Цілі дні через село йшли ворожі війська. Німці звели через Прип'ять переправу, і по ній лавиною поповзли чорні машини, гармати, безконечні обози. Довгі, ковані фургони тягли величезні битюги, всі, як один, рудо-червонястої масті. Коні чимось нагадували своїх господарів. Вони навально рухалися вулицями, переїздили через переправу і зникали за Стрілецьким лісом.
Одного дня поліцаї повиганяли жителів села на майдан. Там, під старими віковими липами, стояла простора дерев'яна трибуна, з якої на свята виголошували промови, вітали кращих трудівників села, вручали нагороди. Тепер на трибуні, з якої навіщось позбивали поручні, стояли фашистські офіцери в зелених і чорних мундирах.
Несподівано люди розступилися, і Юрко побачив дивну, неждану процесію. Попереду невеличкого гурту людей ішов колгоспний сторож Юхим Щупак. На його круглій, як велетенський кавун, голові, на самому тім'ї, стриміла висока смушева шапка з синім шликом та червоною китицею. Щупак, незважаючи на спеку, був одягнений в синю довгополу чумарку, пошиту з тонкого австрійського сукна, в червоні плисові штани, підперезані широким шовковим поясом. На ногах у Щупака наваксовані чоботи-витяжки. На білому, чистому, як сніг, рушнику, він тримав пишний коровай, поряд лежала чимала, завбільшки з кулак, грудка солі. На грудях у Щупака поблискувала невеличка срібна медаль.
За Щупаком, в такій же сивій смушевій шапці, в просторому зеленому френчі та широченних синіх галіфе, повагом ступав колгоспний рахівник Олексій Ситарчук, тиха, сумирна та непоказна людина. На його грудях виблискував білий хрест якоїсь незвичайної форми. Подібні хрести Юрко бачив на крилах фашистських літаків. Такі ж хрести висіли і в пихатих набундючених німців, що скупилися на трибуні. За Щупаком і Ситарчуком підтюпцем поспішав одягнений у потертий сюртук з білими галунами, у високому чорному циліндрі та рожевих рукавицях колишній дворецький пана Хоткевича — Семен Шудря.
Останнім ішов, гордовито задерши руду голову, Іван Скрипаль.
Фашисти дивилися на чудернацьку делегацію, глумливо посміхалися, клацали фотоапаратами. Особливо велике пожвавлення серед німців викликав Семен Шудря, а вірніше його строкатий одяг і високий, як паровозна труба, циліндр.
Щупак підійшов до фашистів, низько їм поклонився, шанобливо подав рушник з хлібом і сіллю тонкому, як висушена жердина, німцю в чорному мундирі, на петлиці якого було зображено дві сріблясті смужки, і голосно промовив:
— Віншуємо вас хлібом-сіллю, дорогі наші визволителі! І зичимо вашому славному і хороброму воїнству повної перемоги над супостатами більшовиками, над їхньою безбожною силою. Слава великому фюреру Адольфу Гітлеру та його хороброму воїнству! Прийміть, панове, хліб-сіль від вдячних жителів села Відрадне. Довго ми вас чекали, наші дорогі визволителі, і нарешті дочекалися. Настало свято й на нашій вулиці!
Передній фашист, сухорлявий, миршавий, взяв рушник з хлібом і подав його німцю в чорному мундирі, той злегка кивнув довгою головою і тут же передав рушник солдатові в рогових окулярах. Делегація ще раз низько поклонилася фашистам і швиденько відійшла подалі від помосту.
Наперед вийшов німець у чорному мундирі і, дивлячись на людей круглими, як олов'яні ґудзики, очима, швидко заговорив. Перекладач у великих окулярах ледве встигав за німцем, збивався, часто повторював слова.
— Пан комендант Штарк, — вигукував він, — щиро дякує за хліб-сіль, за урочисту зустріч німецького війська, за щирі вітання та побажання. Представники німецької адміністрації сприймають вияв цих щирих почуттів як бажання вірою й правдою служити новому порядку, покірно і безвідмовно виконувати всі накази німецької влади. Від сьогоднішнього дня в селі Відрадному починає діяти новий порядок. Усі більшовицькі закони скасовуються на віки вічні! Жоден більшовицький закон більше не діє! І сьогодні пан комендант Штарк повідомляє перші розпорядження. Слухайте всі, слухайте уважно! За невиконання цих розпоряджень винні підлягають розстрілу. Розстрілу підлягатимуть і їхні родини!
Перекладач прокашлявся, дістав із кишені хусточку, витер спітніле обличчя і заквапився далі:
— Пан комендант Штарк наказує: протягом завтрашнього дня жителі села повинні здати в поліцію всю наявну зброю. Поліція знаходиться в приміщенні колишньої школи. За приховання зброї — розстріл. Протягом трьох днів мешканці села повинні повідомити старосту, який зараз буде призначений паном комендантом Штарком, про перебування в селі більшовицьких солдат і командирів, в тому числі й поранених. Переховування ворожих солдатів карається розстрілом.
Перекладач знову прокашлявся і вигукнув услід за комендантом:
— Усім біженцям терміново з'явитися в старостат на реєстрацію. Хто не з'явиться, підлягає розстрілу. Усім мешканцям єврейської національності, які проживають у селі, завтра рівно о десятій годині прибути на цей майдан з теплим одягом і цінними речами. Кожен мешканець української національності, який дасть притулок євреям або малолітнім дітям, буде розстріляний разом з родиною.
Перекладач дістав із кишені аркуш паперу, прочитав:
— Пан комендант Штарк призначає старостою села Відрадне добродія Юхима Мартиновича Щупака. Начальником сільської поліції призначено добродія Олексія Євгеновича Ситарчука. Усі їхні накази мешканці села зобов'язані виконувати безвідмовно. Запрошуються охочі служити в поліцію. Усім поліцаям буде видаватися щомісячний пайок, нарізається гектар землі, видається безкоштовний одяг. За викриття, а також за затримання ворожих солдатів, політпрацівників, бандитів-партизанів, представників єврейської національності видаватиметься окрема винагорода. Крім того, пан комендант Штарк наказує створити в селі громадське господарство, як віднині будуть називатися скасовані колгоспи. Головою громадського господарства призначається Іван Лукич Саченко. Завтра зранку всім мешканцям села від п'ятнадцяти до шістдесяти років з'явитися на колишнє колгоспне подвір'я о восьмій годині. А зараз, — голосно вигукнув перекладач, — вам хоче сказати своє слово штандартенфюрер фон Майєр.
Комендант трохи поступився місцем. Наперед вийшов худорлявий, як висушена тараня, німець з вузьким, гострим обличчям, у чорному мундирі, на довгастій голові стримів кашкет з високо вигнутим верхом.
Юрко прикипів поглядом до фашиста. Так ось який він цей Майєр, про якого не раз згадували під час розмови в підземеллі Хоткевич та аптекар. Він таки прибув до Жовтневого, щоб виконати якесь важливе завдання, яким цікавиться Гіммлер. Цей довгов'язий гестапівець буде щось вишукувати, виявляти, пускати кров усім, хто відважиться виступити проти «нового порядку». І йому, Юркові, треба буде знайти шляхи до цього гестапівця, познайомитися з ним, намагатися встановити з ним дружні стосунки. Важко сказати, чи зуміє він виконати доручення лейтенанта Вершини. Що може бути спільного між ним, неповнолітнім хлопчаком, і цим окупантом? Що можуть у такій ситуації підпільники?
Юрко невідривно дивився на Майєра, інтуїтивно відчував, що не раз і не двічі доведеться йому стикатися з цим фашистом, який підступно розставлятиме тенета партизанам та підпільникам.
Обличчя Майєра було замкнуте, непроникне. По ньому зрідка пробігала холодна гримаса презирства й зневаги. Усім своїм виглядом фашист говорив: «Скоро вам усім кінець, і ніхто з вас нехай не сподівається на порятунок!»
Перекладач наблизився до Майєра і почав переказувати його виступ:
— Пан Майєр сповіщає мешканцям, що віднині село Відрадне оголошується зоною особливого режиму. Тут віднині запроваджується комендантська година від дев'яти годин вечора до шести ранку. Кожен мешканець, який з'явиться в недозволений час без перепустки на вулиці, буде розстріляний. Усім, хто не є корінним жителем села, протягом трьох днів з'явитися до пана старости на реєстрацію. Кожен, хто не виконуватиме розпорядження німецької влади, — буде розстріляний.
Майєр суворим поглядом окинув притихлий натовп, і рівним, якимось безбарвним голосом продовжив свій виступ.
— Пан Майєр, — на вищі ноти перейшов перекладач, — каже, що над вашим селом було скинуто німецьких парашутистів. І всі вони загинули. Нам стало відомо, що парашутистів помітив мешканець села Відрадного Григорій Мороз і навів на них більшовиків. Керував цими більшовиками комісар Федорчук. Тепер Мороз арештований і буде справедливо покараний. За вчинений ним злочин буде також покарана його дружина та дочка. Комісар Федорчук втік із села, він переховується разом з своїми спільниками в лісі. Цей злочинець теж буде незабаром спійманий і покараний. У селі лишилася його дружина. Її арештовано. Зараз усі ці злочинці будуть повішені. Така кара чекатиме кожного, хто осмілиться виступити проти нового порядку.
Майєр повернувся до перекладача, і той почав карбувати кожне слово:
— На горищі будівлі, яка знаходиться у вашому селі, загинув наш останній розвідник, майор німецької армії пан Хоткевич. його видали більшовикам злочинці, які виступають проти нового порядку. Поки що ми не змогли натрапити на їхній слід. Можливо, хтось щось знає про загибель нашого парашутиста, розмовляв з ним, а може, комусь відомо, хто видав нашого розвідника. Наказую зразу доповісти про це начальникові жандармерії пану Гофману або панові начальнику поліції. За цінне повідомлення — нагорода: борошно, спирт, сіль, одяг. За мовчання — розстріл.
Майєр передихнув, загрозливо блиснув своїми круглими, глибоко посадженими очима.
— Всі ви, — презирливо кинув він, — повинні запам'ятати ряд незаперечних істин. Ви живете на землі великої Німеччини. І живете з милості великого фюрера Адольфа Гітлера. Німецькі солдати своєю кров'ю завоювали ці простори. І віднині всі ці землі належать німцям. Кожен з вас, хто хоче вижити, вціліти, — Майєр ткнув пальцем в натовп, — повинні беззастережно виконувати всі розпорядження німецьких властей. Перед вами є два шляхи — покора або негайна смерть. Запам'ятайте цю істину! А зараз, — крижаним голосом повідомив Майєр, — буде виконано присуд над злочинцями.
На майдан виїхала вантажна машина, на якій під охороною есесівців стояли приречені до страти: дружина директора школи, вчителька української мови та літератури Ніна Павлівна, лісник Григорій Мороз, його дружина тітка Мотря і дочка, учениця дев'ятого класу Галинка. Люди злякано розступалися перед чорною машиною, шарахалися від неї, відкриваючи шлях до старих лип, на яких солдати чіпляли мотузяні зашморги. Машина поволі наближалася до місця страти. На майдані запанувала німа тиша. Люди із жахом дивилися на зашморги, які розгойдувалися під подихом теплого вітру.
Пронизливо завищали гальма, і машина спинилася. Високий фашист в чорному мундирі підходив до приречених і одягав їм на шиї зашморги.
І раптом над притихлим майданом пролунав дзвінкий голос вчительки:
— Люди! Не бійтеся фашистів! Нас багато, і всіх вони не перевішають! Помстіться за нас окупантам! Борітеся — поборете!
Глухо загурчав мотор, машина поволі зрушила з місця, і повішені загойдалися над землею. Тонкі губи Майєра торкнула ледь помітна посмішка.
Юрко не міг відірвати погляду від страчених, світ плив перед його очима, боляче стислося серце. Він ніби провалився у якусь безодню, нічого не чув і нічого не бачив. До тями привела його мати. Вона, як маленького, взяла його за руку, підтримала, промовила ледь чутно:
— Тримайся, Юрку! Тримайся, сину!
Гострий біль краяв Юркове серце. Загинула на його очах улюблена вчителька, яка була їм усім другою матір'ю. І він, Юрко, нічим не міг їй допомогти, врятувати, захистити від фашистів. І хлопцю здалося, що коли Ніна Павлівна гукнула свої останні слова: «Помстіться за нас! Борітеся — поборете!» — то вона зверталася до своїх учнів із заповітом. Загинула Галинка, тітка Мотря, дядько Григорій. Над майданом пролунав різкий, деренчливий голос перекладача:
— Дивіться і пам'ятайте! У вашому селі почав діяти новий порядок! За прояв будь-якої протидії — розстріл. Тепер усім розходитися по домівках! І завтра всім на роботу. Наказ пана коменданта Штарка необхідно виконувати всім!
Люди почали розходитися. Вони брели вулицями, як ті привиди. Йшли мовчки, боялись глянути одне одному в очі. Юрко ледве переставляв обважнілі ноги. Перед очима стояло синє, брезкле, якесь зміїне обличчя Майєра, його довга, покрита дрібними зморшками шия, важке підборіддя. І раз у раз пригадувалася страхітлива гримаса, коли він дивився на страчених.
Навіки врізалося в пам'ять горде, одухотворене обличчя вчительки. На ньому не було ні страху, ні відчаю. Ніна Павлівна гордо і безстрашно зустріла свою смерть. Під час громадянської війни Ніна Павлівна була медсестрою, часто на уроках, на шкільних зборах розповідала про героїчні подвиги бійців революції, навчала своїх учнів мужності та відваги. Назавжди запам'ятав Юрко її слова: «Смерть буває різна — смерть героя-звитяжця і смерть зрадника, боягуза, дезертира. І не страшно вмирати тому, хто знає, що він віддає своє життя за рідну землю, за свій народ». Учителька загинула, як героїня. Чи зуміє і він, Юрко, отак безстрашно зустріти найстрашніші випробування, не здригнувшись, не затремтівши від розпуки. «Тепер зумію», — подумав Юрко, не здригнулася вчителька, не здригнеться і він, її учень.
Розділ дев'ятий
ПРИХІД СТАРОСТИ
На другий день після страти вчительки та родини лісника до Берегових навідався староста Юхим Щупак.
Поздоровкався, широко перехрестився, зняв вилинялу німецьку пілотку, поклав її на підвіконня і сів за стіл.
— Ну як, Маріє? — радісно звернувся до матері.— Що тепер скажеш? Пішли наші вгору! Чула? Старостою німці мене настановили. Тепер, вважай, що в селі вся власть знаходиться у моїх руках. Довго довелося мені чекати приходу моїх визволителів, а бач, як там не було, дочекався. Вцілів і не потрапив на зуби більшовикам. А чого не потрапив, бо Юхим Щупак має мудру голову. Дав мені німець новий будинок, отой, що недавно вчителям побудували. І три гектари землі комендант дозволив нарізати, вибирай, каже, де хочеш. Так я й відхоплю собі коло Шевчикового озера. Кращої земельки, як там, в усій окрузі не знайдеш. І платня йде, марками буде німець платити. Учора комендант мені виписав корову. Скоро й хутір віддадуть. Як-не-як, а було в мого батька двадцять п'ять десятин землі. І ще три гектари додалося, от і буде шматочок. Придбаю тракторець — і куди тому Хоткевичу!
Староста задоволено засміявся, повагом погладив руду кошлату борідку:
— Почув я, Маріє, що в тебе якісь біженці отаборилися. І зайшов перевірити. Хай пред'являть документи.
— Нема в них, Юхиме Мартиновичу, — забідкалася мати, — ніяких документів. У машину на переправі влучила бомба, зосталися в чому стояли, бо все пропало. Жінка хвора, запалення легенів, лежить не піднімається. І діти в неї — дівчинка й хлопчик. Біженці.
— Еге, біженці,— значуще промовив Щупак, — тепер усі біженці, всі нещасні і всі потерпілі від совєтів. Той розкуркулений, той ворогом народу вважався… А глянеш глибше — комуністи, підпільники, замасковані більшовики. Бігли за советами і не зуміли добігти до безпечного місця. А може, євреї? Отут треба дивитися в оба, бо є строгий наказ усіх євреїв зразу ж розстрілювати без суду й слідства та без ніяких зволікань. Слава богу, в нашому селі євреїв не було, то тепер менше клопоту. А тепер треба вирішувати, як бути з вашими біженцями. Є розпорядження начальника жандармерії пана Гофмана всіх, хто без документів, направляти в жандармерію прямим ходом.
— А потім куди їм подітися? — запитала мати. Староста підняв вказівний палець, показав ним на стелю.
— З гестапо та з жандармерії одна дорога — до господа Бога. Там довго ні з ким церемонитися не будуть.
— Так нема в них документів, пропали, — жалісно промовила мати, — півсела бачило, як бомба влучила в їхню машину. І наш Юрко свідок.
— Доведеться звертатися в поліцію, до пана Ситарчука. хай уже він вирішує, а той зразу спровадить у жандармерію! От чоловік, голова! Сидів тихо, як та миша під віником, і чекав свого часу. І дочекався. Спасибі добродію Шарпинському, отому, що в міліції служив, виручав часто нашого брата, хоча й не даремно, а виручав, прикривав від Соловків, хай йому бог здоров'я наділяє. Урятував і Ситарчука. А щоб ви знали, Ситарчук служив у отамана Петлюри, був співробітником державної варти. Допомагав німцю ще у вісімнадцятому порядок наводити. І все тихо, непомітно, без зайвого шуму. І ніхто не знав. Он як буває. А тепер Ситарчук начальник поліції, велике, я вам скажу, цабе. За вчительку та за лісника німець дав Ситарчуку грошову винагороду і п'ять літрів спирту. А спирт у німця як вогонь! То як же, Маріє, бути з твоїми біженцями?