— Засвічувати? — знову пошепки запитує Володя.
— Давай, — нерішуче погоджується Юрко, — звідси вже світло не так видно, як у штольні…
Спалахнув сірник, затріщав гніт свічки і тремтливе, непевне світло ковзнуло по низькій, навислій над головою стелі. На кам'яній стіні ледь виднілися замащені сірою фарбою мідні блискітки. Не помилилися, точно знайшли потрібну виробку. Юрко наблизився до мідних блискіток, звично натиснув на потрібні бляшки. Кам'яний блок беззвучно повернувся. Лише там, в глибині масивних дверей, глухо клацнула невидима пружина і зразу відкрився широкий прохід, що вів до кімнати Червоної красуні.
Хлопці швидко зайшли в просторий коридор. Юрко попросив Вовку:
— Присвіти, бо не знайду потрібні зірочки.
Давні блискітки покрилися зеленавою сниддю і їх майже не було видно на сірому граніті. Світло свічки упало на ряди мідних цяток, і Юрко поставив кам'яний блок на його попереднє місце. Хлопці полегшено зітхнули. У підземеллі вони відчули себе певніше, хоча й тут їх не залишав страх та непевність. Згадувалася зустріч з паном Хоткевичем та Сиволапом. Володя віддав Юркові свічку, прошепотів:
— Тримай, а я йтиму з пістолетом. Якщо нарвемося на чужого — стрілятиму. Тільки ти не забігай наперед, бо ще й тебе можу зачепити.
Юрко взяв свічку, знизав плечима:
— Вигадуєш казна-що! Хто зараз тут може бути? Хіба що лейтенант Вершина або його помічники.
— Хто його знає… З пістолетом почуваєш себе певніше. Як не як, а зброя!
Полум'я свічки ледве пробиває непроглядну темінь. Воно вихоплює шмат стіни, сягає на мить високої, помережаної кам'яним орнаментом стелі, тут же безсило падає на рівну, ніби відполіровану підлогу і знову починає безпомічно ковзати по стінах. Щодалі напруження мимоволі зростало: а що, коли в німотних коридорах або в кам'яних приміщеннях затаївся хтось чужий, чатує за кожним їх кроком, тримає на мушці пістолета або автомата. І досить тому невідомому натиснути на курок, як вони обидва впадуть мертві на кам'яну підлогу. Серце то завмирає від найменшого шереху, то починає несамовито калатати. Володя зупинився, дістав з кишені піджака флягу, обтягнуту тонким сірим сукном, простяг Юркові:
— Хочеш води? Холодна, з нашої криниці. Юрко заперечливо похитав головою:
— Не хочу!
Гніт свічки зачадів, його треба було б обрізати, але в хлопців не було ножиць. Юрко нахилив свічку, і на руку впало кілька гарячих крапель стеарину. Він поморщився від болю, сказав Володі:
— Пий і підемо в кімнату Червоної красуні, візьмемо електричний ліхтарик.
Володя випив води, витер рукавом губи, сховав у кишеню флягу, мовив полегшено:
— Зразу від серця відлягло! Душно мені стало під цим німим камінням. Тепер пішли візьмемо ліхтарик.
У кімнаті Червоної красуні, здавалось, нічого не змінилося, але ліхтарика в столі вже не було. Зникла й синя папка, в якій лежали списки їхніх односельчан, тих, хто активно підтримував більшовиків.
Володя розгублено зиркнув на товариша, сказав:
— Нема ліхтарика! Зник! Мабуть, тут був лейтенант Вершина і прихопив його під час відвідин. Я ж точно пам'ятаю, що ліхтарик лежав у цій шухляді на синій папці.
— Нема, то й нема, — заспокійливо мовив Юрко. — вистачить нам двох свічок. І місяць зараз світить як панікадило. Давай братися за роботу!
Хлопці пішли коридором, що вів до квадратного приміщення, в якому зберігалася зброя й стояв на столі станковий кулемет. Тьмяне світло свічки упало в закапелок, вихопило з темряви череп закатованого повстанця. Володя спіткнувся на рівному місці і випустив з рук пістолет. Зброя глухо брязнула об підлогу. Він підняв пістолет і жалібно простогнав:
— Не можу йти далі… Ноги підгинаються! Тремчу, як той заєць. Ніколи не думав, що я такий страхополох. Краще давай, поки ще нічого не сталося лихого, повернемо назад. А що буде, як у Зоряній і справді є вартові? Там нам каюк буде!
Юрко сам потерпав від страху й чудово розумів стан свого товариша. Справді на них чигає неабияка небезпека. Тут уже сумніватися не доводиться. І в нього ноги зробилися неслухняними, руки дрібно тремтіли, через що вогник свічки дрижав, сполохано пострибував по стінах. Хлопець ще ніколи не відчував такого страху, як зараз, навіть тоді, коли несподівано виявили в цьому підземеллі пана Хоткевича з Сиволапом. Тоді все було інакше. Звичайно, зустріч у підземеллі з такими досвідченими і запеклими ворогами була смертельно небезпечною. Але хлопці, пильнуючи за ними, знали, що в палаці, в селі, на переправі кругом свої, надійні люди і вони зразу прийдуть на допомогу. Нині все змінилося. У селі порядкують фашисти. Їхня варта знаходиться на подвір'ї палацу, мабуть, німці розмістилися і в самому палаці, їх повно на переправі, в селі, всюди окупанти. Зараз їхня сила, їхнє право. Провалився — на допомогу не сподівайся. Повісять на майдані, як учительку і родину лісника, без суда і слідства. І з рідними розправляться. Можна не сумніватися, що пощади не буде нікому. Юрко раптом уявив, як ведуть його матір до шибениці, і йому стало ще більш моторошно. Але тут же хлопець ніби наяву побачив учительку Ніну Павлівну, почув її сповнені ненависті до окупантів і пройняті вірою в перемогу слова: «Борітеся — поборете!»
Ні, треба йти вперед, треба переховати в підземелля зброю. Це й буде боротьба з загарбниками, їхня хай і невелика допомога Червоній Армії, тату, який зараз на фронті відстоює рідну землю від фашистів. Це з тих автоматів, що їх поскладали гітлерівці в палаці, завтра вони будуть стріляти в тата. І він, Юрко, міг перехопити цю зброю, але злякався, не відважився — і не виконав задумане. Згадка про батька зразу додала сили і впевненості. Хіба ж тато зараз там, на фронті, не важить своїм життям? І йому страшно! Але він воїн, захисник рідної землі і мусить чесно виконувати свій обов'язок. Треба пересилити страх, діяти. Піти таємним ходом в палац, забрати в німців припаси, зброю, обмундирування і все те передати партизанам. Не фашисти стрілятимуть з тих автоматів, а наші, партизани…
— Ні, Володю, підемо далі, — твердо мовив Юрко до товариша, — ти правду говорив, що треба в фашистів позичити хоч трохи зброї. Не позичимо — стрілятимуть з неї в наших бійців. Давай пересилимо страх і будемо діяти!
— Давай пересилимо, — погодився Володя, — хоча легко сказати, а важко зробити! І все ж ми повинні виконати те, що задумали.
У квадратній кімнаті все лишилося без змін. У кутку лежали гвинтівки, шаблі, коробки з патронами. На столі стояв кулемет і насторожено зорив за хлопцями своїм ледь примітним в напівтемряві вічком. На підлозі звивалася довжелезна кулеметна стрічка.
Хлопці обережно наблизилися до чорної рурки. І як же здивувався Юрко, коли помітив, що вона надійно заткнута чималим клаптем вати. Це теж слід лейтенанта Вершини. Юрко витяг вату, прихилив вухо до рурки. У Зоряній кімнаті тиша. Ледве поскрипує незачинене заґратоване вікно.
Хлопці обережно піднялися по крутих чавунних східцях, що вели до Зоряної кімнати. Прислухалися. Над їх головами лежала важка, масивна ляда. Юрко підніс свічку до мідних блискіток, прошепотів:
— Буду відкривати.
— Відкривай, — ледь чутно відповів Володя, тримаючи напоготові пістолет. Безшумно відчинилася ляда, і в квадратному отворі замерехтіло синє місячне сяйво. Юрко висунув голову, уважно оглянув приміщення, прислухався швидко погасив свічку і сказав Володі:
— Давай сірники!
— Навіщо?
— Хай у мене будуть, щоб міг хутчій закрити цю ляду.
Володя віддав сірники Юрку, пориваючись хутчій зайти в Зоряну кімнату. Юрко трохи притримав товариша. Він сховав сірники в нагрудну кишеню, а свічку поклав на чавунні східці.
Щедре місячне сяйво залило приміщення, мідні блискітки іскрилися на стінах, стелі, і кімната нагадувала нічне зоряне небо.
Хлопці якийсь час стояли біля відкритої ляди, готові при появі фашистів зразу ж сховатися в глибокому підземеллі, і прислухалися, чи немає кого в приміщенні. Тихо. Тільки й чути, як крізь розбиту шибку заґратованого вікна шерехтить срібним листям розлогий, крислатий явір. Від спалахів ракет на переправі по стіні пробігають полохливі тіні. Володя напружено тримає в руці пістолет, готовий стріляти в фашиста, який осмілиться з'явитися в Зоряній кімнаті. Поволі вийшли в коридор, оглянули залу. Тут не було вартових, німці, очевидно, отаборилися в лівому крилі палацу, перетворивши його на тимчасову казарму. І зала, і коридор, і Зоряна кімната були захаращені ящиками, тюками, довгими паперовими мішками.
Хлопці повернулися в Зоряну кімнату. Володя поклав на підвіконня пістолет, запропонував:
— Ставай на східці, а я тобі подаватиму пакунки та ящики.
— Ні, — заперечив Юрко, — один я нічого не зумію зробити. Тут треба разом діяти. Надто важкі ці ящики, одному їх важко із місця зрушити.
Хлопці почали обережно носити ящики та пакунки в квадратне приміщення. Спершу вони перетягли туди п'ять ящиків з автоматами. Вони й справді виявилися дуже важкими, і їх довелося спускати плавом по чавунних східцях. Потім перенесли кілька ящиків з патронами. Їх склали в коридорі, бо в квадратній кімнаті вже не було місця. Прихопили хлопці кілька ящиків з гранатами. Після цього наносили в підземелля близько сотні важких, кованих сталевими шурупами чобіт, узяли десятків два тюків з есесівським обмундируванням. Набрали шоколаду, печива, вермішелі, згущеного молока, галет. Незабаром у підземеллі виник ще один чималий склад.
— Досить, — вирішив Юрко, — ми вже, здається, й так перебрали. Чого доброго, помітять фашисти — душу з людей витрясуть.
— Давай ще прихопимо трохи обмундирування, цукерок, вермішелі, консервів. — мовив Володя, — вони нам не завадять. І коли ще можна буде натрапити на такий багатий улов.
Хлопці перенесли кілька ящиків та пакунків з коридора палацу в підземелля. У Зоряній посутеніло. Місяць почав сідати за Прип'ять. Треба було кінчати роботу. Обережно зійшли на чавунні східці. Юрко засвітив свічку, натис на блискітки — і масивна ляда слухняно стала на своє місце. У підземеллі мимоволі зупинилися. На кам'яній підлозі під сірими стінами лежали їхні «трофеї». Оце пощастило! Про такі «трофеї» й мріяти не доводилося. Тепер можна озброїти, обмундирувати й нагодувати цілий загін. Володя взяв пакунок з печивом, дістав з ящика коробку м'ясних консервів, поклав у кишеню кілька плиток шоколаду й задоволено сказав:
— Давай, Юрко, підемо в ту кімнату, де стоять шафи з книгами, трохи підвечеряємо та відпочинемо.
Володя пройшов кілька кроків по коридору, несподівано зупинився, злякано вигукнув:
— Пістолет!
— Що пістолет? — стривожився Юрко.
— Я його в Зоряній поклав на підвіконня і забув. І оце тільки зараз згадав. Треба знову відкривати ляду.
— От гава-роззява, — докірливо кинув Юрко, — ти уявляєш, що могло б бути, якби той пістолет знайшли фашисти. Добре, що хоч згадав своєчасно…
Довелося знову повертатися в Зоряну кімнату. Володя підбіг до вікна, схопив пістолет, сунув його в кишеню. А в цей час на ґанку палацу почулося гупання чобіт, брязкіт замків.
Володя прожогом збіг на східці, схопив свічку, почав присвічувати Юркові і перелякано шепотів:
— Скоріш опускай ляду! Фашисти ідуть в склад! Мабуть, щось почули! Ледве на них не наскочили! От лихо!
Юрко швидко натис на мідні блискітки, ляда здригнулася і безшумно опустилася. Хлопці почали похапцем спускатися в квадратну кімнату, зупинилися, перевели подих.
У Зоряній почулося гупання чобіт, мабуть, у приміщення зайшло кілька фашистів. Вони голосно розмовляли, і кожне їхнє слово було виразно чути в підземеллі, ніби охоронці стояли поруч. Голоси німців долинали з чорної рурки, вмонтованої над столом в невеличкій ніші.
— Курт, — озвався один з тих нагорі, — ти розумієш, Курт, я стояв на посту біля дверей, і мені здалося, що в приміщенні хтось ходить. Я прислухався. Невдовзі скрипнув ящик. Далі були звуки, наче хтось переставляє ящики з місця на місце. Але я вирішив — здалося, бо хто може ходити серед ночі в цій кам'яній коробці? І все ж я став пильно прислуховуватися. І знову й знову почув шерхіт, ніби хтось ходив у цьому будинку. Тоді я й вирішив викликати начальника караула, доповів, що у склад проникли невідомі.
— І через те ви, гер Штубе, вирішили зчинити тривогу? — глузливо запитав той, кого шанобливо називали Куртом. — Хто ж міг, по-твоєму, ходити по цих кам'яних казематах, хто б міг непомітно проникнути крізь ці товсті цегляні стіни? Адже перед тим, як закривати склад, ми все оглянули й перевірили. Тут ніхто не міг би лишитися непоміченим. І як би він міг щось винести з цього приміщення? Тут, наскільки мені відомо, є лише один вихід. І саме там, ви, гер Штубе, стояли в цей час на варті.
— Ні, Курт, — наполягав вартовий, — я чітко чув, як тут щось шаруділо, піднімало ящики, переносило їх з місця на місце. У мене добрий слух, я два роки вчився в консерваторії.
— Тобі, Манфред, — незадоволено перебив Курт охоронця, — завжди щось здається. Ти під кожним кущем бачиш партизана, боїшся навіть своєї власної тіні. Тепер ти почув якесь шарудіння в цій старій кам'яній будові. Очевидно, тут вешталися духи й привиди, але навіщо їм переставляти важкі ящики з автоматами та гранатами? Чи, може, їм теж потрібна зброя, щоб охороняти цю кам'яну твердиню? Ти, Манфред, пив шнапс, як заступив на свій пост?
— Не пив я ніякого шнапсу, — ображено відповів охоронець, — після вечері ми з Петером випили дві пляшки пива. Але тут ні шнапс, ні пиво ні до чого! Якщо ви хочете знати, то я чув розмову…
— Де ти чув розмову?
— У складі! — відповів вартовий. — Я приклав вухо до дверей і почув розмову. У склад проникли не привиди, а росіяни. Я змушений був підняти тривогу.
— І що ж вони говорили, ті росіяни? — запитав фашист.
— Звідки я можу знати, про що вони говорили, коли мені незрозуміла їхня мова? І чув я лише окремі слова: «даняй» чи «термай».
— Не вигадуй, Манфред, — недбало озвався той німець, якого вартовий називав Куртом, — навіщо ти верзеш такі несусвітні дурниці? Ключі від складу в моїй кишені, я їх нікому не передавав. Як же невідомі чи, як ти їх називаєш, «росіяни», могли проникнути в замкнений склад? Це пиво виграє в твоїй мудрій і музикальній голові і розмовляє серед ночі в цьому похмурому приміщенні. Ти сам бачиш, що тут нікого немає! Не могли ж твої росіяни отак взяти і провалитися крізь землю.
Солдати ще трохи порозмовляли і пішли з Зоряної кімнати, а хлопці стояли в темноті, боячись поворухнутися. Потім, ще трохи перечекавши, Юрко запалив свічку, дбайливо заткнув ватою чорну рурку, і хлопці не змовляючись рушили в кімнату Червоної красуні, як подумки Юрко назвав округлу кам'яну залу, в якій знаходився портрет молодої вродливої дівчини.
— Засвітимо люстру? — запронував Вовка.
— Як хочеш, — відповів Юрко, сідаючи на широкий диван. — Зараз треба трохи перепочити.
— Засвічу люстру, повечеряємо і поспимо, бо на світанку в селі найбільше вештаються патрулі.
Володя став на стілець, засвітив лампу і тут же стрибнув на підлогу, задоволено оглядаючи враз звеселіле приміщення.
Потім хлопці пішли до своїх «трофеїв», принесли трохи припасів на вечерю. Володя, як добрий господар, пригощав Юрка шоколадом, цукерками, печивом, запропонував покуштувати згущеного молока. Коли він давав Юркові цукерку в лискучій барвистій обгортці, вона випорснула з рук і упала під диван. Вовка нагнувся, щоб дістати цукерку, і побачив під диваном шкіряний чемодан та пузату валізу з блискучими замками.
— Під диваном чемодан і валіза, — не підводячись сказав він. — Давай подивимося, що там сховано.
У величезному шкіряному чемодані лежав випрасуваний мундир з золотими еполетами. На зеленому френчі зблискували невеличкі хрести.
— Це Георгіївські хрести, — пояснив Володя, — найвища нагорода в царській армії. У мого діда було три таких хрести. Золоті. Їх здали в торгсін у голодні роки…
Під френчем лежала кобура з пістолетом, кортик, срібний портсигар. Володя розкрив його, і в кімнаті несподівано пролунали урочисті слова: «Боже, царя храни!»
Хлопці здивовано переглянулися. Таких чудес їм ще ніколи не доводилося бачити. Володя закрив портсигар, відкрив його — і знову в кімнаті прозвучали ці несподівані і незвичні слова.
Далі дістали валізу, струснули з неї пилюку. Колись такі валізи Юрко бачив на малюнку в старому дореволюційному журналі «Нива». У валізі лежали тугі пачки іноземних грошей. Юрко хотів прочитати написи на хрустких купюрах, але вони були зроблені невідомою йому мовою. Володя взяв срібний кортик, покрутив його в руках: