Кіт устав, вигнув дугою спину, потягнувся, позіхнув і лизнув Пітерові кінчик носа!
— Твоя правда, друже; ти в мене мудрий. Певна річ, що тварина все розуміє! — сказав Пітер, відхилившися й оглядаючи кота, і на лиці його заграла широка усмішка.
Тієї миті Джек гучно зареготав. Кіт сердито пирхнув і втік, а Пітер вигукнув, скочивши на ноги:
— Нехай тобі всячина, Джеку! Ти так мене злякав, що серце ледве з грудей не вискочило.
— Може, й злякав, — відповів Джек, сміючись, — але ж я хочу, щоб і ти, і кіт повечеряли якнайшвидше. То, сподіваюся, ви обоє мене вибачите.
Пітер спробував обернути все на жарт, але я помітив, що, коли ми себе викрили, він почервонів як рак і надалі не мав ніякого бажання згадувати про той випадок; отож і ми про нього ніколи не споминали, хоч тої миті нам було страшенно смішно.
Повечерявши, ми лягли спочити й помріяти про дивовижні пригоди та про далекі морські подорожі в нашому малому човні.
РОЗДІЛ XVI
Погожого сонячного ранку ми вперше спустили свого човна на воду й повеслували, розтинаючи гладінь лагуни. Вітерець жодного разу не пожмурив своїм подихом морську поверхню. Жодна хмарка не затьмарила небесної блакиті. Жоден незграйний звук не порушив ранкової тиші, хоч звідусіль долинало багато звуків, приємних, тихих і мелодійних, що, зливаючись, витворювали гармонію природи. З-за неозорого океанського лона саме вставало сонце, забарвлюючи вершини гір червоним сяйвом. Море виблискувало, наче гладенька шибка, і водночас здіймалося й спадало, мов поволі дихало, як то властиво океанові скрізь і повсюди; а барвисті водо-рослини і яскраві корали ряхтіли в прозорих глибинах, мов коштовні самоцвіти. О, те видовище могло зворушити чию завгодно душу.
Спочатку ми плавали то сюди, то туди, без певної мети і без напряму. Потім, натішившись, почали роздивлятися навколо й міркувати, куди податися.
— Я за те, щоб повеслувати до рифу! — вигукнув Пітер.
— А я за те, щоб відвідати острови посеред лагуни, — сказав я.
— А я за те, щоб побувати і там, і там! — вигукнув Джек, — Ну ж бо, хлопці, налягаймо на весла.
Як я, вже згадував, ми змайстрували чотири весла, але наш човен був такий малий, що згодилися тільки два. Інша пара лишилася в запасі про всяк випадок. Отож тільки двоє нас могли гребти, а третій стернував веслом і при потребі заміняв котрогось із веслярів.
Спочатку ми висадилися на одному острівці й обійшли його вздовж і впоперек, але не знайшли нічого вартого уваги. По тому обстежили більший острів, на якому росло кілька кокосових пальм. Того ранку ми ще й рісочки в роті не мали, тож назбирали горіхів і поснідали. Далі ми попливли до моря й висадилися на кораловому рифі.
Перед нами відкрилося небачене й цікаве видовище. Ми так довго сиділи на острові, що майже забули, які ті буруни є на світі, бо в лагуні їх не було; але тепер, коли перед нами відкрилося розбурхане запінене море, у наших грудях прокинувся моряцький запал, а коли ми подивилися на довжелезний величний бурун, що рокотів, наче грім, і, вибухаючи, спадав руїною нам до ніг, то забули Кораловий острів, який лежав позаду, забули наш курінь і тихий спокій духмяних лісів, забули все, що сталося за останні кілька місяців, а пам'ятали тільки шторми, штилі, бризи й височезні вали неозорого моря.
Той велетенський невгамовний бурун, про який я часто згадував, виявився набагато більший і величніший, ніж ми його уявляли. Він здіймався над поверхнею моря на багато ярдів, і видно було здалека, як він насувається. Він котився поволі й велично, щомиті зростаючи й набуваючи дедалі більшої швидкості, і зрештою перетворювався на прозору водяну арку, що яскріла на сонці. Арка та сунула невблаганно й урочисто, верхній край її злегка загинався, й вона падала з таким гуркотом, що, здавалося, той ревучий обвал розбивав самісіньке серце океану, а запінені коралові рифи здригалися від могутнього поштовху!
Довго, мов зачаровані, дивилися ми на те видовище і насилу від нього одірвалися. Як я вже згадував, хвиля в багатьох місцях перестрибувала через риф, і бризки летіли в лагуну, але здебільшого риф був досить широкий і високий, щоб витримати удар і стримати хвилю. Подекуди коралові скелі вкрилися рослинністю — там, очевидячки, зароджувалися нові острови. Отож на рифі ми спостерегли, як здебільшого утворюються на цьому морі малі острівці. В одному місці, на скелях, зрошених бризками буруна, мільйони маленьких працьовитих створінь будували й далі цей живий мур. В іншому, вищому, куди хвилі не сягали, коралові комахи були всі неживі; ми переконалися, що вони ніколи не працюють над водою. Вони старанно докінчили своє діло і повмирали. В інших місцях невгамовне море порозбивало мертві корали й помололо їх на пісок. Там сідало на спочинок морське птаство, хвилі викидали туди клапті водоростей та тріски, вітер заніс насіння рослин, і кілька ясно-зелених пагонів уже буяли на піску; загинувши, вони збільшать розмір і родючість цих океанських оаз.
Подекуди острівці розширилися, і їх затіняли одна-дві кокосові пальми, що виросли буквально з піску й цілоденно вмивалися морськими бризками; а проте, як я вже зауважив, їхні плоди були дуже поживні й смачні.
І знову ми з Джеком замислилися над тим, як постали великі коралові острови. Ми вже збагнули, яким чином утворилися малі, але ніяк не могли дійти певного висновку щодо великих, хоч голову сушили чимало.
Погамувавши свою цікавість і розважившись мандрівкою у човні, ми вернулися до куреня трохи стомлені, а до того ж і голодні.
— Ну, хлопці, — сказав Джек, — наш човен чудово нас слухається, тож давайте негайно зробимо щоглу й вітрило.
— Авжеж, давайте, — вигукнув Пітер, допомагаючи витягти човна вище на берег, щоб його не досяг приплив. — Засвітимо свічку й почнемо цієї ж ночі. Ну ж бо, хлопці, разом!
Волочачи човен, ми помітили на кілі глибокі подряпини; а що серед піску було чимало коралових уламків, то з дерева повіддушувалися трісочки.
— Овва! — вигукнув Джек, те побачивши. — Погане діло. Нашого кіля надовго не стане.
— Авжеж, не стане, — потвердив я, міркуючи, як би зарадити лихові. Але в таких справах я зроду нічого не тямив, тож і додумався лише до того, щоб оббити кіль залізом; заліза в нас не було, а іншої ради я не знав. — Здається мені, Джеку, — додав я, — що вберегти кіль неможливо.
— Неможливо! — вигукнув Пітер. — Релфе, любчику, ти помиляєшся. Немає нічого легшого.
— Як? — спитав я здивовано.
— Не плавати човном та й годі! — відповів Пітер.
— Придерж язика, Пітере, — сказав Джек, поклавши на плече весла. — Ходи-но зі мною, я дам тобі роботу. Спочатку ти набереш кокосових волокон і насукаєш з них поворозок…
— Перепрошую, капітане, — перебив його Пітер. — У мене їх уже є сила-силенна — більш аніж досить, як казав один мій малий приятель щодня по обіді.
— Гаразд, — провадив Пітер, — тоді допоможеш Релфові дерти кокосове шмаття і кроїти, а потім ми зшиємо з нього вітрило. Я ж спробую добути щоглу та снасть. Нумо до роботи.
І ми відразу взялися до роботи, так що за три дні поставили щоглу й приладнали вітрило з усією потрібною снастю. Вітрило було не дуже гарне на вигляд, бо складалося з багатьох продовгуватих клаптів, але ми надійно зшили його нашою голкою, і воно вийшло міцне, а саме це нам і важило. Джек також захистив кіль, прибивши до нього ще один, фальшивий. То був брусок твердого дерева, такий самий завдовжки та завширшки, як справжній кіль, і дюймів п'ять завгрубшки. Він зробив його грубим не тільки щоб забезпечити човен од ушкодження, а й щоб він краще змагався з вітром; це ж бо мало велику вагу для плавби в морі, де довго й постійно в одному напрямку подувають пасати. Брусок той був прибитий до кіля дуже міцно, і ми спустили човна з легким серцем, знаючи, що, коли фальшивий кіль подряпається, ми легко поставимо натомість інший; коли б же потрощився справжній, то для заміни довелося б розбирати всього човна. А Пітер сказав, що в нього «на саму думку про таке кров у жилах холоне».
Щогла з вітрилом вийшли вдатні, і ми щиро тішилися, плаваючи лагуною та оглядаючи здаля наш острів. Зазирали ми також у глибини морські й годинами стежили за дивовижними яснобарвними рибинами, що вигравали серед коралів і водорослин. Пітер зробив волосінь, а Джек змайстрував силу гачків; одні виявилися дуже добрі, а інші надзвичайно погані. Деякі гачки були з залізного дерева; вони виявилися дуже добрі, бо дерево те надзвичайно тверде, а Джек зробив їх дуже товсті й великі. Риба в тих місцях не надто вибаглива. Закарлючені кістки з риб'ячих голів також правили за добрі гачки. Але наш найкращий і найнадійніший гачок постав з мідяної каблучки, що належала Джекові. Йому довелося довгенько над нею поморочитися. Спершу він розрубав її сокирою, потім надав потрібної форми. Кілька годин він робив зазубень, без упину пиляючи зламаним ножиком. А потім ще годину потер шматком пісковика, і вийшов чудовий гостряк.
Багато часу й праці довелось би покласти, описуючи ту різноманітну рибу, що, вчепившися на мідяний гачок, попала в наш човен. Ловив її завжди Пітер — бо ми зауважили, що він тим вельми тішився, — а я й Джек цілком задовольнялися, на теє дивлячись, а також зазираючи в коралові зарості и насаджуючи принаду. Серед риби, яку ми бачили, але не вловили, були дельфіни й риби-мечі, кити й акули. Дельфіни часто запливали в лагуну зграями і дуже смішили нас, підстрибуючи високо вгору і влаштовуючи кумедні ігрища. Риба-меч була справжнє диво, часом вона сягала футів десять завдовжки, а гостряк, що стримів їй у носі, мав шість-вісім футів. Ми часто бачили, як вони ганялися за іншою рибою і, без сумніву, часом убивали їх своїми кістяними мечами. Джек пригадав, як йому колись розповідали, що одного разу риба-меч напала на корабель. Ми спершу сумнівалися, але потім згадали, що вони мають звичку нападати на китів, тож можуть часом і помилитися. Риба та так ширнула корабель, що пробила товсту обшивку, і через довгий час, уже в гавані, виявилося, що меч стримить у корпусі.
Акули показувалися не часто, та коли ми купалися на глибокому, хтось завжди лишався в човні, аби попередити інших, якщо хижаки наблизяться. Що ж до китів, то ті велетні ніколи не запливали в лагуну, але ми часто бачили, як вони викидають струмені води на глибокому поза рифами. Довіку не забуду, як я здивувався, вперше побачивши величезне страховище. Весь ранок ми гуляли на рифі і вже збиралися були сідати в човен, щоб додому вертатися, аж раптом зачули гучний звук і враз обернулися. Ми встигли побачити, як падав водяний струмінь, і зауважили плавець чи хвіст якоїсь велетенської рибини, що зник у морі за кількасот ярдів. Ми постояли, чекаючи, чи вона не з явиться знову. Нараз море наче розверзлося біля самісіньких наших ніг; щось засопіло, грубезний струмінь води порснув високо вгору, і перед нами виринула здорова тупоноса голова кашалота. Вона була така велика, що в її пащі цілком би вмістився наш човен разом із нами! Страховисько поволі поринуло в море, наче корабель, який іде на дно, і ляснуло хвостом так гучно, що, здалося, ревнула гармата.
Бачили ми й силу-силенну летючої риби, хоч не спіймали жодної; ми помітили, що вона вистрибує лише тоді, коли за нею женеться її смертельний ворог дельфін. Проте з усієї риби видалася нам найдивнішою та, яку ми знаходили в калюжах після зливи; на вигляд вона була звичайнісінька та й дуже мала, але нас дивувало, що вона падала разом з дощем! Інакше ми не могли пояснити її появу, бо перед зливою ті калюжі були зовсім сухі й приплив їх не досягав ніколи. Джек, одначе, виставив своє пояснення, яке здалося мені дуже ймовірним. Ми часто бачили на морі смерчі. Смерч — це водяний стовп, що здіймається над морем, наче загострена колона. Високо вгорі його стрічає довгий язик, що спускається з хмар; з'єднавшися, вони стають схожі на пісковий годинник. По тому смерч лине за вітром, часом поволі, часом мов несамовитий, іноді здіймається до хмар і, вибухнувши, спадає зливою додолу. Падає він і над морем, і над суходолом, часом заподіявши чималої шкоди; але найчастіше він помалу лине в далечінь. Так от, Джек гадав, що малу рибу піднімає смерч, а потім вона падає з дощем.
Ми не були певні, чи так воно виходило насправді, але вважали це за ймовірне.
Під час наших морських прогулянок ми часто ловили вугрів, і вони дуже припали нам до смаку. Також ловили черепах, що водилися між скелями, і варили з них у казанку смачну юшку. Крім того, ми виявили силу креветок і раків, отож у нас не було підстав скаржитися на те, що харч наш одноманітний. І щотижня ми робили цікаві відкриття, чи то на суходолі, чи на морі.
РОЗДІЛ XVII
Одного дня, невдовзі по тому, як наш човен був зовсім обладнаний, ми сиділи біля Водограйної скелі й балакали про виправу до Пінгвінячого острова, що її ми збиралися здійснити наступного дня.
— Для такого бовдура, як я, — сказав Пітер, — може б, годилося сидіти дома й залишити пінгвінів у спокої, але вам з вашими філософськими нахилами аж ніяк не личить перебувати в темряві й не знати звичаїв тих птахів; отож що швидше ми вирушимо, то краще.
— Щира правда, — мовив я. — Мені дуже кортить роздивитися їх зблизька.
— А мені здається, — озвався Джек, — що тобі, Пітере, краще залишитись удома, аби глядіти кота, бо я певен, що коли тебе не буде, його заскочать мстиві свині. Вони ж бо страх які сердиті за те, що ти вбив їхню прабабу.
— Залишитися вдома! — вигукнув Пітер. — Та ти, мій любчику, неодмінно заблудишся або човна перекинеш, якщо я тебе не догляну.
— І справді, — мовив поважно Джек, — мені не спало таке на думку; тебе таки треба взяти. Човнові потрібен баласт, а кожне твоє слово, Пітере, має таку вагу, що коли ти з нами поїдеш, ми обійдемося без каміння.
Під час тієї розмови сталася дивна річ, яка видасться читачам такою незвичайною, що я розповім про неї докладно.
Отож, балакаючи, ми помітили над морським видноколом темну смугу, що скидалася на низьку хмару або затуманений берег. День був погожий; хоч небо захмарилося й подував легенький вітрець, море хвилювалося не дужче, ніж завжди, і бурун здіймався анітрохи не вище. Правда, останнім часом погода стояла непевна, у хмарах гриміло, тож ми спочатку подумали, що находить туча. Та поступово та смуга наблизилась, але не знялася вгору, як грозова хмара. Вона присунулася ще ближче, і ми побачили, що вона рухається до острова, але доки смуга сягнула острівців у морі, ми не чули жодного звуку. Коли ж вона минула ті острівці, ми неабияк стривожилися, спостерігши, що їх оточила хмара білої піни, яка бурхнула високо вгору; водночас до нас долинув гучний рев. З того ми виснували, що насувається велетенська хвиля, але яка вона висока, ми збагнули тільки тоді, коли побачили її зблизька. Скоро хвиля та дійшла до рифу, ми жахнулися, скочили на ноги і чимдуж подерлися на самісінький вершечок скелі, пойняті невимовним страхом.
Я вже згадував, що проти Водограйної скелі риф був дуже близько від берега, а перед нашим куренем він виставав далеко в море. Отож хвиля сягнула підніжжя скелі трохи пізніше. Коли вона бурхнула на риф, ми вперше усвідомили, яка та хвиля страшна. Розлягся гуркіт, що видався мені гучнішим за грім, і весь риф опинився під водою. Гуркіт той тривав кілька секунд, поки хвиля котилася до нашої скелі. Забачивши її верх, ми зрозуміли, яка небезпека нам загрожує, і кинулися навтьоки, але спізнилися. Велетенський вал ударився об скелю так, що, здавалося, вона розтрощилася, і потоки води випорснули, аж запищали, крізь вузькі підземні отвори. Враження було таке, що земля вибухла під натиском водяних струменів. Оглушені й знетямлені, мокрі й осліплені, ми кілька хвилин не знали, куди тікати, де ховатися. Зрештою ми видряпалися на таке місце, куди не сягали водограї. Але яке сумне видовище відкрилося перед нашими очима! Велетенська хвиля не тільки перестрибнула через риф, але посунула далі лагуною, бурхнула на піщаний берег, геть його затопила й шугнула в ліс, валяючи на своєму шляху молоді дерева й кущі.