— А ліхтар де візьмемо? — заперечив Юрко. — Очима в підземеллі світити не будеш!
— Прихопив я ліхтарик, — Володя дістав з кишені блискучий ліхтарик з круглою випуклою лінзою, — карбідний! Світить, як той прожектор. Виміняв за ятір у Павла Семеняки.
Хлопці поволі наближалися до воріт, що вели на подвір'я палацу. За останні дні тут відбулося багато всіляких змін. Важкі чавунні ворота були наглухо зачинені. Біля них з'явилася простора гостроверха смугаста будка з невеличким віконцем. Біля неї стовбичив есесівець з автоматом. Він підозріло оглянув хлопців, потім дістав сигарету, запалив її і розмірено закрокував перед воротами. Перед ворітьми височів чималий щит, на якому великими літерами було написано оголошення німецькою та українською мовами. «Увага! — повідомляв напис. — Вхід на територію парку та на подвір'я палацу суворо забороняється! Кожен, хто пройде на територію, відмежовану колючим дротом, вважатиметься бандитом і буде розстріляний на місці! У приміщенні палацу розмістилась інфекційна лікарня для хворих офіцерів вермахту».
Володя уважно прочитав оголошення, запитав:
— Про який колючий дріт там написано?
I тільки зараз хлопці помітили, що над високим кам'яним муром піднялося кілька рядів колючого дроту. І тепер палац нагадував мовчазну, страхітливу в'язницю.
— Брешуть фашисти, — засумнівався Володя, — нема тут ніякої інфекційної лікарні.
— Чому так вважаєш?
— А навіщо вони наперли в палац стільки зброї,— притишено відповів Володя, — ти ж сам бачив, скільки там автоматів, гранат, патронів. Пішли краще в підземелля, а там буде видно!
Хлопці хотіли завернути на Матяшівку, та в цей час побачили в кінці вулиці великий гурт людей. Він повільно наближався до палацу. Фашисти гнали колону полонених. Вулицею йшли поранені, знесилені червоноармійці. Закривавлені, засохлі бинти поприкипали до зранених тіл. Обличчя худі, виснажені. Полонені ледве переставляли ноги, підтримували один одного, щоб не впасти. Колона поволі наближалася до воріт палацу. Юрко напружено приглядався до кожного червоноармійця, з жахом думаючи, що побачить серед них свого батька. Нема нічого страшнішого, як фашистський полон! Особливо важко пораненим. Не може йти людина — вбивають на місці. За колоною бігли діти, жінки, підлітки, кидали полоненим шматки хліба, качани сирої кукурудзи, варену картоплю. Німці відганяли всіх, хто наближався до полонених, били прикладами. Рудий, весь ніби жаром обсипаний німець підняв автомат і пройшовся довгою чергою над головами зляканих жінок. А вони трошки відстали, а тоді знову бігли, простягали шматки хліба, приглядалися до полонених, шукали серед них своїх чоловіків, синів, братів. Стара Соломониха, в якої на фронті було п'ятеро внуків, вийшла на вулицю з глечиком сметани, простягла його полоненим, припрошувала:
— Беріть, рідненькі мої, беріть, діточки, сметану! Випийте, щоб у вас сили прибавилося!
До бабусі підбіг здоровенний фашист, вихопив з її рук глечик, понюхав, перехилив і швидко випив сметану.
— Карош сметана! — вигукнув задоволено. І тут він розмахнувся глечиком і з реготом вдарив ним пораненого в голову червоноармійця.
Бабуся стояла ні жива ні мертва, мовчки дивилася вслід колоні.
Один полонений спіткнувся і впав, намагався звестися на ноги, та не міг. До нього на виручку кинувся високий червоноармієць. Почав піднімати і теж упав на землю. До них підійшов есесівець, підняв автомат і випустив чергу в полонених. Ті залишились лежати на дорозі, а фашист догнав колону, люто закричав:
— Шнель! Шнель!
Люди стояли як занімілі, потім зрушили з місця, кинулися до побитих. Під ними поволі розпливались по землі червоні калюжки крові…
Пролунала команда — колона зупинилася. Есесівець нарукавною пов'язкою, на якій чорніла кривуляста свастика, наказав вишикувати полонених в одну шеренгу. Він підходив до кожного з них, уважно оглядав червоноармійців і багатьом наказував виходити на узбіччя й ставати під мур. Нарешті полонених поділили на дві групи. Одна стояла під муром, друга лишилася на дорозі. Поволі розчинилися чавунні ворота. Знову пролунала команда, і есесівці почали заганяти полонених, тих, що стояли під муром, На подвір'я палацу.
Жінки підбігли до тих, що лишилися на вулиці, похапцем віддавали їжу. Конвоїри байдуже спостерігали за жінками та дітьми, не відганяли їх.
Та ось довготелесий есесівець знову дав команду і знесилених полонених погнали за село. На дорогу впало кілька поранених полонених. До них підходили есесівці, пристрілювали і спокійно йшли далі.
Колона наблизилася до хлопців, порівнялася. На землю знову упав поранений червоноармієць. До нього поволі наближався рудий есесівець в гостроверхій пілотці.
Не тямлячись, Володя зірвався з місця, підбіг до лежачого полоненого, обхопив його за шию, закричав:
— Не вбивайте! Це мій тато!
Німець наблизився до Володі, ударив чоботом, відкинув його від пораненого і підняв автомат.
— Гер офіцер, — звернувся до есесівця Юрко, — не вбивайте тата мого товариша! Він шанує німців і їхній порядок. Запевняю вас!..
Солдат здивовано глипнув на Юрка:
— Ти хто? Звідки знаєш німецьку мову?
— Я місцевий німець, — пояснив Юрко, — мій прадід приїхав з Пруссії, будував цей палац і залишився на Україні.
Солдат посміхнувся до Юрка і сказав:
— Хай той йолоп, — німець кивнув на Володю, який ледве зводився на ноги, — забирає свого батька і котиться подалі! Всім полоненим зараз буде капут! Вони каліки! Наказано всіх розстріляти!
Жінки звели полоненого на ноги, підхопили під руки, завели у двір до Соломонихи.
Хлопці поволі, як сліпі, побрели вулицею. Юрко співчутливо запитав Володю:
— Дуже тебе фашист ударив?
— Дух перехопило і в очах потемніло. Хочу стати на ноги і не можу! Земля ходором ходить. Чобіт у фашиста важкий, кований, таким і вбити можна. А що ти йому казав?
— Підтвердив, що то твій тато, що ти шануєш німців і їхні порядки…
— Щоб вони і їхні порядки, — вибухнув нестримним гнівом Володя, — горіли пекельним полум'ям! Бандити вони, справжні кати! І порядки їхні — катівські!
На глинищах в цей час стрекотіли безладні автоматні черги. Володя спинився, застиг:
— Стріляють!..
— Поранених розстрілюють, — ледь чутно прошепотів Юрко, — есесівець сказав, що вони каліки і їх всіх…
Юрко далі не міг говорити, він опустив очі, ніби відчував себе в чомусь винним.
Фашисти, вважай, на його очах постріляли поранених червоноармійців, а він ще й базікав з есесівцем, видавав себе за фольксдойча… Гидко, ганебно!
Володя, ніби почув Юркові думки, сказав як поклявся:
— За все помстимося фашистам! І на коліна не станемо! Ніколи!…
Прийшовши додому, Юрко зразу навідався до підполковника.
— Операцію відмінили. Спасибі вам, Олександре Івановичу- Це вже ви порятували нас, а може, й село від розправи.
— Добре те, що добре кінчається! — зауважив Макаров, — Надалі думайте, нічого не робіть поспіхом. Від помилок ніхто не застрахований. І все ж треба уникати непоправних дурниць.
Підполковник уважно поглянув на Юрка, на його поблідле, вимучене обличчя, запитав стривожено:
— Знову щось трапилося?
Хлопець з дрижанням у голосі переповів про розправу над пораненими червоноармійцями, а під кінець, стиснувши зуби він схлипнув.
Макаров мовчки вислухав Юрка, і його блакитні очі пройнялися глибоким сумом, обличчя ніби закам'яніло.
— З фашистами може бути лише одна розмова, — нещадна відплата за нечувані злочинства!.. Пора мені в партизани!..
— Візьміть і мене, Олександре Івановичу!.. — благально промовив Юрко. — Я не можу всього бачити, я хочу стріляти в них, карати за вбивства…
Підполковник заперечливо похитав головою:
— Ні, Юрку, ти ще залишишся дома. Не мені тут вирішувати твою долю. Почекай ще, потерпи. Я тебе, Юро, люблю, як сина, скрізь тебе підтримаю. Але кожен з нас повинен діяти не так, як йому хочеться, а як вимагають інтереси справи. Я — військова людина, моє місце там, серед бійців! А в тебе, Юро, інше завдання, як я розумію, мусиш лишатися в селі, допомагатимеш підпільникам, партизанській розвідці. І ти до кінця мусиш виконати свій обов'язок. Ти бачив, як билися бійці на переправі?
— Бачив!
— Вони стояли на смерть!.. Любов до своєї землі, до свого народу давала їм сили. Ось і ти приволік мене непритомного. Доглянули, не злякалися, що вас можуть через мене розстріляти. А скільки в нас таких безстрашних і мужніх людей! Он Оксана Василівна, ти думаєш, вона одного мене на ноги поставила?.. Скоро я піду від вас. А ти документи загиблих танкістів поклади в пляшку, заткни пробкою і закопай. А коли повернуться наші, передаси. Пам'ятай, що це дуже цінні документи. Місце, де їх закопаєш покажи Оксані Василівні, хай і вона про них знає, і Гонча! Треба зробити все, щоб той лист потрапив до свого адресата…
Наступного дня, пізно ввечері, годин через дві після того, як біля поліції тричі голосно бемкнула сталева рейка проголошуючи настання комендантської години, прийшла Оксана Василівна. Вона оглянула, обслухала Макарова.
— З другим вас народженням, товаришу підполковник, сьогодні виписую вас в діючу армію!
До хати зайшла Галина Іванівна, за нею несміливо переступила поріг Леся. Усі гуртом вечеряли.
— Спасибі вам, дорогі мої рятівники, за все! — зворушено мовив Макаров. — Я ніколи не забуду вашого добра, ласки, саможертовності! А тепер дозвольте попрощатися з вами, як з рідними!..
Олександр Іванович усіх по черзі обняв, поцілував, а тоді ще вклонився від порога і пішов з Оксаною Василівною.
Розділ шістнадцятий
НЕСПОДІВАНА РОЗМОВА
Уранці, зразу по комендантській годині, до Берегових прийшла тітка Варка, посильна із старостату, привіталася і тут же стривожено сказала:
— Тільки що подзвонили з комендатури, викликає вас, Маріє Федорівно, комендант Штарк. Наказано вам бути разом з паном старостою на прийомі в коменданта рівно о дванадцятій годині.
Мати розставляла на столі тарілки для сніданку, і вони зрадливо затремтіли в її руках, хоча вона й намагалася не показувати свій неспокій. Посильна все ще стояла біля порогу, ніяково переступала з ноги на ногу. Ви вже вибачайте, — збентежено мовила вона, — що довелося прийти до вас з такою звісткою, але що поробиш. Мусиш! Комендант не страшно, — заспокоювала матір тітка Варка а не доведи господи потрапити в жандармерію! Звідти вже нікому нема повороту!
— Чого ж ви стоїте в порозі, Варваро Іванівно, — спохватилася мати, — проходьте, сідайте! І вибачайте, бо оторопіла від новини!
Тітка Варка підійшла до столу, сіла на лаву, озвалась розгнівано:
— Чортова в мене робота! Гасаєш по селу, як навіжена, викликаєш людей в поліцію, старостат, комендатуру! А люди на мене гніваються! Ніби я в чомусь винна!
Тітка Варка до приходу фашистів працювала в ткацько-вишивальній артілі, ходила в передовиках, вважалася кращою ткалею. Чоловік її, Федір, тракторист, пішов добровольцем в армію, хоча в нього й була бронь. І старший син тітки Варки, лейтенант, льотчик-винищувач.
Мати поставила на стіл ще одну тарілку, підсунула її до тітки Варки:
— Сідайте, Іванівно, з нами снідати. Насмажила свіжої риби. Не знаєте, чого це мене викликають в комендатуру? Та ще разом з старостою…
Тітка Варка знизала плечима:
— Не знаю! Зранку ще подзвонили. Узяла трубку, а перекладачка наказала, щоб я передала зразу старості! А Юхим Мартинович і послав мене до вас, попередити. Він за вами заїде через годину. І ви нікуди не відлучайтеся з дому.
Тітка Варка покуштувала риби, подякувала за сніданок, підвелася з-за столу:
— Спасибі вам, що пригостили, гарних линків наловив Юрко.
Посильна підійшла до дверей, нерішуче зупинилася біля них.
— Тут таке діло, — почала вона непевним голосом, — хочу вам, Маріє Федорівно, порадити…
— Кажіть, — глянула на посильну мати.
— Приховайте, що маєте цінніше, бо я вже примітила… Викликають когось в комендатуру або в жандармерію, а поліція зразу — обшук. І тягне все, що під руку потрапить.
Мати байдуже махнула рукою:
— Що вже тут ховати!
— Не кажіть, — заперечила тітка Варка. — Сама чула, тільки ви не видавайте мене, як хвалився в старостаті Скрипаль, ніби у вашого чоловіка було два годинники, і їх би треба було забрати для потреб поліції. А Ситарчук заборонив. Звелів не чіпати вашої родини. І Олефіренко на вас нахвалявся. Той на все село полум'ям дише! Страшне життя настало.
Посильна пішла, а невдовзі до воріт під'їхав староста на кованому возі, запряженому парою ситих коней. Він зайшов до хати, сів на лаву.
— Штарк викликає,— сповістив і він. — А чого? Як не ворушу мізками — нічого не можу придумати! І сюди кидав, і туди прикидав — не можу догадатися. Чи не прочув німець про ваших біженців? Тільки це не Штаркова турбота.
Мати одяглася, накинула на плечі хустину.
— Чого наперед журитися? — озвалась заспокійливо. — Поїдемо і про все дізнаємося.
Староста розгублено хмикнув у прокурені вуса:
— Звісно, дізнаємось, а все одно в п'ятах тенькає. Служиш німцю вірою та правдою, а як їдеш в район, острах бере. Туди їдеш, а назад чи повернешся — не певен. Ніколи не знаєш, яку пісню тобі закукурікає німець. Не такої пісні я чекав від наших визволителів. Думав, хутір повернуть, землю віддадуть, млин. А воно не веселить. Тільки що тепер говорити. Поїхали в гості до коменданта Штарка.
Гнеться Щупак перед комендантом, як та лозина під вітром, а в душі затаїв образу на німця, бо не сподівався почути від нього такі небажані речі. Зустрічав Щупак окупантів, як дорогих і довгожданих друзів, радів приходу німців, торжествував, вигукував:
— Настало й на нашій вулиці свято! Довго довелося чекати — і дочекалися. Прийшли нарешті наші визволителі!
Староста зразу поселився в приміщенні аптеки. Зайняв квартиру аптекаря і прихопив ще п'ять кімнат, в яких зберігали ліки, обслуговували відвідувачів. Нещодавно Щупак поїхав у район і привіз дві підводи меблів — гардероб з дзеркалом, диван, двоє дерев'яних ліжок, троє крісел, оббитих червоним потертим плюшем, круглий стіл, десяток стільців, книжкову шафу, кілька картин, два килими. У великому ящику було акуратно складено посуд: тарілки, блюдця, чашки, ложки та виделки.
Коли дружина старости почала допитуватися, звідки ці речі, він розгнівано тупнув ногою, нагримав розлючено:
— А тобі нащо про те знати?! Давай лад цим речам — і мовчи!
— Як це мовчи? — образилася дружина. — Я ж тобі все-таки жінка, господиня, а не якась там зайда, приблуда! Несеш у хату — то мушу знати, як тобі дісталося це добро, де його взяв!
— Де взяв, — буркнув у відповідь Щупак, — там уже немає! А що? І чого ти на мене таким зизом дивишся? Господарів цих меблів німець популикав, спровадив у протитанковий рів. І вони тепер нічиї. Не я заберу, комусь дістануться. А взяв я по праву! Вони в мене хутір поцупили, а я тепер їх мебльою буду користуватися! То вони в дзеркала видивлялися, а тепер я в них буду зазирати! Настало і на нашій вулиці свято.
Староста часто підходив до гардероба, видивлявся на себе в дзеркало, діставав гребінець, старанно розчісував руде волосся, бороду, вуса, мружився від задоволення.
— От люстро так люстро! — радісно вигукнув він. — Можеш оглядати себе від п'ят до самого тім'я! А наш брат купить дрібне люстерко, затисне його в жмені і визирює свого носа. А що ти там побачиш? Нічого. Тепер же й ми заживемо. І крісла маємо, і дзеркало, і шафу з книжками. Килими на стіни повішу, а поверх — картини! От комендант обіцяв приїхати в гості, а я його в хату стидаюсь запросити. А я не хто-небудь, а староста. І не якийсь там волосний глевак, а німецький службовець. А німці — вони культурні. Порядок люблять. Чула, — доказував Щупак дружині,— як нас німець називає? Руська швайн! Значить, руська свиня. Он воно що. А я теж хочу бути культурним. Привезу на днях піаніну і поставлю. Музика буде! Приїде комендант і побренькає на тій музиці.
Дружина бридливо оглянула меблі, штовхнула ногою стареньке крісло, попередила:
— Ой, дивися, Юхиме, буде тобі музика, буде тобі й бубон за твою зажерливість. Боком нам вилізе ця мебля. Чи, може, ти думаєш, як будеш видивлятися у велике дзеркало, то з свині гусаком станеш?