Він походжав по Арбату, здійснював звичайний рейс вулицею, інтересами якої жив, де знав кожен камінчик бруківки, кожну вибоїну на тротуарі. Та нічого нового на вулиці не було, і Вітька почвалав чогось поїсти.
Картина, яку він побачив удома, його не здивувала, він звик до подібних спектаклів, особливо в неділю.
За столом сидів п'яний батько. Де встиг набратися зранку, біс його знає! Вітька неприязно дивився в його побуріле від горілки лице. Миршавий якийсь, брудний, жалюгідний. Вітька зневажав його особливо за те, що жалюгідний. Було соромно, що в нього такий батько. Ніхто його в домі не шанує.
І через те, що батька ніхто не шанує, Вітька вперто утверджував себе.
— Дай карбованець, кажу, тобі кажу, дай зараз же, кому кажу?! — бубонів батько.
— Нема в мене карбованця, сказала тобі!
Засукавши рукава, мати прала білизну в дерев'яному кориті.
— Кому кажу?! — ледь варнякав батько, не звертаючи уваги на прихід Вітьки, наче той і зовсім не прийшов.
— Годі, насмоктався, лягай спать! — заявила мати.
— Я борг маю сплатити… Второпала? Б-борг… Б-борг честі, второпала?
Батько комизився, показуючи, що він городський, а мати селючка. Він намагався встати, але захилитався й знову опустився на табуретку.
— Працювати треба, а не борги робити. — Мати сильними руками перетирала білизну в мильній піні.
— Я без… безробітний… Борг честі…
— Не пив би, то й не був би без роботи.
— Робота… Я майстер, дурепа!
— Не майстер ти, алкоголік! Фіранки й ті пропив. Від людей соромно… Хоча б куди провалився з моєї голови, проклятущий алкоголік! Хоча б тебе п'яного, трамваєм задавило!
— Ц-це… Ц-це ти на кого?! — Буров знову підвівся, цього разу втримався у вертикальному положенні. — На кого, питаю, на чоловіка? Чоловіка, котрий, значить, тут є особа… Такі слова?!
Вітька заступив матір:
— Лягай спати, татку!
Він був одного зросту з батьком, але кремезніший і сильніший за нього.
— Ти! Як смієш?!
Батько підніс кулак, але Вітька перехопив його руку.
— Лягай спати, татку!
Зметикувавши, що коли він висмикне руку, то впаде, Буров-батько залементував:
— На батька?! Люди! Народ! Караул! Убивають!
Та люди не відгукнулися: в квартирі звикли до скандалів у Бурових. Жили вони на першому поверсі, лемент було чутно у дворі, але й звідки ніхто не відгукнувся: теж звикли. Вітька тримав батькову руку:
— Не смій її чіпати!
Зарипіли двері, і з'явився Миша, зупинився, мовчки спостерігаючи за тим, що відбувається в домі.
— Тобі чого? — запитав Вітька.
— Є справа.
— Не кликали тебе. Чухрай!
Буров-батько вирвав руку, гепнувся на табуретку, грюкнув кулаком по столу:
— Ні! Не йди, товаришу! Дивись, як син на батька кидається. Дивись, які діти пішли. Колись їх ремінякою, а тепер ні, не маєш права.
— Не вчасно ви прийшли, — зауважила Бурова-мати.
— Не йди! — кричав Буров-батько. — Я їх, паразитів, утриманців, годую, пою… І мене ж, у моєму домі… Куди мені тепер подітися?.. Син — гультяй, хуліган, батька не шанує, на батька кидається… Вбити хоче, смерті моєї жадає…
— Чого на хлопця клепаєш, — сказала Бурова-мати. — Сам ти паразит, нероба. — Вона обернулася до Миші: — Мене вдарити хотів, а Вітя не дав. Хіба син дозволить бити матір?
— Ти навіщо з ним розмовляєш?! — спохмурнів Вітька. — Він хто? Лізе теж! Забирайся геть, чухрай! Сказали тобі!
— Може, й ти зі мною вийдеш? — запропонував Миша.
— Навіщо?
— Поговоримо.
— Нема про що. Кликали тебе? Йди геть!
— Бувай здоровий! Тільки не галасуйте так, на весь двір.
— Не твоє діло! — відрубав Вітька.
13
Комбінація Навроцького була проста. На фабриці високоякісний товар оформляли як бракований або третьосортний. Збуваючи його приватникам по ціні, що набагато перевищувала фабричну, Валентин Валентинович заробляв стільки, що був цілком підготовлений до відродження в Росії капіталізму, а про те, що Росія до нього повертається, свідчив неп: вісімдесят п'ять відсотків роздрібної торгівлі вже у приватних руках.
Треба одержати на фабриці ще п'ять вагонів мануфактури. Такий куш розв'яже проблему, дасть змогу затаїтися і чекати, коли нова економічна політика остаточно повернеться до старої, дореволюційної. Оголосили, що відступ закінчено, посилили податковий прес, тиснуть на приватника — все це тимчасове, держава робить відчайдушні спроби зберегти втрачені позиції. Марно, проти законів економічного розвитку не попреш, без приватної ініціативи не обійдешся.
Він фінансовий геній, потенційний промисловий магнат, що потрапив в умови соціальної революції. Виїхати на Захід? Доля російських емігрантів його не влаштовувала. Вони не передбачали майбутнього Росії, вони короткозорі, а він прозорливий. Він завершує свій період первісного накопичення, повертає собі те, що держава відібрала в інших. Кому належала ця фабрика? Братам Бутиковим. За яким правом Радянська влада відібрала її? Для створення нового суспільства? Чудово! Тепер він відбирає одібране, щоб повернутися до старого суспільства.
Така кінцева мета. А конкретне завдання — одержати п'ять вагонів мануфактури. Та шлях перетнув інженер Зимін, звелів затримати вагон, хотів перевірити товар, тепер вимагає документи. Проте інженер при всій своїй панській зовнішності, певно, не такий вже й неприступний. Вечір у ресторані і Люда — перший крок. Люда, вельми мила дівчина, хоч її «маман» подобалася ще більше. Але «маман» дивиться на нього так, ніби й не бачить, ледь відповідає на уклін. Люда перспективніша, в неї до нього зажеврів якийсь інтерес, лишається його роздмухати. Тямовита дівчинка, тримається з гідністю, навіть аристократично; як і він, ужалена дійсністю. Він ще не розібрався, як діють на неї його розповіді та філософія, але те, як він одсунув плечем Альфонса Доде, вплинуло напевне. Дівчинці потрібен герой. Б'єн! Він і є герой.
Валентин Валентинович вимагав від людей шани, яку він відчував сам до себе, високо цінував свою репутацію; вона потрібна йому не тільки майбутньому, а й тепер; оберігає, вселяє певність і спокій. Він нікого не боїться, але завжди напоготові, зібраний, мобільний — чужа неприязнь не буває випадкова, треба знати, що за нею криється, — удар, навіть найслабкіший, може мати згубні наслідки.
Миша Поляков дивиться вовченям! Чому? Утямив з вагоном? Навряд. Шокує модний костюм. Адже вони ходять у косоворотках і шкірянках. Ну, вже таке він на себе не напне, така мімікрія ні до чого. І взагалі, до всіх чортів цього хлопчиська-молокососа, не варто про нього думати…
Однак цей хлопчисько зіпсував йому настрій. Щось непримиренне в його погляді, такого не купиш, на промислового магната він не працюватиме. Навроцький знав, як розмовляти з фінінспектором, навіть із слідчим. Миша уособлював не владу, а ідею, мораль, а до цього Валентин Валентинович ключа не мав.
Кепського настрою Навроцький ніколи не визнавав, у нього немає права на кепський настрій Свій теперішній настрій він називав не кепським, а ліричним.
Він так і сказав Юрі, коли вони зустрілися коло ресторану «Ермітаж»:
— У мене, мій друже, сьогодні ліричний настрій. Ми не підемо в цей вертеп. Ми чесні трударі і я не бажаю сидіти поруч з горилами й мандрилами. Ми підемо до артистів. Ти маєш намір стати Рудольфо Валентино, я в душі поет.
Так вони опинилися в маленькому кафе «Еклер» — назва трохи дивна для місця, де збиралися артисти й поети.
Перед тьмяно освітленим входом Валентин Валентинович затримався:
— «Еклер»! Багато солодкого, жирного крему. Ти любиш крем? Чи віддаєш перевагу чомусь іншому? Морозиву, наприклад? Чи що-небудь міцніше? Невдала назва. Але тут ти пересвідчишся, що зміст не завжди відповідає формі.
Крутими кам'яними сходами вони спустилися в низьке, тісне, прокурене приміщення із склепистими стелями. За маленькими столиками якимось чудом уміщалися купи людей.
На підвищенні, що зручно правило за естраду, молодий чоловік недбало й віртуозно перебирав клавіші піаніно.
Продираючись між тісно розставленими столиками, Юра привітався до Елен та Ігоря Буш, котрі сиділи в гомінкій молодій компанії.
— Хто це? — запитав Валентин Валентинович, коли вони нарешті втиснулися між стіною та чиїмись спинами й сіли до столика, роздобутого з великими труднощами Навроцьким.
— Знаменита циркова пара — Елен Буш та її брат Ігор.
— Звідки ти її знаєш?
— Знайомий, — загадково відказав Юра, але не втримався й додав: — У неї втелепався Миша Поляков.
Валентин Валентинович звів брови:
— Гарненький хлопчисько, але для такої королеви?! — Він спохмурнів. — Мені не подобається твій Миша Поляков.
— Мій?! Я його сам терпіти не можу. А ви хвалили, вам дуже сподобався.
Не звертаючи уваги на докір, Валентин Валентинович вів далі:
— У нього надто важкий погляд. Навіть дивно в такому юному віці. Я не люблю, коли на мене так дивляться.
На естраді небритий поет у подертих сандалях босоніж, завиваючи, читав вірші про те, як прекрасно бути дикуном, ходити по Африці голяком з однією лише бамбуковою палицею… «И бей по голове бамбуковой палкой…» — це при зустрічі з ворогом. «Ее тихонько оглоушь и делай с нею все, что хочешь…» — при зустрічі з жінкою.
— Так, мій друже, — сказав Валентин Валентинович, — ми чесні трударі і, як хтось сказав, повинні стояти над колотнечею.
— Це сказав Ромен Роллан.
— Молодець Ромен Роллан! Гарно сказав! Однак…
Він задумався, помішав ложечкою в чашці і з гіркотою узагальнив:
— Однак дехто, начебто недурні інтелігентні люди, все ще в полоні станових забобонів. Революція їх нічого не навчила. Я не все схвалюю в нашій дійсності. Більше того, я не згоден з нею в ряді питань. Але, мій друже, погодься, що станові забобони — це міщанство.
— Про кого йдеться?
— Розумієш, для декого слово «агент-заготівельник» звучить несолідно, занадто по-плебейському… Якийсь там агентик…
— Хто може так мислити у наш час?
— Коротко кажучи, банальна історія — я закохався, — зізнався Валентин Валентинович.
— Без взаємності?
— Допускаю.
— Цього не може бути. Що вас турбує?
— Ну, хоча б різниця у віці. Мені двадцять п'ять, їй сімнадцять.
— Мій тато старший за маму на двадцять років.
— Іще одне: їй треба вчитися.
— Нехай вчиться, хіба це заважає?
— Слухай-но, про кого це ти? — запитав Валентин Валентинович.
— Про ту, в яку ви закохані.
— Хто вона?
Юра здивовано глянув на Валентина Валентиновича:
— Думаю, що Люда…
— Вгадав. А як ти вгадав?
— Це зовсім неважко вгадати. В неї багато хто закохується.
— А вона?
— Ні в кого.
— А ти в неї не закоханий?
— Був, — визнав Юра, — але потім набридло: Снігова королева з принципами. Гарне взагалі дівчисько, вродливе, а от якесь дуже самотнє.
— Невже? При таких батьках?
— Можливо, саме в батьках уся суть, — відповів Юра. — Вони несучасні.
— У якому розумінні?
— Таточко знає три мови, мати — дві.
— Ти маєш рацію, мій друже, це занадто.
— І при всьому тому, — вів далі Юра, — дивовижна дитячість, інфантильність. Дотепер влаштовують ялинку, ви подумайте! І веселяться, мов діти. Таточко стоїть на табуреті, прикрашає, матуся потай готує подарунки, вранці їх знаходять під ялинкою, усі в неабиякому захопленні — їх, бачите, підклав Дід Мороз… В отакі ігри вони досі грають, і не тільки на різдво, а й за будь-якої нагоди…
Валентин Валентинович повільно смакував каву, помішуючи її ложечкою, задумливо поглядав у зал. Його погляд затримався на Елен Буш.
— Красуня оточена циркачами, я їх пізнаю по обличчях.
— Атож, мабуть.
— Один до неї дуже уважний.
— Це її брат.
— Ні, брат же той, блондин, ти з ним привітався.
— Атож.
— А я маю на увазі шатена, бачиш, такий кремезний хлопець. Втім, усі вони дужі хлопці. Боюсь, що шанси нашого Миші душе маленькі.
— Шанси… — Юра презирливо закопилив губи. — Аскет, як усі вони… «Кохання можливе лише на спільній ідейній основі». Яка ж може бути спільна основа з циркачкою? Вона навіть не комсомолка.
— Ти ж сам сказав, що він у неї закоханий.
— Тайкома, всупереч власним переконанням.
— Так, мій друже, — сказав Валентин Валентинович, — я вже мав нагоду сказати тобі: цигарки «Іра» не все, що лишилося від старого світу. Лишилися людські пристрасті… — Він підніс палець. — Вікопомні, неминущі пристрасті; важливо не бути їхнім рабом… Я повинен працювати, повинен творити своє майбутнє, але й мені хочеться спокою, затишку, дбайливої жіночої руки. З тринадцяти років я заробляю на свій шматок хліба, я пережив світову війну, громадянську, втратив батьків, мене шпурляло, мов тріску, я стомився. Але, — він розвів руками, — в цій родині кілька поколінь носили формені інженерські кашкети. А я? Я простий агентик. У мене немає навіть родоводу. В коней є родовід, а в мене нема. Який родовід може бути в агентика? Він виникає з нічого, постачає! Хіба порядні батьки дозволять своїй дочці побратися з людиною, котра виникла з нічого?
Юра стенув плечима:
— Батьки! Хто на це зважає?
— Я зважаю! — вигукнув Валентин Валентинович. — Я щодо цього консерватор. Я хочу не сімейних чвар, а сімейної злагоди.
— Ольга Дмитрівна до вас прихильна, як на мій погляд, вдячна за той випадок у дворі, сказав Юра, — вона добра й ділить людей тільки на хороших і поганих. Середини нема. Вас вона напевне віднесла до хороших.
— Вона — можливо. А Микола Львович?
— Атож, перед ним якось торопієш, і все одно Ольга Дмитрівна головна. А Люда ще головніша.
— Так, все складно, дуже складно, — задумливо проказав Валентин Валентинович, — і все-таки… І все-таки ти мене підбадьорив. Так, так, уяви собі: ти подав мені надію.
— Що ж, — мовив Юра, мені це вельми приємно чути.
— І я тобі скажу, чим ти подав мені надію, — вів далі Валентин Валентинович, — але передусім вибач мені, не ображайся, я рішуче не поділяю твоєї іронії.
— Іронії?
— Ти зневажливо відізвався про ялинку в Зиміних, а я, наприклад, на цьому виріс, мій друже. Ялинка — це моє дитинство. В мене защеміло серце, коли ти заговорив про це.
— Ви мене не так зрозуміли, — намагався виправдатися Юра. — Колись і в нас влаштовували ялинку, але Люда виросла з цього, а її батьки й поготів.
— Ні, голубе, — похитав головою Валентин Валентинович, — не треба кривити душею; в цьому випадку ти піддався нашому прозовому часу: ялинки нині не в моді. Ти не встояв перед цим, а Зиміни встояли… І це викликає до них ще більшу симпатію й шану, якщо хочеш.
— І мені вони подобаються… Я просто хотів…
— Прикрашають ялинку, — перепинив його Валентин Валентинович. — Це прекрасно, так людяно. Грають — це чудово! Ти ходиш зі мною на перегони — невже тільки заради виграшу?
— Ну що ви! — Юрине обурення прозвучало не дуже натурально.
— Мене на перегонах захоплює передусім видовище. Люблю коней, їхній біг!.. — правив своє Валентин Валентинович. — Тоталізатор для мене не гроші, а саме гра, азарт, ризик, радий виграшу, навіть мізерії… І подарунки під ялинкою копійчані — а скільки радощів! Сюрприз, несподіванка, знак уваги…
Поета, котрий завивав про Африку, змінив інший, в сорочці навипуск, у личаках, онучах; читав щось про село, тихо, задумливо. Що саме читав, не було чутно.
Валентин Валентинович глянув на Юру.
— Можеш зробити мені послугу?
— Яку?
— Так друзям не відповідають. Якщо друг просить зробити послугу, йому відповідають: будь ласка, яку завгодно!
— Будь ласка, яку завгодно! — усміхаючись, повторив Юра.
Валентин Валентинович вийняв з внутрішньої кишені піджака пласку коробку, обтягнуту сап'яном. У її заглибленнях виблискували інструменти для манікюру: ножички, щипчики, пилочки.
Милуючись набором, Валентин Валентинович сказав:
— З Парижа, останнє досягнення косметичної техніки. Хочу презентувати Ользі Дмитрівні. Але як це зробити?