— Добрий вечір!
На лаві все ще темніла постать Шаринця.
— У вас знову серйозна розмова! — посміхнувся Навроцький.
— Нічого особливого, — сухо відказав Миша. — Ходімо, Славку!
— На добраніч! — сказав Навроцький.
— Поки що, — відповів Миша, не обертаючись.
Обернувся ввічливий Славка:
— До побачення!
Навроцький провів їх задумливим поглядом, потім спитав Вітьку:
— Усе ще не ладите?
— А тобі яке діло?
— Як грубо, як грубо, — поморщився Навроцький. — Тож слухай, Вітюню: розмовлятимеш так зі мною, зроблю з тебе бефстроганов, затямив?
Це говорив не лощений ділок, а якась зовсім інша людина…
Його чув і Шаринець. Валентин Валентинович Навроцький вимовив свою погрозу досить голосно.
8
У фабричному клубі повно людей, за лаштунками чулася метушня — учасники готувалися до виступу. Незабаром початок, а Славка не прийшов — Миша відзначив це з прикрістю. А Вітька Буров прийшов, Миша відзначив і це… Прийшов, звісно, аби поскандалити, аби зіпсувати вечір.
Завіса розсунулася. Яшка Полонський заграв на роялі марш живої газети — химерна мішанка революційних пісень, вальсів, старовинних романсів і опереточних мелодій.
Під звуки цієї своєрідної, але досить гучної музики стрій живої газети — хлопчики й дівчатка (сорочки й кофточки білі, брюки й спідниці чорні) промарширував по сцені, декламуючи вступ:
Мы, сотрудники газеты,
Не артисты, не поэты,
С мира занавес сдерем,
Всем покажем и споем.
Что в Марокко? Все морока!
Что у вас сейчас под боком,
Как во Франции дела,
Как экскурсия прошла.
На Арбате что у нас,
Как в Италии сейчас,
Что в деревне. И короче:
Обо всем ином и прочем!
Хор замовк, шеренга застигла, з неї виступила дівчинка, загримована під Люду Зиміну, сплела пальці, простягнула руки і, поводячи плечима, заспівала:
Я жеманство, тру-ля-ля,
И скажу вам смело:
Люблю глазками стрелять,
Не люблю лишь дела.
Как приятно день-деньской
Шевелить глазами,
И влюбляться с головой,
И не спать ночами.
Завела я дневничок,
В нем пишу стихи я:
Мопассан и Поль де Кок –
Вот моя стихия.
Дівчинка відійшла осторонь. Із строю ступив хлопчик, одягнений, як Юра: оксамитова толстовка з білим бантом.
Только станет лишь темно,
Страстно ждет меня кино,
Мэри Пикфорд, Гарри Пиль
Вскочат вдруг в автомобиль.
И, сверкая, как алмаз,
Прыгнет к ним Фербенкс Дуглас.
Ах, держите вы меня,
Сколько жизни и огня!
Что мне школа, забыл давно,
Дайте мне кино!
Хлопчик став поруч дівчинки. Із строю вийшов вайло, схожий на Вітьку Бурова, і басом, наслідуючи Вітьку, заспівав:
Эй, берегись! Посторонись!
Я очень гордый, с поднятой мордой.
Я разгильдяйство! Я друг лентяйства!
Я чемпионов всех сильнее.
Я весь проныра и пролаза.
Стекла бью я до отказа.
Мне каждый враг, кто не со мной.
И всех зову с собой на бой!
З'явився хлопчик, загримований під Мишиного приятеля Генку — злиняла солдатська гімнастерка й латані штани, заправлені в стоптані чоботи. В руках у нього була величезна мітла.
Я чемпион, я чемпион,
Нас легион, нас легион.
Эти паразиты здесь и там
Не дают работать нам.
Всех их с собою требую на бой!
С шеи долой
Сбросим метлой!
Чемпіон б'є мітлою панночку, піжона й хулігана — вони падають під його ударами; стрій, крокуючи, зникає. за лаштунками. За ним, охкаючи й стогнучи, плентаються піжон, панночка й хуліган.
На сцену зійшов Миша.
— Жива газета показала персонажів, на яких ми бачимо згубний вплив непу: хуліган, піжон і панночка. Неп приніс з собою ще й інші негативні явища. Як з ними боротися — ось предмет сьогоднішнього диспуту. Хто зголошується на слово?
Встав Генка, одягнений так, як його щойно зобразили — злиняла солдатська гімнастерка й латані штани, заправлені в стоптані чоботи.
— Вульгарність і міщанство — ось головний ворог. Носять банти, галстуки, ажурні панчохи, смердять духами. До чого ці декорації?
— Чим тобі заважає галстук? — запитав Яшка Полонський.
— Треба відкривати шию сонцю, а не ходити, мов цуцик, у нашийнику.
— А ажурні панчохи?
— Для чого вони? — вигукнув Генка. — Щоб який-небудь гнилокровний буржуазний виродок милувався «витонченою дамською ніжкою» на танцюльках?
— Ти проти танців?
— Їхню шкідливість доведено наукою.
— Де це ти вичитав?
— Можу й тобі дати почитати. А декотрі елементи все ще видригують ногами. Танці формують дрібнобуржуазні звичаї. Звертаються на «ви», кажуть: «вибачте», «простіть», «пардон» — усе це гнила інтелігентщина. Я сам бачив, як один комсомолець подавав комсомолці пальто. Навіщо? Щоб підкреслити її нерівноправність? Адже вона йому пальто не подала.
— Хочеш, щоб тобі подавали?
— А якщо в них кохання?
— Хіба кохання в тому, щоб подавати пальто? Я не відкидаю кохання…
— Спасибі, добродію!
— Але тільки на основі спільної ідеї…
Молодий дзвінкий голос із залу проспівав частівку:
Ох, по дороге колокольцы,
Сердце словно прыгает.
Ох, не влюбляйтесь в комсомольца,
Скукою измызгает.
— Генко, про тебе!
На сцену зійшла Зіна Круглова у формі юнгштурма — захисного кольору гімнастерка й спідниця, широкий ремінь, портупея через плече.
— Мужчину називають мужчиною тому, що він мужній.
— Воду називають водою тому, що вона водяниста, — вцюкнув Яшка Полонський.
— Тому, — правила своє Зіна, — якщо хлопець подасть дівчині пальто, в цьому нема нічого принизливого, звичайна ввічливість.
— Жінку називають жінкою тому, що вона жіночна, — затявся Яша.
— Іменно! Чому неодмінно ходити в чоботах, я віддаю перевагу черевикам…
— Танцювати зручніше?
— А хоч би й так! Ми танцюватимемо незалежно від того, дозволяє це Генка чи ні.
На сцені з'явився Юра.
— Я вдячний Яші Полонському за те, що слугував йому за прообраз, дав поживу його багатій фантазії, його блискучій музі, пишаюсь цим. Та ще більше вдячний Генці: він поставив усі крапки над «і». Чого він хоче? Стандарту! Всіх підігнати під один кшталт: однаково одягайтесь, однаково розважайтесь, однаково думайте! А я так не хочу. Хочу бути самим собою. І носитиму бант. Привіт!
— Ми не хочемо стандарту, — заперечив Миша, — але не можна думати тільки про себе — про свій зовнішній вигляд, кар'єру, добробут. Не в тому річ, що ти носиш бант, а в тому, що бант замінив тобі все.
— Він забантувався! — вигукнув Яша.
Руку підніс Саша Панкратов.
— Я хочу сказати про хуліганів. Дехто розмахує фінками.
— Це ти про мене, чи що? — ошкірився Вітька Буров.
— Атож, про тебе. Ти чорно лаєшся. Нецензурні слова говориш.
«Молодець, сміливий хлопчак», — подумав Миша про Сашу Панкратова.
— А ти чув? Чув, як я чорно лаявся? — запитав Вітька.
— Чув, — рішуче відповів Саша.
— Як? Повтори!
— Сам знаєш як. Я тобі наодинці повторю.
— І я чув… І я! — закричали хлопці в залі.
— А ви не слухайте! — огризнувся Вітька.
Зіна Круглова сказала:
— Мало того, що Буров хуліганить сам, він утягує в хуліганство малечу.
— Судити показовим судом! — оголосив Генка.
— А право маєш? — визивно запитав Вітька.
— Маємо. Школа відповідає за наш дім.
— Ой, злякався, — посміхнувся Вітька, вдоволений тим, що опинився в центрі уваги. — А коли ж судитимете?
— Повідомимо, не забудемо, — пообіцяв Миша, — не турбуйся, якось упораємося з тобою. Запам'ятай про всякий випадок. Отже, пропозиції?
— Повести рішучу боротьбу з міщанством, вульгаризмом і обивательщиною, — запропонував Генка.
— Загально. Давай конкретніше! — заперечив Миша.
— Заборонити галстуки, банти, ажурні панчохи, духи.
— А одеколон? — запитав Яша.
— Теж.
— Одеколон не розкіш, а гігієна! — вигукнув хтось із залу.
— Це гасло видумали перукарі-приватники, — відпарирував Генка.
— Хто за пропозицію Генки? — Запитав Миша.
Руку підніс один Генка.
— Які ще пропозиції?
— Заборонити танцюльки! — оголосив Генка.
— У мене інша пропозиція, — сказала Зіна Круглова. — Танці дозволити, крім фокстроту й чарльстону.
— Це чому?
— У фокстроті притискуються.
— А ти не притискуйся.
— Це буржуазний танець, — наполягала Зіна, — і ніхто не вміє по-справжньому його танцювати, виходить саме кривляння й вихляння.
Той же молодий, дзвінкий дівочий голос із залу вигукнув:
— А бариню-судариню можна?
— А тропак?
— Особисто я віддаю перевагу лезгінці, — сказав Миша, — кабардинській і наурській, але в перервах між ними іноді задумуюсь: для чого я живу й працюю?
9
Диспут тільки звеличив Вітьку Бурова у його власній уяві: він став на ньому центральною постаттю. Він і йшов у клуб, розраховуючи, що про нього заговорять, а як ні, то він утне таке, щоб заговорили.
У своїй звичайній розслабленій позі Вітька сидів у дворі, на порожньому дерев'яному ящику позаду першого корпусу, у вузькому проході між стіною будинку і огорожею. Поряд на асфальті сиділи Шнира, Фургон і Білка. Біля рогу, на варті, стояв Паштет. Був ранок, не зовсім ранній, десь о дев'ятій. Неділя.
Паштет махнув рукою — все гаразд.
Вітька неквапом підвівся, потягнувся, навіть позіхнув, підняв Білку, вона стала йому на плечі й просковзнула в кватирку.
Вітька опустився на ящик, прибрав звичну позу, Шнира й Фургон не зробили жодного руху, Паштет чатував на посту. Все зроблено блискавично, ніхто не помітив — задній тупик двора, по ньому не ходять, задня стіна будинку — ні дверей, ні під'їздів, попереду — глуха цегляна стіна.
Білка опинилася в порожньому фойє кінотеатру «Арбатський Арс».
На стінах висіли афіші, реклами, фотографії з кінофільмів.
Коло стіни височіла буфетна стойка під круглим склом. Білка відсунула дверці. Скрип не збентежив її: кінотеатр замкнено ззовні. Перевірено.
Вона зняла з прилавка п'ять пляшок лимонаду, тістечка, цукерки, бутерброди, склала в мішок, повернулася до вікна, шкрябнула об шибку.
Вітька знову так само неквапом підвівся, простягнув руку, взяв мішок, допоміг Білці вилізти з вікна. Білка схопила мішок і зникла з ним у під'їзді чорного ходу.
Хлопці обійшли корпус, опинилися на передньому дворі, де грали дітлахи, і підійшли до пожежної драбини.
Вузька металева драбина починалася від другого поверху і, прикріплена до стіни металевими пруттями, сягала даху восьмиповерхового корпусу. Біля даху пруття були відірвані, верх драбини хитався.
Вітька всівся на нижньому щаблі драбини.
— Куди забрався, місця тобі іншого нема? — невдоволено зауважила двірничка.
— Сидіти не можна?
— Не можна, злазь!
Вітька потягнув носом повітря:
— Мені кисень потрібен, кисню не вистачає. — Він піднявся ще на два щаблі, знову потягнув носом. — Хороший кисень, перший сорт.
— Дограєшся, Вітьку!
Двірничка подалася геть зі своєю мітлою. Вітька посміхнувся: мету досягнуто, всі бачили, що він на драбині і, отже, до буфету не може мати відношення. Йому потрібне було алібі, слово, якого він не знав, але мав про нього уявлення.
Шнира, Паштет і Фургон, задерши голови, дивилися, як Вітька піднімався по драбині.
Досягнувши четвертого поверху, Вітька завис і зазирнув у відчинене вікно. Перед вікном сиділа Ольга Дмитрівна в халаті і з рушником на голові.
Посміхаючись, Вітька дивився на неї.
Вона оглянулася, зойкнула з переляку.
Вітька скорчив страхітливу пику.
Ольга Дмитрівна схопилася з пуфика, зачинила вікно, засмикнула фіранку.
Задоволений своєю витівкою, Вітька глянув униз, бажаючи побачити, який вона зробила ефект, і раптом побачив у дворі Шаринця.
— Де Білка? — запитав Шаринець Шниру.
— Не знаю.
Вітька спустився вниз, зіскочив з драбини,
— Тобі чого?
— А тобі чого?
— Ну й чухрай звідси!
— Ти, Вітьку, один, а я не один.
— Плював я на твоїх, ти моїх не чіпай.
— Діждешся! — пригрозив Шаринець і потюпав з двора.
Вітька знову піднявся по драбині. Ризиковано балансуючи на пруті, дотягнувся до вікна, взяв банку, що стояла на підвіконні, встромив у неї палець, набрав варення і відправив у рот.
Хлопчики криками й сміхом висловили своє захоплення.
У наступному вікні, поверхом вище, Вітька побачив парочку, що цілувалася.
— Сусіде, що робиш?
Парочка оглянулася, дівчина вискочила з кімнати.
У вікні наступного поверху вусатий дядько зосереджено уминав за столом великий шмат сала.
— Дай шматочок!
Вусатий перестав жувати й вибалушився на Вітьку.
Бавлячись у такий спосіб, Вітька досяг верхотури драбини. Її край не торкався даху — обидва прути зламано.
Треба було здійснити найнебезпечнішу частину операції.
Сильно й розмашисто розгойдуючись, Вітька наближав верх драбини до даху і, коли вона досягла його, схопився за жолоб, підтягнувся, перекинувся на дах, водночас утримуючи драбину спершу ногами, потім руками.
Розтягнувшись на даху, гукнув униз:
— Нумте!
Спритно й швидко, наче мавпа, піднявся Шнира.
За ним, завмираючи від остраху, почав видиратися Фургон. Добувшись до середини, спинився, глянув униз.
— На мене дивись! — крикнув Вітька.
Фургон знову почав незграбно підійматися.
Вітька подав йому руку й перетягнув на дах. Після того, як упевнено дістався Паштет, Вітька відпустив драбину.
Хлопчаки внизу заздрісно стежили за їхнім сходженням. Вітьчине марнолюбство було вдоволене, і він крикнув униз:
— Привіт!
Через дахове вікно він спустився на горище, переліз через бантини, відкинув засувку на дверях. На сходовому майданчику чорного ходу сиділа Білка з мішком.