Восьме березня
1
Прокидаємося ми, як відомо, кожен по-своєму. Одні тяжко, наче видираються з глибокого замету; інші, навпаки, легко, радісно, мов несподівано здіймаються в повітря.
Саме так майже завжди прокидався Йон Сого, темно-русий, кароокий, кирпатенький, цибатий хлопчисько, з якого ми й почнемо свою розповідь. Не встигав він розплющити очі, як уже всміхався — тішився собою, життям і світом, хоча, врешті, сміятися й не було чого. Проте він з перших днів свого життя й аж до нинішнього — а сьогодні йому сповнилося рівно чотирнадцять років і три місяці— дуже любив сміятися. Така була в нього весела вдача.
От тільки Йонів сміх, як казали його батьки, більше скидався (цитуємо) “на кашель засапаної, тяжко хворої на грип зозулі”.
Признаємося: років шість тому якийсь Йонів товариш зловтішно записав його сміх на плівку. Потім зненацька ввімкнув магнітофон.
Почувши дивні звуки, Йон спершу зареготав і лише згодом збагнув, який подібний його регіт до тієї музики. Він перестав сміятися, але чудернацьке хрипіння не припинилося.
З хвилину хлопець слухав дуже уважно. Далі спокійно визнав: “Звучить жахливо”. І дуже щиро усміхнувся. Згодьтеся: найкраще свідчить про його веселу вдачу те, що він і далі любив сміятися, ніколи не втрачав доброго гумору, тішився життям.
Того ж ранку, від якого починається наша розповідь, Йон прокинувся ще радісніший, ніж завжди. Розплющивши очі, він зразу побачив Робика, що схилився над ним.
Той усміхнувся йому у відповідь, підніс руку й промовив:
— Пів на восьму. Доброго ранку, Йоне!
Хлопець схопився з ліжка й почав робити гімнастику. Він робив її щодня, бо це, мовляв, забезпечувало йому добрий гумор на цілий день. Улад своїм рухам він приказував:
— Має-бути-дуже… три, чотири… добрий-і-веселий-коли-ми… три, чотири, присідання… такого-ранку-собі-бажаємо… вгору, вниз, стрибок… то-постараємося… стрибок… задовольнити-своє-бажання… щире-бажання.
— Те, що ти кажеш, не має глузду, — мовив Робик.
— Не має, — погодився Йон уже з ванної кімнати, де він мився під душем. — Ну й що з того?
— Нічого.
— Ох, як приємно! — вигукнув Йон, орудуючи рушником так, наче хотів стерти з себе не тільки воду, а й шкіру.
— Лови! — гукнув Робик.
Спочатку він кинув Йонові сорочку, потім штанці, далі одного тапка, другого тапка, куртку і шкарпетки. Хлопець упіймав сорочку, штанці, лівого тапка й куртку. Правого тапка й шкарпетки він пропустив у двері ванної, як м’яч у футбольні ворота.
— Два нуль, — сказав Робик.
— Згинь з моїх очей, — мовив Йон.
— На жаль, не можу, — відповів Робик.
За хвилю обидва вже вискочили через вікно на моріжок, і Йон загукав:
— Гей, близнята!
З найближчого вікна здивовано визирнули дві чорнявих, синьооких голови. То були Алик і Алька Рої.
Вони, як і Йон, приїхали сюди до своїх батьків, Йон жив тут уже два тижні, а близнята прибули щойно вчора, пізно ввечері. Тож і не дивно, що Йона вони страшенно цікавили. Побачивши Йона й Робика, Алик радісно замахав руками.
— Гей, гей! — крикнув він у відповідь.
Алька натомість примружила очі.
— Даруйте, хіба в цих місцях “гей” означає “добридень”? — спитала вона дуже ввічливо.
Йон не відповів. Мовчав, бо захоплено придивлявся до дівчини. Щоправда, вони познайомилися ще вчора, але тільки мимохідь. До того ж близнята були зморені дорогою і сонні. Та все ж Алька, хоч і втомлена, поводилася надзвичайно ввічливо — видно, була неабияк вихована. “Нудна, — подумав Йон, — як вірші про місяць”.
Тепер же обличчя в неї неприємно скривилося, в очах поблискував глум, на устах грала посмішка, і водночас вона була гарна, зваблива і якась зовсім нова. Тож не диво, що Йон замовк і тільки лупав на неї очима.
На щастя, Робик був не такий вразливий.
— Ні, люба дівчинко, — поважно пояснив він. — “Гей” зовсім не означає “добридень”. Але як захотіти, то можна вважати його за привітання.
— Дякую за пояснення, — холодно усміхнулася Алька.
— Добридень, — пробурмотів Йон.
— Ти не сказав учора, що вас аж двоє. Це твій брат? Старший чи молодший? Як його звуть? — питав Алик, стоячи перед Робиком. — Ви зовсім не подібні один до одного.
Наслідуючи брата, Алька вистрибнула у вікно — легко і, як здалося Йонові, надзвичайно граційно.
Робик засміявся — теж майже так, як “хвора на грип зозуля”.
— Рівно восьма. Пора снідати. Ми зовсім не брати.
Близнята здивовано перезирнулися. Якусь мить вони не могли й слова сказати з подиву.
— Це неможливо! — врешті скрикнув Алик.
— Абсолютно неможливо, — сказала й собі Алька.
Йон гордо глянув на Робика. Так майже завжди траплялося, коли прибульці з далеких планет, де люди жили зовсім інакше, ніж на його батьківщині, починали розуміти, хто Робик є насправді.
Сам Робик поблажливо усміхнувся:
— Цілком можливо. Ми не брати з тої причини, що Йон Сого належить до вашої породи, він людина, тільки народився на Сатурні.
— Ми, Соги, — додав Йон навмисне байдуже, — прямі нащадки перших сатурнянських поселенців.
— А я, — вів далі Робик, — належу до групи людиноподібних роботів. Я найновіша модель сатурнянського робота-опікуна, найновіша… звичайно, коли йдеться про внутрішню будову. Я, власне, піклуюся Йоном від самого його народження. Ви, мабуть, чули про те, що ми, роботи-опікуни — найкращі друзі людини на Сатурні.
Робик розповідав усе те здивованим близнятам, і його веснянкувате обличчя, точнісінько таке, як у чотирнадцятирічного хлопчика, сяяло усмішкою.
Алик поволі обійшов довкола Робика, розглядаючи його захоплено і шанобливо.
Натомість Алька твердо глянула Робикові в зеленкуваті очі й сказала:
— Не вірю. Це недотепний жарт.
Йон став навшпиньки й напружено чекав, як поведеться Робик. Він навіть трохи занепокоївся і вже хотів сказати: “Тільки не треба перебільшувати”, коли це робот зігнув ноги в колінах і підстрибнув на кільканадцять метрів.
— Ой! — скрикнула Алька.
А Робик тим часом опускався на землю набагато повільніше, ніж піднімався, бо мав у собі регулятор тяжіння.
— Ох, як гарно! — радісно засміявся Алик. — Як на уроці з роботознавства.
Тим часом Робик зупинився напроти Альки, схилив голову на ліве плече й пильно глянув на дівчину:
— Тепер уже віриш?
Алька замислилась. Потім легким, красивим рухом торкнулася його скроні й сказала:
— Не дуже охоче, любий мій, але вірю.
Робик кивнув головою.
— Ти, серденько, трохи зарозуміла, і тобі плутається все в голові, — мовив він надзвичайно люб’язно.
— А звідки ти знаєш? — захоплено вигукнув Алик.
— Відразу видно, — відповів робот.
Алька якусь хвилю дивилась на Робика, потім, чарівливо усміхаючись, звернулась до Йона:
— На жаль, він правду каже. Я буваю зарозуміла, та ще й дуже негарно.
Алик скривився, наче жалкував, що має таку сестру, але це вийшло так кумедно, що Йон не витримав і зареготав. Почувши той сміх, близнята злякано витріщилися на Йона.
— Що з тобою? — крикнула Алька.
— Він тільки так і сміється, — пояснив Робик.
Йон хотів стриматись, та, побачивши, як перелякалися близнята, зареготав ще дужче.
— Мої батьки… — насилу вимовив він.
— Йонові батьки, — додав Робик, — кажуть, що його сміх скидається “на кашель засапаної, тяжко хворої на грип зозулі”.
— Надзвичайно влучно, — визнав Алик і теж засміявся разом із сестрою.
А Йон відразу ж замовк. Тепер він дивився тільки на Альку і милувався її голосом, їхні погляди зустрілися.
— Бачиш, — мовила дівчина, — тепер ти сам збиваєш мене з пантелику. Не завжди я винна.
Поки Йон думав, що йому відповісти, Робик підніс угору пальця:
— Нагадую: час снідати, бо спізнитесь до стартової башти.
— Гвалт! — удав переляканого Йон. — Рушаймо!
І перший стрибнув на рухому стежку, що, мов руда змія, звивалася серед зеленого моріжка і, обминаючи грядки з квітами, вела до їдальні. Над Альчиною головою якийсь метелик затріпотів голубими, як її очі, крильцями.
— Волошковий сміливчик, або ж Lysandra bellargus, — пояснив Робик.
— Дуже радий познайомитися, — вклонився метеликові Алик.
Тераса-їдальня містилася коло ботанічного саду. Алик аж підстрибнув з радості, коли побачив три накриті столи.
— Але ж і апетит тут. Трансгалактичний! — мовив він по хвилі, жуючи на всі заставки. Потім повів очима по терасі-їдальні й раптом замовк. Навіть жувати перестав.
Тераса-їдальня розташована була серед луки, яку оточували з трьох боків схили Зеленого Підгір’я. На тих схилах вигравав, сміявся, кричав усіма можливими й неможливими барвами ботанічний сад.
Чого там тільки не було: пальми й берези, орхідеї й троянди, кипариси, магнолії, сосни, тюльпани — острови квітів серед моря дерев. І кожна мала свій колір, свій малюнок, свою тінь.
Алик аж зітхнув з подиву, і Йон вдячно усміхнувся. Та коли він перевів погляд на Альку, усмішка на його устах згасла. Алька рівненько сиділа у фотелі, дуже ввічлива, але цілком байдужа.
— Ну, як? — спитав Йон.
— Цілком пристойний краєвид, — відповіла Алька.
— Пристойний?
— Авжеж, пристойний.
— Спокійно, Йоне, — тихо мовив Робик, а сам гречно вклонився Роям і побажав їм “смачного снідання”.
Йон швидко погамував свій гнів. Тепер йому було тільки шкода Альку. Бо сам Йон від першого ж дня, відколи прибув сюди, не міг намилуватися тим краєвидом, його батьківщина, планета Сатурн, була набагато суворіша, безбарвніша. Там росли ліси та сади в сто разів більші й багатші за ці, але в них завше було повно людей.
Кожна квітка мала свого шанувальника, кожне дерево свою родину. І хоч завдяки глушникам галасу не було чутно, хоч здавалося, що в сатурнянських лісах та садах панує тиша й спокій, про самотність там годі було й мріяти. На Сатурні ще й досі давалося взнаки перенаселення міст і сіл — і Йон тільки тут пізнав смак самотнього замилування красою.
І аж сьогодні, коли він побачив Альку, Йон зрозумів ще одну річ: те замилування тільки тоді дає справжню втіху, коли ним можна поділитися з кимось близьким. Отож він надумав зразу ж таки, вже під час сніданку, показати своїм друзям (власне, Альці) той краєвид.
І саме Алька насилу спромоглася назвати “його” краєвид “цілком пристойним”, Йон похилив голову, йому було гірко, але не годилося показувати свого почуття присутнім. Робик, як і завжди, мав слушність, радячи йому бути спокійним.
— А може, — ввічливо спитав Йон, — ви хотіли б уже зараз дещо оглянути?
— Чудова думка! — погодився Алик. Навіть Алька цього разу задоволено кивнула головою.
Йон узяв невеличкий мікрофон, що висів над спинкою кожного крісла, мов срібна бджола.
— Увага! — промовив він у мікрофон. — Ми хочемо проїхати звичайною трасою прогулянок. Вздовж головних об’єктів.
Мікрофон позеленів. Це означало, що наказ прийнято.
— Ми готові! — чітко вимовив Йон.
То був знак, що наказ закінчено. Відразу ж по тих словах кругла, мов тарілка, тераса піднялася вгору.
Обрій раптом поширшав і пояснішав. Аж ось над терасою нап’ялася, немов квітка, прозора чаша-парасоля: то наші мандрівники попали під штучний дощ, що саме почав іти над ботанічним садом.
Тераса піднялася ще вище, бо мала перенести своїх пасажирів над Зеленим Підгір’ям, оточеним високими середземноморськими кипарисами. Потім знову спустилася нижче. Під ними пливли назад дерева, луки, грядки квітів. Незабаром дощ ущух, повіяв теплий вітерець.
На Альчиному обличчі вперше проступила щира цікавість. Дівчина аж нахилилась уперед.
— Що то? — спитала вона.
— Ліворуч, — почав пояснювати Йон, — наше селище.
— А праворуч?
— Головні лабораторії. Білі башти — то лабораторії, де вивчають космічні швидкості. Блакитні — то космобіологічні і космомедичні лабораторії. У червоних розміщені майстерні роботознавства. А зелена башта — головна станція зв’язку та наказів.
Йон вражено глянув на Альку. В її синіх очах наче хто запалив ясні вогники. На щоках виступив рум’янець.
— Коли ми всі їх оглянемо? — спитала дівчина.
— На це потрібний дозвіл, — неохоче відповів Йон.
— А ти був там?
— Так.
Алька сіпнулася, наче хотіла зірватися з місця, але бильця крісла миттю обняли її за стан. Адже тераса летіла на десятиметровій висоті.
— Обережно, — усміхнувся Робик.
— Мені конче треба побувати в лабораторіях, — твердо сказала Алька.
Алик зітхнув.
— Сестричко, — мовив він з умисною люб’язністю. — Сестричко, ми знаємо, що ти завзята прихильниця точних наук, і всі подивляємо твій запал. Але дозволь нам хоч трохи побайдикувати, потішитись не такими поважними речами.
Алька кинула на брата сердитий погляд. Однак він лиш спокійнісінько показав їй язика.
— Прошу, — мовила дівчина. — Оце такі “поети”.
Слово “поети” було сказане так, що мало звучати як образа. Та Алик весело засміявся.
— Прошу, — мовив він. — Оце такі жінки.
— Я вас теж прошу, — лагідно, як завжди, втрутився в розмову Робик, — не сперечайтеся, бо це нудно.
— Бачиш, сестро? — не витерпів Алик, — ти нагнала нудьгу навіть на робота.
Алька не відповіла. Всі замовкли. А тим часом тераса наблизилась до другого улюбленого Йонового місця, що скидалося на оазу серед пустелі. Воно було оточене широким пасмом жовтих і сріблясто-сірих піщаних пагорбів і мало якийсь на диво урочистий вигляд: невелике зеленкувате озерце у вінку пальм, заростей очерету і квітучих кущів.
— Минаємо Веселу Оазу, — мовив Йон начебто байдуже, а насправді — чекаючи на захоплені вигуки.
Та цього разу навіть Алик лишився байдужий.
— Справді, — муркнув він. — Оаза.
— Гарного кольору вода, — люб’язно визнала Алька.
Йон зміряв їх таким неприязним поглядом, що Робик аж поклав йому руку на плече. Алька, зауваживши, як він зблід, здригнулася.
— Що сталося? — стурбовано запитала вона. — Тобі щось болить?
— Ні, — відповів Йон.
Та Алик усе зрозумів. Він кивнув головою і стиха запитав:
— А може, тобі все ж таки щось заболіло?
— Ні, — гостро відказав Йон. — Дивіться: он ліворуч від нас Головна стартова башта.
Тераса, хоч і непомітно, але весь час збільшувала швидкість, підіймалась дедалі вище й вище, досягши нарешті п’ятдесятиметрової висоти.
Йон байдужим голосом давав пояснення, сумлінно і ввічливо виконуючи роль проводаря. Вони вже пролетіли над другим і третім селищем, спортивним парком, майстернею головних верстатів і концертовою залою.
Ось унизу заблищав, як величезне дзеркало, плавальний басейн, потім знову вперіщила злива. А за якусь хвилю вони вже летіли над бистрою річкою, що ніби вирвалася з гір і швидко долала кам’янисті пороги.
— Увага, — сказав робот. — Дев’ята година двадцять хвилин.
Ту ж мить бильця в кріслах зімкнулися. Це означало, що швидкість тераси зростає.
Зненацька обрій перехилився, у вухах засвистів шалений вітер, сади, луки й будівлі внизу замерехтіли, почали швидко бігти назад, аж дух забивало. Так тривало рівно п’ять хвилин.
За наступні п’ять хвилин Йон встиг усе обміркувати й збагнути. Він зрозумів, чому його друзі лишилися байдужі, і більше не сердився. Але йому захотілося трохи покепкувати з них.
“Вам потрібна невеличка лекція, — думав хлопець, позираючи збоку на Альку, що злегка усміхалася. — Вона вам стане в пригоді. Особливо тобі, моя крале”.