питається:
— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
А вовк:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.
— Отже, вижену.
Побіг вовк до хатки та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
Вовк і злякався.
— Ні,— каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:
— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!
А лисичка:
— От я його вижену!
— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!
— Отже, вижену.
Побігла лисичка до хати та:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
От лисичка теж злякалась.
— Ні,— каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!
А рак:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!
— Отже, вижену!
От поліз рак у хатку та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:
— А я, рак-неборак,
Як ущипну, — буде знак!
Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.
Телесик
Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:
— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку… Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:
Люлі-люлі, Телесику,
Наварила кулешику,
Буду тебе годувати.
Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.
Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.
От як підріс він, то й каже:
— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:
— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!
От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Телесик почув.
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.
Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.
А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він чує.
— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.
От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Він почув:
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.
Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.
А змія приходить до берега та знов товстим голосом:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:
— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.
Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:
— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телеси-кової матері!
Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він думав, що то мати.
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!
Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.
— Зміючко Оленко, відчини!
Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.
— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.
Та й полетіла кликати гостей.
От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:
— Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:
— Коли ж я не вмію, — як його сідати?
— Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку.
— Так? — каже.
— Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:
— Отак, може?
— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!
— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.
— Та ні-бо, — каже Оленка, — ні, не так!
— Ну, так покажи ж, — каже Телесик, — бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.
— Зміючко Оленко, відчини!
Не чуть.
— Зміючко Оленко, відчини!
Не озивається.
— От вража Оленка, вже десь повіялась.
От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик:. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.
— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!
А Телесик із явора:
— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!
Вони слухають… Де це? Та знов:
— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись.
А він знову:
— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!
Вони далі:
— Що воно таке?
Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть. Кинулись до коваля:
— Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти! Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
А гуси й кажуть:
— Нехай тебе середні візьмуть!
А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
Так і ці йому кажуть:
— Нехай тебе задні візьмуть!
А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
І ці кажуть:
— Нехай тебе заднє візьме!
Та й полетіли.
Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього:
Гуся-гуся, гусенятко!
Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
От воно:
— Сідай! — каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.
От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:
— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!
А Телесик знадвору:
— А мені?
То це вона знову виймає пиріжки та:
— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
А Телесик знову:
— А мені?
Вони й почули. Що це?
— Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?
— Та то, — каже дід, — мабуть, так учувається.
Та знов баба:
— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
— А мені? — каже з призьби Телесик.
— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик:. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді…
А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.
— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.
А Телесик каже:
— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.
От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.
От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.
Про сімох братів-гайворонів і їх сестру
Жили на світі чоловік та жінка, і в них було сім синів, але ті сини не жили в згоді, а завжди ворогували та билися поміж собою. Мати сердилася за те на них.
Одного разу поїхав батько у ліс по дрова, а мати лишилася вдома сама з хлопцями, та за щось так розсердилась на них, що не знала, як і вилаяти, та з гніву сказала, щоб вони гайворонами поставали. Але не встигла вона ще й сказати цього, а хлопці вже поставали гайворонами та й зникли десь далеко в лісі. Там була якась порожня хата, в якій вони і посідали; а в тій хаті зробилося так, що вони могли знову стати людьми. Крім них, нікого більше не було в цій хаті. Оселилися вони там і почали працювати та господарювати всі гуртом.
Був між ними один такий мудрий, що поробив усім братам рушниці. Вони ходили на полювання та вбивали там різних птахів та звірів; з того мали вони м’ясо, а на хліб заробляли. Якого їм знаряддя треба було, то все самі робили.
Довго та гірко плакала мати, як полетіли сини з дому.
— Коли б хоч одну дитину мати в хаті собі! — казала вона.
Незабаром після того народилася у неї дочка. З того часу, як полетіли хлопці від свого батька, минуло вже тринадцять років. Дівчинка підросла і гонила худобу на пашу. А чужі діти дражнили її гайвороненям за те, що її брати гайворонами поставали.
Покинула дівчина волів пасти та й пішла по світу шукати братів. Ідучи лісом, зайшла вона далеко, так що назад вже годі вертатися. Та, блукаючи по лісі, натрапила якось на одну хатину, де жила стара Місяцева ненька.
— Звідкіль ти, дитино? Зостанься тут жити! — каже їй Місяцева мати.
— Не можна мені тут жити, бо я йду братів своїх шукати! — відповіла їй дівчина.
— Не знаю ж я, де живуть твої брати, — каже дівчині Місяцева мати. — Ось як прийде додому син мій, то я спитаю його, в якім краю живуть твої брати!
Прийшов молодий Місяць додому, питає мати його, він і каже:
— Я ще там не був, але, здається, вони в тім краю, де сонце гуляє!
На другий день Місяцева мати, нагодувавши дівчинку, звеліла синові випровадити її до Сонця. Прийшла дівчина до Сонечка в хату; там теж була дуже старенька Сонечкова ненька.
— Куди ти йдеш, дитино моя? — питає вона дівчину.
— Я йду братів своїх по світі шукати, яких моя мати прокляла, а вони поробилися гайворонами та й полетіли! — відповіла на це дівчина.
— Не чула я про це нічого, хіба, може, Сонце знає,— каже Сонцева мати.
Прийшло Сонце додому, мати й спитала у нього про братів-гайворонів.
— Ні, не знаю! — відповіло Сонечко. — Певно, мені ще ніколи не доводилося гріти в тому краю.
Нагодувала дівчину Сонечкова ненька та й загадала синові відвести її до Вітрової неньки. Прийшли вони до Вітрової неньки, вона теж нагодувала дівчину, а потім і спитала, куди вона йде.
— Іду своїх братів шукати, — відповіла дівчина.
Вітрова мати теж не чула про це і, як прийшов її син додому, спитала його, чи не знає він, в якому краю живуть сім братів, що стали з людей гайворонами.
— Знаю, — каже Вітер, — бо як змочив мене дощ, то я роззувся й повісив сушити онучі біля комина у тих братів, а сам оце прийшов додому спочивати.
Каже йому Вітрова мати:
— Тут є одна дівчина, що зве тих гайворонів своїми братами. Треба, щоб ти завтра вранці відвів її до них, — каже вона синові.