– А що означає «піл»?
– «Піл» по-урартійському – канал.
– Значить, тут був канал? – запитав Камо.
– Молодець! – засміявся Грикор. – Як сорок разів сказали, ти одразу здогадався!
Асмік пирснула.
Камо почервонів по самі вуха: треба ж було йому ставити таке наївне питання!
– Звичайно, – сказав учитель. – Тут був канал – це безсумнівно.
Дід Асатур мовчки прислухався до розмов. От що значить наука, яка її сила!… Знайшла вчена людина якийсь камінець з подряпинами, схожими на цвяхи, і побачила за ними царя, який жив дві з половиною тисячі років тому!… Хоч і старий він, мисливець Асатур, хоч і багато що бачив, та куди вже йому, хіба за наукою поспієш?
– Так, – замислено промовив учитель, – в цій справі без допомоги Академії не обійтися. Треба повідомити в Єреван. Ходімо!
Забравши з собою лопати і кирки, вони повернулися в село.
[13]
, побудував цей канал. Прокляття і смерть тому, хто зруйнує цей канал. Прокляття і кара тим селянам, які вкрадуть воду з мого каналу!…»
Всі мовчали.
– Який жорстокий був цар! – прошепотіла Асмік.
– Так, царі були жорстокі до народу і, як бачите, посилали прокльони і погрози селянам, які насмілилися б зрошувати свої поля водою із збудованих ними каналів, – сказав професор. – Дозвольте мені використати нагоду і розповісти про стародавні канали нашої країни.
Усі посідали на каміннях і приготувались слухати.
– Ви знаєте нашу Араратську долину, – вів далі професор. – Тепер вона вся вкрита квітучими садами, пишними полями. А за старих часів більша частина її була пустелею. Там, де не було води, лише чортополох ріс, реп’яхи, будяки. Там, де була вода, вирувало життя – цвіли сади, все було вкрите багатою рослинністю. Пекуче південне сонце нещадно випалює всі місця, де немає води. А коли є вода, сонце солодкими соками наливає плоди. Джерело життя, джерело щастя – скрізь вода… В минулому сильні, багаті віднімали в нашого народу воду. Тисячу років тому княгиня Сюнікського краю Софія провела канал, що ніс полям воду з річки Базарчай в Даралагьоз, і під загрозою смерті заборонила селянам брати з нього воду. Збудувавши монастир в ущелині Гндевазу, княгиня передала йому право користуватися каналом. «Святі отці» поставили біля джерела каналу камінь з написом, який провіщав прокляття і смерть тому селянинові, що візьме з каналу воду… 1867 року і пізніше вірмени не раз зверталися з проханням до царського уряду дозволити їм відбудувати Ечміадзинський канал. Дозвіл було дано майже через півстоліття… За селом Карбі біля підніжжя скель є багаті на воду джерела. Селяни села Карбі і сусідніх сіл протягом сорока років підряд зверталися до царської влади з проханням дозволити одвести воду джерел на поливання садів. Дозволу вони так і не одержали… А при Радянській владі воду провели за… сорок днів. її підняли на вершин\ гори і по каналах направили в сади біля підніжжя гори Алагьоз. Вас цікавить, чи був тут канал? Так, багато віків тому тут був канал – сумнівів у цьому нема. Але звідки канал діставав воду, як він був зруйнований і куди поділася вода – невідомо. Якщо вірити написові, який ви знайшли в глечику, вода пропала після землетрусу. Чи так це? Вирішити цю загадку повинні геологи. Ми надішлемо вам геологів, зараз же надішлемо. Ми не дозволимо, щоб вода пропадала марно!
Попросивши відправити вішапа і плиту з написом до Єревана, вчені повернулися до літака.
Коли професор полетів, дід Асатур сумно похитав головою.
– То хіба наші поля тепер заколосяться? Я щось нічого не розумію в їхній науці, – звернувся він до голови колгоспу. – Знайдуть розбиту глиняну миску і радіють. Та ще й друкують про це в газеті! Від цього хліба в нас не буде більше.
Баграт був похмурий. Він знав, що дід не правий, але його засмучувало те, що в такий важкий час запізнювалась допомога.
Другого дня Баграт послав телеграму в Єреван з проханням надіслати в село спеціалістів.
«Міністерство водного господарства вирішило допомогти селу Лчаван», – повідомили його із столиці.
– «Вирішило»!… Поки сонце зійде, роса очі виїсть, – бурчав голова колгоспу.
На п’ятий день після від’їзду вчених перед будинком Арама Михайловича зупинилась легкова машина.
З машини вийшло два молодих чоловіки в простих міцних чоботях, в грубому, з брезенту зшитому одязі і таких самих плащах. Це були геологи з Єревана.
Один з них, худорлявий і мускулястий, виявився досить діловим і рухливим. Не минуло й кількох хвилин після його знайомства з Арамом Михайловичем, як він уже заходився виконувати покладене на нього завдання.
– Перш за все, – сказав він, – я попрошу повести нас до тих жителів села, які добре знайомі з Далі-Дагом: до мисливців, пастухів.
– Ну, що ж, ходімо, – згодився Арам Михайлович і повів гостей спочатку, звичайно, до старого мисливця, діда Асатура.
Дорогою вони зустріли Камо.
– Збери свій загін і приведи до діда, – сказав йому вчитель.
Коли Камо пішов, Арам Михайлович звернувся до молодого геолога.
– Знаєте що, Ашоте Степановичу? Я боюсь, що ви своїми активними діями придавите ініціативу моїх учнів.
– Як? – здивувався геолог. – Хіба геологічна розвідка може бути здійснена за ініціативою недосвідчених хлоп’ят?
– Геологічну розвідку проводитимете ви, це зрозуміло. Але, будь ласка, хай наші юні натуралісти візьмуть участь у вашій роботі – так вони багато чому навчаться. Крім того, як педагог, я мушу сказати вам про одну дуже важливу обставину. Школярі зайнялися розв’язанням дуже серйозного завдання, і вони так захопилися цим, що відняти в них ініціативу – означало б загасити той вогонь, який їх зараз живить… Дайте напрямок їхній роботі, але непомітно. Ми давно вже так діємо – я і голова колгоспу – і результати чудові.
– Розумію вас, спробуємо і ми так робити, – згодився геолог.
Розмовляючи, вони підійшли до будинку діда Асатура. Майже одночасно з ними прийшли і юні натуралісти.
Побачивши незнайомих людей, старий спочатку занепокоївся (з причин, відомих тільки авторові і читачам: адже в селі Лчаван поки що ніхто не знає таємниці скарбу!).
– Наргіз, поглянь, що це за люди? Чого їм треба? – стурбовано звернувся він до дружини.
А Наргіз була уже на подвір’ї і цілувала свого внука Камо.
Дізнавшись про мету приходу гостей, дід Асатур підбадьорився, запросив сісти.
– Це правда, – сказав він. – Покійний кум Мукел – нехай йому земля пухом! – казав, що чув від дідів, нібито у нас тут було багато води, але вона провалилась крізь землю, пропала… Тільки коли це було, де було, – ніхто не знає. Залишилась нам від дідів наших тільки легенда одна. Була, розповідається в тій легенді, у народу вода, та заволодів нею, відняв злий вішап…
– Легенда? – пожвавішав геолог. – Про воду легенда? Ти знаєш її, дідусю? Ану, розкажи нам.
– Знаю, як не знати! – І дід самовдоволено погладив свою білу бороду.
– Дідусю, розкажи, розкажи!
Дід Асатур присів на лаву і, як завжди перед розповіддю, почав набивати тютюном свою улюблену люльку.
Всі оточили старого, з цікавістю чекаючи його оповідання.
Повернулися люди в село і вирішили поставити в горах кам’яну статую, що зображає вішапа. Щороку приносили йому жертви, благаючи дати води для полів трохи більше тієї, що збігає з його губ.
Так, довічною мрією про воду, передаючи її з покоління в покоління, і живе народ. Живе і не втрачає надії, що прийде час, коли він буде таким сильним, що не носитиме жертви вішапу, розриє скелі, знайде потвору і знесе їй голову, що знову буде багато води, і вона, як раніше, служитиме людям…
– Значить, наша річка і є те, що залишає нам вішап, що збігає з його губ? – запитав Грикор.
– Ходімо знайдемо вішапа, скрутимо йому голову! – захвилювався Камо, йому не подобався цей вішап навіть у легенді!
Посміхнувшись, геолог Ашот Степанович сказав:
– Ця легенда має дуже глибокий зміст. В нашій країні давно вже розбили голову вішапу – це зробила Жовтнева революція. Джерело народного життя, народного щастя відкрите і вирує тепер. Але ця легенда говорить нам і про інше- про те, що вода тут була і пропала.
А Арам Михайлович додав:
– Легенда, яку ми почули від діда Асатура, передається з покоління в покоління. Вона має прихований зміст. Народ, створюючи легенди і казки, насправді передає наступним поколінням відомості про те, що було, користується матеріалом свого часу, хоч і одягає її у фантастичні форми. Треба розгадати зміст нашої легенди. Давайте ж і візьмемося за це!…
ЗЕЛЕНА ПЛЯМА
У супроводі колгоспників і наших знайомих дітей геологи зійшли на Далі-Даг. Вони обшукали всі стрімчаки, всі її ущелини та улоговини. Води не було й сліду!
Побачивши де-небудь кілька сухих очеретинок, усі поспішали до них, сподіваючись біля них знайти воду – не міг же вирости очерет на сухому місці!… Помітивши зелені кущики, бігли до них, оглядали і рили навколо – адже не можуть вони рости без вологи!…
Якось, коли діти з геологами, стомившись від довгих і безнадійних пошуків, збиралися вже повернутись додому, Армен раптом звернув увагу на зелену пляму на одному з схилів Далі-Дагу. Вона була дуже далеко – значно вище від вершин Чорних скель – і, як оазис у пустелі, різко виділялася на сірому, випаленому фоні гори.
– Там є вода, хлопці, – сказав Ашот Степанович. – Без води не може бути такої свіжої зелені на цих вершинах.
– Коли б там була вода, її було б видно. Та й що там – невеличкий зелений клаптик, як хустка! – заперечив Камо.
– Я ж не кажу, що там джерело… Але навіть цей клаптик, який би він не був малий, мусить живитись водою.
– Вам дай волю, до ночі голодним ходитимеш! – забурчав Грикор. – Ти, Камо, хоч би рушницю у діда взяв – підстрелив би, в найгіршому разі, отого шуліку.
– Потерпи, Грикоре, дорогий! Як знайдемо воду, преміюємо тебе гускою з нашої ферми.
– І дозволите мені самому її з’їсти?
– Самому.
– По руках, коли так!
Камо простягнув Грикорові руку.
– Ну, готуй гуску: там вода, ясно. Хіба ж ви не бачите, яка зелень! – І Грикор, лукаво посміхнувшись, став підніматися на гору.
Підйом був важкий, але всі швидко подолали його і підійшли до того місця, яке здалеку здавалося зеленою плямою. Це й був зелений клаптик землі, завбільшки як хустка або розгорнута газета, але справді вкритий густою, соковитою зеленню.
Грикор ліг і приклав вухо до землі.
– Що ти робиш? Встань, спробуємо копати, – сказав Камо.
– Тсс!… – погрозив йому Грикор пальцем. – Тсс!…
– Що ти там чуєш?
– Тсс… Коріння – буль-буль-буль – воду п’є і примовляє: «О-ох, о-ох, о-ох, як приємно!» Рийте!
Заступами і кирками розрили землю. Під зеленою травою був рідкий, вологий грунт.
– Вода!… Слово твоє міцне? – спитав Грикор, викидаючи лопатою мокру землю. – Одержу гуску?
– Коли це та вода, що давно зникла, що поля зрошувала, гуску одержиш. І не тільки гуску, а й інші нагороди. Всі ми одержимо: і від колгоспу, і від держави. А коли це звичайне джерело – чим воно нам допоможе?…
Викопавши яму майже на півтора метра глибиною, хлопці знайшли воду. Це був слабенький струмочок. Не маючи сили піднятись на поверхню, він живив вологою лише тонкий шар грунту.
– Цей струмочок, звичайно, повинен мати і джерело – там, всередині гори, – сказав Ашот Степанович. – Він десь тут, під землею. Але це джерело не має нічого спільного з водою царя Сардура. Воно дуже мале для того, щоб давати воду селу.