— Літаки налетіли, — пояснив Гончар, — і всі водії загинули. Ми їх поховали, коли були позавчора в урочищі з Андрієм. Я, перш ніж вести вас сюди, познімав міни на стежках і просіках. Зараз треба перенести боєприпаси в безпечніше місце. Тут є залишені бліндажі, у них і складемо зброю.
Іван підвів товаришів до яру. У крутому схилі збудовано просторий штабний бліндаж. Над ним у три настили лежали товсті соснові балки. На них насипано товстий шар землі. Бліндаж прикривали вузькі дощані двері, пофарбовані зелено-бурими смугами. Всередині стояв стіл, збитий з свіжих соснових дощок. Від них і досі пахло живицею. Над столом висіла велика опукла лампа із зеленим абажуром. У лампі було ще чимало гасу. Довколо стола рівним колом вишикувалися білі березові кругляки. На столі лежали газети, журнали, папери, шкіряна польова сумка.
— Тут і сховаємо все, що знайдемо на машинах, — розпорядився Гончар.
Хлопці почали розвантажувати «зіси». На першій машині виявились ящики з гранатами. Крізь прощелини виднілися металеві ручки, пофарбовані в яскраво-зелений колір. Далі лежали коробки з патронами, дбайливо запаковані ручні кулемети. Іван заніс один кулемет у бліндаж, розрізав упаковку, швидко зібрав його, поставив на ніжки, вигукнув захоплено:
— Хай тепер спробують поліцаї поткнутися в ліс, одне шмаття з них полетить! А на машині десять кулеметів!
Друга машина була заповнена протитанковими мінами, третя — навантажена медикаментами та обмундируванням. Хлопці переносили ящики в бліндаж, складали їх попід стінами, обшитими білими сосновими дошками. Міни Гончар наказав скласти в кутку, ближче до дверей.
Години через дві бліндаж геть заставили ящиками. На них поклали пакунки з обмундируванням. Медикаменти розмістили на столі і прикрили їх брезентом.
У схилі цього яру Максим Коломієць натрапив на ще один бліндаж і кілька землянок.
У бліндажі стояли густі сутінки, пахло сирістю та цвіллю. Іван освітив приміщення ліхтариком. У кутку стояла піч — залізна бочка з прорізаними дверцятами. Біля неї рівними рядками лежали невеличкі соснові цурпалки. На стінах висіли плакати, виднілася велика барвиста карта, обтикана червоними невеличкими прапорцями. Тут, як і в попередньому бліндажі, стояв стіл, збитий із соснових дощок. Навколо стола біліли широкі лави.
— У цьому бліндажі,— пояснив Гончар, — був клуб саперного батальону. Зачекайте хвилину. Я вам щось покажу!
Іван підійшов до карти з червоними прапорцями, відігнув її край, і за нею відкрилась глибока ніша. У ній лежали книжки, видовжений ящик, невеличкий чемоданчик. Гончар поклав ящик на стіл, стер з нього пилюку:
— Патефон, а в отому чемоданчику — платівки. Зараз послухаємо музику, пісні!
Гончар розкрив патефон, завів його, дістав з чемоданчика платівку, поставив її на круг, і в бліндажі залунала знайома пісня про тачанку. Вона ніби хлюпнула на всіх цілющою водою. Разом з піснею приходила упевненість в свої сили, віра в перемогу над ворогом.
— Нехай тут, у цьому бліндажі,— запропонував Ігор Шульженко, — буде наш штаб. Наносимо сюди сіна, прилаштуємо нари, запасемо харчів. Усе може бути! Натрапить на наш слід поліція, загрожуватиме нам арешт. Куди подітися? Куди сховатися? Рушай у штаб. Поліцаї сюди не поткнуться — навколо міни. Просіку, що веде до пристані — замінувати!
— Так і зробимо, — згодився Гончар. — Нам без штабу ніяк не можна. Зараз перенесемо сюди лампу з великого бліндажа, дубові кругляки, ящик гранат, десяток гвинтівок, кілька коробок з патронами, кулемет. Нам теж зброя пригодиться. І трохи мін — протипіхотних і протитанкових. Просіка справді лишилася незамінованою. По ній відходило наше військо. Завтра я там поставлю десятків два «гостинців». Мін у нас вистачить.
Швидко перенесли все, що було потрібне, в штабний бліндаж, а вхід до великого завалили піском, накидали на нього хмизу. На всяк випадок замаскували. Поткнеться сюди поліція, зуміє перейти через мінне поле, та не зразу зможе виявити сховані боєприпаси.
Андрій Ремез приладнав до перекриття лампу, засвітив її, поправив гніт. Бліндаж залило світло. Володя затопив пічку, кинув у неї сухі соснові цурпалки. У бліндажі потепліло, по ньому пішов приємний жилий дух.
— Славний бліндажик, — задоволено потер руки Гончар. — Тут можна листівки друкувати, поставимо радіоприймач і слухатимемо Москву. Є в нас зброя, є й боєприпаси.
Іван сів за стіл і поруч себе приладнав ручний кулемет з великою металевою тарілкою. Він ніжно провів рукою по металевому кругу і несподівано запропонував:
— Давайте проведемо бойову операцію. Чого нам даремно марнувати час? Є кулемет, гранати, гвинтівки! — Гончар підхопився з місця, схвильовано пройшов по бліндажу. — У мене й план є операції. Влаштуємо засаду на схилах Заячої гори. Під нею проходить дорога. По ній фашисти рухаються до переправи. Від гори до села п'ять кілометрів. І фашисти не будуть сікатися до жителів нашого села. Закидаємо німців гранатами, піддамо жару з кулемета і гвинтівок — і відійдемо за мінне поле. Я там знаю безпечні проходи. Уб'ємо з десяток фашистів — і то допомога Червоній Армії. Це буде паша відповідь отому фашисту, який назвав нас рабами!
Хлопці промовчали, не озивалися й дівчата. Надто вже несподіваною виявилася для них пропозиція Гончара.
— Злякалися? — насмішкувато запитав Іван.
— Треба подумати, — непевним голосом протяг Андрій Ремез. — Обстріляємо фашистів, кинемо в них по гранаті, а вони село спалять і нас, як тих курчат, переб'ють. Он спалили недавно Лебедівку і людей порішили. Піде й наше село за димом.
— Не піде! — заперечив Іван. — Заяча гора далеко від Жовтневого. Тут можна доброго чосу дати фашистам і зразу відійти в ліс. Давайте влаштуємо засаду в наступний четвер. Помстимося за нашу вчительку Ніну Павлівну, за родину лісника, за постріляних дівчат, за замучених поранених бійців. Чи й справді послухаємо коменданта Штарка, будемо поводитися, як німі й покірні раби? Хто боїться, хай лишається дома. У бій підуть добровольці. Якщо ніхто не схоче, я сам обстріляю фашистів з кулемета.
— Я прийду, Іване, — першою озвалася Надя Цимбал. — Тільки треба все продумати, зважити!
— Якщо вже йти в засаду, — піднявся з-за столу Андрій Ремез, — то підемо всі. Кожен з нас дав присягу на вірність. От і повинні її виконувати. Чого нам чекати? Хіба ж не гинуть наші батьки на фронті? Дамо бій фашистам!
— Дамо! — загукали присутні.
— Тоді так зробимо, — озвався Гончар, — у середу, як стемніє, знову всім зібратися біля Княжого дуба. Звідти прийдемо в цей бліндаж, візьмемо зброю і вирушимо вночі на схили Заячої гори. А зараз — додому! Про наступну операцію мовчати.
Коли хлопці підходили до села, Гончар запитав Юрка:
— Ти розмовляв з Олефіренком? Дізнався, чого він відмовився прийняти присягу?
Юрко розповів про Славкове горе:
— Не зміг він про все розповісти…
— І справді, страшно, — погодився Іван. — Батько — поліцай і зрадник!
Юрко прийшов додому, сів вечеряти, а перед очима стояли круті схили Заячої гори, широка ґрунтова дорога, а на ній ворожий обоз, колони автомашин. Боязко Юрку йти і засаду, але й не піти не можна — він же дав клятву до кінця боротися з окупантами. Треба пересилити свій страх. Незабаром вони зберуться на схилах Заячої гори і дадуть бій фашистам.
Розділ п'ятнадцятий
ПІДПОЛКОВНИК МАКАРОВ
Уже під вечір до Берегових прибіг захеканий Щупак. Староста зайшов у хату, гукнув із порога матері:
— Став, Маріє, могорич, бо приніс документи вашій біженці. Тут такі документи, що тільки пальчики оближеш. Все честь-честю. Клич біженку! Мушу розказати, як вона тепер повинна поводитися. Хай і дівонька прийде, послухає. Смаленим дуже запахло. І не запахло, а засмерділо.
Мати запросила Щупака до столу, поставила на стіл пляшку горілки, настояної на червоному перці, внесла з льоху огірків, дістала з печі смаженої риби, подякувала:
— Спасибі вам, Юхиме Мартиновичу, за вашу добрість і за ласку! Добра ви людина! І подумати страшно, що б ми робили, якби не ви…
Староста зняв смушеву шапку, перехрестився, важко сів за стіл, простягнувши довгі ноги в жирно наваксоване чоботях-витяжках.
— Мусив до вас бігти проти ночі,— забідкався він, — бо починає котити на вас бочку Олефіренко. Завтра задумав прийти перевіряти документи біженців. Тепер він велике цабе! Заступник начальника поліції Ситарчука. І на вас, кажу, гнівом дише, зубами клацає, як той вовкулака.
— Чого це він так розходився? — сполошено запитала мати.
— Про лосиху не може забути. — Староста налив чарку горілки, підняв її, подивився на світло, сказав: — Будьмо здорові! — Випив, узяв з миски окраєць сала, закусив. — Кажу, про лосиху пам'ятає! Довів його колись твій Василь то суду за браконьєрство, а Олефіренко й запам'ятав, а зараз хоче на вас свій гнів вилити. І чого твій чоловік сунув свого носа в чужі справи? Старайся не старайся, а воно однак все прахом піде! Живи одним днем, думай про себе нікому не клади пальця в рота. Покладеш — відхалекають.
— Таким уже народився Василь, — скрушно похитала головою мати, — більше про громаду думав, ніж про себе. І Олефіренка, ризикуючи життям, з-під криги витягнув.
— На свою голову! — плямкнув масними губами Щупак. — Клич, Маріє, своїх біженців.
Мати покликала Галину Іванівну та Лесю, запросила до столу, сказала вдячно:
— Приніс вам Юхим Мартинович документи, тепер можна спокійно жити-поживати, бо без них усім нам погибель!
— За це діло годиться випити, — перебив матір Щупак, — змочити, щоб документи не загубилися! Староста налив усім чарки, озвався недбало:
— Будьмо, — і швидко перехилив горілку.
Щупак вибрав з миски найбільшу рибину, поклав її на свою тарілку, покуштував, похвалив:
— Смачна рибка!
Розстебнув синю засмальцьовану чумарку, дістав з кишені потертий паспорт, розгорнув його, поклав на стіл, зупинив погляд па Галині Іванівні.
— Тепер ви, добродійко, — значуще почав він, — повинні на все життя запам'ятати, що ніяка ви не Вострикова, не Кострикова, а Павлюк Галина Денисівна. Ваш чоловік Павлюк Никифор Петрович зараз перебуває на засланні, будує Біломорський канал, хай йому там легко гикнеться.
Староста перегорнув листочки паспорта, знайшов сіруватий папірець, показав на нього прокуреною пучкою:
— Отут написано, чого він там опинився. І вам, добродійко, — повчав староста Галину Іванівну, — треба знати, чого, по якій причині ваш чоловік залетів на Соловки. Забрали його більшовики, судили, бо він служив сотником у отамана Петлюри. І служив він у славному полуботківськом полку. До війни ви жили у місті Проскурові, на вулиці 3еленій, в будинку з червоними віконницями. У будинок влучила бомба, довелось вам переїздити до сестри в Харків. У дорозі захворіли і змушені були залишитися в селі. Далі їхати нікуди, бо в Харкові більшовики. Як візьме німець Харків, — продовжував повчати Щупак, — то ви й поїдете собі далі. І бережіть довідку, вона зараз вам дуже знадобиться. Видана вона Проскурівським НКВС 10 серпня 1937 року дружині колишнього сотника Никифора Павлюка.
— Спасибі вам, Юхиме Мартиновичу, золоте серце маєте, — мати підсунула до Щупака сулійку з горілкою, смажену рибу, припросила: — Випийте ще чарку та закусіть!
— Правду кажеш, Маріє,— зареготав староста. — Золоте маю серце! Мабуть, тому я все життя і пнуся до золота як той соняшник до сонця. Люблю золото! І моє золоте серце — до нього завжди прагне.
Від випитої горілки Щупак почервонів, став ще балакучішим.
— Нате вам, добродійко, паспорт, — подав він документи Галині Іванівні,— і довідку. І вивчіть свій родовід. Хай і ваша дочка вивчить, — кивнув він на Лесю, — бо тут ніяких похибок бути не може. Досить вам десь спіткнутися, бовкнути зайве — всім буде гаплик! Зразу опинитеся в гестапо. А там розмова коротка, садять у машину і везуть в протитанковий рів! І її з дітьми потягнете, — показав пучкою на матір, — а в неї свої діти! І їй жити хочеться, бо кому треба передчасно лізти в могилу? А тут кого тільки можна «запрошують» переселятися на той світ. Отут і думайте, добрі люди!
Староста знову налив чарку горілки, випив, задоволено покрутив рудою головою:
— Добра, клята горілка! Як вип'єш — до самих п'ят стрельне! І памороки забиває. Після чарки й думається легше, не так жижки від страху тремтять. А зараз добре треба мізкувати, вигинатися на всі боки, щоб, бува, хвоста не прищемило або й голову не прихопило.
Щупак дістав з кишені картату хустку, витер нею спітніле обличчя:
— Тепер недовго й голову потеряти, дуже німець укаселився в наше село, вчепився, як воша в кожуха.
У хаті мовчали, уважно слухали старосту.
— Недавно прийшло розпорядження з гебіту, — похвалився він, — наше село оголошується місцевістю посиленого режиму.
Захмелілий староста надав своєму обличчю поважного виразу, підняв над головою вказівний палець, повторив:
— Місцевість посиленого режиму! А що воно означає? Є наказ зразу брати на облік усіх комуністів, комсомольців, активістів, співчуваючих Радянській владі, всіх немісцевих жителів і їх родини. Є ще наказ зразу розстрілювати євреїв. Нищити без суда та слідства. Євреїв оголошено нижчою расою, ворогами великої Німеччини.
Староста вперся поглядом своїх посоловілих очей в Галину Іванівну:
— Чого я про це згадав? Хоча ви й маєте, добродійко, добрі документи, а все одно — небезпека. Краще вам, поки можливість, зібрати ваші манатки і помандрувати в інше село, пошукати нового пристанища. Поки, звісно, не горить, бо зараз ще тільки димок пробивається, дає про себе знати. А завтра буде пізно. Що буде, як німець почне шерстити всіх підозрілих? Можуть і вас у концтабір з дітьми на перевірку запроторити.
— Ну куди вони підуть, Юхиме Мартиновичу? — втрутилася мати. — Ви вже стільки нам добра зробили, то не виганяйте наших біженців із села. Хай собі живуть. Хату нам не пересидять, а куди їм іти проти зими, де шукати притулку? Нема ж у них ні рідного, ні близького — біженці!
— Легко тобі, Маріє, казати, — незадоволено озвався Щупак, — а як мені бути? Думаєш, я не ходжу під богом? Дізнається німець про ваших біженців, зразу раба божого Щупака на цугундер! А воно мені треба?
— Підсобіть нам, Юхиме Мартиновичу, — попросила мати, — а ми вже вам за все віддячимо, у боргу не залишимося.
— Так то воно так, — зітхнув Щупак, — а тільки з біженцями діло дуже серйозне.
Староста поклав собі на тарілку риби, знизав плечима:
— Хоч убий мене, Маріє, ніяк я не можу збагнути твою натуру. Чого ти так розпинаєшся за своїх біженців? Отакий перстень віддала! Мені аж мулько буває на душі. Ми свої люди, а перстень поцупив, не втримався — самі руки до нього прилипли.
— Що той перстень, — байдуже махнула рукою мати. — Каблучка — діло наживне.
— Звісно, наживне, — погодився Щупак, — тільки яка тобі вигода від твоїх біженців? Перстень ти віддала, а що матимеш взамін? Дірочку від бублика? Чи, може, ти ведеш якусь таємну комерцію? — Староста вже вкотре знизав плечима: — Чи, може, оця жіночка, — уп'явся він поглядом в Галину Іванівну, — дружина якогось великого начальника? І ти вирішила її порятувати? Так даремно сподіваєшся! Нема вороття більшовикам! То навіщо ти тримаєш цих людей?
— Я ж вам уже казала, Мартине Юхимовичу, — пояснила мати, — звикла до них. І жаль мені їх пускати напризволяще…