Він подзвонив двічі коротко в двері.
Насторожений жіночий голос спитав:
— Хто там?
— Від Антоніди Аристархівни, — паролем відповів Навроцький.
Двері відчинила дебела нафарбована жінка — хазяйка закладу.
За яскраво освітленим столом сиділи гравці.
У кутку, на маленькому столику, стояли пляшки й закуски. Туди й підсів Валентин Валентинович, чекаючи кінця гри.
Чекати довелося довго, але він нікуди не поспішав. Він перехопив насторожений погляд Красавцева; тим спокійніше й незворушніше виглядав він сам, респектабельний молодий чоловік у чорних лакованих ботинках з гетрами на блискотливих ґудзиках.
Нарешті Красавцев підійшов до столика, налив чарку горілки, стоячи випив, ледь чутно спитав:
— Чого ви тут?
— Побачитися з вами, — весело відказав Валентин Валентинович. — Присядете?
— Нам нема чого бачитися, — відповів Красавцев, однак сів.
— Мені важко жити, не бачачи вас, — Валентин Валентинович погойдав ногою в лакованому ботинку.
— Ваші жарти недоречні.
— Жарти доречні за будь-яких обставин, дорогий Георгію Федоровичу, а в комічних ситуаціях — і поготів.
— Про яку комедію йдеться?
— Сидите з убивцею Зиміна, спокійно п'єте горілку й закушуєте оселедчиком з цибулею.
— А що зволите робити? Заволати: тримайте його?!
— Ідея! Це буде забавно.
Красавцев витер губи серветкою.
— Що ви хочете мені сказати?
— Ви повинні твердо усвідомити: ніякої, повторюю, ніякої причетності до пригоди я не маю. Якби я був хоч трохи причетний, мене давним-давно не було б у Москві, взагалі не існувало б ніякого Валентина Валентиновича Навроцького. Невже ви цього не розумієте? Абищо! Дурниці! Які підстави пов'язувати мене з цією справою?
— Ви наполягали, щоб я передав документи Зиміну.
— Документи лежать на столі, ніхто їх не чіпав.
— Другі документи. А перші?
— Вони пропали з портфелем і, певно, через портфель. Зимін став би нашою людиною, повірте! Але вплутався негідник, хлопчисько, бандит якийсь Альфонс Доде, чорти б його забрали, усе зіпсував. Я не знаю деталей, не хочу знати, мене це не обходить. Я чистий! А якщо чистий я, чисті й ви. Соромно панікувати, Красавцев!
— Не соромте мене, будь ласка! — скипів Красавцев. — Багато на себе берете. Я не стверджую, що ви причетні до пригоди, як ви зволили висловитися. Але вона має відношення до нас. Поки все не скінчиться, не вляжеться, я нічого не можу зробити і не робитиму. І вам не раджу з'являтися на фабриці. Зникніть до пори до часу.
— Зникнути? Мені? Коли я сном-духом не знаю! Красавцев, будьте мужчиною, не втрачайте голови! Все має продовжуватися, як було.
— Що саме?
— П'ять вагонів.
— Ви що, здуріли?
— Вибачте, це ви деморалізовані вбивством Зиміна, всі це бачать, між іншим.
— Все одно доведеться переждати, — вже спокійніше відповів Красавцев. — Призначено нового інженера, треба до нього придивитися.
— Навпаки, — заперечив Валентин Валентинович, — одразу обмежте його: твоя справа — виробництво, моя — збут.
— Вашу вказівку, товаришу Навроцький, буде виконано, тільки-но ви станете директором фабрики.
Валентин Валентинович встав, холодно сказав:
— Я дав вам кілька дружніх порад, на мій погляд, корисних. Головне, будьте спокійні, як спокійний я. Жодних, щонайменших підстав для занепокоєння нема з однієї простої причини: ні я, ні ви не причетні до цієї справи. Я чекаю відповіді. І не затримуйте. А то потрібні мені п'ять вагонів я одержу в іншому місці. Маю честь.
32
Усе так само рухалися юрби в тісних рядах Смоленського ринку, між ятками, палатками, відкритими прилавками, коробками з фруктами й овочами, м'ясними тушами, підвішеними на гаках, розтікалися по Арбату, по Смоленському й Новинському бульварах, численними провулками, що збігали до Москви-ріки, кривими, заплутаними, пильними і брудними.
У провулках так само торгували дозволеним і забороненим, гнилим і цілим, власним і краденим, ховаючись від міліції та фінінспектора у глухих прохідних дворах, біля скособочених, підпертих колодами будиночків, що вросли в землю, в колишніх нічліжках, де мешкали безпритульники, лахмітники, фальшиві сліпці, у візницьких трактирах, чайних і пивницях. Одна з них, «Гротеск», була поряд зі складом порожніх пляшок.
Добропристойна на вигляд, з вивіскою, де красувався пивний кухоль з величезною шапкою білої піни, вона, однак, мала недобру славу навіть серед постійних відвідувачів Смоленського ринку. Тут збиралися злодії, шахраї, їхні подруги, скупники краденого. Порядні комерсанти заходили сюди тільки вдень.
Валентин Валентинович завітав у «Гротеск» так само вдень, побув там деякий час, вийшов і змішався з базарним натовпом, не звернувши уваги на двох хлопчиків, що сиділи на краю тротуару.
Цими хлопчиками були Шнира й Паштет. Вони бачили, як Навроцький зайшов до «Гротеску» і як вийшов звідти.
Повідомлення про це було для Миші несподіване. Шнира й Паштет слідкували за Шаринцем — постійним відвідувачем «Гротеску». Туди ж, виявляється, заходить і Навроцький.
Пивниця на відкритому місці, Навроцький міг зайти випити кухоль пива. І все-таки це перше про що вдалося дізнатися Шнирі й Паштету, причому одразу, з ходу.
Друге, не менш важливе повідомлення Миша одержав наступного дня. Паштет ішов за Білкою.
На Смоленському ринку, біля галантерейної ятки, на неї чекав Шаринець. Паштет зайшов за ятку і прислухався до їхньої розмови.
— До тебе Миша приходив? — запитав Шаринець.
— Ну, приходив.
— Чого мені не сказала?
— А ти мені хто: дідусь, бабуся?
— Дограєшся!
— Сам дограєшся!
— Що ти сказала Миші?
— Нічого.
— А він тобі що?
— На фабрику, сказав, іди.
— А ти що?
— «Що, що»… Нічого!
— Ще з Мишкою побачу — уб'ю!
— Йолоп!
— Віддухопелю!
— Боюсь я тебе дуже! — зневажливо відповіла Білка й пішла геть.
Паштет зміг вийти з-за ятки тільки слідом за Шаринцем.
Проти «Гротеску» сиділи на тротуарі Шнира й Білка. Шнира перелічував пляшки, Білка, підперши підборіддя кулаком, похмуро мовчала.
Шаринець підійшов до них.
Підійшов і Паштет, сів біля Шнири.
Шаринець тицьнув ногою в кошик з пляшками.
— Казна-чим займаєтесь, копійки рахуєте?
— Ти! Обережніше! — крикнув Шнира. — Розіб'єш!
— Як ваш Альфонс? — глузливо запитав Шаринець, скоса глянувши на Білку.
Хлопці мовчали.
— Казав: не водіться. Влип! Попались би разом з ним, попарились би.
І знову ніхто не озвався.
— З пляшками кінчайте! Бабраєтесь на смітнику! Хочете заробити — дам діло. Справжнє. Помізкуйте!
Шаринець зайшов у «Гротеск».
— Сходи, Білко, здай пляшки! — сказав Шнира.
— Не піду.
— Чому?
— Не хочу.
— Чого ж ти хочеш?
— Нічого не хочу! Померти хочу! Набридло все!
— Так, нудно без Вітьки, — озвався Паштет.
— Шаринець радіє, що Вітьку посадили, гад! — додав Шнира.
— Через нього Вітька й сидить, — сказала раптом Білка.
— Чому через нього? — в один голос запитали Шнира й Паштет.
Білка схлипнула, скочила, крикнула:
— Ідіть ви всі під три чорти!
І побігла провулком.
З «Гротеску» вийшли Шаринець та ще якийсь чоловік і зникли за рогом.
Шнира й Паштет рушили за ними.
33
«Через нього Вітька й сидить…» Білка марно не скаже.
Допит, який учинив їй Шаринець, не випадковий. Занепокоївся після розмови на горищі. Отже, недаремно тоді на горищі Шаринець здався йому підозрілим. Не випадкова також поява Навроцького в «Гротеску».
Слідчий Свиридов, давній Мишин знайомий, викликав його. Миша розповів тоді про вагон, про Навроцького й Красавцева, розповів усе, що знав і що припускав. Свиридов свого ставлення не висловив: «Подивимось».
Але тепер у Миші не тільки припущення. Шаринець! Новий персонаж, ще невідомий слідству.
Миша одразу зателефонував Свиридову. Того не було на місці. Миша дзвонив ще, але застав його лише наступного дня надвечір. Свиридов попросив негайно приїхати. Миша поїхав, хоч і домовився цього вечора зустрітися з Елен Буш після її виступу. Прикро! Але нічого не поробиш.
Миша розповів Свиридову все докладно, починаючи з розмови з Фургоном і кінчаючи тим, що крикнула Білка біля «Гротеску».
— Ти пізно прийшов! — сказав Свиридов.
— Пізно?
— Попов Володимир Степанович, він же Шаринець — убитий.
Миша ошелешено дивився на Свиридова.
— Коли твої хлопці бачили його востаннє?
— Позавчора, десь о п'ятій, мабуть. Він вийшов з кимось із «Гротеску».
— Того ж вечора його і вбито. У лісі, неподалік від платформи «Дев'ятнадцята верста» Брянської залізниці. Труп знайдено вчора.
— Навроцький! Валентин Валентинович! — переконливо мовив Миша.
— Тієї ночі Навроцький мирно спав удома. Крім того, Шаринця вбито з револьвера, ось куля… — Свиридов видобув із шухляди стола маленьку приплюснуту свинцеву кульку — того ж калібру, що й куля, якою вбито Зиміна. Можливо, стріляли з одного й того ж револьвера. Цього револьвера в Навроцького не було й немає. Найімовірніше Шаринця вбив той, хто вийшов з ним з пивниці «Гротеск».
— Поговоріть зі Шнирою й Паштетом, адже вони бачили цю людину.
— Ти гадаєш, вони його впізнають? Вони його запам'ятали?
— Ясна річ! Вони йшли за ними до трамвайної зупинки. Шаринець і ця людина сіли в трамвай, на «четвірку», і якраз у бік Брянського вокзалу.
— От бачиш! Значить, не Навроцький, а, найімовірніше, саме ця людина і вбила Шаринця. Але кликати сюди хлопців я не буду. Приблизне обрисування нічого не дасть, неточне — зіб'є зі сліду. Тобі також не варто говорити про це з ними.
— Вони все одно дізнаються, що Шаринця вбито.
— Нехай. Тільки не від тебе.
— Чому?
— Бачиш, що робиться, — убивають.
— Можуть і мене? — всміхнувся Миша.
— Можуть і тебе. За цим стоять люди страшніші за Навроцького.
— А Навроцький?
— Убивав не він.
— Виходить, убив Вітька Буров?
— Я цього не сказав.
— Вітька ні при чому, — переконано сказав Миша, — тепер це абсолютно ясно. Вітька у в'язниці, ніякого відношення до вбивства Шаринця він не має. На Шаринці вони засипалися… — Він з тріумфом повторив — Вони попалися на Шаринці: усунули співучасника.
— Ще не видно зв'язку між обома вбивствами, — заперечив Свиридов, — крім припущення, що їх убито з одного нагана.
— Цього мало?
— Мало, поки що це припущення; багато, коли буде встановленим фактом.
Але ж Білка сама сказала, що через Шаринця посадили Вітьку, — наполягав Миша.
— Хто це підтверджує?
— Як хто? Шнира й Паштет.
— Чи не хочуть вони виручити свого ватажка й приятеля?
— Чого ви їм не вірите? Спитайте Білку.
— Вона скаже правду?
— У Білці я не певен…
— От бачиш!
— Таж Шаринця вбили не випадково.
— Безумовно! Головне в тому, в чиїх інтересах.
— Навроцького з Красавцевим! — затявся Миша.
— Докази?
— Вони зацікавлені в документах, украдених у Зиміна.
— Документи знайдено.
— Правда? Де?
— Підкинуто в поштову скриньку Зиміних. Хто підкинув? Знову Навроцький?
— Не знаю, — розгублено відказав Миша.
— А не могли зробити це твої хлопчики?
— Сумніваюсь.
— Подумай! Буров викинув документи з портфеля; вони десь валялися; хлопчики поклали їх у поштову скриньку.
— Я вірю цим хлопцям, — сказав Миша.
— Я теж хотів би вірити, — зітхнув Свиридов, — тільки ж самої віри замало.
34
Свиридов дуже обережний. А все-таки сказав: «У Навроцького такого револьвера не було й нема», іще: «Тієї ночі Навроцький мирно спав у своєму ліжку»… Перевіряє Навроцького, але не подає виду. Навіть не захотів розмовляти зі Шнирою та Паштетом, котрі бачили ймовірного вбивцю Шаринця. Побоюється, криється, виявляє обережність, збиває зі сліду.
Трохи прикро; можна було б розраховувати на більше довір'я. Свиридов ні в чому його не похитнув, ні в чому не переконав.
На якусь мить закралася думка, що Шнира міг підкинути документи в скриньку Зиміних за дорученням свого батька, комірника Панфілова. І все ж ні! Шнира — похмурий, відлюдькуватий хлопчисько, але на підлість не здатний.
Та хтось же поклав документи в скриньку Зиміних. Найімовірніше, сам Навроцький, — ось, будь ласка; по-вашому, я зацікавлений в документах, ба ні, ось вони, не через документи все скоїлось, отже, я ні при чому.
І хтось же бачив його, як він заходив у під'їзд, молодші класи вже на канікулах, дітлахи всенький день бавляться в дворі — так і пройшов Навроцький непоміченим?
В одному під'їзді з Зиміним мешкав Саша Панкратов. Зустрівши його в дворі, Миша спитав:
— Ти пам'ятаєш чоловіка, який втрутився тоді, коли Вітька кинувся на мене з фінкою? Він крикнув згори, що все бачив.
— Звісно, пам'ятаю.
— Ти не бачив: заходив він учора-позавчора у ваш під'їзд?
— Ні, — відповів Саша.
— А Юра часом не заходив?
— Не знаю, я їх бачив коло школи.
— Коли?
— Тижнів зо два тому.
— Їх усі бачили, — знизав плечима Миша.
— Усі не могли бачити, це було під час уроку, — сказав Саша.
— Ні, на великій перерві.
— Того дня я був черговий, — заперечив Саша. — Вранці, під час лабораторних, Юра вийшов на вулицю. Я спитав: «Ти куди?» Він відповів: «Передати ключі батькові». А то був не батько, а цей Тип Іванович.
— Ти не пам'ятаєш точно, коли це було?
— Можна глянути по журналу чергувань.
— І Юра передав йому ключі?
— Юрка простягнув руку, може, вони просто привіталися.
— А ти б сказав: «Ручкання відміняються», — пожартував Миша. — Слухай-но! А це було часом чи не того дня, коли на учкомі, пам'ятаєш, Генка розбирав Зоїні вірші?
— Точно! — підтвердив Саша.
Миша згадав, як розгубився Юра, коли Генка покликав його на учком, як нервував на засіданні, згадав прихід Навроцького, як хутко рушив йому назустріч Юра, як потім залишив їх удвох з Людою, а сам подався в школу і, що цікаво, ні до, ні після цього Валентин Валентинович у школу не приходив.
І найголовніше: Юра збрехав! Збрехав! І кому? Піонерові Саші Панкратову. Якби в нього совість була чиста, він не те щоб виправдовуватися, а й розмовляти б з ним не став, дав би йому щиглика й спокійно вийшов на вулицю. А він збрехав! Не хотів, щоб бачили, як він виходить на вулицю, як зустрічається з Навроцьким, і тому, здибавшись з черговим, розгубився, хоч цим черговим був усього-на-всього тільки піонер Саша Панкратов.
Чому Юра хотів приховати побачення з Навроцьким? Адже на великій перерві він одкрито, на очах у всіх з ним зустрівся. На великій перерві побачення може бути випадкове, будь-хто проходить повз школу, а під час уроків це побачення заздалегідь обумовлене, термінове, таємне. Саме тому Юра сторопів і розгубився перед піонером Сашою Панкратовим, збрехав, що йде до батька. І ключі якісь приплів… Чому саме ключі?
Безумовно, Юра не брав участі у вбивстві Зиміна, але стосунки з Навроцьким існують, близькі стосунки… Тоді, на фабриці, він напевне чув, що сказав Красавцев Панфілову, чув, але покривав Навроцького.
Стояли спекотні червневі дні. В школі йшли консультації, здавання незданого, все на ходу; вчителі, вчора такі суворі, вимогливі, статечні, тепер квапилися; молодші класи вже на канікулах, аудиторії пустували, їдальня не працювала, в розкладі — прочерки, через день-два видаватимуть посвідчення про закінчення школи.
Закінчуються заняття, закінчується школа…
На останньому бюро обговорювали, кого рекомендувати на голову учкому на майбутній рік. Миша запропонував Сашу Панкратова. Тільки-тільки передали в комсомол? Ну й що? Тямущий хлопець, сміливий, принциповий. З ним погодилися — гідна кандидатура. І решта кандидатур теж нічого: Ніна Іванова, Максим Костін… І завжди здається, що той, хто прийде після тебе, буде гірший, але ж і ті хлопці, котрих змінив він, Миша, так само вважали його маленьким, побоювалися, що далі буде не так. Не так, звичайно, по-іншому, а нічого, працював.