Командир загону співчутливо поглянув на Вершину:
— Якщо це справді так, то тут можна щось і придумати. Дамо відповідні інструкції Кравчуку. Хай його «фюрер» постарається дізнатися про цей процес докладніше. Німець буде зустрічатися з Кравчуком. Хай він проінформує його про цю справу. Спробуємо вжити якихось заходів, лиш би фашисти привезли арештованих підпільниць на Україну. Зробимо все можливе, щоб урятувати наших дівчаток…
Увечері Вершина та Поух знову прийшли в штабну землянку. За столом, крім командира, сиділи начальник штабу Макаров і троє незнайомих чоловіків у військовій формі без відзнак. Один з них, стрункий, широкоплечий, з блакитними очима, підхопився з місця, подав руку партизанським розвідникам, промовив м'яким, довірливим голосом:
— Майор Нікітін. Командир диверсійної групи, а це мої помічники — капітан Доронін і старший лейтенант Агєєв. Сьогодні вночі ми підемо в село Жовтневе. Звідти легше буде вести спостереження за Татарським островом.
У штабі докладно обговорили наступну операцію, яку запропонував лейтенант Вершина. Схвалили її одноголосно. Майор Нікітін сказав, що він цілком і повністю підтримує лейтенанта і радить йому написати доповідну записку, в якій викласти свої міркування, факти, спостереження.
Затим майор поклав на стіл коробку «Казбеку», запросив:
— Закурюйте, товариші, наших, вітчизняних. Командир загону взяв цигарку, запалив, запитав Нікітіна:
— То що, може, хай Консул ще трохи погуляє?
— Навіщо? — перепитав майор. — Досить з нього, нагулявся.
Розділ тринадцятий
ПОБАЧЕННЯ НА РИНКУ
Юрко вже звик, що вранці, одразу по комендантській годині, до них приходять люди. Найчастіше до матері навідувалися жінки, просили позичити або продати склянку солі, миску борошна, шпулю ниток, коробку сірників. Добре, що Свічка за наказом лейтенанта Вершини привіз трохи припасів, відбитих у фашистів. І Маєр розщедрився, наказав видати Юргену Бергу пайок — борошно, маргарин, вермішель, три банки тушонки, солі. Мати потроху наділяє харчами людей, особливо тих, хто має малих дітей, бо їм найбільше дошкуляє голод.
Лейтенант порадив давати продукти людям, але робити це обережно, так, щоб не кидалося в очі, не викликало ні в кого підозри. Мати «позичала» борошно, пояснювала, що німці щедро платять Юрі за його службу, бо він ловить рибу коменданту Штарку і одержує за це додатковий пайок.
Дивні часи настали в селі: за гроші нічого не купиш. І гроші перетворилися на нікому не потрібні папірці. Люди ходять одне до одного, позичають, обмінюються між собою різними речами. Часто приходить до Берегових Надійка, тримає в руці горщик або миску, просить:
— Мати казала, щоб дали жару, бо треба піч топити.
От і сьогодні Юрко чує на кухні приглушену розмову. Підвів з подушки голову, прислухався і впізнав по голосу шевця Семена Яхна.
— Там таке біля Самусевого лісу робиться, — розповідав Семен, — наїхало повно німецької солдатні, будують велику загорожу, як обору для корів. А навколо обори — вежі. Що будуть там тримати — невідомо. Ідучи до вас, зустрів поліцая Скрипаля, запитав, чи не знаєш, мовляв, що там буде, а він і каже: «Капут, діду, Самусевому лісу. Є наказ вирубати його і до останньої деревини вивезти в Німеччину». Так я не витерпів і сказав: «Як же можна рубати таку красу?» А він мені: «Німцю не краса потрібна, а дерево».
Юрко хутко вийшов з кімнати, привітався з шевцем. Він одразу зрозумів, що той прийшов до них зранку недаремно, мабуть, його прислав за ним лейтенант Вершина.
Поки Юрко вмився, мати поставила на стіл миску картоплі, смажену рибу, малосольні огірки, запросила шевця снідати. Швець покуштував риби, похвалив.
— Приходив позавчора до мене поліцай, — розповідав далі, раз по раз поглядаючи на Юрка. — Ходить по хаті, приглядається, щось винюхує, щоб йому нюхачка відпала, про синів та дочок розпитує, а потім став проситися на квартиру. Так я ледве витримав, щоб молотком по голові не бацнути. До чого ж підла й слизька людина!
— Хто ж він? — запитала мати.
— Пам'ятаєш рибалку з Києва, Пістряка, — сердито відповів швець, — отой, що парашутистами командував. От бидло нікчемне!
Юрко, почувши про Пістряка, перестав їсти, допитливо глянув на Яхна, до чого він завів цю розмову.
— Так цей Пістряк, — обурювався швець, — пішов служити в німецьку поліцію. І не рядовим, а ходить в заступниках у Маковія. І проситься на квартиру! Ледве я його спекався! Паскудна він людина. Я й брата його знав. Теж велика наволоч була! Тільки те й робив, що капостив нашим людям! — В очах старого блиснули вогники гніву, він навіть їсти перестав.
— Снідайте, Семене Даниловичу, — припрошувала його Марія Федорівна.
— Спасибі, — подякував Яхно. — Я оце, ідучи до вас, думав полаяти Юрка, а тепер зміню гнів на милість… Хай уже на цей раз без лайки обійдеться. — І хитро підморгнув Юркові.
— А що таке? — занепокоїлася Марія Федорівна.
Яхно пояснив:
— Приніс мені Юрко ще навесні мішок всякого брухту і каже: «Полагодьте взувачку». І забув. Так мусив брати полагоджене взуття і нести додому замовнику.
Швець дістав з кошика полагоджені черевики, чоботи. Юрко поглянув на свої черевики і не впізнав їх. Чорні, блискучі, ніби тільки що з магазину.
— Не впізнаєш? — задоволено озвався швець. — Думаєш, підмінив? Не сумнівайся, хлопче, твої.
— Так мої ж були зовсім розповзлися, — дивувався Юрко, роздивляючись обнову, — я вже їх і викинути хотів.
— На те й ремесло в руках, — повчально мовив швець, — Щоб з нічого та щось путнє зробити. Лишай, Юрку, рибу та переходь до мене в учні. Навчу тебе таку взувачку шити, що з Києва замовники будуть приїздити.
Він дістав з кошика нові жіночі чобітки, подав Юрковій матері:
— Це тобі, Маріє, обнова! Як лагодити старі — то краще носити нові. Я вже давно примітив, що в тебе благенька взувачка, от і вирішив пошити. Зима вже не за горами, а товар тут добрячий, довго йому зносу не буде.
Марія Федорівна оглянула чоботи, похвалила:
— Майстер ви, Семене Даниловичу, шиєте, як малюєте. Такі чобітки, що хоч на виставку. І носити їх незручно…
— Як-то незручно? — образився швець.
— Війна ж, Семене Даниловичу, лихо навколо, а я в отаких чобітках буду по селу ходити.
— Війна, Маріє, — похмуро заперечив Яхно, — вже другий рік триває. І ще, мабуть, довго триватиме. До Берліна від Сталінграда неблизький шлях. Сама розумієш. Так що носи чобітки на здоров'я, а ворогам на безголов'я.
— Спасибі! — розчулено подякувала Марія Федорівна. — Гарні чобітки, на совість пошиті. Такої роботи, як у вас, Семене Даниловичу, треба пошукати. Золоті у вас руки.
Поки мати перемовлялася з Яхном, Юрко подумав про Пістряка. Поява цього типа в селі і прихід його до шевця насторожували. Чого він приходив до шевця? Невже пронюхав щось про явку? Відчуває Юрко, що скоро доведеться йому зустрітися віч-на-віч з цим Пістряком і за все поквитатися. Піймав тоді Пістряк облизня, зумів його Юрко обвести навколо пальця, і тепер він не подарує свого промаху, ходитиме по сліду, пильнуватиме за кожним кроком. І тоді, коли Юрко чергував біля нього, як біля пораненого радянського парашутиста, той напевне відчув, що Юрген Берг ніякий не фольксдойч і зовсім не прихильник «нового порядку». Розуміє це Пістряк, відчуває, а довести нічого не може. Здається Юркові, що перетнуться незабаром його стежки-дороги з Пістряковими.
Швець поглянув у вікно, зиркнув на сонце, що заходило, спохватився:
— Загаявся я у вас. Забалакався. Сиджу дома цілими днями — за людьми скучаю. От і вирішив принести вам полагоджене взуття та риби попросити. Забажалося моїй старій юшки.
Юрко взяв кошик, запитав:
— Якої вам, Семене Даниловичу?
— Як є — то дай пару судаків, щуку поклади, може, й густері знайдуться. Люблю я густерів. І невеличка рибка, а смачна.
Швець виважив у руці кошик з рибою:
— Ого! Тут добрих півпуда буде, сам і не донесу…
— Юра вам допоможе, — заспокоїла старого Марія Федорівна. — Я вам і борошна трохи на вареники дам.
— Справді, нехай Юрко допоможе, — зрадів швець. — Спасибі ж вам.
Коли вийшли на вулицю, Яхно сказав неголосно:
— Петрович на тебе чекає. А з ним ще один незнайомий. На світанку прийшли. Зараз відпочивають. І тобі велено бути об одинадцятій годині. От я за взуванку і до вас. Ти там ще підбери якісь старі черевики або чоботи, то я їх і відремонтую. Нема зараз у мене ніякої роботи.
Лейтенант з майором Нікітіним вже чекали Юрка. Вершина потис хлопцеві руку, кивнув на незнайомця:
— Знайомся, Юрку, товариш Нікітін. Володимир Макарович прибув недавно з Великої землі, хоче розпитати тебе про Шредера, про твої відвідини Татарського острова. До речі, Клейст не з'являвся?
— Ні.
— Може, він передумав їхати на Бобрів острів, щоб покласти букет троянд на місце загибелі його брата, злякався?
— Може.
Юрко розповів Нікітіну про свою поїздку на Татарський острів, про бесіду з Шредером.
Майор уважно вислухав Юрка, наказав запросити Шредера до себе в гості у неділю, одразу, як той прибуде в село. Зустрічатися з Шредером буде Святий.
Юрко звів очі на лейтенанта, запитав:
— А кому доповідати, як Святий захворіє або його не буде в селі?
— Тоді підеш до вчителя Олександра Васильовича, — порадив Вершина, — і розповіси йому. А він знає, що робити далі.
— Так Олександр Васильович підпільник? — здивувався Юрко.
— Виходить, що так, — посміхнувся лейтенант. — Запам'ятай пароль: «Чи не дасте почитати «Апостола»? Це давня книга — «Апостол». І відповідь: «За «Апостолом» прийдете в наступний четвер». Тепер друге. Треба знову їхати в Київ. Доручаємо тобі виконати дуже важливе завдання.
— Знову привезти міни?
— Ні, — заперечив Вершина. — Міни перевозити не доведеться, але завдання, повторюю, дуже важливе. І виконати його треба бездоганно.
Лейтенант докладно розповів Юрку, що він мусить зробити, з ким зустрітися, на що звернути увагу.
— Спершу поїдете, — закінчуючи розмову, наказав Вершина, — до Степана Тимофійовича Гутника, до того, що живе на Щекавицькій вулиці, і скажеш йому, що потрібна зустріч з Композитором. Він і зведе тебе з цим товаришем. Говоритимеш з Композитором наодинці. Запам'ятай ще один пароль: «Чи не допоможете купити годинник фірми «Омега»?» І відповідь на пароль: «Раджу купити годинник фірми «Центуріон». Поїдете в Київ з Свічкою, привезете товару для крамниці. Підеш до Штарка, попросиш перепустку і дозвіл на провезення продуктів. Скажеш, що треба підкупити одягу на зиму. І до Маєра навідаєшся за візою.
— Іване Петровичу, — перебив лейтенанта Юрко. — Гончар теж хоче поїхати в Київ, купити краму та одягу. Він одружується, і йому треба дещо прикупити для молодої.
— Купи йому потрібні обновки, — дозволив лейтенант, — але брати його з собою не можна. Не варто ускладнювати операцію. До Каті не заходити. І в монастир не заїжджати. Намагайся менше привертати до себе уваги. Їхати треба післязавтра. Чим скоріше, тим краще для справи. Нічого не забудь. Виконай всі мої доручення.
…Опівдні Юрко потрапив на прийом до коменданта Штарка, попросив перепустку на поїздку в Київ, сказав, що хоче купити одяг на зиму і продати трохи борошна. Комендант без зайвих розпитувань видав перепустку, дозвіл на провезення продуктів, побажав щасливої дороги.
Підвечір Юрко пішов до Маєра. Гестапівець зустрів його привітно, поставив візу, прибив до перепустки круглу печатку з чорним розпластаним орлом. Потім сів за стіл, сказав:
— Нам необхідно поговорити. Насуваються небажані, правильніш, конче небажані події, і ми мусимо бути готові до будь-яких поворотів долі, не проявляти ні страху, ні розгубленості. Я говорю з тобою відверто, як рівний з рівним. Своєю поведінкою ти заслужив на таке ставлення. Ти, Юрген, виявився чесним і порядним компаньйоном, зробив мені дуже багато послуг. Я теж хочу віддячити тобі добром за добро і вважаю за необхідне доручити виконання відповідального завдання. Але перш, ніж починати серйозну розмову, зробимо деякі розрахунки.
Гестапівець відкрив дверці сейфа, дістав пачку окупаційних марок.
— Тобі, Юрген, — сказав урочистим тоном, — належить одержати ще двадцять п'ять тисяч марок. — Маєр поклав марки перед Юрком: — Раджу тобі зайти в Києві в комісійний магазин на вулиці Прорізній і придбати для фройлян Лесі хутряну шубку. У цьому магазині завжди є пристойний одяг. — Гестапівець знову сів за стіл, запалив сигарету. — Тепер вислухай мене дуже уважно. Справа досить серйозна. Я буду з тобою гранично відвертим, як компаньйон з компаньйоном. Мені загрожують неабиякі неприємності, можливо, доведеться залишити ваше село. Це дуже й дуже небажано. Нам так і не пощастило натрапити на фальшивомонетню пана Хоткевича. І якщо я залишу палац, ти, Юрген, будеш продовжувати пошуки. У київському гестапо працює мій друг штурмбанфюрер Віллі Шляймер. І ти завжди можеш звернутися до нього за підтримкою, попросити його допомоги. На нас чекають нелегкі випробовування. Як ми мусимо їм протистояти? — Гестапівець подумав і сам собі відповів: — Ми повинні користуватися категоріями вищої математики! І не зупинятися ні перед чим для досягнення потрібної мети. Чому я про це говорю? Мушу сказати, що у Юргена Берга є впливові недоброзичливці. І треба бути готовим до всіляких несподіванок. У сільській поліції почав працювати пан Пістряк. Він був у мене на прийомі. І вперто запевняв, що Юрген Берг не є справжнім фольксдойчем, що він, навпаки, глибоко зневажає новий порядок. Навіть більше — підтримує стосунки з ворожими розвідниками.
Маєр втупив свої холодні очі в Юркове обличчя, спостерігаючи, яке враження справило на нього це повідомлення. Юра відчув, як усередині в нього щось обірвалося, і неприємний холодок пробіг по спині. Маєр тим часом запитав:
— Що може сказати Юрген Берг на подібне звинувачення?
— Нічого, — опанувавши себе, відповів ображено Юрко, — я не знаю, що тут взагалі можна говорити…
— Як це так? — вигукнув Маєр. — Тебе звинувачують у зраді, а ти не можеш заперечити?
Юрко спокійно відповів:
— Саме так, гер Маєр! Я можу заперечити будь-які конкретні звинувачення, а не те, в чому звинуватив мене цей Пістряк.
Маєр схвально кивнув головою:
— Логічно мислиш. Ніяких доказів у Пістряка проти тебе немає, але він запевняє, що відчуває твою прихильність до більшовиків. Твої очі світилися, розповідав він, великим жалем до пораненого десантника, до ворога нового порядку. Чи не так?
— Так, гер Маєр! Мені дуже тяжко було слухати спрагле хрипіння цього пораненого, і я з великим задоволенням напоїв його водою, коли одержав ваш дозвіл.
— Розумію, — кивнув довгастою головою Маєр, — це і є прояви шкільної елементарної математики! їх, Юрген, взагалі не повинно бути в нашій роботі. Жаль, співчуття, переживання — зайві емоції. Поки я знаходжуся в цьому палаці, тобі ніщо не загрожує. Але ніщо не вічне на цьому світі. І ти, Юрген, мусиш бути готовим до нових, витончених перевірок. Завжди, за будь-яких обставин пам'ятай про існування вищої математики. Але ти повинен остерігатися Пістряка. Гер Пістряк надзвичайно небезпечна особа. А до всього він надто недоброзичливо ставиться до фольксдойча Юргена Берга, вважає його ненадійною людиною. Ти не повинен вірити жодному слову Пістряка. І про кожну підозрілу розмову з ним мусиш повідомляти мене. Остерігайся провокації.
Маєр дістав з позолоченої коробки, помережаної незрозумілими іноземними написами, товсту сигару, запалив її, зробив кілька довгих затяжок і знову заходився повчати Юрка.
— Ти, Юрген, мусиш бути дуже й дуже обережним. Ми переживаємо зараз не кращі часи. Ніде, нікому не обмовся про знайдені тобою фунти стерлінгів. Якщо про наші знахідки довідаються мої впливові вороги — нам не зносити голови на плечах. Моя загибель неминуча. А разом зі мною загинеш ти і твоя родина, бо Юрген Берг допомагав своєму компаньйону, полковнику Маєру, присвоїти значні цінності, які належать великій Німеччині. Ти зрозумів мене, Юрген?