В’юн, його кімната була суміжна з бароновою, домовився заступити Бурлаку, коли б людина з чорним моноклем повернулася до своїх покоїв.
П’єро вклався спати. Спав він довго, як раптом щось його розбудило. Біля ліжка хлопець побачив чиюсь фігуру. Він уже хотів кликати на поміч, коли впізнав знайомий профіль В’юна.
— Барон тільки-но встав, — стиха сказав юнак. — Я чув, як в його кімнаті дзвонив будильник. Він одягається… Безперечно, хоче кудись іти з готелю— може, на побачення з цими офіцерами. В усякому разі, одягайся! Я вже повідомив Бурлаку.
П’єро не встиг узутися, як почув рипіння дверей в сусідній кімнаті. Хтось крадькома спускався східцями. Друзі навшпиньки підійшли до вікна. Місячне сяйво заливало усе довкола. Внизу рипнули і відчинилися двері, і вони побачили барона в туристському одязі, що чимчикував стежкою до найближчого лісу. Друзі, не гаючись, збігли донизу, де на них вже чекав Бурлака. Всі троє, щоб не знімати шелесту, пішли назирці по росяній траві. Барон не здогадувався, що за ним стежать. Він ішов швидко, не обертаючись, і через хвилину сховався в нічному мороці лісу. Трава і м’яка земля приглушували кроки, а тіні від дерев добре маскували рятівників Клемана Лотера, що скрадалися слідом.
На розтоці барон зупинився. Він засвітив ліхтарика, прочитав написи на стовпі, зроблені туристським Вогезьким клубом, і потім рушив угору крутою стежкою. Переслідувачі мали на оці світло його ліхтарика.
— Вчора я весь день вивчав карту, — прошепотів П’єро. — Ми прямуємо до замка. Мені про нього розповів екскурсовод. Барон має з кимсь побачення біля руїн Шенека…
В цей час стежка раптом вивела їх на галявину, і одразу стало видно румовище. Дикий хміль і колючий чагарник з усіх боків обплутали напівзруйновані стіни зі стрільницями й зубцями. При місячному світлі ця похмура споруда серед лісу скидалася на малюнок Густава Доре.
Не зупиняючись, барон швидко пройшов крізь браму. Троє друзів обережно наблизились до муру і зазирнули на подвір’я. Барон нетерпляче походжав перед вежею, що правила колись за вартівню. Він нервово курив, раз у раз поглядаючи при світлі ліхтарика на годинник.
Нараз барон відчув, як на голову йому щось напнуто. Це Бурлака підкрався ззаду, звалив його на землю і загорнув у куртку. Не встиг барон отямитись, як його руки було вже прив’язано над головою до заіржавілого кільця, вмурованого в граніт. Троє друзів оточили шпигуна, і В’юн недвозначно сунув йому під ніс пістолет, що його знайшли в кишені барона.
— Коли хоч писнеш — тут тобі й саксаган! — процідив йому на вухо В’юн. — Парабелум, що я тримаю в руці, не схибить. Мусиш знати, як діє ця іграшка.
П’єро засвітив ліхтарика і спрямував світло на барона. На нього гидко було дивитися. Він увесь ізблід і тремтів, наче у пропасниці.
— Помилуйте, згляньтеся наді мною, не вбивайте! — промовив він німецькою, а потім французькою мовами. Барон погано бачив, і Бурлака підняв з землі загублений монокль і прилаштував полоненому до ока. Бандит потроху опам’ятався.
— Ви не нацисти? — нерішуче запитав барон.
— Хто б ми не були, це не має значення, — твердо й спокійно сказав П’єро. — Ти мусиш відповісти на наші запитання. Найменше вагання чи брехня — і ти загинеш. Ти стільки знищив людей в Порт-Морелі, що цілком заслуговуєш такої ж кари.
Барон пополотнів. Він був ладен зробити все, щоб врятувати своє життя.
— Де зараз Клеман Лотер?
— У замку Монбіжу, біля Вернона, у Вандергольда.
— Ти приїхав сюди, щоб вчинити замах на Шульца, так? Яка його адреса?
— Він живе в Обермюнстері, поряд із Нідербронном.
— А хто такий Шульц?
— Німець, хімік і найкращий друг Клемана Лотера. Ми довідалися, що Шульц знає секрет лотариту.
— Коли має бути замах на Шульца і хто бере участь?
— Завтра, я…
Раптом барон змовк. Крізь вилом у мурі, на тому боці подвір’я, почувся якийсь гомін. Баронові очі прикипіли до того місця. П’єро зараз же пошепки порадив Бурлаці заткнути баронові рота ганчіркою. Здоровань так і зробив, і всі троє поспішили сховатися в зруйнованій вежі. В’юн, що йшов позаду з пістолетом в руці, побачив, як мур освітився, і почув голоси. Без сумніву, сюди хтось ішов з підземелля, а той вилом правив за вихід.
НІЧНА ПОДІЯ
У вежі, викладеній з брил червоного граніту, добре збереглися кручені сходи, що вели аж на самий верх. Цими сходами і рушили нагору. Тил захищав В’юн, що міцно стискав у руці важку й надійну зброю. В мурі була стрільниця, що дивилася на просторе подвір’я замка. П’єро Ланкрі обережно визирнув і в білому світлі місяця побачив барона, прив’язаного за руки до кільця. Той насторожено дивився поперед себе. Хлопця турбувало те, що злочинець ніби чекав на чиюсь допомогу. Зараз уже ясно було чути грюкіт підкованого взуття, з отвору вислизнув і забігав по стіні промінь електричного ліхтарика, почулася груба німецька лайка. Серце закалатало в грудях. Те, що він побачив наступної хвилини, закарбувалося в пам’яті П’єро на все життя.
Ліхтар у підземеллі раптом згас, і на подвір’ї показалася висока, кремезна людина. Брунатна сорочка, галіфе, високі грубі чоботи і пов’язка на руці з чорною свастикою на білому тлі, схожою на бридкого павука з розчепіреними чотирма лапами, свідчили, що то був штурмовик. Освітлений місяцем, нацист хвилину стояв нерухомо, заклавши руки за шкіряний ремінь й уважно оглядаючи подвір’я. І коли його погляд упав на зв’язаного і безпорадного барона, він здригнувся. Потім, коротко й зловісно розсміявшись, штурмовик швидким рухом витяг з кубури револьвер і націлився в барона. Нічний спокій розітнули шість пострілів.
П’єро заціплено дивився на людину з чорним моноклем. Першу мить барон стояв прямо, бо прив’язані до кільця і підняті над головою руки підтримували тіло. Але ось тіло обважніло, ноги підігнулися в колінах, і кров залила сорочку. Барон був мертвий.
Штурмовик, не кваплячись, наче в тирі, зарядив револьвер і спокійною ходою підійшов до своєї жертви. Він підняв трохи за підборіддя баронову голову, але вона безсило впала на груди.
— Готовий! — промовив голосно вбивця німецькою мовою.
В цей час із підземелля вийшло шість чоловік, теж одягнені у форму штурмовиків. Один з них, що носив берет, чорну сорочку й галіфе, певно, був начальник. Підійшовши ближче, шеф раптом вибухнув жахливою лайкою.
— Що ж ти наробив, Германе? Свиняча ти пика, брудний осел! Я ж не давав тобі наказу стріляти…
Стоячи біля забитого, штурмовик спантеличено виправдовувався. Адже ж фюрер з Пірмасена наказав їм знищити сьогодні барона. Нагода була чудова і, головне, ніякої небезпеки…
— Тварюко, йолопе! Де твоя дисциплінованість, кретине!..
Шеф лаявся найбруднішими словами. Решта гітлерівців уступилася за свого товариша, і розгорілася галаслива суперечка з прокляттями і взаємними образами.
— Про що це вони говорять? — пошепки запитав В’юн.
Хлопець спересердя штовхнув ліктем невиправного балакуна: зараз не можна було пропустити жодного слова.
Німці належали до націонал-соціалістичної партії Пірмасена, невеличкого міста біля кордону, за кілька кілометрів од замка Шенек. Саме в цьому місті сталися події, відомі під назвою “кривава пірмасенська вечірня”. Гітлерівці схопили своїх політичних супротивників і спалили їх живцем у міському готелі. Отож людці унизу вихвалялися, що брали участь в тій жахливій розправі. Протягом багатьох років барон підтримував з ними зв’язки, передаючи великі гроші від нафтового короля для керівників нацистської партії. Та, незважаючи на це, таємний фашистський трибунал зажадав смерті слузі Вандергольда.
Сталося так, що кілька тижнів тому всередині гітлерівської організації відбулися великі зміни. Фюрер прилетів літаком до Мюнхена і, очоливши своїх прихильників, повів їх проти тих, хто роками віддано йому служив. Від куль нацистів загинули найбільші фашистські керівники, що змовилися виступити проти Гітлера і захопити владу до своїх рук. Змову цю підтримав і Вандергольд, бо фашистські вожді, охоплені жадобою владарювання, погодилися надати мільярдерові в Німеччині монополію на вироблення синтетичного бензину в Рурі. З паперів, знайдених у вбитих колишніх однодумців, стало відомо, що барон злигався із змовниками. Ось чому гітлерівці постановили знищити небажаного свідка. Барон, звичайно, нічого не знав і потрапив сам у пастку. На операцію проти професора Шульца йому потрібні були люди, і він звернувся до своїх друзів із Пірмасена, тим самим підписавши собі смертний вирок. Зустріч призначено в руїнах цього замка; підземелля ж його сполучалося підземними ходами з німецькою прикордонною смугою… Там і ухвалили вбити барона, випитавши в нього решту секретів. Ось чому шеф розлютився, що його наказ виконано завчасно.
Гітлерівці раптом припинили розмову, бо на сусідніх фермах завалували собаки.
— Не будемо гаяти час. Треба якнайшвидше сховати кудись тіло! — голосно наказав старший.
— А як же професор Шульц? І хто б це міг прив’язати барона?
— Помовчіть! — грубо урвав шеф. — Накази фюрера не обговорюють. За чверть години щоб ви перенесли труп на наш бік!
Фашисти слухняно відв’язали нерухоме тіло барона і в супроводі свого шефа спустилися в підземелля.
ПРОФЕСОР ШУЛЬЦ
Тримаючи з обережності двері на ланцюжку, професор Шульц визирнув і переконався, що, крім хлопця, біля будинку нема нікого. Тільки тоді відчинив двері. Щирий погляд і чесне обличчя хлопця, мабуть, справили на професора гарне вражіння.
— У нас кордон майже поряд, — пояснив, виправдовуючись, професор. — Нацисти, не вагаючись, можуть перейти його. Кілька днів тому я дізнався про смерть мого колеги з Чехословаччини. Він звернувся по радіо до німецьких антифашистів.
Кількома словами П’єро розповів, як вони стежили за бароном, як бачили його страту і як їм пощастило підслухати розмову гітлерівців. Не можна було гаяти ні хвилини — фашисти могли наскочити навіть цієї ночі. Треба негайно втікати. Машина з двома надійними товаришами чекає на них позаду будинку і відвезе професора Шульца в безпечне місце.
Підозра знову промайнула на обличчі старому вченому.
— Гм! Ви хочете, щоб я поночі поїхав машиною з двома незнайомцями, коли кордон за два кроки? Я знаю добре підступність гітлерівців!
— Та я ж, навпаки, хочу врятувати вас од них, — у відчаї вигукнув хлопець. — Ви ж знаєте мого дядька, Клемана Лотера. Він неодмінно мусив вам розповісти про мене. Батько мій загинув у Порт-Морелі — то злочин Вандергольда… І я знаю, що саме вам Клеман Лотер довірив таємницю лотариту. Ви мали оголосити його формулу в разі загибелі мого дядька. Тож знайте, що така нагода трапилася, бо Клемана Лотера викрадено…
— Що? — вигукнув Шульц. — Твій дядько зник?.. Ти хочеш сказати, що він запродався нафтовому королю?!.
У цю хвилину тричі пролунав моторошний крик нічного птаха. П’єро підбіг до вікна. Світова зоря загасила зірки, і небо на сході зарожевіло. Навкруги все було спокійно, в шатах лісів, за безмежною ельзаською рівниною врочисто височіли Вогези. І ось хлопець побачив на дорозі, що вела до Обермюнстера, блимаючий вогник. Це було світло від автомобільних фар. — Нацисти їдуть! — скрикнув П’єро.
Не встиг він промовити ці слова, як ляснули постріли, що луною розкотилися в долині.
— Ми більше не можемо чекати! За хвилину нацисти виважать двері до вашої лабораторії!
Професор Шульц якусь мить вагався. Та коли знадвору долинув хуркіт мотора і скрип гальм, учений врешті наважився:
— Іди через сад, там у мурі є дверцята. Спробуємо дістатися до вашої машини…
Професор і хлопець кинулись бігти довгими коридорами старого монастиря. Вже виходячи в сад, вони почули важкі удари в двері. Пробігши алеями занехаяного і зарослого саду, П’єро і Шульц зупинилися перед високим присадибним муром. Професор відчинив хвіртку. Далі вже починався ліс, а за кілька кроків, на доріжці серед кущів, втікачі побачили машину. Бурлака сидів при кермі і занепокоєно оглядався на всі боки.
— А де В’юн?
— Я гадав, що він з вами!
Серце хлопця стиснула тривога. Значить, то стріляв їхній вірний товариш! Що з ним? Може, його поранено, вбито чи полонено? І П’єро рішуче заявив, що треба негайно йти на допомогу В’юнові, без нього вони не вирушать звідси.
— Є у вас принаймні яка-небудь зброя? — запитав професор. Бурлака пояснив, що вони мають тільки револьвер, та й той у В’юна.
— Але зважте, що це безумство! — вигукнув Шульц. — Двоє чоловіків і дитина проти десятьох наці, озброєних до зубів і до того ж вправних стрільців!
На вулиці перед будинком знову почалася стрілянина.
— Вони застрелять В’юна! — вигукнув П’єро. — Ні, я не можу лишити його на смерть. Бурлаче, під’їдь машиною до будинку!
Бурлака зараз же запустив мотор. Ні слова не кажучи, старий професор сів у машину побіч П’єро. У повній тиші втікачі поволі рушили вздовж муру й темного лісу.
Зненацька попереду, біля чагарників, з’явилася якась невиразна тінь.
— Ми загинули! — прошепотів учений. — Це, напевне, фашист… Він нас помітив і зараз зніме тривогу!
— Гей, зупиніться, друзі! Я таки вислизнув.
П’єро не міг стримати свого здивування і радості.
— Невже це ти, В’юне!
Замість відповіді хоробрий парижанин скочив на підніжку машини.
— Ну, тепер швидше завертайте чортопхайку і мастіть п’яти салом. Своїм криком хлопець виказав нашу схованку, і коричневі сорочки за мить будуть тут.
Різко вивернувши кермо, Бурлака додав газу, і машина швидко заглибилась у ліс.
— Тримайтеся цієї дороги! — пояснив професор Шульц. — Зараз будуть круті повороти, а опісля виїдемо на шосе до Страсбурга.
П’єро став навколішки на сидіння і вдивлявся в дорогу, що зміїлася позаду.