— Джеку, друже мій милий, — сказав поважно Пітер, — останнім часом ти щось занадто уподобав жарти. А це мені зовсім не до смаку, і коли ти їх не облишиш, то боюся, що нам доведеться розлучитися задля мого й твого добра.
— Ну, то що ти волієш, Пітере? — усміхнувся Джек.
— Волію? — перепитав Пітер. — Я нічого не волію. Я просто хочу йти.
— До речі, — втрутився я, — мені спало на думку, що ми й досі не дослідили природи того дивовижного явища, яке спостерігали біля водограїв під час походу навколо острова. Може, варто було б піти туди.
— Овва! — вигукнув Пітер. — Природу його я добре знаю.
— Яка ж вона? — запитав я.
— Природа його, певна річ, загадкова! — відповів він, махнувши рукою, встав з колоди, застебнув пояс і застромив за нього свого здоровезного кийка.
— Ну, то ходімо до водограїв! — вигукнув Джек і подався до куреня по лук і стріли. — А ти, Пітере, захопи списа. Він може нам згодитися.
Вирішивши дослідити причину тієї з'яви, ми мерщій попрямували до скель з водограями, що, як я вже згадував, були недалечко від нашого житла. Дійшовши туди, ми посідали край урвища й почали вдивлятися в морську глибінь. Ясно-зелена дивовижа усе ще виразно видніла під водою, спроквола погойдуючи хвостом.
— Чудасія! — сказав Джек.
— Диво та й годі! — сказав я.
— Зроду такого не бачив! — сказав Пітер. — Ну, Джеку, — додав він, — твоя остання спроба влучити в прояву скінчилася невдало. Тепер спробую я. Якщо вона взагалі має серце, то я беруся його проштрикнути наскрізь; якщо вона не має серця, я ширну в те місце, де б воно мало бути.
— Що ж, берися до діла, — посміхнувся Джек.
Пітер ураз підняв списа, потримав його хвилину над головою, а по тому шпурнув, як стрілу, в море. Спис улучив прямісінько в середину зеленої дивовижі, прошив її наскрізь і зразу ж вискочив на поверхню, чистий і незакаляний, а загадковий хвіст спокійнісінько погойдувався далі, наче нічого й не сталося!
— Чи ти ба! — сказав поважно Пітер. — Виявляється, та потвора зовсім безсердечна. Не хочу мати з нею до діла.
— Тепер я цілком переконався, — мовив Джек, — що це просто фосфоричне світло. Але, правду казати, ніяк не розумію, чому воно весь час залишається на одному місці.
Я теж неабияк здивувався і погодився з Джеком, що то фосфоричне світло, яке ми часто спостерігали, пливучи морем.
— Але тепер, коли ми переконалися, що це не акула, — сказав я, — ніщо нам не завадить пірнути.
— Твоя правда, — відмовив Джек, скидаючи одяг. — Давай-но, Релфе, пірну я, бо з мене кращий нурець, аніж з тебе. Ну ж бо, Пітере, оступися з дороги!
Він підійшов до краю, склепив над головою руки, нахилився над урвищем і плигнув у море. На мить хмара бризок сховала його від наших очей; потім хвилі розійшлися, і ми побачили, як він пливе в глибині на тлі зеленої з'яви. Раптом він гулькнув під неї і щез зовсім!
Майже хвилину ми стурбовано вдивлялися в те місце, де зник Джек, сподіваючись, що ось-ось він випірне передихнути; минула хвилина, а він не з'являвся. Минуло дві хвилини! Тривога охопила мою душу, коли я згадав, що Джек ніколи не лишався під водою більше як хвилину і дуже рідко цілу хвилину.
— Ой Пітере! — сказав я, і голос мій тремтів з хвилювання. — Сталося лихо. Вже минуло більше як три хвилини.
Але Пітер не відповів. Сполотнівши як смерть, він удивлявся в глибину, переляканий і схвильований. Нараз він скочив па ноги й заходився бігати, мов несамовитий, ламаючи руки й вигукуючи:
— О Джеку, Джеку! Він загинув! То, мабуть акула, і він загинув навіки!
Не знаю, що я робив протягом дальших п'яти хвилин; з пекучого жалю я забув про все на світі. Прийшов я до тями тоді, коли Пітер схопив мене за плече і, втупившись несамовитим поглядом, вигукнув:
— Релфе! Релфе! Може, він тільки зомлів! Пірни до нього, Релфе!
Дивно, що досі мені не спало таке на думку. За мить я кинувся до краю урвища і, навіть не скинувши одягу, хотів був плигнути у воду, аж тут помітив щось чорне, що піднімалося крізь зелене марево. За мить на поверхні вигулькнула Джекова голова, і він загорлав щосили, струшуючи мокрим волоссям, як завжди, коли виринав з моря. Побачивши, що він вернувся живий і цілий, ми здивувалися майже так само, як і тоді, коли він щез у глибочині морській, бо за нашими розрахунками він перебував під водою хвилин десять, а може й більше, а зрозуміло, що людина аж ніяк не здатна залишатися так довго під водою і зберегти силу й свідомість. Тому я простягнув йому руку й допоміг вилізти на крутий берег майже з забобонним страхом. Але Пітер сприйняв його появу зовсім інакше. Як тільки Джек видряпався на скелю і сів на камінь, переводячи дух, він кинувся йому на шию і вдарився в сльози.
— О Джеку, Джеку! — жебонів він. — Де ти був? Чому ти так довго не вертався?
За якусь хвилину Пітер опанував себе, сів і почав слухати Джекову розповідь, хоч і не міг стриматися, аби час від часу мені не моргнути з радощів, що Джек щасливо вернувся. Я кажу, що він моргав, але насправді йому це не дуже вдавалося; очі його напухли від сліз і всі спроби моргнути закінчувалися тим, що обличчя раз по раз дурнувато кривилося, наче він хотів передражнити когось. Проте я розумів його наміри і всміхався йому на відповідь — буцімто він і справді підморгував.
— Так от, хлопці, — сказав Джек, коли ми заспокоїлися й могли вже його слухати, — та зелена річ не акула; то смуга світла, що спадає з печери в скелях. Пірнувши, я зауважив, що світло те виходить із скелі, на якій ми сидимо; отож я поплив туди й побачив пролам, осяяний ізсередини. На мить я спинився, міркуючи: ризикувати чи ні. Тоді зважився й гайнув усередину. Розумієш, Пітере, то розповідати довго, а сталося все це протягом кількох секунд, отож я знав, що маю досить повітря в легенях, аби вибратися з дірки й досягти поверхні. Я вже збирався був повертатися, бо відчував себе там не гаразд, коли це мені здалося, що згори спадає слабеньке світло. Я шугнув угору, і голова моя виткнулася з води. Я відчув неабияку полегкість, збагнувши, що можу набрати досить повітря і вернутися назад тим самим шляхом. Та враз мені спало на думку, що я не знайду дороги назад; позирнувши вниз, я заспокоївся, бо побачив під собою зелене світло, що струменіло в печеру, точнісінько так, як те світло, що струменіло з неї, тільки тепер воно було набагато ясніше.
Спочатку я майже нічого не міг побачити навколо — так було темно всередині; однак поступово очі мої призвичаїлися до пітьми, і я виявив, що опинився у величезній печері; з обох боків проглядали стіни. Якраз наді мною видно було й стелю, і мені здалося, що я бачу гарні блискучі виступи; але дальший кінець печери потопав у мороці. Поки я озирався навколо, мені спало на думку, що ви вважаєте, буцімто я втопився; отож я притьмом пірнув, вибрався з проламу, виплив на поверхню і — ось перед вами.
Коли Джек скінчив свою розповідь, мені страшенно закортіло й собі пірнути в печеру. Так я й зробив, але Джек казав правду: в печері було дуже темно, і я майже нічого не побачив. Коли я вернувся, ми завели про неї довгу розмову, під час якої я зауважив, що Пітер сидить похмурий, як туча.
— Що з тобою, Пітере? — спитав я.
— Що зі мною? — перепитав він. — Добре вам двом: ви собі балакаєте про дива тієї печери, наче русалки, а мені доводиться лише слухати. Ви тішитеся під водою, ніби навіжені дельфіни. Це страшенно несправедливо.
— Мені дуже жаль тебе, Пітере, — сказав Джек, — але ми нічим не можемо тобі зарадити. От якби ти пірнати навчився…
— Для мене це все одно, що навчитися літати! — зневірено відмовив Пітер.
— Якби ж ти не пручався, — сказав я, — ми б за десять секунд затягли тебе в печеру.
— Гм! Що, якби саламандра сказала тобі не пручатися і пообіцяла за кілька секунд протягти тебе крізь полум'я, ти б на таке пристав? — зауважив Пітер.
Ми засміялися й похитали головами: нам-бо ясно було, що з Пітером у воді нічого не вдієш. Але ми ніяк не могли заспокоїтися — так нам кортіло оглянути тую печеру; отож, порадившись, ми з Джеком вирішили спробувати пронести з собою смолоскип і там запалити його. Виявилося, що то справа не легка, та зрештою ми таки дали собі раду. Спершу ми зробили добрий смолоскип з кори одного дерева, що її ми подерли на смужки, поскручували й зліпили докупи живицею чи гумою з іншого дерева; як ті дерева називалися, Джек не мав уявлення. По тому ми загорнули свій смолоскип у кокосову тканину, вживши на це силу клаптів. Тепер ми були певні, що він не промокне, перебувши кілька секунд під водою. Взяли ми ще шматочок трута, що його пильно берегли, як я вже згадував, на той випадок, коли не буде сонця, а також віхоть сухої трави, кілька трісочок, маленького лука й свердло, котрі я вже описував. Все це ми склали в інший пакуночок і теж загорнули в кокосову тканину. Коли все було готове, ми поскидали одяг, окрім штанів; їх ми залишили, щоб не подряпатися об гостре каміння.
Потім ми підступили до краю скелі — Джек із смолоскипом, а я з другим пакунком.
— Не турбуйся, Пітере, якщо нас довго не буде, — сказав Джек. — Ми вернемося щонайпізніше за півгодини, аби полегшити твою душу, хоч яка цікава буде печера.
— Прощавайте, — мовив Пітер, прибравши глибоко врочистого вигляду. Він потиснув нам руки й поцілував нас у щоку. — Прощавайте! І поки вас не буде, я дам своєму стомленому тілу спочинок під захистком цього куща і міркуватиму над тим, що все земне скороминуще, а особливо ті випробування, які випали на долю бідолашного хлопця з розбитого корабля!
Сказавши це, Пітер помахав рукою, одвернувся і сумно й покірно кинувся на землю. Аби він при тому не підморгнув злегка, можна було б подумати, що він і справді щиро зажурений. Ми обоє засміялися і, плигнувши разом із скелі, пірнули стрімголов у море.
У підводну печеру ми дісталися без труднощів і, випірнувши з води, деякий час плавали навстоячки, тримаючи пакунки над головою. Треба було привчити свої очі до темряви. По тому, коли нам трохи розвиднілося, підпливли до пологої скелі й безпечно вилізли на берег. Викрутивши штани й трохи обсохнувши, ми заходилися добувати вогонь. Добули ми його досить легко, і як тільки смолоскип спалахнув, ми поніміли з дива. Над нами стеля печери була футів десять заввишки, але що далі, то вона ставала вища і губилась у темряві. Очевидячки, вона була з коралів, і її підтримували грубі колони з того самого матеріалу. Величезні бурульки (як нам здалося) звисали зі стелі то тут, то там. Одначе вони були не з льоду, а з різновидів вапняку; розчинені у воді, вони стікали до кінчика бурульки і там одкладалися. Багато краплин, проте, падало додолу, утворюючи маленькі конуси, котрі підводилися назустріч гострякам угорі. Деякі з них уже зустрілися, і ми побачили, як виникли колони; спочатку нам здалося, буцімто їх поставив якийсь будівничий, аби підперти стелю. Пройшовши далі, ми зауважили, що долівка була з тієї ж породи, що й колони; вона дивовижно нагадувала жмури, які розходяться по воді, коли подме легенький вітрець. З обох боків у стінах зяяли кілька проламів, що, мабуть, вели в інші печери; але за тим разом ми їх не обстежували. Також ми помітили, що стеля в багатьох місцях була помережана чудернацькими візерунками, як у величному соборі; стіни теж мерехтіли і сяяли у світлі нашого смолоскипа, наче вкриті коштовними самоцвітами. Хоч ми й пройшли далеко в глибину печери, але кінця її так і не досягли; нам довелося вертатися швидше, аніж хотілося, бо смолоскип наш майже догорів. Ми не помітили жодного отвору в стелі і ніяких ознак, що в печеру проходить світло, але біля входу стояла здоровезна брила щиро-білих коралів, яка відбивала світло, що попадало скрізь війстя печери, і в такий спосіб створювала подобу світло-зеленого тіла, яке спочатку привернуло нашу увагу. Ми також збагнули, що завдяки тій брилі у печеру просякало тьмяне світло, що ледь осявало передню її частину.
Перш ніж знову пірнути крізь дірку, ми погасили недогарок смолоскипа й залишили його в сухому місці, зміркувавши, що він може стати нам у пригоді, якщо ми в майбутньому випадком замочимо свій смолоскип, пірнаючи в печеру. Чекаючи, доки наші очі призвичаяться до сутінків, ми мимоволі зауважили, що нас оточує глибока напружена тиша та гнітюча пітьма; і коли я згадав про неозоре склепіння, що височіло над нами, і про незчисленні самоцвіти, що вигравали кілька хвилин тому у світлі смолоскипа, душа моя сповнилася дивом від думки: чому природа сховала таке чудове й прегарне творіння своє від усіх, крім таких випадкових відвідувачів, як ми.
Згодом я виявив, що на островах південних морів було багато таких печер, деякі з них ще більші й кращі за ту, про яку я щойно розказував.
— Ну, Релфе, ти готовий? — спитав Джек тихо, проте голос його, здавалось, відбився луною аж під склепінням.
— Цілком готовий.
— Ну, то гайда, — сказав вій, і, стрибнувши з похилої скелі, ми пірнули у вузенький колодязь. За кілька секунд ми переводили дух на каменюках і приймали віншування свого друга Пітера.
РОЗДІЛ XIV
Ми щиро тішилися свіжим повітрям і ясним сонцем після довгої прогулянки по Діамантовій печері, як ми її охрестили: нам здавалося, що ми пробули в ній не півгодини, а набагато довше. Одягаючись і йдучи додому, ми щосили намагалися задовольнити цікавість бідолашного Пітера, який, очевидячки, щиро жалкував, що не вміє пірнати.
Проте ми ніяк не могли зарадити його лихові, тож тільки співчували йому. Аби вода в цьому морі набагато піднімалася або спадала, може б, ми якось затягли його туди під час відпливу; однак рівень її ніколи не відхилявся від звичайного більше ніж на вісімнадцять дюймів або два фути, тож про таке годі було й думати.
Ця особливість припливу і відпливу — незначна зміна морського рівня — привернула нашу увагу лише через деякий час. Довго ми не помічали також іншого дивного явища: приплив і відплив наступали незмінно й постійно; на них не впливали фази місяця, як у нас на батьківщині та в інших краях, принаймні в тих, де мені випало побувати. Щодня й щоночі якраз о дванадцятій приплив досягав найвищого рівня; а о шостій щоранку й щовечора рівень був найнижчий. Я стверджую це з цілковитою впевненістю, бо ми звернули на те явище особливу увагу й переконалися, що воно повторювалося незмінно. Правда, північ нам доводилося визначати навздогад, але, вважаю, ми визначили її досить точно; що ж до полудня, то ми з певного місця, звідки видно було гостру верхівку скелі, що вимальовувалася проти неба саме там, де проходило сонце, легко виявили, коли воно сягало найвищого рівня.
Ми з Джеком дивувалися, чому не помітили цього в перші ж дні — мабуть, лише через те, що нашу увагу цілком полонили очевидніші дива. Відтоді я, одначе, переконався, що брак спостережливості — то сумний і повсякденний доказ недосконалості природи людської; буває так, що дивовижні речі трапляються щодня перед очима сотень людей, а вони про них не знають і не відають. Тож я висловлюю своє співчуття таким людям і раджу їм запозичити мою набуту з часом звичку помічати все, що відбувається навколо, і виявляти до всього хоч деяку увагу, байдуже, чи викликає воно мою цікавість, чи ні. Раджу я це покірно, але настійно, бо впевнився, що коли я трактую яку-небудь річ байдуже, то лише тому, що нічого про неї не знаю.
З приводу припливів та відпливів ми почали поважну розмову, і Джек нам сказав за своїм звичаєм спокійно, наче філософ, що вони дають багато користі людству, особливо тим, що обмивають морські береги й відносять покидьки, які всі безнастанно викидають у море. Почувши це, Пітер зауважив, що море надзвичайно охайне. Бідолашний Пітер ніколи не оминав нагоди пожартувати, навіть коли жарт був недоречний. Спочатку нам це не вельми подобалося, бо жарти його часто перебивали дуже подобну розмову — і я не знаходжу слів, аби висловити свій осуд такій поведінці, — але ми зрештою до того призвичаїлися і зовсім перестали на його жарти зважати; дивна річ, ми почали їх сприймати як неодмінну частину свого відпочинку (така вже сила звички) і визнали несподівані вибухи веселощів, що були наслідком його гумористичних вправ, за цілком природні, бо вони давали нам розраду під час поважних розмов. Але не хочу змальовувати Пітера гіршим, аніж він був насправді. На своє диво, ми часто переконувалися, що він знав багато речей, про які ми не мали уявлення; і я також спостеріг: засвоївши що-небудь із досвіду, він ніколи того не забував. Підсумувавши все те, я дійшов висновку, що явища протилежні і несхожі, об'єднані докупи, утворюють гармонійне ціле; наприклад, ми троє на своєму острові були несхожі з багатьох поглядів, але, об'єднавшися, ми склали гармонійну спілку, і навряд чи в цілому світі існував такий погоджений тріумвірат. У тій симфонії, що ми зіграли разом на пречудовому Кораловому острові, не було жодного дисонансу; і я переконаний: це сталося тому, що ми наладналися одним ключем — і ключ той зветься дружба! Так, ми тісно здружилися, живучи на острові, і дружимо й досі.