— Перед шлагбаумом зупинити поїзд.
«Кукушка» зупинилася. До неї підійшов вартовий есесівець, запитав:
— Пароль?!
Шредер висунувся з віконця:
— Маршал Герінг, — і подав перепустку.
Поволі піднявся важкий смугастий шлагбаум, поїзд рушив далі, наблизився до в'їзду у підземелля. Черговий есесівець знову перевірив перепустку Шредера, натиснув на важіль — і масивні металеві ворота беззвучно розчинилися. За ними роззявив пащеку кам'яний тунель, залитий яскравим, аж білим, електричним світлом. «Кукушка» пірнула в нього.
По обидва боки тунелю чорніли отвори давніх виробок, заповнені ящиками, величезними котушками з кабелем, металевими бочками.
Шлях знову перетнув шлагбаум.
— Зупиніться, — попередив Шредер, — ще одна перевірка документів. Остання. А там далі — склад вибухівки.
До віконця паровоза підійшов кремезний шарфюрер, уважно прочитав перепустку, позіхнув і натис на важіль, пропустив поїзд. Невдовзі «кукушка» в'їхала у круглу кам'яну залу.
За скляною перегородкою, що відгороджувала частину приміщення, виднівся довгий стіл, за яким есесівці грали в карти.
— Приміщення для вартових, — пояснив Шредер. — Охоронці біля складу боєприпасів змінюються через кожні три години. Далі склад продовольства, туди його підвозять не електрокарах. Зараз там близько ста п'ятдесяти тонн продуктів. Дуже багато консервів.
«Кукушка» поволі рухалась по вузеньких сталевих рейках.
Праворуч виднілася простора кам'яна зала, заповнена громіздкими металевими балонами, подібними до тих, що прибули сьогодні на залізничний переїзд Сухиничі. Під стінами вишикувалися величезні дерев'яні ящики. Їх стінки були густо помережані масними чорними написами.
— Склад хімічного обладнання, — інформував приглушено Шредер. — У ящиках устаткування для цеху, що має в похідних умовах виготовляти артилерійські снаряди з токсичними речовинами. Газ «табун», який ми мали сьогодні доставити на острів, мав зберігатися в особливому сховищі. Він знаходиться в кінці підземелля.
Несподівано кам'яний коридор розширився. «Кукушка» в'їхала у просторе, округле приміщення. Колись тут теж були виробки.
Нині вхід до них перекривали важкі сталеві двері, пофарбовані в темно-сизий колір.
На них густою білою фарбою намальовані черепи з перехрещеними кістками і написи великими чорними літерами: «Власність СС».
По вузькому кам'яному пероні ходили з автоматами напоготові чотири есесівці. Вони байдуже поглядали на «кукушку», на її невеличкі, ніби іграшкові, вагони.
— Нарешті склад вибухівки, — неголосно, ніби сам до себе, пояснив Шредер. — Діяти, як домовилися.
По сигналу Нікітіна «кукушка» зупинилася. З тамбурів вагонів миттю зіскочила на перон охорона і швидко обеззброїла вартових есесівців.
Очманілі від несподіванки та розгубленості, фашисти навіть не намагалися чинити опору.
Партизани швидко почали вивантажувати на перон ящики з толом, ставили їх під дверима колишньої виробки, вказаної Шредером.
Він занепокоєно поглянув на годинник.
— Треба поспішати, — сказав Нікітіну. — Через десять хвилин прибуде начальник складу боєприпасів приймати вантаж.
Партизани запрацювали скоріше.
Четверо з них залягли за останнім вагоном, прикрили підхід до складу.
Нарешті розвантаження закінчено. На пероні виросла гора ящиків.
Майор Нікітін віддав наказ:
— Всім, крім мінерів, зайняти місця в поїзді. Спробувати прорватися до переліска. Командир групи прориву — лейтенант Кравцов. Прощайте, товариші!
Партизани, одягнені в есесівські мундири, з автоматами напоготові зайняли свої місця у тамбурах. У підземеллі залягла тиша.
Так же яскраво та спокійно світили величезні електричні лампи, заливаючи кам'яні зали та тунелі білим, сліпучим світлом.
Майор Нікітін міцно потис руку Шредеру, сказав зворушливо:
— Спасибі вам, гер Шредер! І прощайте. Ви підете з групою прориву. Хутчій займайте своє місце біля машиніста.
Шредер заперечливо похитав головою:
— Я залишуся тут! Поїзд повинен залишити підземелля! Поспішайте!
До Нікітіна підбіг білявий партизан з кінцем бікфордового шнура в руках.
— Все готово, товаришу майор! — доповів. — Можна робити фейєрверк. Останній наш фейєрверк!
— Дійте, товаришу Трохимець, — наказав Нікітін і махнув рукою машиністу: — Рушай!
«Кукушка» зашипіла паром, здригнулася і плавно покотилася по вузьких коліях назад, у кам'яний тунель, набираючи все більшої швидкості.
На перончику лишилися майор Нікітін, Шредер, білявий партизан і ще два мінери з групи особливого призначення. Майор поглянув на годинник. У глибині підземелля ще чувся дрібний перестук коліс «кукушки». Кожної хвилини він віддалявся, танув, поки нарешті й зовсім затих. У кам'яному тунелі настала тиша.
Білявий партизан поглянув на Нікітіна, і той злегка кивнув головою. Партизан підніс до бікфордового шнура запальничку.
Спалахнув вогник, шнур здригався, ніби пульсував, і те пульсування поволі наближалося до ящиків з вибухівкою. Білявий партизан тихо запитав Шредера:
— Чи встигне прорватися «кукушка»?
Німець стенув плечима і сторожко поглянув на яскраво освітлений тунель.
— Повинна, — проказав нарешті. — А ми мусимо підготуватися до бою. З хвилини на хвилину має прибути дрезина з вартою. Там вісім солдатів.
Білявий партизан переклав слова Шредера. Мінери лежали за стосом ящиків, тримаючи напоготові автомати. Доля складу вирішена. Тепер його не врятує ніяка сила в світі. Нікітін поглянув на бікфордів шнур. Ще три хвилини — і гримне вибух. Треба протриматися і дати товаришам можливість вибратися з підземелля. Можливо, їм пощастить прорватися до рятівного переліска.
«Кукушка» заднім ходом швидко вибиралася з похмурого кам'яного лабіринту. У кімнаті зі скляною стіною есесівці все ще грали в карти. Ніхто з них не звернув уваги на поїзд, що швидко залишав підземелля. «Кукушка» минула округлу залу, яскраво освітлену штольню, захаращені ящиками давні виробки. Есесівець підняв смугастий шлагбаум, пропустив поїзд, сонно позіхнув. Тихо, без найменшого скрипу, відчинилися масивні металеві двері, і «кукушка» виїхала з підземелля на острів, залитий лагідним сонячним сяйвом.
У тамбурах вагонів непорушно, мов закам'янілі, стояли партизани в есесівських мундирах, готові кожної миті вступити в бій з ворогом. Машиніст поглянув на годинник: минуло дві хвилини, як виїхали зі складу з боєприпасами.
Зараз необхідно проскочити до переліска, за яким починається грузьке, непрохідне болото.
Відійти, затаїтися в очеретах, дочекатися ночі. Це єдина надія на порятунок.
«Кукушка» минула запасну колію, на яку по правилу мала заїхати, і попрямувала на залізничний переїзд. Вартовий есесівець біля смугастого шлагбаума розгублено спостерігав за її незвичайною поведінкою. Чому поїзд пішов на залізничний переїзд? Може, одержав несподіваний наказ забрати терміновий вантаж? Але в такому разі супроводжуючий охорону «кукушки» повинен був обов'язково пред'явити перепустку.
Есесівець застережливо підняв руку, наказуючи машиністу зупинитися, але той не підкорився наказу. Паровоз з розгону врізався в шлагбаум, розніс його на дрібні друзки і ще з більшою швидкістю помчав далі. Вартовий кинувся до будки, в якій знаходився телефон. Але з останнього вагона гримнув постріл, і есесівець упав на брук. І в ту ж хвилину оглушливо заревіла сигнальна сирена. Її густі, розпачливі гудки нависли над островом, оглушили його, заполонили навколишню місцевість. За хвилину острів та прилегла до нього заплава нагадували розтривожений мурашник. З наметів, з бараків вибігали солдати, шикувалися, заповнювали машини, бігли до танкеток.
«Кукушка» набирала швидкість і, як на крилах, летіла до переліска. Ще півтора кілометра, і можна буде відходити до болота.
Навздогін за «кукушкою» мчали вантажні машини з солдатами та чотири танкетки. Танкетки випередили машини, мчали по бруківці, висікаючи з каменю рої білих рясних іскор.
І в цю мить над островом гримнув страшенної сили вибух. Потім один за одним залунали нові оглушливі вибухи. Червоне полум'я вирвалося назовні і, закосичене чорним димом, повисло над землею. Нестримний смерч пронісся над островом. Ніби іграшкові, злітали в повітря розлогі верби, зависали в повітрі і важко падали на землю. У широку розколину ринули води Прип'яті. Вода клекотіла, збурювалася, покривалася білими бурунами і безслідно зникала в чорному проваллі…
Танкетки не могли наздогнати «кукушку». Віддаль, між ними і поїздом все збільшувалася й збільшувалася. До переліска залишалося метрів триста, як її почали обстрілювати доти. Перший снаряд вибухнув під насипом, піднявши чорний стовп землі. Ще один снаряд пролетів мимо, а третій розірвався перед поїздом. Він розметав рейки, вивернув шпали. Паровозик з розгону влетів у вирву, зарився в землю і скотився з насипу, тягнучи за собою невеличкі вагони. Танкетки зупинилися неподалік і почали прошивати вагони кулеметним вогнем. З машин зіскакували солдати і заходилися оточувати «кукушку». Коли вони наблизилися до вагонів, звідти ударили автоматні черги. Есесівці залягли. І знову озвалися доти.
Снаряди раз у раз вибухали серед потрощених вагонів, розкидаючи навсібіч їх обгорілі уламки.
Пролунала команда, і фашисти знову почали оточувати непокірну «кукушку». Вони поволі наближалися до поїзда, без угаву стріляли по ньому з автоматів. Оточені мовчали. Ніхто не озвався жодним пострілом. І тільки тоді, коли есесівці піднялися на насип, навстріч їм звівся поранений партизан-велетень, тримаючи в руці останню гранату-лимонку. Гітлерівці на мить розгубилися, і партизан кинув гранату в гущу ворогів. Кинув — і сам упав, скошений автоматними чергами.
Юрко зранку заходився рубати дрова. Якась незвичайна, непідвладна йому тривога закралася в серце, не давала спокою, виводила з рівноваги. Хлопець знав, що сьогодні має розпочатися операція «Прип'ять». Переодягнені партизани проникнуть у підземелля. Татарського острова і підірвуть склад з боєприпасами. Він розумів, що майор Нікітін, мінери з групи особливого призначення свідомо пішли на видиму смерть. У них не було ніякої надії на порятунок.
Вони підірвуть склади з вибухівкою і самі поляжуть в тому вогняному пеклі, щоб урятувати тисячі людей від наглої загибелі. Сьогодні має закінчитися поєдинок з «білим драконом». І поведе партизан в підземелля Татарського острова Шредер, хоробрий і безстрашний німець-комуніст. У нього теж немає ніякої надії на порятунок. Шредер іде на видиму загибель, жертвує своїм життям, щоб врятувати життя тисячам інших людей.
Юрко рубав дрова, хвилювався, переживав, не міг заспокоїтися. Він не сумнівався, що ворожий склад на Татарському буде знищено. Думав про партизан, про їх долю. Невже ніхто з них не зуміє вирватися з глибин пекельного острова? І чим більше Юрко хвилювався, з тим більшим завзяттям розколював важкі березові кругляки. За півдня серед двору лежала височенна гора білих поліняк.
І раптом десь неподалік гримнув оглушливий вибух. Під ногами, мов жива, затремтіла, заколихалася земля і нарубані дрова розповзлися по зеленому споришу. З вікон посипалися шибки, забрязкотіли, розбиваючись об високу призьбу. Хлопець мимоволі підняв голову, подивився на небо. Може, на село налетіли бомбардувальники і скинули бомби на палац, знищили ворожу шпигунську школу? Але небо було чисте, погідне, ніби вимите рясним дощем. Палац теж стояв непошкоджений, над ним не здіймалися язики полум'я та хмари диму. І ніде не було видно літаків, не чути їх гудіння.
З будки вискочив стривожений Люкс, забігав, рвався з прив'язі і несподівано голосно загавкав, ніби закликав всіх хутчій тікати від страшної небезпеки, яка нестримно насувалася на село.
І знову один за одним загриміли оглушливі вибухи, там, де знаходився Татарський острів, на тлі чистого неба виросла чорна прямовисна хмара. Здавалося, ще трохи — і вона досягне сонця, затьмарить його, заснує ядучим димом.
З хати вибігла Леся, до неї кинувся Люкс, принишк біля її ніг, злякано поглядав на свою господарку.
— Що це гримить? — розгублено запитала дівчина. — Невже такий страшний грім? З вікон всі шибки висипалися.
Леся поглянула на блакитне небо, стиха сказала сама до себе:
— Чисте! Немає жодної хмаринки!
І вже потім помітила височенну прямовисну хмару над Татарським островом, яка все вище й вище підносилася над землею.
— Поглянь, Юрку, — вигукнула, — яка незвична і чорна хмара. Мабуть, буде страшна гроза! Хмара ще далеко від села, а грім уже лихоманить землю.
— Це не гроза, Лесю, — тихо озвався Юрко, — це партизани підірвали фашистський склад з боєприпасами на Татарському острові.