— Ашот, пити хочеться. Дай води!.. — по-дитячому наївно попросила Шушик.
Спрага мучила всіх. Так буває завжди: людина страждає більше від спраги, ніж від голоду.
— Води? — задумливо проказав Ашот. — З водою у нас погано. Я оглянув ущелину ще до того, як випав сніг. Води ніде нема… Якби тут була вода, вона стікала б в ущелину, і там хоч трохи та було б комишів…
— Гаразд, побачимо! Можеш далі не пояснювати, — втрутився Гагік. — Ти краще ось що скажи: в чому сніг розтоплювати? Може, пошукати якийсь камінь з заглибиною?
Але який камінь може замінити каструлю? їсти ж сніг небезпечно, особливо для Шушик, яка часто хворіла на ангіну.
— Що скажеш ти, Асо? — звернувся Ашот до чабана.
— Я? А що мені сказати? Бачиш, я готую воду… для Шушик… — відповів Асо і густо почервонів.
— Воду? Де ж тут вода?
— Зараз принесу, хушке Шушик.
Він набрав у свій повстяний ковпак каміння і висипав його у вогнище, а сам вийшов з печери.
— Це для того, мабуть, щоб вогонь сильніше горів, — підморгнув товаришам Гагік.
Хіба від каміння сильніше горить вогнище? Ні, певно, в Асо були інші наміри. Він повернувся з величезною, завбільшки з людську голову, сніжною кулею. Вона була яйцеподібної форми — один кінець тупуватий, другий гострий.
Коли камінці у вогнищі розжарились, Асо взяв дві палички. Орудуючи ними, як щипцями, він діставав з вогнища один за одним камінці і клав їх на тупий кінець сніжної кулі. Почулося, як у кузні, шипіння, піднялася пара, ніби від розпеченого заліза. Тримаючи в руках сніжну кулю, Асо все підкладав у неї камінці, вкриті попелом.
Нарешті з нижнього гострого кінця кулі потекла чиста, прозора вода, а каміння і попіл залишилися зверху.
— Швидше, хушке Шушик, підставляй рот, — зніяковіло сказав Асо, простягаючи дівчині сніжну кулю, з якої текла вода.
Шушик підставила рот і жадібно почала ковтати холодну воду. Ніколи ще вона не здавалась їй такою приємною. Спрага так виснажила Шушик, що дівчина не могла відірватися від цівки.
— Тепер ми питимемо тільки таку воду, — сказав Асо.
Коли всі втамували спрагу, пастух вийняв із своєї чабанської торбини шматок хліба, розламав його на рівні частки і роздав кожному, не забувши і про Бойнаха.
— Це я зберігав на всякий випадок. Шкода, що мало, — ніяково промовив хлопець, ніби він був винен, що в його торбині було так мало хліба. Ось уже два дні цей шматок не давав йому спокою. Як висловлюються вчені, «умовний рефлекс» викликав такі муки в шлунку, що минулої ночі він мало не з’їв хліб потайки. Але хіба Асо такий хлопець, щоб не поділився з товаришами? Ні, для товариша він віддасть усе.
Сухий чорний хліб здався всім смачнішим за гата[9]. Що гата?!
— Єдиний недолік цього шматка в тому, що він був дуже малий, — серйозним тоном висловився Гагік, ум’яаши свою частку. Він старанно підібрав крихти, що впали на штани, і кинув їх у рот. «Шкода, що я не взяла лаваш. Мама ж давала…» — подумала Шушик, та голос Асо перебив її думки.
— Хушке Шушик! Піди принеси дров.
Коли Шушик вийшла, Асо, наздогнавши дівчину біля виходу, ткнув їй в руку ще шматочок хліба.
— Візьми, я наївся, — прошепотів він і попрямував до дерев, щоб набрати хмизу.
Так минув ще один важкий для наших мандрівників день…
Розділ дев’ятий
Про те, що становище було набагато складніше, ніж думали юні мандрівники
Зійшло сонце, і під його промінням заяскріли зубчаті верхівки скель. На небі не було ні хмаринки! На вкритих снігом гірських пасмах сиділи орли, мовчки поглядаючи на незваних гостей. Велетнями здавалися ці птахи на лазурному фоні неба. Наче то не орли, а чабани в чорних бурках нерухомо стоять і стежать за отарою овець. Або навіть не чабани, а якісь суворі сторожі пильно охороняють природну фортецю Барсової ущелини…
На скелях почулася пісня куріпок, які прославляли ясний зимовий ранок. Ні, життя і радість існують навіть на цих заметених снігом стрімчаках!..
Настрій у юних мандрівників поліпшився.
Примруживши очі, вони дивились на Диявольську стежку і мовчки думали про те, як звідси вирватися.
— Ех, була б у нас хоч одна лопата, звичайна дерев’яна лопата!.. Працюючи по черзі, можна було б за два дні очистити шлях! — вигукнув Ашот.
— А ти казав, що по нас прийдуть, знайдуть нас, — ображеним тоном промовила Шушик.
— Прийдуть… Не так просто додуматись, що ми в Барсовій ущелині. Коли обійдуть усе навкруги, хто-небудь запропонує заглянути й сюди… А тим часом чому б нам не спробувати знайти щось схоже на лопату?
— З пустим Животом я не піду розчищати стежку! — запротестував Гагік.
Ашот скоса глянув на товариша, але йому й самому страшенно хотілося їсти, тому він не дорікав хлопцеві, а примирливо сказав:
— Гаразд, ходімо пошукаємо ягід.
Та куди йти? Всі кущі навколо густо вкриті снігом.
— Де ми рвали позавчора шишки, Ашот? Там на кущі, здається, ще трохи лишилося.
— Так, Шушик, підемо по шишки. Вони в балці, я пам’ятаю це місце! — І Ашот рушив уперед.
Ледве пробираючись у глибокому снігу, юні мандрівники дісталися, нарешті, до знайомого дерева, струсили з нього сніг і… пожалкували: разом із снігом посипались дозрілі шишки. Довелося задубілими пальцями підбирати їх. Але кожна — бодай маленька — шишка викликала стільки радості, скільки не давало навіть велике яблуко, що зберігалося на дереві до самісіньких морозів.
Хлопці довгенько порпались у снігу, хукаючи на руки, але шишок виявилось так мало, що настрій у всіх знову підупав. А що як їм доведеться лишитися в ущелині ще кілька днів? Скільки таких шишок треба буде, щоб прожити?..
І всіх охопив жах від думки про можливий голод. Які плоди, крім шишок, можуть бути в цій ущелині, де багато каміння і мало рослинності? Особливо тепер, на початку зими. Весною ще якось можна було б прогодуватися травами, а зараз усе висохло й сховалося під снігом. Добре, що їх скоро знайдуть батьки. І кожен тішився цією думкою.
— А поглянь туди, Асо! Чи не люди там?.. Гей! Еге-ей!.. Сюди, сюди! — закричав Ашот.
У Шушик здригнулося серце. Може, це батьки прийшли по них?..
Але постаті не відповіли Ашоту, навіть не поворухнулись. На фоні блакитного неба чорніли на білих від снігу скелях великі ягнятники, які виглядали свою здобич.
— Ні, не видно людей, — безнадійно похитав головою Асо.
— Тепер можна сказати, що ми залишились тут, — пробурмотів Саркіс.
— Простіше кажучи, стали робінзонами Барсової ущелини, — додав Гагік. — Але Робінзона ніхто не шукав, а нас, на жаль, шукають і знайдуть.
Хоч Гагік і жартував, а все-таки надія підтримувала і його, і товаришів. Знайдуть, звичайно…
— І справді, чого ви носи повісили? Зараз усе село шукає нас повсюди.
— Всі шукають, крім комірника Паруйра. Він же не зможе покинути свою комору, — перебив Ашота Гагік.
Саркіс нахмурився, стис зуби… А Гагік, наче нічого й не сталося, вів далі:
— Прийдуть під керівництвом тільки твого батька, Ашот. Треба розпалити велике вогнище, щоб нас помітили з літака.
— Ходім наберемо більше гілок… — гукнула Шушик.
— Правильно, ходімо! Вогнище розпалимо… Щоб не замерзнути вночі і не підпустити диких звірів. Бо ні батьки, ні літак сюди не прибудуть, — змінивши раптом жартівливий тон, додав Гагік. Потім, ніби щось пригадавши, зблід і сумно простогнав — Друзі, ми пропали!..
Від його слів у кожного завмерло серце.
— Чому? І це говориш ти, Гагік? — опам’ятався Ашот. — Чи не твої це слова: «Все скінчиться добре»?
— Так! — сказав Гагік. — Думаю, що все скінчиться добре, але надіятись ми повинні тільки на себе… Тут нас і не подумають шукати. Нас на Далекому Сході шукають…
— Справді! — вигукнув Ашот і, наче вражений громом, сів на камінь, опустивши руки. — Вони одержали наші листи… Оце пожартували!
І надія, що тільки-но спалахнула, вмить згасла. День наче потемнів. Шушик заплакала б, якби не соромилась.
— Пропали… — простогнав Саркіс, і його довгі ноги затремтіли, а губи посиніли.
Довго всі мовчали. Перший опам’ятався Ашот. Він спробував підбадьорити друзів:
— Ну, годі, не треба сумувати. Ходімо в печеру. Там подумаємо, як бути.
— Як кажуть, з тисячі дверей одні, може, й відчиняться. Ходімо! — і Ашот рішуче попрямував уперед.
Не можна сказати, щоб його не лякала загроза лишитись запертими в Барсовій ущелині. Ашот був відважним хлопцем, але й він знав, що таке страх. Разом з тим, цей шибайголова в душі радів, що мимохіть опинився в становищі Робінзона. Що є кращого в житті за цей риск? Тепер можна довести всьому світові. І цьому дівчиську, що, крім лчаванського Камо, є ще сміливі люди в наших краях.
— Бачиш, що ти наробила своїми необережними словами? — насмішкувато звернувся Гагік до Шушик.
— Якими словами? — щиро здивувалася дівчина.
— Ну, та про того ж Камо. Думаєш, не через те він повів нас сюди?
— Про що ви там шепочетесь? — звернувся до них Ашот, перебиваючи власні думки.
— Саме про тебе й говорили, — спалахнула Шушик. — Не хочеш визнати, що на світі можуть бути сміливіші за тебе?.. — І з очей її раптом бризнули сльози — Бідна моя матуся… І все через твою… твою… самовпевненість…
Ашот був просто здивований. Він самовпевнений?.. З чого це вона взяла?.. Ах, ці дівчата завжди тільки ремствують… Зате Гагік зрозуміє його. І Асо теж…
— Перед тим як спуститися в ущелину, ти говорила про це, — з гіркою посмішкою звернувся Гагік до Шушик. — Тепер ми справді стали героями книги, особливо Ашот.
— А чому б і ні? Інші можуть бути героями, а ми хіба гірші?.. — спалахнув Ашот.
Він сказав «ми», але всі зрозуміли, що під цим словом він мав на увазі себе. Шушик витерла сльози й докірливо похитала головою, а Гагік, як завжди, не втримався:
— А я, друже мій, і не думаю про себе. По-твоєму, лчаванський Грикор — ви знаєте, що він доводиться мені двоюрідним братом — кращий, сміливіший і дотепніший за мене?..
Ашот не відповів йому. Всі відчули, що хлопець образився. Нервово здвигнувши плечем, він рушив далі. Потім після паузи, на мить зупинившись у глибокому снігу, відповів:
— Думай, як хочеш. Це твоє діло. А я зможу декого перевершити… Вважай, що це самовпевненість… Шушик…
Юні мандрівники підійшли до свого житла, обтрусили сніг і ввійшли в печеру. Вогонь уже догоряв. Вони підкинули у вогнище хмизу і мовчки полягали на свої постелі. «Ну що ж, у житті всяке буває… Переживемо й це… З товаришами боятися нічого», — думав Гагік. Від вогнища було затишно й тепло, тому такі ж заспокійливі думки з’явилися і в інших. Усі трохи заспокоїлись. Але кожен відчував, що треба обміркувати становище, знайти якийсь вихід. Сподівалися, що їхній ватажок Ашот щось придумає. Він часто бував на полюванні з батьком, не раз потрапляв у скрутне становище і, безумовно, підкаже й тепер, як їм бути. Ашот теж відчував, товариші мимоволі вважають його своїм ватажком і покладають на нього великі надії.
— Так от, друзі, — з властивою для нього урочистістю, ніби виступаючи на зборах, почав Ашот. — Ми повинні жити до того часу, поки нас не знайдуть або поки ми самі не виберемося з цієї фортеці. Так само як Робінзон, ми повинні боротися з природою й самі добувати собі засоби до існування.
— Так само як Робінзон?.. — плаксиво перебила його Шушик. — Робінзон потрапив на острів, де не було зими, де багатюща рослинність…
— Еге ж! І ламу він доїв… Чого йому бракувало?.. — додав Гагік.
— Я не криюсь: становище у нас, можливо, важче, ніж у Робінзона. Але не забудьте, що нас п’ятеро… Ви добре знаєте, що колектив — це сила. 1 ще: як виховувався Робінзон і як виховуємось ми? Є тут різниця чи ні?..
Ашот відчував, що товаришам потрібне впевнено і бадьоро сказане слово. І він вів далі твердо, урочисто:
— Правда, місця, куди ми потрапили, бідні і голі. В цьому відношенні Робінзон був куди щасливіший за нас. Проте якщо ми діятимемо організовано, витримаємо. Нам доведеться скрутно, боротьба з природою буде важкою. І щоб у цій боротьбі ніхто не загинув, треба додержуватись якнайсуворішої дисципліни. Тому я пропоную насамперед обрати начальника. Всі повинні беззаперечно підкорятися йому, виконувати його розпорядження…
— Е, який там начальник! Знову командувати, — заперечив Гагік.
— Ну, хай не начальник, а старший. Повинен же хтось стежити за виконанням режиму, встановленого колективом.
— Гаразд. Оберемо просто старшого, і хай він служить нам, як депутат служить народові…
У Ашота було трохи інше уявлення про роль старшого, але він не наважився заперечувати.
— Добре, називайте, як хочете, тільки підкорятися обраному повинні ми всі.
— Звичайно! Якщо тільки він добре служитиме тим, хто його обрав, — наполягав на своєму Гагік. — А якщо не зуміє або запишається, попереджаю заздалегідь: ми його скинемо… таємним голосуванням…
— Ашот, нашим керівником будеш ти, — раптом висловила свою думку Шушик, наче боялася, що можуть обрати когось іншого.
— Так, ти підходиш, — підтвердив Гагік.
— Чому? — запитав Ашот. Він відчув у серйозному тоні Гагіка приховану іронію…
— Чому? — перепитав Гагік. — Та хоч би тому, що навіть звичайній товариській розмові ти вмієш надати офіціального тону.
Ашот насупив брови.
— А ти, Саркіс, що скажеш? — спитав Гагік.
— Мені все одно… Він нас сюди завів, хай і думає, як нам тепер бути. Я втручатися не збираюсь…
— Коли треба буде, то втрутишся, — твердо заявив Ашот. У його голосі відчувалась погроза.
— Бачив? Я ж казав, що ти можеш! — посміхнувся Гагік. — Не кожний уміє так говорити.
Отже, Ашота обрали за старшого.
Шушик знала, що він суворіший, ніж треба, що в нього сухий владний тон, але ж, можливо, думала вона, в цих суворих умовах їхній начальник якраз таким і має бути.
— Я буду вашим старшим. Саркіс правду сказав: я став причиною ваших нещасть, і я з шкіри вилізу, щоб врятувати вас. Але ти, Саркіс, — звернувся він суворо до хлопця, — перестань мені заперечувати…. І хникання щоб я більше не чув. Завдання наше я розумію так: добувати їжу і створювати всі умови для життя, бо може статися, що ми надовго застрянемо в цій ущелині. Будемо виготовляти знаряддя для розчищення стежки від снігу і спробуємо власними силами вибратися звідси. Ех, коли б у нас був ніж!..
Асо посміхнувся і сунув руку в кишеню:
— Ніж у нас є.
— Є? — радісно скочив з місця Ашот. Очі його засяяли так, ніби він уже винайшов спосіб, як вибратися з ущелини. — Дай гляну, коли не жартуєш.
Асо вийняв з кишені і подав Ашотові великий, грубий, але гострий чабанський ніж.
Ніж почав переходити з рук в руки. Так, з ножем багато чого можна зробити. Кожному здалося, що його сили з цієї хвилини подвоїлись.
— Ніж у наших умовах — все одно що гармата, — пожартував Гагік.
Ашот, набравши начальницького вигляду, оголосив перші досягнення колективу:
— Отже, у нас є житло, хоч і не дуже зручне. Найголовніше — є вогонь і є ніж. Це вже ціле господарство!
— Пробачте, а наш одяг? Чи ти гадаєш, що це дрібниця? — поцікавився Гагік.
— Гаразд. І це треба врахувати…
Справді, одягом юні мандрівники були забезпечені непогано. Коли вони збиралися на ферму, мрячив дощик, і тому всі одяглися тепліше. Ашотові дали осіннє пальто. В зеленому демісезонному пальті була і Шушик. Про одяг Асо і його теплу аба ми згадували вже раніше. Тільки Гагік вирвався з дому в легенькому, без підкладки піджачку. Крім одягу, у кожного з мандрівників була сумка: в Асо — чабанська, в інших — шкільні для зошитів і книжок. «Заінвентаризувавши», як сказав Гагік, майно, Ашот підвівся і сказав:
— Ну, вставайте. Підемо шукати їжу!..