Дівчинка подумала, ніби хвилі кивають їй. Тож вона зняла свої червоні черевички, які любила понад усе, й кинула їх у річку, але вони впали неподалік від берега й хвиля винесла їх на землю. Здавалось, що річка не хоче приймати цінний подарунок, бо не може повернути назад Кая. Але Герда подумала, що вона закинула черевики недостатньо далеко. Тож вона залізла на човен, схований поміж очеретом, і знову кинула черевички у воду, втім, знову недалеко. Але її зусилля змусило човен хитнутись, і він поплив, віддаляючись від берега. Дівчинка помітила це і поспішила до краю човника, проте надто пізно: берег віддалявся, а течія зносила човна. Герда дуже злякалась, почала кричати, проте ніхто її не чув, крім горобців. Маленькі пташки, звісно, не могли допомогти їй дістатись до берега, але вони летіли і цвірінькали, щоб заспокоїти дівчинку:
– Ми з тобою! Ми з тобою!
Човен несло течією, Герда сиділа в ньому боса, на її ногах були лише панчохи. Червоні черевички пливли за човном, але дівчинка не могла дістати їх, бо суденце стрімко рухалось уперед. Береги річки були дуже мальовничі. Їх прикрашали чудові квіти, старі дерева, луки, де паслися корови й вівці, – але довкола не було жодної людини. «Може, річка принесе мене до Кая», – подумала Герда. Це підняло їй настрій, і вона почала милуватися зеленими берегами. Так вона пливла годинами, аж припливла до великого вишневого саду, посеред якого примостився маленький будиночок із червоної цегли, з дивними червоними і синіми вікнами. Будиночок мав очеретяний дах, а поруч із ним стояло двоє дерев’яних солдатів, які відсалютували Герді, коли вона пропливала повз них. Дівчинка гукнула їх, бо подумала, що вони живі, але вони, звісно ж, не відповіли. Але Герда не припинила гукати про допомогу, і з будиночка вийшла, спираючись на палицю, старенька бабуся. На її голові був крислатий капелюх із намальованими різноманітними квітами.
– Бідолашне дитя, – мовила вона, – як же ти пропливла саменька таку довгу відстань цією бурхливою рікою?
Потім увійшла у воду, зачепила човен ціпком і витягнула на берег. Дівчинка була дуже втішена тим, що може знову опинитися на суходолі, але вона трошки боялась дивну незнайомку.
– Ходи сюди, – промовила бабуся, – розкажеш мені, хто ти і як тут опинилась.
Герда розповідала, а незнайомка хитала головою та гмикала, і на завершення розповіді дівчинка поцікавилась, чи не доводилось їй бачити Кая. Бабуня відказала, що він тут ще не проходив, але, цілком імовірно, може з’явитись незабаром.
– Не сумуй, – сказала вона Герді, – краще скуштуй вишень і помилуйся квітами. Ти таких гарних не бачила в жодній книжці, до того ж кожна з них може розказати власну історію.
Вона взяла Герду за руку й відвела до будиночка, а потім щільно зачинила двері. Вікна були дуже високі, оздоблені вітражами з червоного, синього і жовтого скла, тож промені світла, пробиваючись крізь них, мінились усіма кольорами.
На столі стояли соковиті вишні, й Герді дозволили з’їсти стільки, скільки вона сама забажає. Доки вона їла, бабця розчісувала її довгі лляні коси золотим гребінцем, і блискучі кучері вкладалися у зачіску, відтіняючи кругле симпатичне личко, яке свіжістю й квітучістю нагадувало троянду.
– Я завжди мріяла мати таку милу донечку, як ти, – сказала стара. – Ти мусиш лишитись зі мною. От побачиш, як щасливо ми заживемо разом.
І доки вона розчісувала Гердині коси, дівчинка потроху забувала свого зведеного брата Кая. Адже бабуня вміла чаклувати – вона не була злою відьмою, а чаклувала зовсім трошки, для власного задоволення. Зараз вона скористалася своїм умінням, щоб затримати Герду. Вийшла у сад, махнула ціпком перед трояндовими кущами, і вони миттю зникли під землею, навіть сліду не лишилося. Стара боялася, що якби Герда побачила троянди, вона згадала б рідну домівку, а тоді згадала б і Кая та й утекла.
Потім повела Герду погуляти у садок, де цвіло розмаїте квіття. Яке прегарне і запахуще було воно! Усі мислимі квіти, що квітнули в різні пори року, тут буяли розкішним цвітом. У жодній книзі неможливо було знайти кращі кольори. Герда стрибала з утіхи і гуляла садком, аж сонце зайшло за вишні. Потім вона вмостилась спати на гарненькому ліжку з червоними шовковими подушками, на яких були вишиті фіалки. І сни їй снилися приємні, наче принцесі напередодні весілля.
І наступного дня, й багато-багато днів поспіль Герда бавилася із квітами в садку. Вона знала кожну квітку, та їй усе здавалося, ніби щось вона таки пропустила – а що, то й сама не знала.
Та якогось дня вона розглядала бабусин капелюх, де були намальовані квіти, й помітила, що найгарніша серед усіх – троянда. Чаклунка забула прибрати її з капелюха, коли примусила всі троянди зникнути під товщею землі. Дуже важко послідовно дотримуватись задуманого; одна маленька помилка часто руйнує всі наші плани.
– Цікаво, чому тут немає троянд? – вигукнула Герда. Вона побігла до квітника, обстежила всі грядки й нічого не знайшла. Тоді вона сіла і заплакала, і її сльози упали на те місце, де під землею була схована троянда. Тепла сльоза змочила землю, і перед нею розпустився пишний трояндовий кущ. Герда обійняла його і поцілувала троянди. Вона подумала про ті ружі, чудові троянди, які вирощувала вдома, і, звісно, згадала про Кая.
– Ох, як же я забарилася! – зітхнула дівчинка. – Я ж мала вирушити на пошуки Кая. Чи не знаєте ви, де він? – запитала вона у троянд. – Він мертвий?
І троянди відповіли:
– Ні, він не мертвий. Ми були під землею, де лежать усі, хто вже помер. Але Кая серед них немає.
– Дякую вам, – сказала Герда, підійшла до інших квітів, почала зазирати до їхніх чашечок і прохати: – Скажіть мені, де зараз Кай?
Але квіти, що зростали на осонні, мрійливо розказували тільки власні історії – жодна з них не знала нічого про Кая. Герда почула багато оповідок, бо терпляче нахилялась до кожної квітки.
– Слухай! – промовила тигрова лілія. – Ти чуєш барабан? «Бам, бам», потім знову і знову «бам, бам». Слухай журливий спів жінок! Слухай голос жерця! У довгому пурпуровому вбранні стоїть вдова біля похоронного багаття. Ось-ось полум’я охопить її та тіло її померлого чоловіка. Але вона думає про живого чоловіка, очі якого горять гарячіше за це полум’я. Та похоронне багаття не зможе загасити вогонь, що палає у серці.
– Я тебе зовсім не зрозуміла, – зізналась Герда.
– Це була моя історія, – відказала лілія.
А що ж розповіла в’юнка березка?
– Біля он тієї стежинки стоїть старовинний лицарський замок. Плющем обвиті його руїни – кожен камінчик, навіть балкон, на якому стоїть прекрасна панночка. Вона перехилилась через поруччя й вдивляється у дорогу. Вона прекрасніша за найніжнішу з троянд; її хода легша, ніж плин найтендітнішої пелюстки яблуневого квіту. Дорогий шовк її сукні зминається, коли вона перехиляється через поруччя й скрикує: «Невже він не прийде?»
– Це ти розказуєш про Кая? – запитала Герда.
– Ні, це лише мій сон, – відповіла квітка.
А ось що розповів пролісок.
– Між двома деревами натягнута мотузка, а до неї приторочена дощечка – це гойдалка. Дві гарненькі дівчинки у білосніжних сукенках і з яскраво-зеленими стрічками на капелюшках сидять на гойдалці. Їхній братик, вищий за них, стоїть на гойдалці. Він обхопив мотузку для стійкості, але сам тримає в одній руці мисочку, а в іншій – глиняну трубочку. Хлопчик видуває мильні бульбашки. Гойдалка хитається, і бульбашки летять угору, виблискуючи всіма відтінками. Остання з них затримується на кінчикові трубочки й похитується під подувом вітру. Гойдалка хитається далі. І раптом з’являється маленький чорний песик. Він піднімає передні лапки, бо теж хоче залізти на гойдалку. Але рух не спиняється, і песик падає; його це злить, і він починає гавкати. Діти спускаються до нього, а бульбашки лускають. Гойдалка, мильні бульбашки, легка сяюча картинка – ось моя історія.
– Це була б дуже гарна оповідь, – сказала Герда, – але ти її розказуєш дуже сумовито, до того ж в ній нема ані слова про мого Кая.
А що розповів гіацинт?
– Були собі три красуні-сестри, вродливі та витончені. Одна одягалась у червону сукню, друга носила синю, а третя вбиралась у білу. Вони танцювали при місячному світлі біля плеса озера, з’єднавши свої долоні. І здавалось, ніби вони – казкові ельфи, а не люди. Солодкі пахощі квітів оповивали їх. Світлячки кружляли над ними, наче маленькі летючі ліхтарики. Але ким були ці нічні танцівниці? Чи вони спали, чи вже померли? Вечірній подзвін був по них.
– Яка скорботна історія! – сказала Герда. – Твої пахощі такі сильні, що нагадують мені цих мертвих сестер. Чи ж Кай теж загинув? Троянди були під землею, вони казали, що не стрічали його там.
– Дзень, дзень, – тендітно відгукнулися дзвоники гіацинта. – Наш подзвін не за Каєм. Ми його не знаємо – співаємо власну пісню, яка нам до душі.
Тоді Герда підійшла до квітів жовтцю, що зблискували з-поміж яскраво-зелених листочків.
– Ви схожі на маленькі яскраві сонечка, – сказала Герда. – Скажіть мені, чи знаєте ви, де я можу знайти свого друга?
Квіти жовтцю радісно зблиснули й поглянули на дівчинку. Яку пісеньку могли вони заспівати? Вона була не про Кая.
– Першого теплого дня весни яскраве сонце кидало свої промені на маленький двір. Його яскраві смуги лягали на білі стіни сусідського будинку, і бутон первоцвіту сяяв, наче золотий, у сонячному промінні. Старенька жінка сиділа на кріслі біля дверей будинку, а її внучка, бідна й вродлива служниця, прийшла до неї на короткі відвідини. Коли вона поцілувала свою бабусю, всюди з’явилось сяяння: від золота серця, розчуленого цим поцілунком; від золотавого ранку; від променів сонця; від пелюсток простенької квітки і від вуст дівчини. Ось така моя історія, – розповів жовтець.
– Моя старенька бабуся! – зітхнула Герда. – Вона хоче бачити мене і сумує за мною, так само, як за Каєм. Але я повернуся додому і приведу із собою Кая. Мабуть, не варто далі розпитувати квіти. Вони знають тільки власні історії й не зможуть розповісти мені щось важливе.
І вона нахилилась, щоб підігнути сукенку, адже її чекала довга дорога. Та раптом нарцис доторкнувся до її ноги. Дівчинка поглянула на квітку й сказала:
– Може, ти мені щось розкажеш?
Вона ступила ближче до квітки й прислухалась:
– Я бачу себе! Я бачу себе! – промовив нарцис. – Ох, який духмяний мій аромат! У маленькій кімнаті з арковим вікном стоїть маленька танцівниця. Вона подеколи зводиться на одній ніжці, подеколи на двох, і виглядає так, ніби до її ніг повинен упасти весь світ. Вона поливає водою із чайника клаптик тканини, який тримає у руках; це її трико. «Чистота – це важливо», – каже вона. Її біла сукенка на вішачку; вона також випрала її й висушила на даху. Вона вбралась, зав’язала на шию шафранову хустинку, яка ще більше відтінила білосніжну сукенку. Поглянь, як вона витягує ніжки, стрункі, немов стебла. Я бачу себе! Я бачу себе…
– Навіщо я все це слухаю? – здивувалась Герда. – Не варто більше витрачати час.
І вона побігла до іншого кінця саду. Хвіртка була замкнена, але дівчинка налягла на заіржавілу клямку, і вона піддалась. Дверцята рвучко відчинились, і Герда босоніж вибігла з квітника. Вона тричі озиралась, але її ніхто не переслідував. Зрештою вона вибилась із сил, тож присіла відпочити на великому камені. Саме зараз вона помітила, що літо вже давно скінчилось, і повноправною володаркою стала осінь. Герда нічого не знала, доки мешкала біля прекрасного квітника, де пригрівало сонце й буяли квіти цілісінький рік.
– Лишенько, скільки ж часу я змарнувала! – гірко зітхнула Герда. – Уже осінь. Я не маю часу відпочивати!
І вона підвелася. Її маленькі ніженьки боліли, а довкола було так холодно й незатишно. Вербове листя пожовтіло. Почалась мжичка, листя опадало з дерев, і лиш на терені були терпкі ягоди. Світ здавався насупленим і понурим.
Герда стомилася і сіла перепочити, аж поруч з’явився великий крук. Він підстрибом походжав по снігу неподалік дівчинки. Згодом крук спинив на ній свій погляд, а тоді повернув голову й промовив:
– Кар, кар! Добр-р-рого дня!
Він намагався вимовляти слова якомога розбірливіше, бо хотів бути ввічливим. Потім він поцікавився, чому вона сама-самісінька блукає білим світом.
Герда добре знала, що означає «сама-самісінька». Тож вона розповіла крукові про свої пригоди і запитала, чи не бачив він Кая.
Крук дуже серйозно кивнув головою і мовив:
– Можливо, й так, – цілком можливо.
– Невже! Ви й справді його бачили? – закричала Герда й на радощах кинулась цілувати крука.
– Спокійно, спокійно, – відказав крук. – Певно, що бачив. Думаю, це міг бути Кай. Але в такому разі він про тебе зовсім забув, адже він зараз у принцеси.
– Він живе у принцеси? – здивувалась Герда.
– Так, слухай, – відповів крук. – Але мені дуже важко розмовляти твоєю мовою. Якби ти говорила моєю, воронячою, я б міг тобі все до пуття пояснити. Ти знаєш воронячу мову?
– На жаль, я її ніколи не вивчала, – сказала Герда. – Але моя бабуся розуміла її й подеколи говорила на ній зі мною. Шкода, що я не знаю воронячої.
– Ну, то пусте, – заспокоїв дівчинку крук. – Поясню, як зможу, хоч би й не дуже до ладу.
І крук заходився розповідати Герді історію, яку чув.
– У нашому королівстві живе принцеса, настільки розумна, що прочитала всі газети на світі, ну, і забула їх теж, хоча вона й розумна. І ось якось вона сиділа на своєму троні, який – кажуть люди – не настільки то й зручний, як про нього думають. Так от, принцеса сиділа й почала наспівувати пісеньку, що починається словами: «І чому б мені не вийти заміж?»
– Справді, чому б не вийти? – мовила вона і твердо вирішила вийти заміж одразу, як знайде нареченого. Її обранець має знати, що й коли казати, і не бути надміру пихатим, бо це занудно.
Тож принцеса ударила в барабан і скликала свій почет. І коли фрейліни почули про ці наміри, то дуже зраділи.
– Ми страшенно раді чути це, – сказали вони, – ми вже давно про це балакали.
Тут крук зупинив розповідь.
– Усе, що я кажу, – щира правда, повір мені. Моя кохана служить у палаці придворною пташкою – вільно ходить, де собі забажає. Вона й розповіла мені цю історію.
Звісно, кохана крука була вороною, адже кожен шукає собі пару на власний штиб.
– Газети без зволікань опублікували принцесине оголошення. Там ішлося про те, що кожен привабливий юнак може вільно прийти до палацу й поспілкуватись із принцесою. І ті з претендентів, що зарекомендують себе як найбільш красномовні й не нітитимуться від пишноти палацу, отримують можливість позмагатись за право стати чоловіком принцеси. Так-так, можеш мені повірити, це така ж правда, як те, що я сиджу тут, – крук вів свою оповідь далі. – Людей напхалася сила-силенна. Претендентів було так багато, що годі проштовхнутись, але все одно ні першого, ні другого дня гідних не знайшлося. Всі були героями, поки стояли надворі, – говорили так, що не переслухати. Але тільки-но вони заходили до палацової брами і бачили охорону в срібних мундирах, а потім лакеїв у золотих лівреях на сходах, та ще й велику пишну залу, як їм ніби мову одтинало. І коли вони стояли перед троном, де сиділа принцеса, єдине, на що вони були здатні, – повторювати останні вимовлені нею слова. А принцесі, звісно, не було від того втіхи. Складалося враження, ніби вони перебували під дією якихось гальмівних чарів, що діяли в палаці, адже дар мовлення повертався до них тільки тоді, коли вони виходили на вулицю.