Кому розповісти? Слідчому? Страшно туди йти. Один раз прийдеш — потім затаскають. І слідство йде про вбивство інженера Зиміна; якщо Юра прийде туди, то він мовби з'єднає аферу з убивством, тобто звинуватить Валентина у вбивстві. Цього робити не слід. Треба про аферу розповісти Миті Полякову. Він ще голова учкому і займається цією справою, цікавиться. І нехай Миша сам думає, що робити з цим визнанням. Якщо доберуться до Валентина, а через Валентина до нього, то будь ласка — він сам усе розповів у школі, в учкомі, товаришеві Ем Полякову.
Але ж товариш Ем Поляков не повірить у його щирість, буде щось вивуджувати, випитувати…
Піти до Генки? Ще гірше! З цієї трійці лише Славка єдина інтелігентна, порядна людина. Він не навчається в школі, але все одно перебуває в шкільному осередку, ходить на комсомольські збори. Коли щось трапиться, Славка підтвердить, що він нікого не покривав і нічого не приховав. А якщо й відмовився розповідати Миші, то тільки через те, що Миша грубо й упереджено допитував його, але ж він, Юра, не підслідний. Розповісти Славці — значить розповісти Миші Полякову. Для Миші все це й призначено.
Прийшовши до Славки, Юра розповів про відправку того вагона, розповів точно так, як воно було насправді.
— Нічого нового, — відповів Славка, — це підтверджує й сам Навроцький.
— Правда? Кому ж це він підтверджує?
— Миші Полякову.
… Дивно! Вони про таке говорять.
— І чим Навроцький це пояснює? — запитав Юра.
— Тим, що не хотів проґавити свою партію товару.
— Я теж так попервах думав, — усміхнувся Юра, — але фокус у тому, що це товар першого сорту, а його оформили як брак.
— Ця афера теж усім ясна. Головне в тому, наскільки вона пов'язана з убивством. Могли вони вбити, як ти вважаєш?
Юра стенув плечима:
— Валентин Валентинович був з Мишею в цирку. Вбити Зиміна? Смішно! Він дружив і дружить з його родиною. Він не грабіжник, не вбивця, просто ділок.
— А ось дехто вважає, що він причетний.
— Ці «дехто» — Миша Поляков, — усміхнувся Юра. — А ось Навроцький вважає, що Миша ревнує його до Елен Буш.
— Він тобі це сказав?
Юра зніяковів: щось бовкнув зайве.
— Загалом, я так зрозумів…
— Юро, чого ти прийшов до мене?
— Йшов і зайшов….
— Я щось не пригадую, коли ти востаннє заходив. Взагалі не пам'ятаю, чи заходив ти до мене коли-небудь. Скажи прямо: Миші щось загрожує?
— Що ти?! — зніяковіло пробурмотів Юра, вражений тим, що Славка заговорив про небезпеку. Небезпеку відчуває також і він, небезпека загрожує всім. — Я просто хотів розповісти тобі те, що розповів, — сказав Юра. — Ти дивуєшся, чому саме тобі? Миша розмовляє зі мною, як прокурор, а я цього не люблю, тому й розказав тобі, його другові.
— Нічого нового я від тебе не дізнався, — твердо проказав Славка.
— Інших новин у мене немає, — відповів Юра.
38
Посвідчення про закінчення школи видавала секретар, печатку ставила завуч, тиснула руку, поздоровляла. Буденно й просто. Домовились про випускний вечір. Юру це не цікавило — обійдеться без випускного вечора з рідким чаєм, дешевими цукерками, гучними розмовами. Одвічний барабанний бій! Сьогодні він їде на дачу. Все, що треба, він сказав Славці, все гаразд; якщо знадобиться — нехай шукають. І Валентин нехай шукає, тільки навряд чи знайде… Загальний привіт!
Та як тільки він повернувся зі школи, Валентин зателефонував і попросив зайти. Бачив з вікна, коли Юра прийшов. Слідкує, не відпускає. Знову цей морок…
Валентин Валентинович зустрів його як іменинника.
— Поздоровляю!
Розчулено потиснув руку, жестом запросив сісти.
— У мене для тебе подарунок.
Він простягнув руку до конверта на столику, розгорнув, вийняв залізничний квиток.
— Квиток до Одеси, там сядеш на пароплав до Батума, ось квиток на пароплав… Морська прогулянка із заходом у Севастополь, Ялту, Новоросійськ, Туапсе і Сухумі. Цим же пароплавом повернешся в Одесу, а звідти в Москву. Тут… — він ледь розгорнув конверт, — гроші на мандрівку. Ну як, замінить поки що Індію? Їхати сьогодні. Поїзд відходить з Брянського вокзалу о дев'ятій вечора. Ти встигнеш зібратися?
Усе ясно: пастка! В Одесі або в Батумі його вб'ють. У Валентина скрізь люди, викинуть з поїзда, скинуть з пароплава. Та не вийде, любий Валентине Валентиновичу, не вийде ваш номер цього разу.
— Не можу. Завтра випускний вечір.
— Які сентименти, кому це потрібно? Проміняти таку поїздку на випускний вечір?
— Що я скажу вдома?
— У вас у школі щороку екскурсії.
— Мама поїде мене проводжати, а на вокзалі нікого нема.
— Умовиш не проводжати — ти не маленький, скажеш, що нікого не проводжають.
Як у нього все просто виходить. Невже він пришелепкуватий? Ні, гірше, він примітивний, ординарно примітивний. Усі його афери й махінації примітивні, він заплутався в них, він борсається.
— Мені треба вступати до вузу.
— Чудово. Поїздка займе дванадцять днів. Засмаглий, просякнутий морським повітрям, просолений морською водою, сильний, красивий, ти успішно складеш екзамени.
— Мені незручно приймати від вас такий подарунок.
— Пусте! Я у виграші, і мені приємно зробити тобі невеличкий сюрприз.
Юру пересмикнуло. З косметичним набором так само був «сюрприз», чим він закінчився?! Так само сподівається Валентин закінчити і цей «сюрприз». Не вдасться!
— Квитки, як ти розумієш, я придбав не сьогодні, — вів далі Валентин Валентинович, — про складність мовчу, аби не набивати собі ціну. Я розумію: тобі вперше випала така велика й самостійна мандрівка. Але ж, дорогий мій, «чи не на часі й мужчиною стати»? — Він підвівся. — Чекаю тебе на вокзалі о пів на дев'яту, там я вручу тобі квиток і гроші, оскільки ти їдеш зі своїм класом, то, звичайно, в тебе їх на руках не повинно бути. Можна, певна річ, і не робити з цього секрету, але не слід забувати, що я скромний агент, звідки в мене гроші на такі подарунки?.. Отже, нагадую: о пів на дев'яту на Брянському вокзалі.
Люда й Ольга Дмитрівна знають адресу й телефон слідчого, але признатися їм про ключі — йому понад силу. Лишається один шлях, той самий, через Славку з Мишею, через Мишу зі слідчим. І нехай з нього візьмуть підписку про невиїзд. Одеса, Сухум, Батум — чудесно! А ось не можу, не маю права. Вітька Буров щось на мене наплів, якісь дурниці, сидить у в'язниці, знічев'я вигадує, слідчий цим дурницям не вірить, але взяв підписку про невиїзд: Красненько дякую за квиток, за турботи, за «сюрприз», але обставини сильніші за нас.
Якщо Валентина посадять, він у безпеці. Якщо Валентин ні при чому, нікого не вбивав, то і його теж не вб'є, знову ж він у безпеці.
Благородно чи неблагородно він поводиться? Риторичне запитання. Благородство — умовне поняття. А красти ключі — благородно? Говорити про сувенір, коли ніякого сувеніра не підносив, — благородно? Одержувати перший сорт під виглядом браку — благородно? Посилати його в Батум на смерть — благородно? Краще помовчимо про благородство!
39
Славка не хотів втручатися. До таких справ він тепер байдужий. Романтика скінчилася. Чи не була ця романтика лише дитинством, милим, захоплюючим, мрійливим? Хтось украв вагон? Вагони крадуть десятками й сотнями. Хтось хабарник? Усі хабарники. Хтось заплутався в афері? Ну й що? Миша хороший хлопець, але він відстав, застряв у тому самому милому, захоплюючому, мрійливому дитинстві. Він не такий прямолінійний, як Генка, але обидва вони живуть у минулому: час змінився, вони — ні.
Однак Юрків прихід змусив його задуматися. Юра тремтить від страху, це ясно! Загроза нависла над Мишею — ось що збагнув Славка. Миша в небезпеці, встряв у справу, де вбивають, хоче виручити Вітьку Бурова, свого найлютішого ворога, через те, що за його, Мишиним, переконанням, Вітька не винен,
Миша завжди втручався і втручатиметься у такі історії, повсякчас шукатиме справедливості. Він не знає страху — дивовижний хлопець! Йому потрібне відкрите небо, а не стеля над головою. Суворий, незламний Миша Поляков захищає Вітьку, а він, доброзичливий, м'який, чуйний Славка, не захищає, відсторонився, умив руки. Це дуже добре й зручно: переживати власну журбу і відсторонитися од чужих нещасть.
Чому? Що з ним сталося? Покинула мати? В Генки мати померла, він багато років живе в тітки, Миша Поляков усе життя прожив без батька.
Змушений заробляти? Хіба мало хлопців працює на виробництві? Колись він жив набагато краще за своїх товаришів, вони жили бідно, голодно, але не скиглили, не бідкалися, не занепали духом.
Чому Юра прийшов до нього, а не до Миші? Тому, що покидькові Юрі він ближчий, ніж Миша. Сумно, але факт. Вони обидва бачать лише один бік життя. Різниця в тому, що Юра його визнає, а він, Славка, ні.
Наслідком цих роздумів була зустріч, цього разу в Миші. Славка й Генка просто прийшли до нього. Без будь-яких пояснень. Вони були й залишилися друзями, ніщо не могло їх розлучити. Вони знову разом, знову заклопотані однією справою — цього достатньо.
— Юрка даремно не з'явиться, — сказав Миша, — тільки побивається він за себе.
— Може, його Навроцький підіслав, — розмірковував Генка.
— Він на грані відвертості, — озвався Славка.
— Але як примусити його заговорити?
— Сказати Свиридову, — запропонував Генка, — нехай викличе.
— Я намагався давати поради Свиридову, — сказав Миша, — він мене швидко спровадив… Треба, щоб Юра сам пішов до нього.
— Хіба його умовиш?
Подзвонили, хтось зайшов у квартиру, постукав у Мишину кімнату.
— Заходьте! — крикнув Миша.
Відчинилися двері, і на порозі з'явився Юра, оглянув усіх.
— Привіт!
— Привіт!
— Усі в зборі, — сказав Юра, — от і прекрасно. Я давно чекав нагоди, коли ви будете разом. У мене є дещо вам розповісти.
40
Після Юриних показань, слідчий Свиридов, походжаючи по кабінету, говорив Миші:
— У чому була неясність? Шаринець — дрібний кишеньковий злодюжка, і зв'язаний він з кишеньковими злодіями вищого класу — маравіхерами, їхньою мовою. Злодії дотримують своєї спеціальності, удосконалюються, набувають віртуозності. Було сумнівно, щоб професіональні маравіхери намагалися пограбувати квартиру, — у них не буває навіть відмичок. Юра викрав ключі — все стає на своє місце. Ключі були вручені Шаринцю…
— Вони були в Навроцького годину-півтори, не більше, — зауважив Миша.
— Цілком достатньо, щоб у будь-якій слюсарній майстерні виготовили такі самі. Отже, Навроцький вручив ключі Шаринцю. Але в чому полягало його завдання, поки що неясно. Викрасти документи? Вони Навроцькому не потрібні — товар відправлено, і перевірити нічого неможливо. Вбити Зиміна? Зовсім безглуздо. Гаразд! Розшукай своїх хлопчаків і тягни їх до мене. І якнайшвидше!
Через годину Миша був у Свиридова зі Шнирою й Паштетом.
Свиридов показав Паштетові на стілець коло стіни.
— Посидь осторонь, а ти, Льоню Панфілов, сядь коло мене й відповідай.
Свиридов розклав на столі фотографії.
— Ти впізнав би людину, з якою Шаринець вийшов з пивниці?
— Упізнав би, мабуть…
— Є він тут?
Шнира переглянув фотографії, показав пальцем на одну.
— Гадаю, цей.
— Точно?
Шнира ще раз переглянув фотографії.
— Гадаю, він.
— Ще кого-небудь із цих бачив?
— Ні.
— Сядь на місце Паштета, а ти, Паштет, сядь сюди.
Шнира й Паштет помінялися місцями. Свиридов потасував фотографії, розклав їх в іншому порядку.
— Покажи, з ким Шаринець вийшов з «Гротеску»?
Паштет показав на того ж, на кого показував і Шнира.
— Кого ще з цих людей бачив?
Паштет показав ще на літнього чоловіка, трохи брезклого, з важким поглядом.
— Оцього.
— Коли? Вчора? Позавчора?
— Раніше.
— Де?
— У дворі, де приймають порожні пляшки.
— Він пляшки здавав?
— Ні, проходив через двір. Пивниця поряд зі складом, у паркані прохід… Я його разів зо два бачив.
Свиридов підкликав Шниру, показав фотографію.
— А ти його бачив?
— Ні, не пам'ятаю.
— Він бачив, а ти не бачив?
— Шнира старого забалакував, — пояснив Паштет, — а я в черзі стояв, на всі боки дивився, от і бачив.
— Гаразд! — Свиридов зібрав зі стола фотографії, поклав у шухляду. — Заждіть у коридорі, хлопці, а ти, Мишо, затримайся.
Шнира й Паштет вийшли.
— Я вірю цим хлопцям, — сказав Свиридов, — і все-таки прохання: сьогодні вони ні з ким не входять у контакт, нікому не розповідають, що були в мене й розпізнали цих людей.
— Братимете? — здогадався Миша.
— Можливо. Зацікав хлопців чимось, тримай при собі, не спускай з них очей.
— Я хотів би взяти участь в іншій справі.
— Це виключено. Може не обійтися без стрілянини.
— Тим паче хотілось би.
— Я не встигну оформити твою участь. Зате обіцяю: ти будеш на їхньому допиті, більшого не можу — закон.
41
Прямо від Свиридова Миша повів Шниру й Паштета в цирк.
Трибуни були безлюдні, на манежі тренувалися артисти.
— Подивіться, вам буде цікаво, — сказала Елен.
Вона посадила в першому ряду Шниру й Паштета, а сама з Мишею сіла осторонь.
— Ти не дізналася щодо хлопців? — запитав Миша.
— Говорила… Вже пізно. В цирку починають з трьох-чотирьох років.
— Не всі зростають у цирковій родині.
— Наша робота складніша, ніж ти собі її уявляєш.
— Чого ж… Уявляю…
— Тобі хочеться прилаштувати їх до діла, адже так? — вела далі Елен. — Але в цирку потрібні певні здібності, навіть обдарованість або тренування з раннього дитинства.
— Усе зрозумів! — сказав Миша. — І більше не наполягаю.
Вони сиділи на пустих трибунах і спостерігали тренування артистів.
— Незабаром ми їдемо на гастролі, — мовила Елен.
— Куди?
— У Мурманськ..
— Краще б на південь.
— Ні, там тепер гарно, весна… Я люблю весну. Інколи мені хочеться поїхати туди, де весна починається ще в лютому, куди-небудь у Туркестан або Закавказзя. А потім разом з весною рухатися на північ, переїжджати з міста в місто… Ми, циркові, віковічні мандрівники.
— Ти хочеш сказати, що й тебе я можу бачити раз на три роки?
— Я не це мала на увазі, — ухильно, як здалося Миші, відказала Елен. — Але моє життя — це їздити, працювати і всміхатися.
— Справді, чого ти весь час усміхаєшся? В театрі актори теж розкланюються, але не всміхаються.
— Безглуздо було б всміхатися Гамлету або королю Ліру, — заперечила Елен, — а ми звеселяємо глядача. Навіть якщо я мало не розбилась, я повинна всміхатися: все гаразд, прекрасно, весело і вдало. Отож ми всміхаємося… Слухай-но, отой дядечко, котрий кинув мені тоді букет квітів, а потім з'явився за лаштунки з компліментами… Ти з ним знайомий?
— Так, а що?
— Артист погорілого театру! Перекажи йому щоб він більше не посилав мені квітів.
— Охоче, — погодився Миша, хоча зовсім не уявляв собі, як він це скаже Навроцькому.
— Ти залишишся на виставу? — запитала Елен і підвелася. — Сьогодні будуть Бім-Бом, Віталій Лазаренко, залишишся?.. Гаразд, посидь, а я збігаю за контрамарками.
42
На той час, коли Миша зі Шнирою та Паштетом додивлялися в цирку виставу, Смоленський ринок поринув у темряву.
Темно було і в прилеглих завулках, тут рано лягали спати, рано вставали — ринок починався вдосвіта. Тільки мерхло світилися позавішувані вікна «Гротеску», і, коли відчинялися двері, долинав звідти приглушений гомін, стукіт пивних кухлів, жіночий сміх, уривки пісень.