1. Кавунець Григорій Порфирович, колишній червоний партизан, активно діяв проти німецького війська в 1918 році, зарубав двох німецьких офіцерів під час бою на залізничному переїзді Сухиничі. Цей же бандит під час нападу на палац пана Хоткевича прострелив руку полковнику фон Корфу. Зараз Кавунець хворіє, проживає в родині старшого сина. Син служить в Червоній Армії. Дома лишилися його дружина і троє дітей.
2. Онищенко Віра Миколаївна, вчителька місцевої школи, активна комсомолка, залишена в підпіллі, підтримує зв'язок з партизанами. Знаю з надійних джерел, що до неї приходили вночі озброєні партизани. Вони майже годину пробули в будинку вчительки, а потім пішли в ліс. Учителька проживає з своїми батьками, колишніми активістами, має сестру та брата. Всі вороже настроєні проти «нового порядку».
3. Грищенко Сергій Миронович, колишній міліціонер, активіст, депутат районної Ради. Зараз хворіє, проживає в селі Відрадному. Займає будинок репресованого більшовиками Симона Маковія.
4. Семенчук Іван Гнатович, вчитель, жінка єврейка, мав семеро дітей. Без сумніву співчуває більшовикам.
5. Кравець Павло Свиридович, колишній голова колгоспу, активіст, має восьмеро дітей і дружину. Старший син Володимир комсомолець. Активіст. Допомогав лісовим бандитам обладнувати потаємні схованки.
6. Карпухно Оксен Григорович, працював бригадиром у колгоспі, співчував більшовикам. Є відомості, що він залишений у підпіллі.
7. Окраєць Володимир Петрович, активіст, перебуває в Червоній Армії. На моїх очах забив з кулемета двадцять німецьких солдатів. Представлений до нагороди. У селі проживає дружина і четверо дітей.
8. Максим Середа. Колгоспний коваль. Активіст. Червоний партизан. Воював проти німецького війська в 1918 році. Зараз на фронті. Кулеметник. На моїх очах Середа багнетом заколов німецького офіцера із залізним хрестом на шиї. Гранатою знищив кулемет з обслугою. Представлений до ордена. Коли я вночі переходив з перепусткою-листівкою на німецький бік, Середа прострілив мені плече. У селі лишилися його дружина і дев'ятеро дітей. Троє з них — комсомольці. Найстарший Федір часто буває в лісовому селі Грибарі. Підтримує зв'язок з партизанами.
Подаю перші відомості про сільських активістів, підпільників, прихованих ворогів «нового порядку». Буду й далі виявляти всіх, хто виступає проти окупаційних властей, повідомлятиму про їх діяльність поліцію та жандармерію.
На підтвердження своєї лояльності до німецьких властей додаю довідку, видану майором фон Крігом в житомирському таборі для військовополонених».
До аркуша тоненькою булавкою прикріплений папірець з машинописним текстом. Унизу кругла печатка з розпластаним чорним орлом. У документі значилося: «Під час перебування в житомирському таборі для військовополонених пан Семен Олефіренко, уродженець села Відрадне, виявив лояльне ставлення до окупаційних властей. При його активній допомозі знешкоджено групу комуністів у складі тридцяти п'яти осіб. Пан Семен Олефіренко зробив ряд інших важливих послуг німецькій армії. Заслуговує повної довіри. Має право на забезпечення пайком. Рекомендуємо пана Олефіренка в німецьку поліцію.
Довідка видана для пред'явлення в районну жандармерію.
29 липня 1941 р. Начальник житомирського табору для військовополонених майор фон Кріг».
Юрко уважно прочитав заяву, написану Олефіренком начальнику місцевої жандармерії Гофману, довідку, запам'ятав прізвища тих людей, які звинувачувалися у ворожому ставленні до «нового порядку» й повернув папери Славкові.
— Де ти взяв цю заяву?
— У батька в кишені. Він напився сьогодні зранку і сів писати донос в жандармерію. Зараз спить. А завтра, говорив матері, піде до Гофмана і виведе більшовицьких помічників на чисту воду.
Славко благально дивився на Юрка, чекав його поради. А що міг йому порадити Юрко? Страшною людиною виявився Семен Олефіренко. Але ж він Славків батько. І тут Славкові треба самому вирішувати, як він має повестися в цій справді-таки страхітливій ситуації.
— Узяв я батькову заяву, — розповідав Славко, — прочитав і зразу до тебе. Може, ти щось порадиш, бо одному й збожеволіти можна. Мати плаче, благає батька не занапащати людей, а він тільки зубами скрегоче, хоче відомстити за відібраний хутір, із шкіри пнеться, щоб вислужитися перед фашистами. Постріляють жандарми оцих людей, про яких батько написав у своїй заяві. Нікого не помилують. А там жінки, діти, старі люди!
— Треба щось придумати!..
— Скільки не думай, а все одно, нічого не вигадаєш, — безнадійно проказав Славко, — батька ніхто не переконає. У нього одне на думці — повісити, убити, відрубати голову!
— Може, давай так зробимо, — непевним голосом порадив Юрко, — перепишемо ці папери і залишимо їх у себе, а оте, що написав твій батько, віднеси додому й поклади на місце! Що буде, як він прочуняється, а паперів нема, зникли!
— Що з того, — засумнівався Славко, — як ми перепишемо той донос? Людей все одно постріляють.
— За ніч можна буде всіх попередити, хай люди тікають з села, рятуються…
— Так, мабуть, і треба зробити, — погодився Славко.
Юрко швидко переписав папери, принесені Славком, і той швидко пішов з ними назад додому.
А Юрко, вже не роздумуючи, кинувся до Оксани Василівни.
Фельдшерка прочитала, записала в блокнот прізвища людей, які значилися в заяві, сказала розгнівано:
— Яка підлість!.. Попередимо цих людей, виведемо в безпечне місце! Славку про мене нічого не говорив?
— Ні, Оксано Василівно.
— Правильно зробив, хоча він і чесний хлопець, але все може статися.
— А що мені Славку порадити?
— Що порадити? — перепитала фельдшерка, — скажи, хай він сам піде до вчителя і покаже копію заяви.
— Славко може й не захотіти… Він же повинен виступити проти свого батька, розповісти, що той зрадник і донощик. Страшно…
— Звісно, страшно, — погодилася Оксана Василівна, — але іншого виходу я не бачу. Краще, коли Славко сам попередить вчителя, не буде на тебе підозри. Бо може комусь проговоритися, своїй матері розповість чи ще комусь, як він ходив радитися з тобою. А тут усі, хто був у списку, — зникли! Хто їх встиг попередити?
— Славко не такий, але добре, я пораджу йому. Славко підслухав і переповів мені розмови його батька з начальником поліції Ситарчуком, Скрипалем, Консулом. У партизанському загоні діє зрадник Гуня.
Юрко розповів Оксані Василівні все, що почув від Славка. Фельдшерка була просто приголомшена почутим. Та, поборовши хвилинну розгубленість, почала заспокоювати Юрка:
— Скрипаль не переконаний, що лейтенанта до палацу вели ви з Володею. Він написав цілий список і назвав у ньому близько двадцяти хлопців. Серед них найбільше підозрює вас двох, бо ви друзі і твій батько працював завклубом, мав ключі від палацу.
— Страшно мені, Оксано Василівно, — признався Юрко.
— Усім страшно, — як про щось цілком зрозуміле сказала фельдшерка. — Тільки треба пересилювати свою непевність. Злякаєшся, затремтиш — одразу якихось дурниць наробиш. Тут треба інакше думати. Ми живемо на своїй землі. Навколо наш народ, наші люди. І не думай, Юрку, що про тебе не думають, не турбуються про твою безпеку!.. Май, Юрку, терпіння і витримку.
Під вечір до Берегових знову прийшов Славко.
— Поклав ті папери у кишеню. А то хотів їх знищити, але знав, що все те марна робота, батько новий донос напише. Що мені далі робити?..
— Поки що піди до вчителя, попередь його, покажи копію заяви, а він нехай інших попередить. Копію забери і порви.
Вийшли на вулицю. Славко спинився біля старої верби, сказав розпачливо:
— Уб'ють батька, і правильно, такого злочину не можна прощати… А я…
Юрко подивився Славкові в очі:
— Слухай, Славо, ти за батька не відповідаєш. Не посилав ти його вербуватися в німецьку розвідку. Тебе тоді ще й на світі не було. А зараз ти відповідаєш за свої вчинки. Ти міг попередити людей, яких хочуть звести з світу, — і не попередив. Ти будеш винен чи ні? Впаде і на тебе відповідальність?
— Звісно, впаде! Все розумію і страшно мені стає… Виходить, що я зраджую свого батька! Доношу на нього! Ти розумієш, як мені тяжко! Скажи чесно, ти міг би донести на свого батька? А він усе-таки ставиться до мене, як рідний…
Юрко намагається відшукати якісь потрібні слова, але не може їх знайти. Може, тому, що хвилюється, а може, взагалі нема таких слів на світі, щоб ними заспокоїти Славка, зарадити його нерозрадному горю. Не так просто все можна вирішити. Шкода Славкові свого батька, який вій не є, а все ж батько. І водночас він ворог, підлий і злісний ворог.
Юрко важко зітхає:
— Думай, Славо, тобі самому вирішувати, як повестися. Сьогодні перед тобою дві дороги. Якщо фашисти постріляють людей — лишиться тільки одна. Думай!.. Ти мене запитував, як би я повівся на твоєму місці… Мені неможливо уявити свого батька в такій ролі, але… в такій ситуації я рятував би невинних людей від ворогів.
Славко забрав у Юрка папір.
— Ти повертайся! Я піду до вчителя, Іван Гнатович все зрозуміє. І буду робити, як він скаже!..
Увечері до Берегових прийшла Оксана Василівна, оглянула Макарова, похвалила:
— Ще трошки — і переберетеся в надійніше місце. Рана затяглася…
Мати налила фельдшерці глек молока, Юрко поставив його в кошик і пішов її провести.
— Ну, як Славко? — запитала Оксана Василівна на вулиці.
— Поніс заяву до Івана Гнатовича.
— Молодець. Чесний він хлопець. Тепер доведеться виводити людей в ліс. Нелегко їм буде з малими дітьми в сирих та холодних землянках.
Юрко повернувся додому, коли вже почало сутеніти. Мати, помивши посуд, розставляла його рядками на миснику.
— Що це за папери з сургучевими печатками, — запитала вона раптом Юрка, — лежать на полиці? І чого це ти, сину, нічого не кажеш рідній матері, що хочеш стати Фольксдойчем?
— Тут бачиш яка справа, — зам'явся Юрко, — ти ж знаєш, що мій прадід виходець зі Львова. І зараз ніхто не зможе довести, якої він національності. А тут потрапили під руку старі пергаменти. І там значиться, що німець Франц Берг працював у пана Хоткевича механіком. Мій прадід теж там працював і знався на механіці. Німецьку мову я знаю досконало, можу легко зійти за німця.
— Це ти сам, Юрку, надумався, чи, може, тобі хтось сказав? І пергаменти підшукав… Що б там не було, а все одно ти повинен порадитися зі мною, попередити, сказати про свій задум.
— Усе збирався поговорити, — далі ніяковів перед матір'ю Юрко, — і все відкладав. Не дуже мені хочеться записуватися в ті фольксдойчі… Он показав пергаменти Лесі, сказав, що буду фольксдойчем, а вона й здороваться перестала. Тільки так складається, що доведеться все одно ставати німцем. Так треба!
— Кому ж це треба? — допитувалася мати.
— Порадили мені надійні люди, — ухилився від відповіді Юрко, — щоб я увійшов до фашистів у довіру, став їхнім «родичем».
— Знаю, хто тобі дав таку пораду, — стурбовано проказала мати, — не обійшлося без лейтенанта Вершини.
— Звідки ти знаєш? — не приховуючи свого здивування, запитав Юрко.
— А що мені, важко здогадатися? — пояснила мати. — Приходив він до нас уночі, дякував, що я виховала гарного сина, хвалив тебе за витримку і хоробрість. Тепер з'явилися ці пергаменти… — Мати поправила гніт у невеличкій лампі, зажурилася: — Боюся, щоб не перехвалив тебе Вершина. Важку ношу доручив він тобі нести. Тут і дорослому можна спіткнутися… Чи зумієш вистояти? Піде слава по селу, що ми стали фольксдойчами, зневажатимуть на кожному кроці. А тут з іншого боку непереливки… Скрипаль підозрює, що ти знаєшся з Вершиною.
— Так він багатьох підозрює, а точно нічого не знає. Ти не хвилюйся.
— Хто тобі про це говорив?
— Надійні люди.
Мати докірливо покивала головою:
— Конспіратор… Звісно, є таємниці, і ти мусиш їх берегти, нікому не розголошувати. Але прошу тебе, нічого не роби без тих, хто більше тебе розуміється в житті. А коли можна, то прошу тебе, радься зі мною. Повір мені, сину що з рідною матір'ю ти можеш бути щирим до кінця.
Розділ чотирнадцятий
ЛІНІЯ ОБОРОНИ
Як не хотілося Юрку спати, але він все одно на світанку чи серед ночі підхоплювався з ліжка, виходив на подвір'я, дивився на далеке небо і прислухався. Небо в тій стороні, де Київ, рожеве, місцями там ніби вогняні озера. Звідти долинає ледь чутне, приглушене погупування і гул. Особливо добре чути віддалену гарматну стрілянину на світанку, на березі Прип'яті, над її сонним плесом. Стоїть Київ! Квапляться фашисти, брешучи, що вже захопили місто і готуються до параду на Хрещатику. Гітлер призначив його ще 15 липня, давно вже минув той термін, фашисти ніяк не могли виконати наказ свого фюрера.
У Вовки ночувала біженка, вона кілька днів, як з-під Києва. Її будиночок фашисти спалили, тепер вона йде до матері, щоб там пережити тяжкий час. Жінка розповідала, що фашистська армія дійшла до передмістя Києва і далі ні кроку. Другий місяць тривають тяжкі бої. Неподалік Голосієвого виникло величезне кладовище, на якому вже поховано понад сорок тисяч окупантів. Правду казала жінка, там героїчно тримаються оборонці Києва, а сюди щодня прибувають пароплави з пораненими фашистськими солдатами…
Щоранку Юрко заходить до Макарова. Вижив підполковник. І тепер тільки й думає, як би скоріше вирушити до своїх. Він піднімався з ліжка, підходив до вікна, довго дивився за Прип'ять. А Юрко йому переказує сільські новини. Що Київ тримається і звідти долинає грім бою. А ось приніс листівку із зведенням Радянського Інформбюро. Скинули її вночі наші літаки. Підполковник завжди радо зустрічає Юрка, називає його своїм рятівником, обіцяє після війни обов'язково повезти його до себе в гості, в Москву. Макаров корінний москвич, там народився, виріс, працював на заводі, а потім пішов добровольцем в Червону Армію. Під час громадянської війни був у бригаді Котовського. Коли скинули в море барона Врангеля, нагороджений орденом Червоного Прапора. Перед війною Макаров закінчив військову академію, служив в інженерних військах. Тому й призначили його начальником переправи. Дуже важлива була ця переправа, багато нашого війська перейшло по ній на лівий берег Прип'яті.
Не витримав Юрко, похвалився підполковникові, як вони з Вовкою проникли до ворожого складу, винесли з нього зброю, боєприпаси, обмундирування, продовольство. Щоправда, таємниці підземелля Юрко не розкривав. Хай уже колись, як прийдуть наші, можна буде показати Макарову підземні світлиці, заставлені всіляким скарбом.
Підполковник мовчки вислухав Юрка, незадоволено поморщився:
— Не варто, Юрку, йти на такий необдуманий риск.
Юрко ошелешено подивився на Макарова, заперечив:
— Як це не варто, Олександре Івановичу? — у голосі хлопця виразно прозвучала образа. — Ми роздобули майже п'ятдесят автоматів і незабаром передамо їх партизанам. І гранати, і патрони знадобляться. І все інше не буде зайве.
Підполковник слухав Юрка, схвально покивував головою.
— І все ж не варто йти на такі відчайдушні операції,— застеріг він, — без старших, без їхньої згоди і допомоги. Вас же могли схопити. І тут на порятунок нема ніякої надії. Загинули б і ваші родини…
Не на таку розмову сподівався Юрко. Він був певен, що Макаров похвалить їх, міцно потисне руку, захоплюватиметься їхньою хоробрістю. Він же навпаки, невдоволений, говорить про ризикованість їхньої вилазки…
— Недосвідчені ви ще, необачні,— з батьківською добротою казав Макаров. — Є у вас молодіжний запал, бажання боротися з ворогом. Це добре. Тільки цього мало, щоб помірятися силою з вишколеними фашистами. Треба радитися з дорослими. Якщо задумаєте щось зробити, звертайтеся до Оксани Василівни. Вона вам завжди дасть слушну пораду, допоможе.
Юрко також розповів підполковникові про те, що підпільники ходять по місцях, де пролягала лінія оборони, збирають і приховують залишену там зброю.
— Це корисна справа, — схвалив їхні дії Макаров. — Зброя партизанам дуже потрібна. Тільки й тут, — застеріг він, — треба діяти обережно, продумано. Не можна йти на лінію оборони у бік Льольчиного озера.