишався безкарним. Тепер лишився Рудий! Та дійде черга й до цього зрадника. І Рудий нікуди не дінеться, за все відповість, за все розквитаємося.
Коли настала ніч, Вершина вивів Юрка з підземелля, міцно потис руку:
— Ну, будь здоров! Велике-велике тобі спасибі!