— Ви вже звиняйте, що, як той ведмідь на пасіку, внадився до вас по рибу. Знову моя стара прихворіла і попросила зварити риб'ячої юшки. От і довелося позичати в Сірка очі. Та не думайте, я в боргу не лишуся — пошию вам яку завгодно взуванку.
— Що ви, Семене Даниловичу, — відказала Юркова мати, — це ми ваші боржники. Що б і робили, якби не ви? Довелося б, мабуть, ходити в личаках. Я часто вас згадую та дякую.
Юрко виніс з льоху кошик із свіжою рибою, густо притрушеною яскраво-зеленою кропивою, поставив перед шевцем:
— Беріть усю, в нас ще один кошик лишився. Швець поглянув на рибу, взяв до рук кошика.
— Гарна риба. Одна в одну. Тільки, мабуть, і справді не донесу, бо тут її надто багато.
— Так я вам допоможу, — заспокоїв хлопець шевця, — скільки тут тієї дороги?
Марія Федорівна винесла з хатини вузлик солі, пляшку олії, вручила Яхнові:
— До риби треба сіль та олію.
Юрко з шевцем вийшли на вулицю, і хлопець допитливо поглянув на старого.
— Петрович прислав, — озвався той, — є якесь спішне діло. Зранку й послав, боявся, що можеш кудись піти з дому, а тут — горить.
— Що горить? — стурбовано запитав хлопець.
— Хіба я знаю? — знизав плечима швець. — Щось, мабуть, дуже припікає, коли Петрович собі місця не знаходить.
Далі йшли мовчки. Юрко міркував, чого це його так терміново викликає лейтенант? І чого хвилюється? Ніколи ще швець не говорив, що Петрович переживає. Мабуть, справді щось особливе трапилося.
Нарешті й хата шевця. Незчулися, як і дійшли. Лейтенант дійсно був схвильований. Ходив по хатині, міряв її з кутка в куток, прислухався. Побачивши Юрка, зрадів:
— Прийшов! Аж від серця відлягло: що, думаю, як немає тебе дома? Дуже ти мені потрібен. І перш за все хочу подарувати тобі годинник. Носи та пам'ятай Івана Петровича Вершину.
— Спасибі, — подякував хлопець, не стримуючи радості. — Гарний годинник. Тут позначено, який сьогодні день, рік і час. Не годинник, а календар.
— Швейцарський, — задоволено пояснив лейтенант. — Думаю, що він тобі не раз у пригоді стане. Яка не буде темінь — циферблат світиться, навіть секундну стрілку чітко видно. Недавно цей годинник належав ворожому офіцерові. Лежав у сумці новенький, у магазинній упаковці. Потім дістався мені. А тепер я з радістю дарую тобі за розум та кмітливість, які ти проявив, рятуючи вчительку. Карпухно розповідав мені, як побачив тебе в чорних окулярах та есесівському реглані, то ледве не впав з реготу. Думав, гестапо їде, а тут Юрко Береговий в лімузині возсідає. Добре ти придумав з тією машиною. Відвів від села страшну небезпеку.
Лейтенант швидко заходив по хатині, заговорив схвильовано:
— Знову показав свої зуби провокатор! Ледве не погубив перекладачку коменданта Штарка Віру Миронівну. Хто ж цей Рудий? Цей агент ще страшніший за Консула. Не можу збагнути, як йому пощастило вийти на Ольгу Трохимівну. Все ж ніби продумали, найменші дрібниці передбачили — і повний провал. Рудий зразу попередив карателів про місцезнаходження нашої розвідниці. Як же він довідався про цю таємницю?
Юрко мовчки дістав з кишень два пістолети системи «вальтер», поклав їх на стіл.
— Де ти їх узяв? — здивувався Вершина.
— У тих фашистів, що катували вчительку. Лейтенант узяв до рук зброю, оглянув, подякував:
— І ще велике тобі спасибі за Шредера. Піде тепер діло з Татарським островом.
Юрко мимоволі позирав на стіни хатини, прикрашені мідними блискітками. Як магніт, притягали вони до себе його увагу, примушували думати про нерозгадані таємниці загадкового підземелля.
— А зараз, Юрку, — наказав лейтенант, — піди та скажи матері, що ти цієї ночі не будеш ночувати дома, — хай не турбується. І ще передай їй спасибі за бинти. Зайди до Володі, попередь, щоб потрусив за тебе ятери і забезпечив коменданта Штарка свіжою рибою. О дванадцятій годині прийдеш до Гната Дяченка, що до війни садівником у колгоспі працював.
— Знаю, — відповів Юрко.
— А як прийдеш, — продовжував Вершина, — назвеш пароль: чи немає у вас на продаж сухих угорок. Зрозумів?
Юрко кивнув головою, що ж, мовляв, тут незрозумілого?
В точно призначений час Юрко прийшов до Гната Дяченка. Дяченко зустрів його на подвір'ї. Мабуть, уже чекав. Хлопець привітався, назвав пароль.
— Є угорка, а чого ж, — усміхнувся у вуса Дяченко. — Треба лише подивитися. Ходімо. — І повів Юрка до льоху у закутку подвір'я. Відімкнувши міцні дубові двері, відчинив одну половину й запросив:
— Заходь, там на тебе чекає чоловік.
Юрко спустився по крутих кам'яних східцях у просторий льох. Пахло кислою капустою, солоними огірками, картоплею. Гнат Миронович запалив огризок свічки, повів хлопця в дальній куток. Під стіною стояли порожні бочки.
— Допоможеш мені переставити тару, — попросив Дяченко.
Юрко швидко переніс бочки до протилежної стінки. Дяченко підняв старі двері, на яких стояли бочки, під ними відкрилася округла дірка. Він заглянув у неї, запитав:
— Чи тут ви, хлопці? Не поснули?
— Тут, — почувся чийсь ніби знайомий голос.
— Зустрічайте гостя! — І до Юрка: — На тобі недогарок свічки і спускайся в каменоломні. Там драбина, побачиш. Свічку погасиш і залишиш біля драбини. Завтра вона тобі знову пригодиться.
Коли Юрко спустився донизу, у темряві блимнув кишеньковий ліхтарик, і до нього підійшов Леонід Поух, привітався, сказав:
— Іди за мною. Тут доведеться трохи помандрувати, переходити з однієї штольні в іншу.
Юрко з цікавістю оглянув підземелля. Це була закинута виробка. На кам'яній стіні лишилися давні жерстяні каганці. У них наливали лій, запалювали і при такому світлі добували камінь.
Поух вивів Юрка з виробки, і вони потрапили в нешироку, довгу штольню. По обидва боки темніли чорні отвори. Юрко ніколи не був у цій частині каменоломень, навіть не думав, що вони підходять до горішньої частини села.
Поух зупинився, подав Юрку ліхтарик:
— Присвічуй сам собі, бо тут дорога така, що можна й ноги поламати.
Промінь ліхтарика освітлює постать Поуха. У нього на грудях трофейний автомат, за паском три гранати з дерев'яними ручками.
— Поліцаї внадилися, — пояснив він, — як ті хорти, винюхують каменоломні. Так ми їм трохи всипали. Тут чотири бобики й лишилися. Тепер охороняємо вхід біля Вільхового болота. І зброю тримаємо на всякий випадок.
Поух вивів Юрка з однієї штольні в іншу, не перестаючи, розповідав:
— Фашисти думають, що ми тут отаборилися. От і послали поліцаїв. Тепер, мабуть, підірвуть вхід в каменоломні. Хай підривають, нам ще краще буде.
Кам'яний коридор повернув праворуч і вивів до знайомих виробіток. Поух зайшов у глухий закапелок, натис на мідні блискітки, зачекав, поки повернулася масивна брила, запросив Юрка:
— Проходь, бо скоро тобі доведеться заступати на чергування, а відпочити після нашої мандрівки теж не завадить. Незабаром мають приїхати гості, а може, вже й приїхали.
Юрко зайшов у кам'яний коридор. Промінь ліхтарика освітив гладенькі, ніби відполіровані, стіни, високе, хвилясте склепіння, підлогу, прикрашену кам'яними візерунками. Поух закрив хід до підземелля й попрямував до кімнати Червоної красуні. Тут нікого не було. На дивані лежали теплий кожушок, ватяні штани, на підлозі стояли валянці, підбиті грубою повстю.
— Одягайся, — наказав Поух Юркові, — бо в Квадратній кімнаті холодно. Посидиш годину — закоцюбнеш. А німці можуть і до світанку розмовляти.
Юрко переодягнувся, накинув на плечі кожушок і сів на диван. У цей час до кімнати зайшов незнайомий чоловік, побачив Юрка, привітався, заговорив привітно, незвично розтягуючи літеру «о».
— Гості до нас завітали! — промовив він, уважно розглядаючи Юрка. — Так це ти, мабуть, славнозвісний перекладач, знавець німецьких діалектів?
— Познайомтесь, товариші, — озвався Поух. — Це, Юрку, наш новий товариш Афонін Георгій Корнійович, недавно прибув з Великої землі. А це, — показав на Юрка, — наш юний друг — господар цього підземелля. Він відкрив його, розгадав таємницю мідних зірочок, знає історію палацу та села Жовтневого. Знайомий з Червоною красунею, вродливою таємничою дівчиною, навіть розмовляє з нею, правда, лише уві сні.
— Дуже радий познайомитися, — мовив Афонін, подаючи хлопцеві руку, і тут же запитав, показавши вказівним пальцем на стелю: — Чи все розумієш, що говорять гестапівці?
— Розумію, — відповів Юрко, радо відзначивши в думці про те, що там, у Москві, знають про них, керують ними, допомагають. У цьому й сила їх, підпільників та партизан, що ними керує партія, знаючі й мужні люди — комуністи.
— Молодчина, — похвалив його Афонін.
Поух весь час заклопотано зиркав на годинник, потім не витерпів і запропонував:
— Мабуть, ходімо, краще завчасно приготуватися до чергування, зайняти місця, поки в Зоряній ще немає фашистів. Щоб не проґавити жодного слова.
— Що ж, ходімо, — погодився Афонін, — хай Федір відпочине, бо вже третю годину куняє над мовчазною трубкою.
У Квадратній кімнаті за дубовим столом сидів Федір Горюнов, ще один розвідник стояв у коридорі, біля входу в кам'яну світлицю. Побачивши Юрка, Горюнов підвівся з стільця, міцно потис йому руку, привітно кивнув головою, мовляв, бажаю успіхів.
Юрко сів на важкий дубовий стілець, розіклав перед собою аркуші трофейного паперу з золотистими візерунками на краях, підсунув олівці. Поверхня стола була застелена повстю. «Зрозуміло, — збагнув хлопець, — впаде на неї олівець, ніхто в Зоряній не почує. І ліктем проведеш по поверхні столу, навіть шерхоту не буде».
Підлога в Квадратній кімнаті теж застелена повстяним килимом, а може, й не одним, бо ноги так і грузнуть у м'якій підстилці.
Юрко прислухався. В Зоряній — тиша. Навіть не чути, як поскрипує відчинене вікно, яке Маєр завжди тримає відкритим, щоб було більше свіжого повітря.
Фашисти не приходили. Юрко заходився розглядати Квадратне приміщення. Ні, не такою була ця кімната, коли вони вперше потрапили до неї з татом. У кутку тоді стояло широке дерев'яне ліжко, застелене барвистою ковдрою, на якій грубим шаром осіла курява. На килимі лежав синій, поїдений міллю та мишами, жупан, шапка з гострим шликом, галіфе з одірваною холошею. Поряд з ними купа гвинтівок та шабель, пересипана позеленілими обоймами патронів. На столі стояв станковий кулемет, стрічка з патронами, бляшанка з мастилом.
Пригадав Юрко, як ще в перші дні ворожої окупації проникли вони з Вовкою в Зоряну кімнату і понаносили сюди, в Квадратне приміщення, повно припасів з ворожого складу. Наскладали ящиків з цукерками, печивом, шоколадом. Смачні були цукерки, особливо оті шоколадні, в голубих обгортках. І зараз би не завадило з'їсти одну-дві. Завжди хочеться їсти, як немає чого робити. Нудно Юрку сидіти біля мовчазної трубки, виточеної з якогось червоного, нетутешнього дерева. Може, й не приїде Дітмар, передумає, а може, розмовлятиме з Маєром в його службовому кабінеті.
Юрко поглянув на годинник. Циферблат світився рівним, зеленкуватим блиском. Зараз рівно три години. Прибув чи не прибув Дітмар до палацу?
Тільки про це подумав, як почувся скрип дверей і до Зоряної зайшли люди. Юрко взяв у руку олівець і аж закам'янів від напруги.
— Прошу вас, мій дорогий генерале, — заговорив улесливим голосом Маєр, — я радий знову прийняти вас у своїх скромних апартаментах. Кожен ваш приїзд — велике свято.
— Який чудовий стіл чекає на нас! — донісся з трубки бас Дітмара.
— Я радий, мій учителю, — запобігливо сказав, — що вам подобається цей скромний стіл.
— Скромний? — обурився Дітмар. — Це просто царський стіл! Але я теж, Отто, привіз новини, які не поступаються перед цими напоями та наїдками. Чудові новини! Хоча деякі з них і мають небажаний гіркуватий присмак. Та що поробиш, мій друже? Перемагає не той, хто вважає себе володарем світу, а той, хто зуміє пристосуватися до реальних обставин і примусити їх працювати на свою користь.
— Прошу вас, мій генерале, — запросив Маєр, — до столу. Я хочу з великою вдячністю піднести келих за ваше здоров'я, мудрість і прихильність до свого учня.
У Зоряній зарипіли стільці, почувся брязкіт посуду, дзенькіт виделок, мелодійно забриніли кришталеві келихи.
— За ваше здоров'я, мій генерале!
— Дякую, Отто!
На хвилю в Зоряній настала тиша.
Юрко напружено тримав у руках гостро заточений олівець, готовий записати далі розмову фашистів.
— Ще один келих, мій генерале, — припрошував Маєр, — за ваш візит, за наше побачення, за успіхи!
— Досить! — відказав Дітмар. — Ми ще маємо час. Зараз поговоримо про справи. Їх у нас, на жаль, дуже багато, і не всі приємні. Справи ці необхідно вирішувати негайно, бо завтра буде пізно. Але перш, ніж розпочати нашу розмову, раджу вам, гер полковник, ознайомитися з однією стенограмою. Коли Гіммлер переглянув ці папери — він ледве не збожеволів од люті. Прочитай, Отто, цей просто рятівний для нас документ.
У Зоряній настала тиша. Тільки тихо поскрипувала рама відчиненого вікна. Мабуть, Маєр читав. Нарешті пролунав його схвильований голос:
— Яка витончена підлість! Тепер усе зрозуміло! Наказ фон Лау про вивезення «чорних кентаврів» на аеродром однією групою не був випадковим! Це була свідома послуга більшовикам! Який жах! Бригаденфюрер військ СС — зрадник! І не просто зрадник, а спільник комуністів! Нікому не можна вірити, ні на кого не можна покладатися! І я ледве не став жертвою цієї підступної змови. Мене знову рятує воля провидіння! Бідний гер Зіферт! Він так любив життя і так хотів жити! Фон Лау продав його за якусь мізерну суму!
— Дай мені сигару, Отто, — попросив Дітмар. — Мушу сказати, що твоє жалібне волання ні до чого! Дочитай стенограму до кінця, і поговоримо про більш реальні речі. Наслідки зради фон Лау стосуються твоєї кар'єри, і стосуються безпосередньо. Скажу відверто. Гіммлер ще недавно вимагав відправити штандартенфюрера Маєра на Східний фронт, у Сталінград, але тепер це минулі події. Вони нагадують лиховісний сон. Проте висновки з цих подій необхідно зробити! І діяти! У нас дуже мало часу! Лише один рік! І суть справи полягає в тому, чи зуміємо ми вкластися в цей строк?
— Нічого не розумію, мій генерале!
— І не треба зараз розуміти, — відповів Дітмар, — на все свій час! Спершу дочитай стенограму таємної партизанської наради.
У Зоряній знову настала тиша, лише час від часу чулося шарудіння паперів, поскрипувало вікно. Юрко сидів непорушно, ніби закам'янів, чекав продовження розмови між фашистами. Цікаво, чому Дітмар запевняє, що в них мало часу — лише один рік.
— Я прочитав, мій генерале! — нарешті почувся розгублений голос Маєра. — Для мене подібний фінал фон Лау — кричуща несподіванка!
— Ситуація дійсно незавидна, — погодився Дітмар, — особливо для Гіммлера. Фон Лау — його людина, його вихованець. Він довго працював у канцелярії рейхсміністра.
— Страшні речі, сумні речі, — простогнав Маєр.
— Зараз крізь густе сито пересіюється контингент розвідувальних шкіл, — озвався Дітмар. — Всі, хто був рекомендований до них фон Лау, відсіюються і направляються на додаткову перевірку в СД. Всіх учнів школи «Вольф», рекомендованих фон Лау, необхідно терміново вивезти в Київ.
— Невже це правда, мій генерале?
— Що ти маєш на увазі, Отто, в чому сумніваєшся?
— У зраді фон Лау, — відповів Маєр. — Не міг він перекинутися до більшовиків, не міг допомагати комуністам.
— Чому?
— Генерал військ СС, — роздумливо почав Маєр, — досягнув таких життєвих вершин, осяяний славою, і став зрадником, коли наші солдати вийшли на береги Волги. Ми перебуваємо на порозі перемоги — і в цей час стати зрадником?
Дітмар голосно зареготав:
— О свята простота! Ми, Отто, на порозі поразки! І це вже не вигадка, а справжня реальність. Ми не маємо змоги взяти Сталінград! Немає ні живої сили, ні техніки. Не за горами — зима! Паулюсу необхідно відводити війська від Волги! Це єдиний шлях врятувати наших солдатів! Але хто відважиться сказати цю гірку правду Гітлеру? Хто? Кожен, хто осмілиться зробити таку заяву, буде оголошений державним злочинцем і страчений. Ми програли війну з більшовиками!
— Невже всьому кінець? — не вірив Маєр. — Невже боротьба між нами і комуністами вирішується на їхню користь?