— А! Це ти! — побачивши Вітю, полегшено зітхнув він. — Перелякав мене. Я думав — хтось інший…
— Чого ж тут думати? Зараз рівно восьма, Я — не ти, не звик спізнюватись. Забув? Сьогодні двадцять друге, парне число, чергуємо в тебе… Знаєш, — вмостившись на дивані і перегортаючи свіжий номер «Крокодила», сказав Вітя, — правду кажучи, мені вже так не хотілося… Ну, просто через силу йшов…
— Чого?
— Неділя… тато вдома… мама… Та й з дванадцятого ми все закинули — то в Макогона цілий день стовбичимо, то в тебе. В зоопарк не ходимо, в футбол не граємо. Я вже не пам'ятаю, коли на пляжі був. І ти свій натюрморт ніяк не закінчиш. Та-а, — Вітя намагався не дивитись у вічі товаришеві, — що й казати. Сам розумієш…
Альошине обличчя стало кислим, ніби він з'їв зелене яблуко.
— Не гнівайся, я ж не проти, але сам бачиш… Бігаємо, бігаємо, та все марно… — ніяково виправдувався Вітя.
— Гадав, усе так просто?! — скипів Альоша. — Раз-два й готово. Може, вони діють вночі, коли ми спимо, як бабаки?
— Зрозумій, нам удвох не справитись…
— А я що кажу?! Адже ж вирішили підібрати кілька надійних хлопців. А може… — Альоша прищулився і визивно спитав: — може, ти вважаєш — і Макогон, і Матвійович, і «ЯА» — вигадка, дурничка? Пригадай, що ти сам писав? — він метнувся до столу і, рвонувши шухляду, витяг» зошит: — «Додатково повідомляю, що Макогон і Касторка не знають один одного»…
— Та я не проти… Але Макогон далеко живе, незручно за ним стежити. От припустимо, сьогодні ми в тебе. Де в цей час Макогон? Що він робить? Знаємо? Нічого не знаємо. Може, тому в нас нічого і не виходить.
— Це інша розмова! — подобрішав Альоша. — Адже чергування я навмисне вигадав. Мені що? Сиджу собі вдома і за Матвійовичем спостерігаю. А тобі, знаю, нелегко. То до Макогона мчи, то до мене. От і вирішив: разом чергуватимемо. Веселіше і нікому не прикро. Що зробиш? Петько Барабаш ще не приїхав і Гальперін не видужав.
— Є вихід! — ляснувши долонею по столі, просяяв Вітя. — Візьмемо Дімку, і все буде гаразд.
— Дімку? Якого це Дімку?
— Вчора ти пішов пити квас, а тут дивлюсь — Дімка Вакуленко з вікна виглядає. Ти його добре знаєш! — Помітивши на обличчі друга подив, Вітя нагадав: — Такий білявий, здоровий, плечі — он які! — і він широко розвів руки. — Як двигонув тоді м'яча, ледь ти перевів на кутовий.
— А-а-а! — згадав Альоша. — Чого це він опинився на Загорській?
— Вони недавно туди переїхали. Живуть якраз напроти Макогона. Його б до нас… Ти уяви, як хороше все буде…. Катається він на велосипеді або на лавці сидить, ніби книжку читає або з якимись там квітами вовтузиться, а сам у цей час косує, хто до Макогона прийшов, хто вийшов.
— Чудово-о!.. А хлопець він хороший?..
— Ого! — перебив Вітя. — Сила! Б'є з будь-якого положення. І правою, і лівою…
— А вміє тримати язика за зубами?
— За Дімку як за самого себе ручаюсь.
— Гаразд, я не проти. Поговори з ним, але не поспішай усе викладати. Обережно, поступово…
— Я сам не хочу. Поїдемо удвох.
— А як же з Матвійовичем?
— Нікуди не дінеться твій Матвійович. Яка нам користь від Матвійовича? Дідусь, сімдесят років. По-моєму, слід більше стежити за Макогоном. Він головніший. До нього, певно, і той «ЯА» ходить.
Помітивши, що Альоша замислився і не слухає його, Вітя ображено замовк.
— Як ти гадаєш, — спроквола почав Альоша, — навіщо Матвійович надіслав Макогонові листа? Адже вони один одного не знають.
Вітя лише здвигнув плечима.
— От ти надіслав би мені листа, якби навіть не чув, що є на світі такий Олекса Свиридов?
— Знову загадками заговорив?
— Ніяких загадок немає. Все просто. Писав не Матвійович. Дванадцятого числа в нього хтось був. Може, навіть їхній керівник.
— «ЯА»?!
— Знаю, скільки й ти. Макогон Макогоном, але за Матвійовичем теж…
Альоша не договорив, метнувся до вікна.
— Ти чого? — схопився й Вітя.
— Тсс! До Матвійовича хтось прийшов.
ПІДСТУПНИЙ ЗАДУМ
Вузька вулиця, звиваючись, повзла вгору. Нею рідко їздили, і між камінням дружно пробивалася трава.
«От прокляття! — важко відхекуючись, лаявся Макогон. — Ніде жодного номера… І спитати ні в кого. Дідько його знає, де він живе!.. О, нарешті-таки жива людина показалась, — зрадів Макогон, побачивши жінку з сумкою. — Та ще й поштарка».
Через п'ять хвилин Макогон стояв перед високим глухим парканом. Поверх нього в два ряди тягся колючий дріт. Постукав у хвіртку. У відповідь почулося хрипке гавкання.
Хвіртку відчинив сам Тетеря.
— Години три вже блукаю, — буркнув Макогон, облизуючи пересохлі губи. — Хоча б номер повісив. А то як вовк живеш…
— На нашій вулиці, якщо не знаєш, не легко знайти, — згодився Тетеря і, повернувшись, крикнув на величезного кудлатого собаку, що люто рвався з цепу: — Фу! На місце, Пірат! На місце!
З притишеним гарчанням пес поліз в будку.
Макогон озирнувся і широко розкрив очі.
Цегляний, вкритий червоною черепицею двоповерховий котедж з великою заскленою верандою, бутової кладки гараж, просторий вольєр, де за густою дротяною сіткою походжали індики й сніжно-білі гуси, метушились кури. На все це клали тінь крислаті груші, яблуні, вишні…
Макогон не приховував свої заздрощі.
— Ніколи б не подумав, що ти так влаштувався… Справжній тобі поміщик.
— Живемо помаленьку…
— Навіщо тобі стільки птиці?
— Це не все, — самовдоволено ошкірився Тетеря. — Ще двійко кабанчиків у хліву. Там, за садом…
— І як ви вправляєтесь усе це зжерти?
— Катя на базарі продає. Машину думаємо купити…
— Ваша справа, тільки гляди — зацікавитись можуть. Вісімдесят карбованців на місяць одержуєш, а який палац утяв. Коли ж машину приженеш?..
— Я… я… — почав було хазяїн.
— Переді мною виправдуватись нема чого. В міліції будеш виправдуватись, — урвав Макогон. — Наші всі зібрались?
— Поки що один Сергій Олександрович… Поніманського і Шкарбуна ще немає.
— Чого ж ми тут стоїмо? Ану лишень, веди в свої хороми.
Тетеря старанно витер ноги об підстілку, його покоробило, що Макогон і не подумав витерти свої черевики, на яких товстим шаром лежала пилюка, але стримався і промовчав. Довгий коридор був засланий червоною килимовою доріжкою. Побачивши кілька пофарбованих білою олійною фарбою дверей, Макогон нерішуче зупинився.
— Куди нам?
Тетеря запобігливо вхопився за ручку.
— От сюди, сюди, будь ласка.
Велику квадратну кімнату щедро заливало сонце. Вітер ліниво ворушив тюлеві завіски. По саме нікуди набита різностильними меблями кімната нагадувала комісійний магазин. Чого тут тільки не було! І старомодний, громіздкий, мореного дуба буфет, і новісінький сервант, весь заставлений порцеляновими та фаянсовими дрібничками, і пузатий комод з карельської берези, на якому примостилася гіпсова копилка — грубо розмальована кішка. На стіні висів гобелен з тройкою, що мчала, підхльоскувана хвацьким ямщиком. Блищав полірований журнальний столик, над яким височів торшер. Зі стелі звисала непомірно велика люстра з безліччю гранчастих скляних підвісків. В кутку стояли поруч тахта з півдюжиною подушок і заслане серветками піаніно.
— Граєш? — кивнув головою Макогон на піаніно.
— Одним пальцем чижик-пижик…
— А дружина?
— Пил стирає… Купили випадково. Сусід під'їжджав, продав дуже дешево… Хай стоїть, їсти не просить. Здасться на чорний день.
Тетерю дратувало, що Макогон з оцінюючим виглядом, ніби купуючи, розглядав кожну річ. «Навіщо згодився, щоб у мене збирались? — дорікав він собі. — Приходять, грязюки наносять, з безглуздими запитаннями лізуть! Яке кому діло, граю я чи не граю?! Я ж його не питаю, нащо влаштувався провідником? Не тицяю пальцем на зацеровані штани та злинялий китель… А грошенят більш ніж у мене разів у три…»
Макогон підняв кришку піаніно.
— «Біккер»… Цінна марка.
— Не «Біккер», а «Беккер», — сердито виправив Тетеря і розсунув важкі портьєри, що закривали вхід до сусідньої кімнати.
— Скільки можна на тебе чекати? — напустився Чернушкін, побачивши Макогона. — Домовилися на дев'яту, а зараз? — він глянув на золотого годинника. — Дивись! Пів на десяту.
— Я тут з восьмої години тиняюсь… Та чого це ти напосівся? Я щойно з поїзда, навіть переодягтися не встиг… Скажи краще, що скоїлось. І де всі інші?
— Зажди, не поспішай. Зараз про все дізнаєшся… Тетеря, чи не знайдеться в тебе склянки води?
— І для мене прихопи скляночку! — крикнув навздогін Макогон.
Тільки-но Тетеря зник за портьєрами, Чернушкін тихо сказав:
— Не хотів при ньому говорити, але справи, здається, кепські.
— Що таке? — ввібрав голову в плечі Макогон.
— На фабриці ревізія. Добре, коли з іншої причини, але боюся, що… — Він замовк, почувши кроки. Увійшли Тетеря, Шкарбун та Поніманський.
Шкарбун — гладкий чоловік з ледь-ледь зачепленим віспою червоним обличчям, важко плюхнувся на стілець.
— Здоровий ти, Гнате Онупрійовичу, — позаздрив Макогон. — Тобі боксером треба бути чи принаймні борцем… Пудів вісім є?
— Не знаю… Не важився, — прогудів басом Шкарбун.
— Гнат, коли розходиться, звалить собі на плечі рулон драпу, кілограмів на сто, і тільки сопе, — сказав Поніманський, пригладжуючи синяво-чорне волосся. — А вже ж дід, онуки бігають…
— Мені о дванадцятій на роботу, — урвав Чернушкін. — Ну, хто з вас до ладу розповість? Давай ти, Михайле.
— З чого почати? — граючись запальничкою, замислився Поніманський. — Так от: в п'ятницю двадцятого числа прибігає до мене наш вельмишановний Петро Борисович… Схвильований, очі невеселі, я б сказав, навіть засмучені, — явно милуючись своїм красномовством, Поніманський зиркнув на пригніченого Тетерю, — і відразу виливає мені на голову цебер холодної води: директор нашої фабрики викликав його до кабінету і познайомив з трьома досить симпатичними громадянами, професія яких, гай-гай, виявилася зовсім несимпатичною. Це були, на превеликий жаль мого друга, ревізори. Ці скрупульозні люди відразу ж забрали всю документацію і, не гаючи ні хвилини, почали вишукувати, як мені здається, маленькі пустощі нашого шановного хазяїна. Не забули вони і нашого мужнього Шкарбуна… Зацікавились і діяльністю вашого покірного слуги. — Він церемонно вклонився.
— Досить кривлятись! — не витримав Макогон.
Та Поніманський удав, ніби не дочув, і продовжував у тому ж тоні.
— Насмілюсь вас запевнити, що за чотири роки роботи на фабриці я не пам'ятаю такої висококомпетентної ревізії. Можливо, побоювання наші даремні, безпідставні, — усмішка враз збігла із смаглявого, чисто виголеного обличчя Поніманського, — ревізія планова, передбачена десь у вищих інстанціях… Але коли міліція пронюхала, що ратин з нашої фабрики… Гадаю, пояснення не потрібні…
— Вони мене примусили зробити контрольний розкрій, — обізвався Шкарбун. — Молодий хлопець, але проноза… Усміхається, ввічливий такий… Будь ласка, каже, прошу вас, не відмовте… Хочу, каже, подивитись, як ваші закройщики працюють. Бачу, м'яко стелить, та на твердому спати доведеться. Я довідувався, він якесь цабе з інституту легкої промисловості.
Макогон став темніший за хмару.
— От тобі, бабо, і Юрія! І все цей клятий рулон! І треба ж отаке… Мені здається, Сергію, треба оту штуку утяти… Пам'ятаєш, я тобі в ресторані казав.
— А що нам це дасть?
— Як то що? Спробуємо, може, і вийде. Вже й підхожа людина є на прикметі…
Тетеря, Шкарбун і Поніманський лише перезирались, не розуміючи, про що йде мова. Нарешті Тетеря не витримав.
— «Не тягніть, бога ради. Викладайте, що у вас… За кого, за кого, а за мене першого візьмуться! Уже накладні вимагали, переміряли весь матеріал.
— Знову скиглиш, — зморщився Чернушкін. — З документами, сподіваюсь, гаразд?
— Начебто гаразд, а там хто його зна… Робив, як Поніманський радив.
— Уявляю, чого він там нарадив, — пробуркотів собі під ніс Макогон.
Але Поніманський розчув його слова.
— Що інше, а на бухгалтерії знаюсь і оформляти документи вмію. І не тобі мене вчити, — одрубав він. — Теж мені розумник знайшовся. Всіх за йолопів вважає.
— Це ти себе вище за всіх ставиш! — спалахнув Макогон, і його масивне підборіддя затремтіло.
— Я?
Чернушкін вдарив кулаком об стіл.
— Припиніть! Знайшли час!
Суперечка згасла. Чернушкін підвівся і, заклавши руки за спину, поволі пішов до вікна.
На кілька хвилин запала напружена тиша. Шкарбун і собі встав, обсмикав френч кольору хакі і, порипуючи чобітьми, підступив до Чернушкіна. Нахилившись, він щось зашепотів на вухо Чернушкіну, але той заперечно хитнув головою. Шкарбун здвигнув широкими плечима і опустився на оббитий червоним плюшем диван.
Чернушкін різко обернувся, аж гойднулись кактуси на вікні, і заговорив:
— Опанасе… Либонь, ти маєш рацію. Кращого виходу немає. Розкажи їм усе, що ми надумали…
— Все просто. Ми пишемо листа від імені якогось там Іванова чи Петрова, ніби він знає, хто вкрав ратин, і надсилаємо в міліцію.
— В міліцію?! — перелякався Тетеря. — Самі на себе?!
— Зажди, не перебивай. Раніш треба вислухати до кінця, а потім лізти із своїми безглуздими запитаннями… Ми напишемо, що ратин украв, припустимо, Сидоров і що до нього не раз привозили додому крадене.
— Ну, написали, — Поніманський пропік Макогона зневажливим поглядом. — А далі що? Приїде міліція і нічого не знайде. Мало того, там живе людина, до якої не підкопаєшся. Тоді як?
— Ти не присікуйся, — зупинив Поніманського Чернушкін. — Він до діла каже. Тільки треба так зробити, щоб у цієї людини знайшли ратин. Тоді все буде розіграно, як по нотах… Добре б того, хто судився… Знаєте таких?
— Та що шукати? — озвався Макогон. — Є в мене такий. Молодий хлопець, нічого йому не станеться, якщо й посидить. Судимий він, а тут ще й крадений ратин знайшли. Чого міліції треба? Докази, як кажуть, всі в наявності. Бувай здоров. Відмагайся чи не відмагайся, а суд припаяє строк. Жаліти його нема чого. Нас ніхто не жаліє.
— Ніхто і не збирається його жаліти, — помітно пожвавішав Тетеря. — Здорово придумано, нічого не скажеш!
— Все це добре, тільки як, Опанасе Степановичу, ратин йому підсунути? — підвівши важкі повіки, пробасив Шкарбун.
— Думаєш, я над цим голови не сушу?.. Еге! Можна б підкинути, то живе, падлюка, на третьому поверсі, ні городу в нього, ні палісадника…
— Давайте гуртом поміркуємо, — тоном наказу мовив Чернушкін, — час не жде. Ось ти, Петре Борисовичу, що скажеш?
— Я? — збентежився Тетеря. — Я… Я ще нічого не встиг придумати.
— Наварив з Яшком каші, а тепер чекаєш, поки інші їстимуть?.. — примружився Чернушкін. І обернувся до Шкарбуа. — А ти що скажеш? Чи теж язик потягнуло?
— Придумати придумав, та не підходить, — насилу видушив із себе Шкарбун і втупився в носки своїх наглянсованих до блиску хромових чобіт.
— А ти, Михайле Семеновичу? Ти ж у нас професор, майстер художнього слова.
— Яв принципі проти цієї оригінальної вигадки… Що, в міліції дурники сидять? Повірять отим писулькам? — Поніманський зневажливо показав на Макогона, який щось писав недогризком олівця.
— Ти мастак усіх критикувати… Опанасе! Що ти там строчиш?
— Чернеточку накидаю, — підвів голову Макогон. — Начебто нічого виходить… Цілком підхоже… — Він знову схилився над папером.
Погляд Чернушкіна впав на книжкову шафу.
— От би ніколи не подумав, що ти, Петре Борисовичу, такий книголюб. Погляньте — і Жюль Берн, і Гончаров, і Майн Рід, і Паустовський, і Гоголь, і Купрін… Тритомник Шевченка… Навіть філософська енциклопедія! Ха-ха-ха! — схопився Чернушкін за живіт. — Невже ти все це читаєш?
— Купив гарнітур меблів… Не хотів брати книжкової шафи, навіщо вона мені… А в магазині кажуть: «Берете гарнітур, — забирайте все». Поставив шафу, стоїть порожня. Ні туди ні сюди. І покласти нічого не покладеш. Довелося через неї потрусити гаманцем… Вибирав, щоб книжки були якнайкращі…