— От ти завтра підеш до нього, — майже наказував Гончар, — і дізнаєшся, чого він так повівся. Якщо запідозриш щось загрозливе, зразу повідом мені. Справді, зараз кожен мусить пам'ятати, що живемо ми на окупованій території. Постараємося надалі бути обережними та обачливими. Насамперед сувора конспірація! Про нашу підпільну групу нікому ні слова. Нікому! Як бачите, треба приглядатися до людей, а вже тоді залучати їх до підпілля.
— Правильно, — підхопився з місця Віктор Базик, — треба приглядатися. А то є різні типи. Позавчора я зустрів Тимофія Шлапака, він ніс заяву в поліцію, клянеться вірою й правдою служити великому фюреру Адольфу Гітлеру.
— Вигадуєш! — не повірив Гончар.
— Чого мені вигадувати, — стенув плечима Віктор, — я сам бачив Шлапака і його заяву. Так що не додумайся, Іване, залучити до нашої підпільної групи Тимофія Шлапака…
У хатині знову запанувала мовчанка. Радості мало. Славко відмовився дати клятву на вірність, а Тимофій Шлапак клянеться вірою й правдою служити Адольфу Гітлеру.
— Чого голови похнюпили? — озвалася Люда Щербань. — Хіба ви не знаєте, хто такий Тимофій Шлапак? Ледар, хуліган, неук! Тепер став підлим зрадником! А нам треба робити своє. Мусимо виконати наказ Миколи Павловича. Зброя партизанам дуже потрібна. Наступної неділі підемо в ліс, оглянемо місце недавніх боїв. Тільки давайте виберемо командира нашої підпільної групи. Я пропоную Івана Гончара. Чому? Тут зібралося вісім учнів нашого класу. Іван — наш піонервожатий. Він нам давав рекомендації до комсомолу. Ми його знаємо, ми йому віримо, і він найстарший віком за нас усіх.
— Правильно! — підтримав Люду Вовка. — Івана командиром! Він і на фронті трохи побув, і з Миколою Павловичем зустрічався.
Командиром підпільної комсомольсько-молодіжної групи одноголосно обрали Івана Гончара.
Тут же почали домовлятися, як краще провести збирання зброї, де й коли зустрітися, куди, в яке урочище піти в першу чергу.
— Недавно ми ходили з Вадимом Грищенком у ліс, — почав розповідати Валерій Зазірний, — там чимало зброї лишилося. Ми приховали десятків три гвинтівок і двадцять дві цинки з патронами.
Андрій Ремез не втримався, перебив Валерія.
— Що ті цинки? — запально вигукнув він. — От ми з Павлом Путятою натрапили в Умирівському лісі на п'ять вантажних автомашин із зброєю. Там і гвинтівки, і патрони, й гранати. А водії постріляні.
— Я теж ходив у ліс, — втрутився в розмову Віктор Базик, — і знайшов у траншеї станковий кулемет. Так я його сховав у напівзаваленому окопі, думаю, пригодиться. Знайшов я в тому окопі і три гвинтівки… А біля Льольчиного озера лишилися підбиті танки. Тільки я побоявся до них підходити, бо там починається мінне поле. На березі озера багато всякого добра лишилося, чимало непошкоджених бліндажів, є й гармати…
— Хто тобі сказав? — запитав Гончар.
— Сам бачив, — пояснив Базик. — Позавчора я на човні плавав по озеру, підпливав до самого берега, а вийти не осмілився. Там, кажуть, міна на міні.
Домовилися зранку наступної неділі зібратися в Кривому яру і піти в Умирівський ліс збирати боєприпаси. Заодно вирішили оглянути й віддалене Серафимове урочище. Там теж були важкі бої.
Коли вирішили всі питання, Андрій запросив друзів до хати відзначити день народження. На столі стояла смажена риба, вареники, квашена капуста, солоні огірки, сулія наливки. Андрієва мама, ще молода, вродлива жінка, з пишною зачіскою, запросила всіх до столу:
— Сідайте та відзначимо день народження Андрійка! Як добре, що ви прийшли до свого товариша.
Коли, повсідавшись за столом, випили по келиху тернівки, поїли, Андрій дістав з полиці патефон, завів його, поставив платівку, оголосив:
— Моя улюблена пісня!
У хаті залунала знайома всім пісня «Три танкісти». Недавно в селі демонструвався кінофільм «Трактористи». Після того ця пісня залунала в школі, сільському клубі, в багатьох хатах, її часто співали по радіо. З якоюсь особливою силою вона залунала зараз в селі, окупованому фашистами. Пісня наснажувала, кликала до бою, вселяла впевненість в остаточній перемозі над ворогом.
Потім Андрій поставив платівку з піснею про матроса Залізняка, тачанку і Катюшу. Довго як зачаровані слухали задушевні пісні і уявою переносилися в недалеке минуле, в якому не було ні війни, ні фашистів.
Коли вже почало сутеніти і треба було розходитися, Іван Гончар збентежено звернувся до присутніх:
— Зачекайте, товариші, створили ми підпільну групу, а як назвати нашу організацію, забули. Думаю, що ми будемо розповсюджувати листівки, а як їх підписувати, від імені кого?
— Давайте назвемо нашу групу, — запропонував Віктор Базик, — «Молоді месники».
— Ні, — не погодилася Надя Цимбал, — не годиться така назва. Тут ми зразу даємо ниточку гестапівцям — шукайте підпільників серед молодих, а їх у селі не так і багато.
— І то правда! — погодився Андрій Ремез. — Краще назвати нашу підпільну групу «За Батьківщину!», бо за рідну землю піднімаються на бій з ворогом всі — і дорослі і юні, малі і старі.
Розходилися по двоє, щоб не привертати до себе зайвої уваги.
Розділ дванадцятий
НІЧ У ПІДЗЕМЕЛЛІ
Від Ремезів Юрко з Володею йшли вулицею, обабіч якої росли старезні велетенські липи. Ця алея вивела хлопців до старого палацу. Під мурованою аркою стояли гордовиті чавунні леви і щирилися беззубими пащами. Призахідне сонце відбилося в широких вікнах палацу, і здавалося, в кам'яних світлицях бушує багряне, розбурхане полум'я. Під високим муром стояла валка вантажних машин, навколо них метушилися гітлерівці. З машин вивантажували снаряди і штабелями складали їх під стінами палацу. Юрмилося немало німців біля криниці. Вони голосно реготали, обливали один одного холодною водою, змивали з себе піт та пилюку.
Не встигли хлопці минути важкі чавунні ворота, як перед ними, ніби з-під землі, виріс цибатий німець в чорному мундирі. На його рудій квадратній голові розчепірювалась чорна пілотка. Хлопці вже знали, що таку форму носять есесівці, відбірні гітлерівські вояки. Недавно через село проходила есесівська дивізія «Мертва голова», і її п'яні солдати знічев'я спалили кілька хат на Путятівці. Есесівець зупинив хлопців.
— Ком! Ком! — він зазирнув у зелену книжечку і додав: — Зараз будем арбайт. Робота. Шнель!
Хлопці пішли за солдатом. Німець завів їх на подвір'я палацу. Біля входу до клубу стояли штабелі ящиків, лежали пакунки, окремо на зеленому брезенті були складені довгасті паперові мішки. Під липами виднілися ящики з гранатами. У широкі щілини визирали їх довгасті дерев'яні ручки.
— Поглянь, Юрко, — непомітно кивнув головою Вовка, — ящики, прикриті цупким брезентом, — автомати! Новенькі!
Юрко придивився до брезенту і побачив під ним ящики з новенькими автоматами. Ще далі лежали коробки з вермішеллю, печивом, цукерками та шоколадом, із згущеним молоком. Одна коробка прорвалася, і невеличкі банки висипалися на землю. Німець підвів хлопців до пакунків, зазирнув у словник:
— Носить! І нічого не чіпала, — німець загрозливо з боку на бік провів пальцем, — капут будет!
На пачках з печивом була намальована вродлива дівчина з модною зачіскою. Вона тримала в руці печиво, ніби запрошувала, мовляв, візьміть, скуштуйте. На картонних коробках з шоколадом було зображено кучерявого негра з великими червоними губами. Він теж тримав у руці барвисту плитку і приязно посміхався. На коробках з цукерками теж виднілися різноколірні написи.
— Носить! — знову наказав есесівець. — І нічого не брати!
Хлопці взяли ящик з автоматами і понесли в палац. У коридорі всюди виднілися ящики та пакунки.
— Пішли далі! — запропонував Вовка. — Тут уже ніде ставити.
У приміщенні клубу хлопці побачили Славка Олефіренка, Грицька Величка, Максима Коломійця, Олексія Шумейка, Степана Березу. Вони, мабуть, вже давно носили вантажі, бо важко дихали, на обличчях виступив піт.
— І вас упіймали, — співчутливо озвався Олексій Шумейко, — а я тут з самого ранку… Викликали в поліцію, а з поліції до палацу. От і носимо цілий день ящики та пакунки. Навезли німці зброї та припасів. Тільки нічого не чіпайте. Максим Коломієць взяв цукерку, а німець йому за неї два зуби вибив. Ще й розстріляти хотіли.
У коридорі, в клубі, в бібліотеці, навіть в Зоряній кімнаті лежали стоси ящиків та пакунків. У Володі заграли очі.
— Дивися, Юрку, — прошепотів він, — скільки тут всякого добра. — Он поглянь — есесівські мундири. Парадна форма. І шоколаду повно. Тонна, мабуть, набереться.
І печива тут вистачає. Гранати, автомати, гвинтівки. Що як нам навідатися сюди вночі? Як ти вважаєш? І — було ваше, стало наше.
— Треба приглянутися, а вже тоді й вирішувати.
— Давай ризикнемо, — наполягав Вовка, — така нагода трапляється лише раз у житті.
Хлопці працювали без перепочинку, бігали, носили важкі ящики з автоматами, пакунки, тюки, мішки з кованими грубими чобітьми. Занесли в Зоряну кілька ящиків з гранатами, а на потайну ляду поклали тюк з обмундируванням. Не забули й про печиво, цукерки та шоколад.
Есесівець, той, що зупинив Вовку та Юрка на вулиці, невідступно пильнував за ними, дивився, щоб нічого ніхто не взяв. Німець схвально кивав своєю рудою головою, час від часу задоволено промовляв:
— Гут, кнабе! Гут! Гарно працюйт! Молодці!
Володя працював на совість, старався, як тільки міг. Він хапав пакунок, тюк, картонну коробку і хутко ніс її в Зоряну кімнату. Ніхто, мабуть, так не працював і ніхто не переніс стільки вантажів у Зоряну кімнату.
Нарешті всі ящики було занесено в палац. Німець випхнув хлопців на вулицю, гукнув вслід зневажливо:
— Пойшов додому! Капут робота!
Юрко з Вовкою обминули валку вантажних автомобілів, звернули до Прип'яті і берегом річки пішли додому.
— Ох і скупа німчура, — дивувався Вовка, — хоча б по плитці шоколаду чи пачці печива дали за роботу. І ти, Юрко, мудрець. Чому з ним не поцвенькав по-їхньому? Може б, вони розщедрилися та пригостили цукерками.
Підійшли до Вовчиного городу.
— А що як справді вночі навідатися в палац, — повторив свою ідею Володя. — Проникнемо з підземелля в Зоряну кімнату і наберемо всіляких припасів. Треба позичити в фашистів пару ящиків автоматів, гранат, есесівських мундирів. Партизани нам за такий подарунок спасибі скажуть.
— А як впіймають? — завагався Юрко. — Уб'ють на місці.
— Хто нас впіймає? — заперечив Володя. — Там же нікого не буде, бо там все завалене ящиками, ніде й пальцем ткнути. А охорона стоятиме під дверима, пильнуватиме за пломбами. Я бачив, як фашист навішував на замок сургучеву пломбу. То як, згода? Чи, може, боїшся серед ночі навідатися в старе підземелля?
— Згода, — нерішуче погодився Юрко. — Хоча можемо й погоріти на цій операції. Дорого нам коштуватиме ця мандрівка, як потрапимо на зуби фашистам.
— Вовка боятися — в ліс не ходити, — бадьоро відповів Володя. — Але не можна упускати нам таку здобич. Будемо все життя жалкувати!
— А що ми дома скажемо? — знову завагався Юрко.
— Давай так зробимо, — знайшовся, як викрутитися Володя. — Я скажу, що буду у вас ночувати, переспимо на сіні в повітці, щоб на світанку потрусити ятери, а ти скажеш своїм, ніби вирішив у мене заночувати. Через годину, як стемніє, зустрінемося біля Мавриного дуба і берегом вийдемо до старих каменоломень. Ти нічого не бери. У мене є дві стеаринові свічки, мені їх дав продавець, як роздавали товари в крамниці перед приходом фашистів. Тепер вони нам і стануть в пригоді.
— Не годяться, — заперечив Юрко.
— Чому? — не зрозумів Володя.
— Запах від них залишиться, от фашисти й запідозрять, що хтось був у Зоряній.
Володя недбало махнув рукою:
— Дурниці говорите, товаришу Береговий! Хіба ж ми будемо світити в Зоряній? Навіщо? Зараз ночі місячні, і так все видно. Свічки потрібні, поки дойдемо до виробки, в якій є мідні зірочки, і світитимемо в підземеллі, поки доберемося до Зоряної.
— Не годяться свічки, — стояв на своєму Юрко, — тут потрібний електричний ліхтарик, а ми не взяли. Давай знайдемо ліхтарик, а вже потім і підемо в підземелля.
Володя аж зупинився, почувши таку пропозицію, і обурено свиснув:
— Знаєш, що старі люди говорять в такій ситуації? — насмішкувато запитав він. — Відклад не йде влад! І ще є гарна примовка: «Куй залізо, поки гаряче!» Завтра фашисти можуть вивезти свій склад — і все пропало! Як боїшся — то так і скажи відверто: «Боюся!»
— Боюсь! — признався Юрко. — Але пошурувати в Зоряній треба. І тут не завадило б розжитися на електричний ліхтарик.
— Дався тобі той ліхтарик, — зневажливо кинув Володя, — хоча тут і свічками можна обійтися. Зачекай! — похапцем мовив він. — Є й ліхтарик. Пам'ятаєш, як ми були в підземеллі з лейтенантом Вершиною та його товаришами? У письмовому столі, там, де лежали списки явок та підпільників, лишився ліхтар пана Хоткевича. От ми й скористаємося тим ліхтариком. Світить він, як прожектор.
Годин через дві хлопці зустрілися на березі Прип'яті біля велетенського старого дуба з припаленим блискавкою верхів'ям. Місяць ще не сходив, все потопало в густій чорній теміні. На переправі панувала тиша. Фашисти відпочивали, і тільки вартові час від часу стріляли з ракетниць. У темне небо злітали червонясті клуби вогню і, зависнувши на мить над річкою, розсипалися на безліч вогняних жаринок. Хлопці трохи постояли, прислухалися і поволі пішли заростями верболозу до невидимого Вільхового гаю. Звивиста стежка вивела їх до старих, закинутих каменеломень.
Несподівано над головою в них вибухнули зразу дві ракети і примарним червоним сяйвом освітили берег Прип'яті. Хлопці, не змовляючись, впали на землю, притислись до неї, принишкли, чекали, поки погаснуть небажані й небезпечні панікадила.
Невдовзі ракети погасли, і над землею знову повисла темрява.
Володя підняв голову, прошепотів:
— Може, нас помітили?
— Ні, — непевним голосом відповів Юрко. — Стріляли з переправи, далеко від каменеломень — і там нас ніхто не міг побачити.
Повагом, ніби нехотя, піднявся з-за лісу кругловидий, якийсь блідий та печальний місяць. Над болотом снувався легкий, прозорий туман. Повиднішало, йти стало легше. Тепер не так натикалися на невидимі в темноті корчі, що випиралися на вузьку стежку.
Нарешті перед хлопцями зачорнів вхід до каменеломні. Повіяло холодом — Юрко сторожко дивився на ледь видний недалекий вхід. Якась непевність та острах огорнули хлопця. Там, у каменеломні, могли затаїтися невідомі, вони зразу помітять вогник свічки несподіваних нічних мандрівників. Добре, як там пережидають лиху годину оточенці, а як нарвуться на засаду поліції? Тоді, як каже дід Нечипір, поганяй без пересадки до ями. Володя тихо запитав товариша:
— Страшно?
— Трохи. А що як там хтось є? Я чув, що поліція влаштовує тут зпсади, перехоплює оточенців. За кожного впійманого оточення німці дають пачку махорки й півлітра спирту.
— Не бійся! — впевнено прошепотів Володя. — Поглянь, що я прихопив з собою, — він дістав з кишені пістолет і повертів ним перед Юрковими очима. — Натрапимо на поліцаїв — стрілятиму. Тільки нема в підземеллі ніяких поліцаїв. Минулої ночі оточенці убили Панаса Шрамка, старшого поліцая, так бобики цілий день справляли поминки. Вони й зараз дудлять горілку в Марфи Риженчихи і грають в дурня. Хто програв — ставить півлітра перваку.
Хлопці обережно підійшли до входу в каменеломню. На них дихнуло важке, просякнуте прілістю та грибами повітря.
— Світити?
— Зачекай, — зупинив його Юрко, — давай спробуємо знайти потрібну виробку навпомацки. Коли ми вперше були з татом в підземеллі, то вийшли до цього виходу, як поверталися назад — я порахував виробки. Наша п'ятдесята. Страшно запалювати свічку. І давай уважно рахувати старі виробки.
Важко йти в темряві штольнею. Але так безпечніше. Юрко тримається за холодну вогкувату стіну, часто натикається на отвори колишніх виробок. Десь тут має бути поворот, а за ним закапелок з мідними зірочками на кам'яній стіні. Тихо в каменоломнях — ніде й не шелесне. Тиша повисла навколо, і здається, що її можна навіть слухати, доторкнутися до її густого плетива. Серце калатає від напруги і ледве не вискочить з грудей.
Нарешті поворот. За ним і потрібна п'ятдесята виробка. Хлопці тихо, намагаючись не шарудіти ногами об кам'яну підлогу, переступили високий поріг. Тепер хочеш не хочеш, мусиш запалити свічку. У темряві не можна знайти мідні зірочки.