— Праща? — догадався Ашот.
Асо кивнув.
Гагік прокинувся від їхніх розмов, протер. очі і, зігнувшись, вийшов з печери.
— Поздоровляю! — крикнув від з порога. — Знову на метр снігу накидало!..
Хлопці мимоволі здригнулись, а Шушик відчула на очах сльози. Вона давно вже не спала — хіба в цьому холоді можна засмути?
— Це добре, якраз такого снігу я й чекав, — підкреслено безтурботним голосом сказав Ашот… — Раніше сніг зверху підмерзав і куріпки тікали, а тепер не втечуть — проваляться…
— А як ми їх ловитимемо: за хвіст чи за голову? — запитав Гагік.
— І скільки кілограмів важитиме кожна? — вперше втрутився в розмову товаришів Асо і тут же засоромився й почервонів.
— Ого, Асо! Мишка невеличка, та зубки гострі! І ти з мене глузуєш? — здивувався Гагік. — Ану, дай гляну, що ти там зробив. Ну, порізав толах, а де ж ти візьмеш мотузки для своєї пращі?
— Мою панчоху можна розпустити, — витираючи сльози, сказала Шушик.
— Я не дозволю брати твою панчоху, хушке Шушик! — знову зашарівшись, сказав Асо. — Подивись-но, скільки в мене мотузків! — і він показав на свої личаки.
А личаки у хлопця були особливі. Вони відрізнялися від звичайних тим, що верх їх був густо прошитий товстими барвистими нитками. Асо розпустив частину цих ниток і скрутив з них міцні шнурки, які поприв’язував до шматків толахів.
— Умієш метати? — запитав він Ашота, але, ніби злякавшись, що запитання образливе, заспішив виправити свою помилку: — Ну звичайно ж, умієш!..
— А ти?
— Я? Сяк-так, — скромно відповів Асо і зашарівся: подумають, що вихваляється.
— Гаразд! А поки що давайте вмиємося снігом… Ой, скільки ж його нападало! Чудовий день для полювання! Сьогодні нам пощастить, — оголосив Ашот і раптом вигукнув: — Гей, погляньте, вільшанка!
Він вихопив у Асо пращу, зарядив її круглим каменем і побіг до кущів. Там неспокійно верещала і трусила хвостиком, метушливо перестрибуючи з гілки на гілку, невеличка пташка. Спинка і крила її були чорно-бурими, а дзьобик червоний.
Ноги Ашота грузли в глибокому снігу. Невдало кинувши в пташку кілька каменів, він, весь мокрий від поту, важко дихаючи, повернувся до товаришів.
— Вона наша, не втече, — сказав Ашот, намагаючись приховати свою невдачу… — Нічого… Тепер ходімо на куріпок. Шушик, дивись, щоб ке погасло вогнище, а ми скоро повернемось.
Хлопці взяли свою «зброю» і мовчки рушили до виходу, але на порозі печери зупинились. Куди йти? Кругом сніг… Ще й зараз іде — дрібний-дрібний. День був похмурий. Рідка запона туману закривала скелясті вершини гір, що оточували Барсову ущелину. Жодної куріпки ніде не було видно, ніде не було чути її пісні…
— Нічого нема, куди ти нас ведеш? — ступивши десяток кроків, незадоволено запитав Саркіс.
Справді, що приємного було в цій мандрівці по глибокому і холодному снігу! Ледве стримуючи своє роздратування, Ашот не стільки для Саркіса, скільки для Гагіка й Асо сказав:
— В таку погоду гірські куріпки ховаються в тріщини скель. Треба налякати їх. Коли вилетять і сядуть на м’який сніг, тоді й будуть нашими.
— Нашими? Ну, коли нашими — піди й принеси! — пробурмотів Саркіс і, звернувши з стежки, яку проклали в снігу товариші, пішов у кущі. Там можна було знайти щось їстівніше — шипшину, жостір…
— Не, підеш з нами? — суворо запитав Ашот, і темні очі його люто блиснули.
— Як ти розмовляєш зі мною? Що я, раб твій, чи що? Захочу — піду, не захочу — не піду.
— Гаразд, ти ще пожалкуєш… Хлопці, за мною!..
І Ашот, червоний від люті, кинувся, розгрібаючи сніг, до того схилу гори, де щоранку співали куріпки.
Кам’яні куріпки — птахи осілі, і якщо вони були десь кілька днів тому, то там їх і треба шукати… Так принаймні думав Ашот.
Гагік ішов мовчки, йому не хотілося жартувати.
«Безнадійна справа. І як назад повертатися?» — думав він.
Раптом над головами юних мисливців пролетіла зграйка горобців, яких переслідував сокіл. Пташки в паніці заховалися в кущі…
Ашот здивувався. Що роблять тут, у Барсовій ущелині, горобці?
Молодий мисливець знав, що в горах і полях горобці майже не водяться. Вони завжди живуть коло людини, під її захистом, — у збудованих нею хлівах, у складених нею скирдах. Людина захищає їх від соколів, лисиць, і вони легко користуються всіма створеними людиною благами. Як же потрапили вони сюди, в Барсову ущелину?
— Хлопці, тут люди жили!.. — схвильовано вигукнув Ашот.
Але його ніхто не слухав. Хлопцям було не до того. Вони поскидали з плечей свою важку зброю, витягли пращі і, підійшовши ближче до кущів, почали закидати горобців камінням.
— Одного підбив, слово честі! Я бачив, як він упав! — збуджено закричав Гагік і кинувся розшукувати свою здобич.
— Не треба, не йди, Гагік! То не горобець, а мін камінь. Тобі здалося. Це від хвилювання. Ходімо… — сказав Ашот.
Справді, хіба варто було ганятися за горобцями?
Хлопці рушили за Ашотом до скель, де, за його словами, мали жити куріпки. Лише Гагік не міг забути про горобців. «Невже ми жодного не підбили? Ні, здається, то не камінь упав, а горобець», думав він.
З великими труднощами юні мисливці подолали ті двісті-триста кроків, що відділяли їхнє житло від Куріпчиної скелі, як назвали вони стрімчак на захід від Зміїної печери. Незграбною вежею височіла ця скеля серед пасом, які оточували ущелину з правого боку.
Скеля була положистою, і через те сніг щедро вкривав її схили. На його білій скатертині лише подекуди чорніли тріщини, з яких пробивалися пучки жовтої трави, сухі стеблини якихось рослин та рідкі, миршаві кущики. Які б інші рослини могли вижити на цій убогій землі, на піску, занесеному вітром у скелясті тріщини?..
Саме в корінні цих рослин і ховаються куріпки в ті дні, коли випадає глибокий сніг. Тут вони і знаходять собі деяку їжу — насіння трав, бруньки, ягоди.
Хлопці не дійшли ще до цих тріщин, коли Ашот наказав:
— Кидайте каміння, галасуйте!..
Навпомацки відшукуючи в снігу каміння, хлопці з галасом почали кидати його в кущі. Шалено гавкав Бойнах.
Сподівання Ашота були правильні. Від галасу хлопців і собаки кілька куріпок вискочили і побігли вгору по скелі. Рухи їх були невпевнені. Пташки грузли в м’якому свіжому снігу, тонули в ньому, а деякі навіть зупинялись і просто ховали голову в сніг. Очевидно, вони думали, що так їх не буде видно. Це для куріпок характерно. Коли заховатись нема куди, полетіти теж — м’який сніг не дозволяє обіпертись і відштовхнутися, — вони від страху зариваються головами в сніг.
Шкода, не можна було піднятись на скелю! Адже тоді так просто й легко було б узяти їх живими.
— Пращами, пращами! — крикнув Ашот товаришам. — Асо, у тебе є каміння?
Хлопці почали жбурляти каміння.
Гуп, гуп, гуп! Але яка істота згодиться стати поживою для іншої?.. І куріпки, так само, як вільшанки і горобці, знаходять порятунок. Занурюючись у сніг, вони мимоволі струшують його з голого каміння і, кінець кінцем, натрапляють на опору, якої їм не вистачало, щоб злетіти. Трр… трр… трр…
Змітаючи сніг із скелі, куріпки одна за одною злетіли і сіли трохи вище Зміїної печери, в якій знайшли собі притулок паші герої.
Розділ тринадцятий
Про те, що може трапитися з недосвідченими людьми, які намагаються полювати
Отже, здобич втекла. Асо і Гагік були розчаровані. Ашот, навпаки, чомусь ще більше запалився.
— Бачили? — запитав він. — Отепер вони будуть нашими! Ходім.
Але Гагік не рушив з місця.
— Я не піду, поки не зрозумію, чому ти так вважаєш, — заявив він рішуче. — Поясни, чому ти думаєш, що вони будуть нашими?
— Знайшов час для пояснень! — обурився збуджений Ашот, але все ж пояснив — Хіба не бачиш, дурню, що вони сіли на гладеньку поверхню скелі?
— Ну й що з того? Ти скажи так, щоб мені зрозуміло стало! — постукав Гагік себе пальцем по лобі.
Асо теж не розумів Ашота. Він ніколи не полював на куріпок і не знав, як їх ловлять. Але він вважав, що зараз не час сперечатися і ставити запитання. Коли начальник наказує, то, певно, він знає. Так, принаймні, Асо навчився поводитись на фермі. Накаже що-небудь старший пастух — приклади руку до правої скроні і скажи: «Слухаюсь! Буде зроблено!»
— Дурень! — повторив Ашот. — Хіба я не казав, що коли багато снігу, куріпки ховаються в тріщинах або зариваються в сніг? А там нема ніяких тріщин, гладенько. Бачиш? Як сіли, так і пропали всі — потонули в снігу. Ходімо швидше!
— Дотумкав! — погодився Гагік, знову постукавши себе пальцем по лобі.
Цього разу шлях був легший. Щоб потрапити на вершину скелі, хлопцям досить було вернутись протоптаною стежкою до своєї печери, повернути ліворуч і вже звідти підніматися на гору. Але тут і почалося справжнє випробування. Подекуди сніг був хлопцям до пояса. Спускатися звідси вниз було б дуже просто, але піднятись… Для цього, принаймні, треба бути ситим.
— Асо, відведи Бойнаха до Шушик і скоріше повертайся, — важко дихаючи і витираючи піт з чола, розпорядився Ашот.
— Єсть! Давайте я й ці молотки заразом віднесу, навіщо вони нам?
— Тепер вони, звісно, не потрібні. Віднеси, а то й так важко…
Внизу з-за кущів показалась голова Саркіса. Він струшував сніг з кущів і уважно оглядав гілки — шукав ягід. Знаходив він їх чи ні — невідомо, але якщо не йшов грітися, то, певно, щось там було…
Асо повернувся з своєю герлигою в руках і швидко пішов уперед. Для нього такий сніг не первина. Скільки разів хлопець разом з батьком прокладав вівцям шлях з ферми на пасовисько?
І тепер, спираючись на міцну кизилову палицю, Асо просто стрибав уперед — так, ніби мав долати якусь перешкоду. Він перший дістався до верхнього краю скелі і мовчки кинув свою герлигу Ашотові.
Такими ж, хоч і не дуже вмілими стрибками, піднявся Ашот, а вже за ним протоптаною доріжкою і Гагік.
Хлопці зупинилися, щоб перепочити, але незабаром Ашот почав обережно просуватися вперед. Хлопці помітили: його щось стурбувало. Приклавши пальця до губів, Ашот просив мовчати і кивком голови на щось показував.
Гагік приглядівся і помітив у снігу кілька маленьких ямок — ніби хтось кидав камінці, і вони провалилися в сніг, залишивши на ньому криві, нерівні сліди.
Тепер уже всім було зрозуміло, що в кожній ямці сидить куріпка…
Ашот ступив ще кілька кроків уперед. Він просувався так легко й тихо, що куріпки і не догадувались про небезпеку, яка їм загрожувала. Підійшовши до першої ямки, напружено пригадуючи всі прийоми, якими користувався батько, Ашот обережно всунув у неї руку, і вже через якусь мить у руках щасливого мисливця тріпотіла куріпка.
Ох, це тріпотіння! Як воно хвилює мисливця! Від радості хочеться кричати! Не дивно, що Гагік швидко кинувся до другої ямки, впав на неї грудьми і, відчувши в своїй руці пір’я птаха, закричав:
— Ашот, зловив! Іди сюди!..
Але куріпка випурхнула у нього з рук, обсипавши хлопцеві обличчя снігом.
— Цсс! Тихо, — прошепотів Ашот.
Проте Гагік зовсім втратив розум. Перебігаючи від однієї ямки до іншої, він навалювався на них всім тілом, метушився, кричав. Та куріпки, не даючись йому в руки, злякано вилітали то з-під плеча, то з-під стегна, — одним словом, з-під носа мисливця.
Асо теж кидався в усі боки і теж даремно: з галасом і кудкудаканням куріпки втікали й від нього.
Ашот стояв, тремтячи від люті.
Руки його були зайняті спійманою пташкою — він не встиг ні заховати її куди-небудь, ні віддати товаришам, щоб продовжувати полювання…
— Дурню! Що ти робите — крикнув він Гагіку.
Але було вже пізно: Гагік з Асо розполохали всіх птахів.
— Чого ми їх не половили? — здивовано запитав Гагік.
Біля нього стояв Асо і винувато посміхався.
— Дурень! — сердито повторив Ашот. — Хіба ти не бачив, як я ловив? Хіба можна навалюватись на ямки? Треба просто тихенько засунути туди руку і… Ат, кому я кажу!.. Ти тільки й умієш глузувати з кожного, а сам… Ех, як вони тікали!..
Жаль і розчарування так здавили груди Ашотові, що він був ладен сісти в сніг і заплакати. Хто знає, чи випаде їм коли-небудь ще така нагода пополювати? Адже як тільки поверхня снігу трошки підмерзне, куріпки будуть врятовані… Вони так легко й швидко тікатимуть, що «їх не наздоженеш і конем», як любив жартувати батько Ашота.
Мовчазні, понурі вернулися хлопці в печеру.
— Ой, куріпку спіймали? — зраділа Шушик і схопилася з місця. — Але чого ви носи повісили?
Ашот нічого не відповів.
Мовчки обскубли вони куріпку, голову і тельбухи віддали собаці. Взявши пташку в руки, Гагік все ж не втримався:
— Ашот, скільки вона важить?
Той не відповідав. Похмуро дивився в куток печери. Хлопець ще й досі немов бачив, як одна за одною — фрр, фрр, фрр… — вилітали з снігу і зникали куріпки.
— Півкіло буде, — сам собі відповів Гагік. — Виходить, у наших місцях кам’яні куріпки не менші за свійську курку. Десять-дванадцять куріпок, кожна по півкілограма… Отож, Асо, у нас з тобою п’ять-шість кілограмів м’яса на вітер вилетіло. Жаль, ой як жаль! — скрушно похитував він головою, і тільки в чорних очах його та в куточках маленького рота блукала ледве помітна усмішка.
Куріпка й справді була велика і жирна. Її швидко засмажили, розділили на п’ять рівних частин і з апетитом з’їли.
Саркіс спершу хотів відмовитись від своєї частки, але пахощі смаженого м’яса змусили його забути про самолюбство, і він жадібно почав уминати свою порцію.
Старанно пообгризавши і висмоктавши кісточки, хлопець пригадав, як сьогодні вранці відокремився від товаришів, як сам назбирав для себе шипшини й жостеру, поїв усе, ні з ким не поділившись…
«Чому ж вони дали мені шматок куріпки?» — щиро здивувався він і ліг відпочивати.
Розділ чотирнадцятий
Про те, як іноді щастя всміхається людям, не гідним його
Цей випадок трапився на шостий день полону. Погода вже зранку, здавалось, обіцяла удачу. Небо було безхмарне, сніг на південних схилах Барсової ущелини танув так швидко, що його важкі брили з гуркотом скочувалися з гір, падали з скель, сипалися з дерев… Те, що сніг був глибокий, нічого не означало: випавши цього року значно раніше, ніж завжди, він міг швидко й розтанути. Адже сонце в листопаді на південних схилах Малого Кавказу буває таким же пекучим, як, наприклад, у серпні десь на Уралі.
Саркіс чогось раніше за інших вийшов з печери і зупинився біля входу з молотком первісної людини в руках. Здавалось, він чогось чекає. Може, на нього вплинув випадок з куріпкою, і хлопець вирішив разом з товаришами вийти на роботу?..
Сонце вже височенько підбилося, і сніг блищав так яскраво, що хлопці, вийшовши з печери, зажмурились. Ашот звернувся до товаришів з такими словами:
— Ось уже чотири дні ми не можемо знайти щось їстівне. Але не думайте, що Барсова ущелина порожня. Просто ми погано знаємо природу або, як каже мій батько, не вміємо читати її. Треба звертати увагу на всі явища природи, хоч є серед них, на перший погляд, і незначні, вивчати кожний слід!..
— Доповідь закінчена? — з посмішкою спитав Гагік.
— Яка там доповідь! — обурився Ашот.
— Пробач, не доповідь, а виступ. Тепер послухай мене. Мені здається, що ми повинні знайти вихід з цієї ущелини. А ти про їжу говориш…
Не турбуйся даремно. Мій батько казав, що єдиний шлях у цю ущелину — та стежка, якою ми прийшли. Подивіться: праворуч, ліворуч і ззаду — повсюди скелясті стіни. Залишається тільки те, що попереду.
— А та стежка ще під снігом? — спитала Шушик.
— Навряд чи до весни сніг там розтане… Дивись, зараз, напевно, одинадцята година, а сонце ще й не глянуло сюди…