Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан 10 стр.


   – Ти нас пам’ятаєш? Ти нас пригадуєш? – раз по разу запитували вони, й у пам’яті імператора зринали обставини, за яких він учинив так чи так. Його кинуло в піт.

   – Я нічого про це не знаю, – сказав імператор. – Музики! Музики! – вигукнув він. – Хай грає великий китайський барабан! Я не хочу слухати, що вони кажуть!

   Але вчинки з’являлись один за одним, і Смерть хитала головою, підтверджуючи їхні слова.

 – Музики! – кричав імператор. – Маленька золота пташко, співай, благаю тебе! Я дарував тобі золото й коштовності. Я одягнув тобі на шию золотого обруча. Співай! Співай!

   Але пташка мовчала. Поруч не було нікого, хто міг би її завести, тож вона не могла співати.

   Смерть дивилась на імператора своїми холодними, порожніми очицями. У кімнаті панувала страхітлива тиша. Раптом крізь відчинене вікно долинула чудова музика. На вулиці, на гілці дерева, сидів живий соловейко. Він чув про хворобу імператора й прилинув сюди, щоб заспівати йому пісню надії та віри. Коли соловейко заспівав, тіні розвіялися, кров імператора швидше заструменіла в його венах, несучи життєву силу до його слабких кінцівок. Навіть Смерть почула спів і заходилась просити солов’я:

   – Давай, співай! Не припиняй співати!

   – А ти віддаси мені золотий скіпетр і пишне знамено? Віддаси імператорську корону? – запитав співочий птах.

   Смерть віддала ці скарби за чудові пісні. А соловейко співав і далі. У його пісні йшлось про тихий цвинтар, де ростуть білі троянди, а квітуча бузина пахне так солодко, де свіжа зелена трава вкрита, мов росою, скорботними слізьми. Смерть засумувала за своїми угіддями і холодним білим туманом вилетіла крізь вікно.

   – Дякую, дякую тобі, маленька небесна пташино! Я добре тебе знаю. Колись я вигнав тебе зі своїх володінь, а ти все одно повернувся. Прогнав злі примари від мого ліжка, примусив Смерть відступитись від мого серця – і все це завдяки силі своєї прекрасної пісні. Як я можу винагородити тебе?

   – Найкращу винагороду я вже отримав, – сказав соловейко. – Я ніколи не забуду твоїх сліз – як ти плакав від першої пісні, проспіваної мною тобі. Це справжні коштовності, наймиліші серцю співака. А тепер поспи, набирайся сили й здоров’я. Я заспіваю тобі ще.

   Соловейко співав, а імператор поринув у цілющий сон. Як солодко йому спалось! Коли він прокинувся, сили відновилися, а сонце яскраво сяяло крізь вікно. Його слуги досі не повернулись – усі були переконані, що він уже помер. І тільки соловейко сидів поруч із ним і співав.

   – Залишися зі мною, – сказав імператор. – Співатимеш тільки тоді, коли хотітимеш. Я розіб’ю штучну пташку на тисячу шматочків.

   – Не роби цього, – відповів соловейко, – забавка служила тобі вірою-правдою, скільки могла. Хай вона залишається. Я не можу жити в палаці й звити тут гніздечко. Але дозволь мені прилітати, коли я захочу. Я вечорами сідатиму на гілку за твоїм вікном і співатиму для тебе. Ти відчуватимеш щастя і втіху від мого співу. Я співатиму тобі про щасливих і нещасних, про добро і зло, що ховається довкола тебе. Маленький співочий птах літає всюди: і до твого двору, й до хатини рибалки, і до халупи селянина. Я люблю твоє серце більше, ніж твою корону, тож повернуся і заспіваю тобі ще. Але ти мусиш пообіцяти мені одну річ.

   – Проси що завгодно, – промовив імператор. Він уже самотужки вбрався у свої імператорські шати й тепер стояв, притискаючи важкий золотий скіпетр до серця.

   – Я прошу тільки про одне, – відповів соловейко. – Не розповідай нікому, що ти маєш птаха, який тобі співає про все. Найкраще буде, якщо ми триматимемо це в таємниці.

   На цих словах соловейко полетів геть.

   Незабаром придворні зайшли до спальні, щоб поглянути на мертвого імператора. І раптом – от несподіванка! – виявили, що він стоїть посеред кімнати й вітається:

   – Доброго ранку!

Далеко-далеко, в краях, куди лебеді літають перезимувати, жив король. І мав він одинадцять синів та одну доньку на ім’я Еліза. Одинадцять братів були принцами – кожен ходив до школи із орденом-зіркою на грудях та з мечем при поясі. Вони писали діамантовими олівцями на золотих дошках, та ще й вчились так швидко й читали так легко, що будь-хто здогадався б: це принци. Їхня сестричка Еліза сиділа на маленькій дзеркальній табуретці й дивилась книгу з картинками, таку дорогу, що коштувала вона мало не півкоролівства. Що й казати, діти були щасливі. Але це не могло тривати вічно. Батько-король одружився зі злою королевою, яка геть не злюбила його дітей. Вони зрозуміли це з першого дня після весілля. У палаці було бучне святкування, й діти бавились «у гості». Але замість того, щоб віддати всі торти й яблука, що залишилися, зла королева вділила їм піску в горнятку й наказала уявити, ніби це торт. Через тиждень маленьку Елізу відіслали у село жити в родині селянина. А зла королева намовляла короля проти молодих принців – вона розповідала про них стільки гидоти, що король незабаром зовсім перестав поважати своїх синів.

   – Ідіть звідси і живіть, як вам заманеться, – звеліла королева. – Летіть птахами, що не мають голосу.

   Вона не змогла перетворити принців на потвор, як хотіла, – вони стали одинадцятьма прекрасними дикими лебедями. Скрикнувши незнайомими голосами, вони вилетіли крізь вікна, пролетіли над парком, прямуючи до лісу, що виднівся віддалік. Рано-вранці лебеді прилетіли до гарненького будиночка, де жила їхня сестра Еліза. Вони кружляли над дахом, вигинали шиї та лопотіли крильми, але ніхто їх не побачив і не почув. Тож лебеді зрештою мусили полетіти собі високо попід хмари. Вони літали світами й опинилися у дрімучому лісі, що простягався аж до морського узбережжя.

   Бідолашна Еліза сиділа наодинці у своїй кімнаті й бавилася зеленим листочком, адже інших іграшок не мала. Вона зробила дірочку в листкові й дивилась крізь неї на сонце. Так їй здавалось, ніби вона бачить ясні очі своїх братів, і коли теплі сонячні промені пестили її щічки, вона згадувала про всі подаровані ними поцілунки.

   Минав день за днем. Інколи вітер шелестів у листі трояндового куща й шепотів трояндам:

   – Чи є хтось вродливіший, ніж ви?

   Але квіти хитали голівками й говорили:

   – Еліза вродливіша.

   І коли стара жінка сиділа біля дверей будиночка в неділю й читала молитовник, вітер тріпотів у листі й промовляв до книги:

   – Чи є хтось більш благочестивий, ніж ти?

   А молитовник відповідав:

   – Еліза.

   І троянди, й книга казали щиру правду.

   Коли дівчині виповнилось п’ятнадцять років, вона повернулась додому. Але королева, побачивши її вроду, страшенно розлютилася. Зла королева із величезною втіхою перетворила б дівчину на лебедя, точнісінько як братів, але поки що не наважувалась, бо король забажав бачити свою доньку.

   Рано-вранці королева пішла до ванної. Кімната була зроблена з мармуру, повсюди лежали м’які подушки, а на стінах красувались гобелени. Королева взяла із собою трьох жаб, поцілувала їх і наказала першій:

   – Коли Еліза увійде до ванної, сядь їй на голову, хай вона буде така ж дурна, як ти.

   Потім королева звеліла другій жабі:

   – Сядеш дівчині на чоло, нехай вона стане такою ж потворною, як ти, – щоб навіть рідний батько її не впізнав.

   – Ляжеш їй на серце, – прошепотіла королева третій жабі, – щоб вона стала злою і сама від того мучилась.

   Вона кинула жаб у воду, й вони миттю позеленіли. Тоді королева покликала Елізу, допомогла їй зняти вбрання й залізти у ванну. Коли дівчина пірнула з головою, одна жаба залізла їй на голову, друга сіла на чоло, а третя вмостилась на грудях. Втім, Еліза цього навіть не помітила і коли вийшла з води, там плавали три червоні маки. Якби жаби не були отруйними від поцілунку відьми, вони перетворилися б на червоні троянди. Але й так вони стали квітами, бо доторкнулись до голови й серця Елізи. Дівчина була надто добра й невинна, тому чари не мали над нею влади. Зла королева побачила, що її задум не вдався. Тож вона намастила обличчя Елізи соком волоського горіха так, що воно стало геть коричневе. Потім сплутала пасербиці прекрасне волосся й намастила його огидною маззю. Тепер ніхто не впізнав би вродливу Елізу.

   Коли батько побачив дівчину, він був глибоко вражений – сказав, що це не його донька. Її впізнали тільки сторожовий пес і ластівки. Але вони не вміли говорити. Тож бідолашна Еліза заплакала й подумала про своїх одинадцятьох братів, які десь зникли. Засмучена дівчина покинула палац і пішла геть, куди бачили очі, полями й луками, аж прийшла до великого лісу.

   Вона не знала, куди йти, почувалася нещасною й сумувала за братами, яких так само, як і її, вигнали з дому. Незабаром споночіло, й дівчина загубила стежину. Вона проказала вечірню молитву, лягла на м’який мох й підмостила під голову пеньок. Стояв погожий вечір; ніжний, приємний легіт обвівав її чоло. Сотні світлячків сяяли поміж травою, наче зелене багаття. І він найлегшого доторку Елізиної руки блискучі комашки падали довкола неї, наче зірниці.

   Цілісіньку ніч дівчині снились брати. Їй марилося, ніби вони знову були дітьми й грались разом. Вона бачила, як вони пишуть своїми діамантовими олівцями на золотих дошках, поки вона розглядає чудову книжку з картинками, що коштує півкоролівства. Вони вже не лінії чи літери креслили, а писали про все, що дізналися і побачили. А у книжці з малюнками все було живе. Пташки співали, люди виходили з книжки, розмовляли з Елізою та її братами. Але варто було перегорнути сторінку, як вони повертались на місця, адже все мусило бути на місці.

   Коли Еліза прокинулася, сонце вже стояло високо в небі. Дівчина не бачила його, бо гілля високих дерев густо сплелось над її головою; але сонячні промені пробивались крізь листя тут і там, наче золотий туман. Молода зелень солодко пахла, і пташки ледве не сідали дівчині на плечі. Вона чула дзюркотіння джерел, що вливалися до озера із золотим піском. Озеро було густо оточене кущами, лиш одну стежину протоптав олень. Цією стежкою Еліза дійшла до води. Вода в озері була дзеркально чиста. Коли вітер гойдав гілки на деревах і кущах, здавалось, ніби їхній рух намальований углибині озера. Кожен листочок відображався у плесі – байдуже, у затінку він був чи на осонні. Коли Еліза побачила відображення свого обличчя, вона дуже злякалася, – таке воно було брудне й жахливе. Але вона вмилася, і її шкіра стала білою. Потім дівчина роздягнулася і зайшла у воду. Світ не бачив такої красуні!

   Згодом дівчина одягнулася, заплела коси й підійшла до джерела, щоб напитись води. На неї чекала довга мандрівка лісом. Еліза навіть не знала, куди йти. Вона думала про братів і покладалась на Божу милість. Адже Бог створив яблуні-дички, примусив їх рости серед лісу, а тепер Він спрямував дівчину до цих дерев, щоб вона могла втамувати голод. На дичках було вдосталь плодів, гілки аж гнулися під їхньою вагою. Тут Еліза пообідала, підперла гілки палицями й попрямувала далі, до найдрімучішого лісу. Було так тихо, що вона могла чути звуки власних кроків і шелест кожного листочка. Тепер уже не видно було птахів, та й сонячні промені не могли пробитись крізь густе гілля дерев. Їхні височезні стовбури стояли так близько один до одного, що дівчині здавалось, ніби вона оточена ґратами. Еліза ще ніколи не почувалась такою самотньою.

   Згодом спустилась темна-темна ніч. Жоден світлячок не сяяв серед моху. Засмучена дівчина лягла спати. Незабаром їй здалось, ніби гілки дерев розступаються над її головою, й добрі очі ангелів дивляться на неї з небес. Коли Еліза прокинулась уранці, вона навіть не знала, наснилось це їй чи було насправді.

   Її блукання тривали. Незабаром дівчина зустріла стареньку жінку, що збирала ягоди. Старенька пригостила Елізу, й дівчина заходилась розпитувати, чи не довелось тій часом бачити прекрасних принців, що їздили верхи цим лісом.

   – Ні, принців я не стрічала, – відповіла бабуся. – Але вчора бачила на річці одинадцять лебедів із золотими коронами на головах.

   Старенька трохи провела Елізу до пологого пагорба, біля підніжжя якого звивалась річечка. Дерева сплітали над річкою свої довгі віти. Еліза побажала бабусі щасливої дороги й попрямувала уздовж річки, аж дісталася до морського узбережжя.

   Перед нею лежала неозора гладінь океану, але на обрії не було видно жодного корабля. Як же їй продовжувати свій шлях? Еліза спинила погляд на гальці, відшліфованій водою. Скло, залізо, каміння – всього там було. Кожен камінчик був однакової форми й гладенький на дотик, приємніший навіть, ніж її власні тендітні руки.

   – Вода невтомно зализує рінь, аж каміння стає гладеньке. Буду ж і я невтомною на своєму шляху. Дякую вам за урок, бурхливі хвилі. Моє серце підкаже мені, як знайти братиків.

   На покритих піною морських водоростях лежало одинадцять білих лебединих пір’їн. Еліза підняла їх і забрала з собою. На них були краплини води – чи сльози, хто знає?

   Дівчина була одна-однісінька на морському узбережжі, але не відчувала цього, бо вічно рухливе море за кілька годин змінювалось більше, ніж найбільш неспокійне озеро за цілий рік.

   Якщо з’являлась темна важка хмара, здавалось, ніби море каже:

   – Я можу бути чорним і похмурим.

   А потім повівав вітер, і хвилі вкривалися білою піною. Коли наставав штиль, а хмари осявало червоне вечірнє сонце, море виглядало, наче пелюстки троянд. Та хоч якою спокійною була в цю мить його прозора поверхня, море й далі продовжувало свій рух. Його хвилі підіймались і опускались, наче груди сплячої дитини.

   Коли сонце вже спускалось на захід, Еліза побачила одинадцять білих лебедів із золотими коронами на головах. Довгою білою вервечкою вони летіли до берега. Еліза пішла до пагорба й сховалась поміж кущів. Лебеді приземлились неподалік від неї й заходились лопотіти своїми великими білими крильми. Щойно сонце сховалось у хвилях, лебеді скинули пір’я, й на їх місці постали одинадцять прекрасних принців, Ельзиних братів. Дівчина голосно скрикнула, адже відразу впізнала їх, хоча вони і змінилися, а потім кинулася до них і почала називати на ймення.

   Які щасливі були принци знову зустріти свою маленьку сестричку! Вони також упізнали її, хоч вона виросла й стала прегарною дівчиною. Вони сміялись і плакали, й дуже скоро зрозуміли, якою злою була до них мачуха.

   – Ми з братами, – сказав найстарший, – літаємо дикими лебедями, поки сонце на небі. Щойно воно сідає, ми набуваємо людської подоби. Тому ми мусимо бути на землі перед заходом сонця. Якби ми літали попід хмарами у той час, коли набуваємо своєї справжньої форми, то впали б у море. Ми живемо не тут, а в далекій країні, що лежить за океаном. Під час перельоту нема жодного острова, де ми могли би зупинитись на ніч. Лише скеля стримить із моря – на ній ми можемо поміститися, тільки притиснувшись один до одного. Якщо море неспокійне, до нас долітають бризки. Але ми вдячні Богові й за цю скелю. Якби не вона, ми ніколи не змогли б дістатись до рідної землі, бо переліт через море триває два найдовших дні в році. Ми можемо відвідати домівку один раз на рік й бути тут одинадцять днів. Під час мандрівки ми пролітаємо понад лісом, щоб ще раз поглянути на палац, де мешкає наш батько й де ми народились, і на церкву, біля якої похована наша матінка. Тут кожне дерево й кожен кущ рідні. Дикі коні мчать рівниною, як і за часів нашого дитинства. Вуглярі співають старовинних пісень, під які ми танцювали дітьми. Це наша батьківщина, яку ми щиро любимо. І тут ми знайшли тебе, наша маленька сестрице. Нам лишилося тільки два дні тут бути, а потім полетимо назад, до прекрасної землі, яка для нас зосталася чужиною. Як же нам забрати тебе з собою? У нас нема ні корабля, ні човна.

   – Як би я хотіла зруйнувати ці чари! – сказала сестра.

   І вони проговорили цілу ніч, задрімавши лише на кілька годин. Елізу розбудило лопотіння лебединих крил. Її брати знову перетворились на лебедів і тепер літали колами, аж зникли вдалині. Але один із них, наймолодший, лишився. Він поклав голову на коліна сестрі, вона гладила його крила, й так вони провели цілий день. Увечері повернулися брати. Після заходу сонця вони набули своєї справжньої подоби.

   – Завтра, – сказав один із них, – ми змушені відлітати. Повернемось аж наступного року. Але ми не можемо тебе тут залишити. Чи маєш ти досить мужності, щоб полетіти з нами? Мої руки досить сильні для того, щоб пронести тебе через ліс. Хіба не вистачить сили всіх наших крил, щоб перенести тебе понад морем?

Назад Дальше