— Чому ви так вважаєте?
— Інтуїція, мій дорогий Отто, — відповів Дітмар, — досвід і нове повідомлення Консула. В загін Коваленка привезено п'ятдесят комплектів есесівських мундирів. Зараз вони на складі. Постає питання — навіщо лісовим бандитам ці мундири? Відповідь — під виглядом есесівців вони намагатимуться проникнути на якийсь важливий об'єкт.
— Можливо, вони готуються напасти на Татарський? — висловив припущення Маєр. — Недавно поблизу острова було помічено лісових бандитів. Вони шукали підходи до наших укріплень.
— Ці фанатики здатні на все, — згодився Дітмар, — хоча для захоплення Татарського острова потрібно не менше полку гарно озброєних солдат. А може, вони дізналися про будівництво таємного аеродрому «Ост», про гігантські підземні ангари та склади і думають під виглядом есесівців проникнути туди? Що буде, як вони замінують ангари і висадять їх у повітря?
— Не думаю, мій генерале, — засумнівався Маєр, — підходи до цього об'єкта надійно охороняються. Два батальйони есесівців працюють там під виглядом полонених норвежців. Ні, — впевнено мовив він, — таємниця аеродрому «Ост», який незабаром має вступити в дію, — невідома партизанам. Ніякої діяльності їх розвідки не помічено. Населення навколишніх сіл переконане, що це табір для військовополонених.
— Все одно нам треба бути готовими до будь-яких несподіванок, — сказав Дітмар. — Варто заслати в загін Коваленка групу Крайза. Дальше зволікання — неприпустиме! Накажи, Отто, подати свіжу каву.
Двері до Зоряної прочинилися, в кімнату хтось зайшов.
— Подати каву! — наказав Маєр.
У Зоряній якийсь час панувала мовчанка.
— Гарна кава! — нарешті знову почувся голос Дітмара.
— Бразільська, — пояснив Маєр, — привіз її ще в позаминулому році, коли подорожував по Аргентіні та Парагваю.
— Чудові, екзотичні землі, — озвався Дітмар, — я із великим задоволенням купив би маєток за океаном. Це значно безпечніше, ніж мати сто гектарів на березі Прип'яті… Дехто з наших уже побудував свої вілли в Парагваї, подалі від допитливих людських очей. Чи все ми вирішили та обміркували?
— Здається все, мій генерале, — завагався Маєр, — крім однієї моєї пропозиції…
— Якої?
— Я дуже прошу вас, гер Дітмар, дати дозвіл на проведення процесу над місцевими підпільницями, серед яких перебуває дочка чекіста Вершини. Їх необхідно перевезти з Майданека до Києва, судити, широко висвітлити процес в окупаційних газетах.
— Я вже казав, чи не буде зайвою ця комедія? — засумнівався Дітмар. — Процес! Суд! Газети! Зайве розголошення про діяльність ворожого підпілля! Та й хто такий цей нікчемний плебей — Вершина, щоб приділити таку увагу його персоні?
— Це підступний і нещадний ворог!
— Хай і так, — погодився Дітмар, — чому ж він до цього часу ще не знищений? Чому штандартенфюрер приділяє цій персоні таку велику увагу?
— Для цього є неабиякі підстави, — проказав Маєр, — я хочу відплатити цьому Вершині! І моя помста має бути страшною та дошкульною! Убити — це надто легка кара для нього! Ні, хай він живе і тліє від зневаги та презирства своїх однодумців.
— Навіщо зайві емоції? Невже барон фон Маєр хоче викликати на дуель колишнього наймита Вершину?
— Я колись розповідав вам, мій генерале, — глухо заговорив Маєр, — що в 1918 році мені вже довелося бути в селі Відрадному. Штаб полковника Корфа знаходився в цьому палаці. Пан Хоткевич люб'язно поселив мене в цій незвичайній Зоряній кімнаті. У полку гера Корфа служив і мій старший брат, обер-лейтенант Якуб Маєр. Він загинув від руки бандита Вершини. Цей розбійник зарубав Якуба на моїх очах. І я нічого не міг вдіяти. На нашу роту напало надто багато бандитів. Я теж ледве не поліг в тому бою. Мене порятував пан Хоткевич. Він застрелив трьох розбійників, поранив Вершину, прикрив своїми козаками нашу роту. Пан Хоткевич і розповів мені, хто зарубав мого брата Якуба. Цей Вершина підлітком чистив картоплю на кухні панів Хоткевичів. Моя мати, дізнавшись про смерть Якуба, захворіла і невдовзі померла.
— Розумію твої почуття, — співчутливо сказав Дітмар, — ти хочеш відплатити за смерть брата.
— Так, мій генерале, — відповів Маєр, — за смерть Якуба, за передчасну смерть моєї матері. Але не тільки помста примушує мене просити вас про влаштування суду над диверсантами. У мене є й інші рахунки з чекістом Вершиною. Я відчуваю, що він, як той павук, снує навколо мене підступну павутину. Я певен, що всі мої невдачі пов'язані з цим нікчемним лейтенантом. Він зумів створити розгалужене підпілля, він має своїх людей у Києві. Я певний, що це він, Вершина, причетний до загибелі «чорних кентаврів». У мене таке відчуття, що цей чекіст пильнує за кожним моїм кроком, прислухається до кожного мого слова. У нього дуже багато спільників! Дуже! Вся агентурна сітка бандитів знаходиться в його руках. Він діє кмітливо, підступно, дошкульно!
— Тоді пора його прикінчити! — порадив Дітмар. — Знешкодити і забути!
— Ні, мій генерале! — вигукнув Маєр. — Цим ми зробимо лише послугу нашому ворогу! Так, так, послугу! Вершина загине і буде вважатися героєм! Нам просто необхідно оголосити Вершину зрадником. Я прошу вашого дозволу, мій генерале, створити фальшиве досьє на Вершину і приписати йому заслуги Консула, Рудого, Крота. Потім це досьє повинно «випадково» стати відомим більшовицькій розвідці.
Дітмар промовчав, мабуть, обмірковував пропозицію Маєра.
— А чого? Чудова думка! — нарешті погодився він. — Це прояв справжньої вищої математики. Але я змушений погодити це питання в Берліні! Гра, як кажуть, варта свічок! Тепер підемо далі. Що робить наш старий знайомий гауптштурмфюрер Блахе?
— Виконує ваше доручення, — хутко відповів Маєр, — працює заступником начальника сільської поліції. Він опитує всіх, хто працював у панів Хоткевичів, бесідує з літніми людьми, дає належні доручення нашим агентам. Гауптштурмфюрер знайшов жителя села, який нібито знає шлях, щоб проникнути в фальшивомонетню пана Хоткевича. Блахе чудово пристосувався до місцевих умов, особливо серед різних покидьків злочинного світу; ніхто навіть не підозрює, що він німець, офіцер нашої контррозвідки.
— Що ще у вас?
— Рудий повідомив, що двадцятого вересня начальник партизанської розвідки лейтенант Вершина має зустрітися о другій годині ночі в селі Яхнівка з представником київського підпілля. Я довго не міг вирішити, як нам повестися в цій ситуації. Нарешті ми маємо змогу знешкодити цього Вершину, але тоді відпаде задум з процесом!
— Ні в якому разі! — заперечив Дітмар. — Поки що не чіпати Вершину! Хай приходить на цю зустріч і повертається в свій лісовий барліг неушкодженим. Представника ж київського підпілля — захопити. Господаря явки розстріляти, будинок спалити. А тепер давай вип'ємо по келиху коньяку за успіх нашої справи.
— З задоволенням, мій генерале, та в мене є ще одне прохання чи, краще сказати, пропозиція.
— Яка? — незадоволено запитав Дітмар.
— Рудий доповідав кілька разів, — пояснив Маєр, — що лейтенант Вершина та його помічники-чекісти часто ходять у напрямку Відрадного. Є підстави думати, що вони отаборилися в місцевих каменоломнях.
— Хай собі отаборюються. Невже тобі нема чого робити, що ти забиваєш собі голову такими дурницями?
— Ні, дозволю вам сказати, мій генерале, — лагідно заперечив Маєр, — що це не дурниця. Рудий доповів мені місяців три тому, що він особисто бачив у лейтенанта Вершини том прижиттєвого видання творів Пушкіна…
— Ну й що?
— Справа в тому, — шанобливо відповів Маєр, — що на книзі стояла печатка з написом: «З бібліотеки пана Хоткевича». А пан Хоткевич якось розповів мені, що він сховав свою надзвичайно цінну бібліотеку в таємничому підземеллі. Отже, Вершині, можливо, відомий вхід до підземелля і до скарбниці пана Хоткевича.
— Це цікаво! — вигукнув Дітмар. — Хоча чекіст міг дістати книгу з бібліотеки Хоткевича і в когось з жителів села. Але перевірити твоє припущення варто. Треба захопити Вершину на явці й допитати.
— Навряд, щоб він нам щось розповів.
— Що ми втрачаємо? А спробувати — можна! Основне наше завдання — фальшивомонетня!
— Слухаю, мій генерале!
Дзенькнули келихи, потім застукотіли об тарілки ножі, виделки. Після обіду Дітмар сказав Маєру:
— Зараз я мушу поїхати на Татарський острів. Незабаром розпочнеться здійснення операції «Сахара», і я маю доповісти про її підготовку Гіммлеру. Завтра об одинадцятій заїду і заберу фунти!
Через хвилину гестапівці вийшли з Зоряної. Записавши майже всю їхню розмову, Юрко зібрав папери й пішов до кімнати Червоної красуні, де на нього чекали Леонід Поух та Георгій Афонін.
Розділ вісімнадцятий
СТАРИЙ ВОДОЗЛИВ
У добре снідання до Берегових прибігла посильна з старостату тітка Варка і передала Марії Федорівні наказ Щупака прийти о десятій годині в старостат, з нею хоче поговорити начальник районної жандармерії пан Гофман.
— Так ви ж дивіться не запізнюйтеся, — ще раз нагадала тітка Варка, — бо дуже вже староста наказував прийти. І ще велів, мало не забула, взяти з собою документи ваших біженців.
Коли тітка Варка пішла, Юрко запитав матір:
— Як ти думаєш, навіщо тебе викликає Гофман? І навіщо йому паспорт Галини Іванівни? — У голосі хлопця була притамована тривога.
— Не знаю, — тихо сказала мати, — мабуть, щось будуть перевіряти. Не будемо зараз мудрувати, піду й про все довідаюся. Що вже буде — те й буде!
Вона поскладала у вузлик нитки, шовк, маркізет, сказала Юркові:
— Годині о дванадцятій принесеш цей вузлик у майстерню. А ви, Галино Іванівно, — звернулася до Лесиної мами, — йдіть на роботу, бо є розпорядження коменданта, хто не з'явиться без поважних причин до майстерні — звільняти і направляти на реєстрацію в поліцію. І не сперечайтеся, будь ласка, з Ольгою Скрипаль, не давайте їй відчути, що зневажаєте подібних людей. Навіщо вам зайвий клопіт? Все одно ви її не перевиховаєте, не переконаєте. Ще вам і прикрість може бути.
— Що вже тут боятися? — знервовано кинула Галина Іванівна. — Як так жити, — то краще з мосту та в воду!
— Це вже ви даремно, Галино Іванівно, — заперечила Марія Федорівна, — як не тяжко, а треба жити. Мусимо вистояти, дітей урятувати, дочекатися своїх. Піду я. А ви не переживайте. Гадаю — все обійдеться.
Опівдні Юрко взяв вузлик з полотном та заполоччю і разом з Лесею пішли до вишивальної майстерні. Не встигли вони переступити поріг, як сестра старшого поліцая Ольга Скрипаль вигукнула:
— О, молодята прийшли! — І до Юрка: — Чого це ти, парубче, з весіллям зволікаєш? Дивися, бо вкрадуть у тебе Лесю. Петро Солодовник давно нахваляється! Що ти тоді робитимеш? — І зареготала весело.
Розмова про Петра Солодовника неприємно кольнула Юрка. «Чого це, — подумав він, — Ольга завела бесіду про нього?» Хотів було відбутися жартом, перевести мову на інше — і не встиг.
До майстерні швидко зайшла мати, привіталася, сказала до всіх:
— Дівчата, начальник жандармерії пан Гофман видав нам нові аусвайси. Тепер ніхто з нас не підлягає мобілізації на роботу до Німеччини. І вам, Галино Іванівно, дозволено проживати в селі. Віднині ви вважаєтеся корінними жителями Відрадного.
Вона взяла в Юрка вузлик, дістала з нього заполоч і розповідала далі:
— Пан Гофман зробив нам важливе замовлення. Маємо вишити п'ятдесят нарукавних пов'язок. Ніяких претензій до нас він не має, вважає, що в майстерні працюють надійні і перевірені люди. За нас усіх поручився старший поліцай Іван Олексійович Скрипаль.
Юрко з Лесею вийшли з майстерні, мовчки повернули до Прип'яті. Аж там, на березі річки, Леся спитала хлопця:
— Чого це Ольга про Петра згадала, що вона цим хотіла сказати?
— Нема їй чого робити, то й базікає, — відказав Юрко, хоча йому й самому не давала спокою та розмова.
Берегом Прип'яті вони вернулися додому, а там на них чекав Іван Гончар. Він сидів на ґанку і лузав із великого, як сито, соняха насіння.
Цілу годину чекаю, добре, хоч сонях прихопив, — посміхнувся, побачивши їх.
— Заходь до хати! — запросив Юрко товариша.
— Нема коли, — відмовився той, — мені вже давно треба бути на роботі, так сторож ваш не пускає.
Тільки тепер Юрко помітив неподалік Люкса. Пес лежав під яблунею, поклавши на передні лапи лобату голову, і пильно спостерігав за Гончаром.
Іван же голосно розповідав:
— Прийшов до вас, поторгав двері — замкнені. Я й повернув до воріт, бо треба на роботу, а тут мені дорогу й заступив пес. Вишкірив зуби, відтис до ґанку, запросив сідати й чекати господарів. От і довелося сидіти та соняха лузати.
Юрко прив'язав Люкса, сказав вибачливо:
— Так поспішав, що забув його прив'язати…
— І добре, що забув, — не розсердився Іван, — а то б довелося мені ще раз приходити.
— Щось трапилося? — запитав Юрко.
Іван розповів:
— Надійшло в лісництво розпорядження через три тижні розпочати рубку Самусевого лісу. Старостат має виділити підводи для вивезення деревини на пристань. Рубатимуть діброву полонені. Поселять їх у старих конюшнях. Треба рятувати заповідний ліс. Без Самусевого лісу село буде як пустка і Прип'ять оголиться.
— Як же його рятувати?
— Я придумав як, — притишив голос Іван, хоч поблизу й не було нікого. — Таку операцію проведемо, що німці після неї довго будуть чухатися.
— Цікаво, яку ж? — глянув на нього Юрко.
— Ти ж знаєш, — став пояснювати Іван, — що під Льольчиним озером проходить мінне поле. Я влітку минулого року допомагав нашим ставити міни. Частину їх довелося приховати, закопати в землю, бо фашисти вийшли до Прип'яті через Заріччя. Так я розкопав ті схованки. Багато мін віддав партизанам. Недавно ще натрапив на одну схованку.
— То й що?
— Як що? Замінуємо Самусів ліс! І хай фашисти спробують поткнутися в заповідну діброву.
— Так вони познімають міни.
Іван пригладив рукою розкошлане волосся на голові, прошепотів таємниче:
— Не познімають! Я вже колись розповідав тобі, що навчив мене поранений мінер ставити «гостинці» з секретом. А секрет той такий, що ніхто його не спроможний розгадати. Як не підходь до міни, як її не мацай, а вона все одно вибухне. Мені треба, щоб ви допомогли довезти міни від Льольчиного озера до Самусевого лісу. Там я вже сам їх розтикаю!
— А полонені? — запитав Юрко. — Ти про них подумав? Їх німці і поженуть на мінне поле.
— І про них подумав, — заспокоїв товариша Іван. — Домовимося з ними і виведемо через мінне поле на Шляхетське болото, а далі в пущу. Для полонених є в мене гарні подарунки.
— Які?
— Прийдете — побачите! Ви думаєте, що Гончар сидить дома і гріється на печі, боїться й носа з нірки виткнути? Ні, хлопці, є й мені чим похвалитися! Маю неабиякі трофеї!
— Передай Вовці і Славку, хай сьогодні приходять опівночі в Грабів яр і чекають на мене біля Білої Криниці, — сказав Юрко. — І ти приходь. До зустрічі.
Іван попрощався й хутко попрямував до хвіртки.
Опівночі, як і домовилися, хлопці зібралися в умовленому місці. Іван Гончар прийшов з візком. На запитання товаришів, навіщо його взяв, відповів загадково:
— Потім дізнаєтесь.
Поволі вийшли з яру. Над сріблястим Льольчиним озером та темно-синім Самусевим лісом висів повний місяць. У лісі було видно, як удень.
Коли підійшли до дубового гаю, Іван попередив:
— Ідіть за мною слідом. І нікуди не звертайте. Тут почалося мінне поле.
Хлопці обережно йшли за своїм провідником, намагалися ступати слід у слід.
Просіка вивела хлопців на звивисту стежку. На узліссі стояли чорні коробки підбитих танків. Минулого літа тут довго клекотів запеклий бій, але як не намагалися фашисти прорватися берегом Льольчиного озера до Прип'яті — нічого в них не вийшло. На смерть стояв наш батальйон, прикривши свої окопи та траншеї мінним полем. До самого озера прорвалися, було, ворожі танки — і тут їх зупинили артилеристи та піхотинці. І вже після того, як гітлерівці, захопивши село, форсували Прип'ять, наші вночі вийшли з оточення.