– Армен, це, мабуть, найкоротша річка в світі. Я підрахував – завдовжки вона всього сто двадцять метрів, – сказав Камо товаришеві.
[1]
забуде. Я вдачу дідусеву добре знаю.
Грикор зігнав телят, повернувся і підсів до діда Асатура. Підійшли до них і Камо з Арменом.
Десь в очеретах крякали качки, хвилі Севану набігали на берег з дивними звуками – цоп-члуп, цоп-члуп…
І серед тисячі звуків озера Гіллі раптом почулося страшне ревіння: «Болт… бо-олт… болт!»
Хлопці принишкли.
– Дідусю, а ти віриш, – почав Камо, підморгуючи товаришам, – що це вішап сердиться?.
– Так люди кажуть… Коли нашій тітці Тарлан вірити, то це дев
[2]
… А покійний мій кум Мукел запевняв мене, що це білий водяний буйвол… Батько мій розповідав…
Побачивши, як у хлопців тремтять плечі від ледь стримуваного сміху, старий Асатур розсердився:
– Знову смієтеся з мене?… Шибеники!… – Старий похитав головою і пробурмотів: – Ех, що мені робити з цими поганцями.
– А ти чого регочеш? – накинувся він на Грикора. – Якщо твої телята забредуть у посіви, намну тобі вуха, хлопче, не подивлюся, що ти школяр, – бурчав він досить добродушно.
– Дідусю, я вирішив вчитися в зооветеринарному інституті. Закінчу навчання і вирощуватиму в нашому колгоспі чудових телят.
– Непогано зробиш, – сказав дід, пихкаючи люлькою. – Але можна і в природи багато чому навчитися. – І після хвилинної мовчанки звернувся до свого внука:
– Скільки років ти вчишся, Камо?
– Вісім…
– А я шістдесят років читаю книгу природи і кінця-краю їй не бачу. Отак, любий, кожен повинен вивчати природу, із шкільних книг всього не взнаєш.
– Дідусю, все, про що ти читав у книзі природи, написано і в наших шкільних підручниках, – підморгнувши товаришам, сказав Армен.
Дід Асатур, здавалось, образився.
– Як це може бути? – пробурмотів він. – Ну, коли все написано в книгах, то скажи мені, звідки стільки птахів прилітає весною на наше озеро?
– З півдня, з берегів Індійського океану, де вони зимують, – без вагання відповів Армен.
Дід здивовано підняв брови:
– Ну, то скажи, чому в болотяних птахів такі довгі і ноги; і дзьоб? У чаплі і журавля, у бекаса. Чому у бекаса тіло завбільшки з куряче яйце, а ноги довгі, як олівці, і дзьоб такий самий. А ту білу пташину бачите, що стоїть на одній нозі, наче біле опудало?… Ну, скажи – для чого їй така потворна довжина? – дід насмішкувато глянув на хлопчиків.
– Тому, – спокійно відповів Армен, – що ці птахи дістають собі поживу з води, з мулу: черв’яків, рибок, жаб. Якби у них були короткі дзьоби і ноги, то вони б з голоду вимерли.
– Ах ти мій учений! Звідки ти так багато знаєш?
– Про все це давно розповів Дарвін, він життя тварин вивчав, – відповів Камо замість товариша.
«Цей Дарвін був, мабуть, мисливцем», – подумав дід Асатур. Але складати зброю перед Дарвіном не збирався. – Не може бути, щоб хтось знав природу краще за відомого в гірському краї мисливця Асатура!
– Дарвін – одне, а ти – інше, посміхаючись, сказав Армен. – Те, чому вчить Дарвін, має світове значення. Він був чоловік великого розуму.
– Ну, то значить, він ходив по наших стежках… А проте знай, що ми й без Дарвіна все це бачили й розуміли. – Він трохи помовчав, потім додав: – Якщо твій Дарвін хоче знати всі таємниці природи, він повинен скликати всіх мисливців і запитати: «Ану, скажіть, що цікавого ви бачили в полях і лісах?» Одній людині всього, що робиться в природі, не охопити…
– Ну, від ваших суперечок ситим не будеш, – втрутився Грикор. – Давайте краще вогнище запалимо. Бачите, який до нас шашлик летить, – показав він на зграю качок, що пролітала над ними, і почав моторно збирати хмиз.
– Навіщо тобі вогонь в такий сонячний, райський день? – запитав дід.
– Хочеться смаженої качки, дідусю, – відповів серйозно Грикор і, улесливо посміхнувшись, додав: – В пам’ять про свого кума Мукела підстрелив би ти, дідусю, качку, га?
– Та птахи ж зараз несуться, синку. Шкода убивати.
– Селезня убий, селезня можна.
Дід Асатур з пристрастю завзятого мисливця проводжав поглядом зграї диких качок.
– Оце, діти, селезень, – сказав він, показуючи на качку із зелено-рябою шиєю, що спокійно прогулювалась на протилежному боці острівця. Ех, і красень! А як виблискує на сонці… Погляньте, як міняються його кольори при найменшому повороті голови. Шкода вбивати такого гарного птаха.
– Стріляй, дідусю, стріляй! – хвилюючись, просив Камо, охоплений мисливським запалом.
– Справжній мисливець спочатку підніме птаха на крило, а тоді вже стрілятиме, – почав дід. – Майстерність не в тому, щоб убити, а в тому, щоб знати, як убити. Треба вміти підстрелити птаха на льоту, – так, як наш голова колгоспу Баграт однією кулею підбив фашистський літак.
Показуючи на зграю качок, дід вів далі:
– На такій відстані треба націлятися в кінчик дзьоба; поки шріт долетить до цілі, качка трохи пересунеться вперед, і шріт влучить їй в самісіньке серце. В усьому розрахунок потрібний. Людина у вашому телячому віці не витримує, націляється в середину зграї. «Може, хоч в одного влучу», – думає. А це не діло. Яка б не була велика зграя, цілитися треба в одного птаха і твердо знати, що той один – твій. Ну, а коли вцілиш і в сусіда його, то тим краще.
Саме в цей момент кілька качок піднялося з-за каміння. Дід Асатур завдав рушницю і вистрілив. Два селезні з шумом плюхнулися в озеро. Слідом за гучним плюскотом води з очерету почувся різкий дитячий крик.
– Хто це там? – здивовано прислухалися діти.
Чамбар кинувся у воду за вбитими селезнями. Камо відв’язав мисливського човна, що стояв біля берега прив’язаний, і наліг на весла.
ДІВЧИНКА В ОЧЕРЕТІ
Ступивши на протилежний берег острівця, Камо застиг від здивування. У величезних ночвах, що спокійно погойдувались на хвилях озера, сиділа дівчинка, в руках у неї було весло.
Побачивши Камо, вона взяла з дна ночов вбитого селезня і, високо піднявши його над головою, з усмішкою сказала:
– Поглянь, ось твоя качка. З води витягла.
– А друга де?
– Друга? Он собака виловив…
І справді, з води вибирався, обтрушуючись, з качкою в зубах Чамбар. Камо впізнав дівчинку.
– А, це ти, Асмік? Ану, пришвартовуйся до берега.
Асмік вправно підвела свої ночви до берега і легко вистрибнула на землю. Це була дівчинка років чотирнадцяти з блискучими темними очима.
Прикривши долонею очі від сонця, вона дивилася на Камо і посміхалась.
– Чого ти кричала? – запитав він.
– Злякалася… Після твого пострілу дві качки, наче з неба, як плюхнуться у воду біля мого човна! Одна мало не на голову впала. Але зараз я вже не боюся, – сказала вона і засміялась, блиснувши двома рядками білих зубів. – А де твоя рушниця? – запитала дівчинка і, не чекаючи відповіді, обернулася до озера. – Яке прекрасне наше Гіллі, яке тут повітря!… Я тут з самого раннього ранку…
Чамбар, віддавши качку дідові Асатуру, повернувся на острівець і, підійшовши до Асмік, тривожно заскавучав.
– Просить у тебе качку, – пояснив Камо.
– Качку? Ні, Чамбаре, не віддам, це мол здобич! – вигукнула дівчинка, ховаючи селезня за спину. – Ну, гаразд, на, на, візьми, не ображайся.
Чамбар схопив качку і кинувся у воду.
– Поїхали, Асмік, а то мій дідусь подумає, що я потрапив до вішапа.
Коли вони вийшли з човна, старий мисливець, побачивши дівчинку, з подивом запитав:
– Чия це дочка? Що вона тут робила?
– Це дочка тітки Анаїд.
– Якої Анаїд? Ланкової тютюнової бригади?
– Еге ж.
– Як тебе мати відпустила саму і як ти наважилась сама забратися в це прокляте озеро?…
Всі засміялись, а дівчинка ще більше нахилила голову.
– І що ти збираєшся робити в цьому озері?
– Я збираю яєчка, – відповіла дівчинка.
– Які яєчка?
– Гусячі, качині, чорних курочок… Збираю яєчка всі, які попадаються.
Цікавість діда і хлопчиків дедалі зростала: «Якась дивна дівчинка! Ні буйвола, ні дева, ні вішапа не боїться!»
Асмік додала з образою в голосі:
– Я збираю, а Сето кидає камінням і розбиває яєчка…
– Де він? Зараз я йому завдам чосу! – вигукнув дід, схопившись за звичкою за посріблене руків’я кинджала.
– Он там у очереті ховається, – показала дівчинка у бік вузької протоки.
Дід грізно посварився кулаком і гукнув:
– Облиш свої жарти, бо, клянусь бородою, добряче намну вуха…
З очерету вискочив підліток і кинувся навтіки.
– Бач який… Весь у матір: яблуко від яблуньки недалеко котиться, – довго не міг заспокоїтись дід Асатур.
– Доки це буде?… Сердиться, одвертається від нас, – похмуро сказав Камо і звернувся до Асмік: – Що ти робиш з цими яйцями? Мабуть, яєчню готуєш мисливську?
– Дику яєчню, – поправив його Грикор. – Оце, мабуть, смачно?
– Ні, яєчню не робимо, – простодушно відповіла дівчинка. – Ми підсипаємо квочку. Вилуплюються пташенята… такі гарненькі, рябенькі…
Помовчавши, дівчинка додала:
– Коли батько був на фронті, нам з мамою жилось скрутно. Отоді ми й почали ходити до Гіллі і збирати яєчка диких качок. Збирали, підсипали квочку, виводили пташенят… Це нам дуже допомогло.
– Як же не допомогти! Смажена качка завжди допоможе, – підтвердив Грикор.
Асмік засміялась.
– А хіба вони не полетять, коли виростуть? – запитав Армен.
– Якщо крила підрізати, то як же вони полетять? – відповіла дівчинка і поглянула на хлопчиків так, ніби хотіла сказати: «Які тугодуми ці хлопчики – нічого не розуміють…»
– Так, крила неодмінно треба підрізти, – вставив слівце і дід Асатур. – Як не доглядай за ними, як не догоджай, житимуть у тебе лише до осені. А надійде осінь, і прощай! – полетять у теплі краї…
– Ну, а коли зграї вже відлетіли? – запитав Камо.
– Все одно полетять.
– А як же вони шлях знайдуть?
– Чуття у них. Природа має свої закони, – сказав старий. – Якщо навіть одне яйце покладеш під квочку і пташенят потім триматимеш до осені під замком, восени випусти – і сам полетить в Іран, а звідти на берег Індійського океану. У крові це у них, від предків передається… Ану, покличте свого Дарвіна, як він пояснить це питання.
Хлопчики засміялися.
– Проте все це можна змінити, – серйозно додав Армен. – Для цього треба, щоб дикі качки кілька років пожили у нас у дворі, змішалися із свійськими, от у них і з’являться нові звички.
А Камо вже думав про інше.
Він завжди вражав товаришів надзвичайними планами, які щомиті визрівали в його голові. І ось зараз у нього з’явилася цікава ідея.
– А чому б нам не влаштувати ферму диких птахів? – звернувся він до товаришів.
– Як ферму диких птахів?
– Дуже просто В очеретах зберемо яєчка і виведемо пташенят.
Асмік посміхнулася, їй дуже сподобалась пропозиція Камо.
– Яких гарних пташенят я викохаю… – гаряче сказала вона.
– А де ж яєчка, що ти зібрала? – спитав Грикор.
– Там, у очереті, – махнула рукою Асмік.
Хлопці швидко відшукали в очереті кошик з різнокольоровими строкатими яєчками.
– Ого! Оце яєчко! – вигукнув Грикор, пробуючи на зуби велике гусяче яйце.
– Дідусю, поглянь, скільки яєчок зібрала Асмік! – радів Камо.
Асмік щасливо усміхалась, Чамбар весело виляв хвостом і з цікавістю заглядав у кошик.
Дід Асатур уважно перебирав у кошику яєчка.
– Оце яєчка чайки, з них вилупляться гарні білі пташенята. Але чайки їдять рибу. Одна така птиця з’їдає за рік пуди рибних мальків. Багато риби гине від чайок у Севані!
– А це чиє, дідусю?
– З цих вилупляться сірі чаплі. Ці яєчка покладіть назад у гнізда – не треба було чіпати їх. Інша справа яйця бакланів, ці треба відібрати і передати рибному тресту, так само як і яйця чайок. За них вам дадуть нагороду.
– Ну, а це що за яєчко? Наче на ньому кров засохла, а на крові дрібні темні цяточки? – здивовано запитав Грикор, показуючи на приплюснуте довге червоно-брунатне яєчко.
– Це яйце гагари. М’ясо її пахне рибою. Відберіть і ці.
Коли всі яєчка, які назвав дід, відібрали, в кошику залишилось найбільше сірувато-білих яєчок найсмачнішої качки-крижня. Були тут яйця сірих і мармурових качок, шилохвосток, чирок.
Дід Асатур знав не тільки те, які яєчка у якого птаха, а й ще багато чого, про що хвастовито вів далі:
– А чому майже всі ці яйця жовтувато-зелені, як очерет, а курячі яєчка завжди білі, га?
Асмік крадькома глянула на Армена і непевно відповіла:
– Бо свійським птахам не треба ховати свої яєчка, а яєчка диких птахів повинні бути такого кольору, як листя навкруги або земля, щоб вороги не помітили.
– А це, мабуть, яйця червоної качки такі великі, – намагаючись показати свої знання перед дівчинкою, сказав Грикор, але відразу ж пошкодував, що вихопився.
– Коли б хтось міський сказав таке, не було б соромно, а ти ж стільки часу серед природи буваєш і не знаєш, що червона качка не гніздиться в болотах, – докорив йому дід Асатур.
– А де ж?
– Он там, на скелях Далі-Дагу.
– На скелях?… Качка – на скелях?! Далеко від води? – здивувався Армен.
Не менше були здивовані й інші діти.
– А чому ж не біля води? Біля води зручніше, вилупляться качата – і просто у воду… І корму в болотах більше, – сказав Камо.
– Не знаю я!… Ми люди не вчені, книг не читаємо, звідки нам знати таке, – набивав собі ціну дід. – Хай ваші вчені скажуть.
– Учені говорять, що червона качка інколи мостить гнізда серед каміння, та ось тільки не пам’ятаю чому… А ти не знаєш, дідусю? – підморгнувши друзям, запитав Камо.
– Звідки їм знати, вченим? – зрадів дід можливості викласти свої погляди (він не помічав, що, слухаючи його з цікавістю, діти все ж таки багато чому в його розповідях не вірять). – Це ж не жарти – шістдесят років ходжу горами й долинами… Вчені про таке мусять питати у нас, мисливців. Ви всі бачили-цю качку, вона червоно-жовта і дуже ляклива.
– Так, – відповів Камо, – червоні качки завжди тримаються далеко від берега.
– А лякливі вони тому, що свого кольору бояться: куди не поткнеться – її враз помітять: лисиця, видра або дика кішка. Тепер ви мені скажіть таке, чи може червона качка висидіти на яєчках в очереті чотири тижні?
– Ні, вороги відразу помітять її! – поспішила відповісти Асмік.
– Отже, коли б червоні качки не неслися в скелях, їх давно б уже не було. Якщо ви хочете на своїй фермі мати червоних качок, доведеться зійти на скелі Далі-Дагу.
– Ну, то влаштуємо ферму чи ні? – нетерпляче запитав Камо.
– Всі яєчка, які я зібрала, віддаю вам, – соромливо промовила Асмік.
– Спасибі, але цього мало. Ми повинні відкрити справжню ферму, на кілька сот птахів.
– Та це буде курям на сміх. Хто це бачив ферму диких птахів? – втрутився Грикор.
– Не бачили – побачать! – рішуче відповів Камо. – Ми усіх і здивуємо нашими птахами. Дідусю…
Камо не договорив. В цю мить з озера долинуло страшне ревіння: «Болт… бо-олт… болт!…»
Дітей наче хто холодною водою облив.
– Ну, то ми так і не дізнаємось, що це за ревіння? – з досадою пробурмотів Камо і звернувся до товаришів:
– Друзі, ми повинні розкрити цю таємницю. Пливімо прямо туди, де реве цей чорт!… Їдьмо.
Старому Асатуру до душі була хоробрість онука. «У його жилах тече кров мисливця Асатура!» – думав він, дивлячись на Камо. Але забобони, успадковані від предків, заводили його в безвихідь перед незрозумілими явищами природи.