Розділ п'ятий
ЗУСТРІЧ У ПІДЗЕМЕЛЛІ
На березі Прип'яті творилося щось неймовірне. І справді, ні в якому кіно Юрко не бачив стільки автомашин, гармат, танків. Справжні танки стояли під розлогими вербами, а біля них метушилися молоді, засмаглі танкісти. Один з них старанно виводив на башті напис білою фарбою «За Батьківщину!». Юрко як зачарований дивився на могутні сталеві машини. Це були знамениті Т-34. Про них розповідав у школі Іван Соломаха, показував знімки.
А через Прип'ять перекинувся широкий міст, і по ньому нескінченним потоком рухалися техніка, колонами піхота.
Біля переправи на узвишші стояв командир, стрункий, широкоплечий, з відкритим і водночас суворим обличчям. На правій щоці темніла невелика чорна родимка. Засмаглу, міцну шию облягав підшитий білий комірець зеленої гімнастерки. На петлицях у командира три шпали. Підполковник. Командира з таким високим званням Юркові ще ніколи не доводилося бачити. До нього часто підходили військові, віддавали честь, щось доповідали і тут же поверталися до своїх справ. На широких грудях у командира орден Червоного Прапора.
Та ось підполковник помітив Юрка і, простягнувши йому флягу, попросив:
— Хлопче, принеси води напитися.
Юрко метнувся до криниці, налив у флягу берестяним кухлем джерельної води, приніс підполковнику. Той напився, подякував і тут же забув про хлопця.
На переправі Юрко зустрівся зі своїми товаришами — Вадимом Грищенком, Сергієм Бондаренком, Славком Олефіренком, Степаном Грицаєм, Валерієм Зазірним. Хлопці допомагали червоноармійцям, підносили воду до кухонь, чистили картоплю, рубали дрова. А попід вербами справжній тобі базар: польові кухні, підводи, машини, біженці. І поруч зенітки попіднімали довгі жерла, насторожено стежать за чистим високим небом.
Біля старої обгорілої верби Юрко вгледів Володю. Той ходив зажурений, похмурий, як чорна хмара. Побачив Юрка, сказав:
— Відступають наші, ідуть за Прип'ять. Фашисти до Житомира підійшли, намагаються вийти до Києва. Якщо їх не зупинять, то незабаром можуть і до нас прорватися.
— Чого ти тут ходиш? — запитав Юрко. — Ти ж повинен був йти на облаву з яструбками, ловити диверсантів біля Грибарів.
— Кінчилася моя служба, — ображено кинув Володя, — вигнали. Добре, хоч по шиї не дали!
— Хто? — не повірив Юрко.
— Микола Павлович! За порушення наказу і самовільний вихід на облаву. Сказав, щоб більше моєї ноги не було у винищувальному батальйоні.
Володя мало не плакав від болю та образи.
— Хай виганяють, — ремствував він, — а я плакати не буду. Тільки нема правди на світі. Хто знайшов схованку диверсантів? Володя Карпенко. А кого з тріском вигнали? Володю Карпенка. Мені наказав Микола Павлович лишитися в штабі, чистити на кухні картоплю, а я пішов з батальйоном. Так я ж не від ворога втікав, а пішов битися з фашистами. І все одно вигнали.
— Що ж тепер робитимеш?
— Буду зенітникам допомагати. Воду носитиму, картоплю чиститиму, машини митиму. Зараз робота кожному знайдеться.
— Слухай, Володю, — непевним голосом почав Юрко, — хочеш, я тобі таємницю відкрию?
— Яку таємницю? — стрепенувся Вовка. — Може, ти щось про диверсантів знаєш?
Юрко розгублено знизав плечима:
— Звідки я можу знати про диверсантів? Ти ж пам'ятаєш, що я лежав хворий. І лише сьогодні вперше прийшов на переправу. Тут інша таємниця.
— Яка? — нетерпляче запитав Володя.
— Я знаю місце, — з певним ваганням відкривався Юрко, — де заховано кулемет, гвинтівки, шафи з книжками.
— Вигадуєш! Не може такого бути!
— Слово честі, правда. Не схованка, а справжнє диво. Поки сам не побачиш — то й не повіриш!
— Так де ж та схованка? — зацікавлено допитувався Володя.
— Хочеш поглянути?
— Звісно, хочу, — ще з більшим нетерпінням вигукнув Володя, — про що тут довго говорити. Веди та показуй свою схованку. Це ж так цікаво. Слухай, — зупинився він. — А ти не подумав, що ту зброю могли залишити диверсанти?
— Ні,— заперечливо похитав головою Юрко, — диверсанти тут ні до чого. Та зброя з часів громадянської війни.
Сподівався Володя почути щось про диверсантів, а тут кулемет, гвинтівки, шаблі. Хоча й така новина цікава, особливо шафи з книжками. Він страшенно любив читати, особливо пригодницькі твори, і часто просив свого тата, коли той їхав до Києва, привезти нову книжку. У Володі їх зібралося чимало, десь із сотню.
Хлопці повернули на вузьку, ледь помітну стежину, що вела до старих каменоломень.
— Виходить, що твоя схованка в підземеллі? — допитувався Володя. — І коли ж ти на неї натрапив?
Юрко похапцем почав розповідати, як воно все сталося. Згадав про бабусину скриню, а вже потім розповів і про захоплюючу таємницю Зоряної кімнати, про чудодійні мідні блискітки. І чим далі Володя слухав розповідь товариша, тим більше видовжувалося обличчя і все ширше розкривалися зеленкуваті очі. Коли він почув про підземелля, не витерпів і, ледве не спіткнувшись на рівному місці, вигукнув:
— Розігруєш! Не може такого бути! Це ж в якійсь книжці прочитав!
— Не розігрую! Чесне слово! Все, що розповідаю, — правда!
— Так це ж здорово. І ти нікому не розповів про це підземелля? Чому? Хай би всі подивилися на ту схованку.
— Ні… Я ще не встиг сказати тобі,— продовжував Юрко, — що в підземеллі ми знайшли газету.
— Яку газету? — не міг не дивуватися Володя.
— Газету хтось залишив там кілька днів тому. І обріз ховав у коридорі. А хто? Тато наказав про це нікому, крім лейтенанта Вершини, не говорити. Я ж захворів і не зміг знайти лейтенанта. Думав по телефону його викликати і не відважився.
— Ех ти, — осудливо мовив Володя, — чому ж нічого не розповів мені, коли я заходив до тебе? Він усі ці дні був у Жовтневому, шукав диверсантів, і лише сьогодні вранці поїхав у район. Ходімо подивимося на підземелля і подзвонимо в міліцію, знайдемо там Вершину. Он воно як буває,— бідкався Володя. — Я повернувся від тебе, а в штаб приїхав лейтенант, він і послав мене до Миколи Павловича, щоб той прийшов до школи. Я б йому зразу про все й розповів, а він знав би, як діяти далі. Хто б міг подумати, що в нашому селі існує таке підземелля? Просто не віриться, — розмірковував Володя, — під Зоряною кімнатою гвинтові східці, кулемет, бібліотека, картини, килим, Прип'ять і ліси зображені на тому килимі…
Вони пройшли через Вільхове болото, і нарешті перед ними — вхід до старих каменоломень. Тільки-но хлопці зайшли в підземелля, як Юрко дістав з кишені електричний ліхтарик і освітив широку штольню. Нарешті вона повернула праворуч і тут же роз'єдналася на два різні ходи, які вели в протилежні сторони.
— Тепер куди? — пошепки запитав Вовка.
— Праворуч.
Юрко нарешті завів товариша в невеличку закинуту виробку, освітив темний закуток і показав на стіні ледь помітні, позеленілі мідні блискітки.
— Тепер віриш?
— Вірю! — одними губами прошепотів Володя.
Юрко передав ліхтарик товаришеві, а сам, знайшовши потрібні зірочки, натиснув на них обома руками. Висока кам'яна плита, як жива, тихо, без шуму повернулася навколо своєї осі й відкрила прохід у підземелля.
Від такого дива у Володі перехопило подих.
— Ну й чудеса! — прошепотів він, — все одно як у казці… Пам'ятаєш, сім-сім, розчини двері! А вони й розчиняються… Мені наче сон сниться!..
Володя хотів зайти в підземелля, але тут же нерішуче спинився.
— Слухай, Юрку, а що як там хтось є?
— Хто б там міг бути? — непевним голосом відповів Юрко. — Невідомий приходить сюди вночі, щоб його ніхто не помітив. А чого серед білого дня він буде швендяти по старій каменоломні? Нема нам чого боятися. Тільки про всяк випадок включи синє світло, щоб воно було менш помітне.
— Страшно! — прошепотів Володя. Він переключив світло ліхтарика і нерішуче переступив поріг підземелля.
Хлопці опинилися у високому коридорі, стіни якого були навіщось облицьовані жовтою паленою цеглею. Стеля гладенько відполірована і темним громаддям нависала над головою.
— Ого! — прошепотів Вовка. — Підземний кам'яний палац. Правда?
Не закриваючи вхід до підземелля, хлопці дійшли до повороту й зупинилися. Юрко показав хід, що вів до кімнати з чорною руркою, розповів, що звідти можна по гвинтових сходах піднятися в Зоряну, а з неї, якщо вона не замкнена, потрапити в клуб. Хід ліворуч, розповідав Юрко, веде до кам'яної світлиці з кришталевою люстрою та книжковими шафами.
— Ходімо краще ліворуч, — запропонував Володя, — подивимося на книжки, щось візьмемо почитати, а вже потім завернемо й до кулемета.
Вони повернули ліворуч, але не встигли зробити й десяти кроків, як Володя вимкнув ліхтарик і, злякано схопивши Юрка за руку, ледь чутно видихнув:
— Вогонь. Там хтось є! Давай тікати звідси!
Юрко й сам побачив світло в круглій кімнаті, в якій на стіні була намальована вродлива дівчина у волошковому вінку. Хтось запалив люстру. Вона яскраво сяяла, і її світло будо видно здалеку. В кінці коридора яскраво виднілася чотирикутна освітлена пляма.
— Ще встигнемо втекти, — заперечив Юрко. — Спершу давай подивимося, хто там сидить. А тоді викличемо лейтенанта і про все йому доповімо. Хтось всі ці роки знав таємницю підземелля.
Володя вагався. Іти на вогонь страшно. Ясно, що там затаївся ворог, бо чого б людина знала про існування панського підземелля і нікому про це не обмовилася жодним словом? Ліпше втекти звідси, поки ще є така можливість, і повідомити про все…
Але Юрко наполягав на своєму:
— Чого ти так упираєшся? Що ми з тобою, боягузи?..
— Ходімо! — поборовши страх, мовив Володя.
І, скрадаючись, хлопці рушили далі, тихо переставляючи не зовсім слухняні ноги. Яскраве світло поступово розріджувало густу пітьму. І від того коридор ніби ширшав. Хлопці наблизилися до входу в кам'яну кімнату, де були шафи з книжками, і перед ними відкрилось м'яко освітлене приміщення. За столом сиділо двоє. Перед ними лежав кусень сала, ковбаса, стояла зеленкувата пляшка.
В одному з них хлопці одразу впізнали сільського аптекаря Сиволапа. Він сидів до них боком, і люстра виразно висвітлювала його випещене лице з великим опуклим чолом, широким підборіддям і рівним, невеликим носом. Навпроти аптекаря сидів широкоплечий чоловік з видовженим плескатим обличчям, трохи випнутою щелепою, над глибоко запалими очима нависали густі острішкуваті брови. Одягнений він був у форму майора Червоної Армії. На малинових петлицях виблискували дві шпали.
— Диверсант… пан Хоткевич, що кинувся в Льольчине озеро… — ледь чутно на вухо Юркові прошепотів Володя.
— Ні,— голосно говорив аптекар, — тут не можна діяти зопалу. Потрібна витримка, спокій, розсудливість — і ніяких благородних штучок-дрючок. Брехня і підлість, підступ і зрада! Лише такою зброєю можна якось протистояти більшовикам. І ні в якому разі не говорити відверто про свої справжні наміри. Треба намацати найвразливіші місця і вже тоді наносити удари. І діяти треба жорстоко, без будь-якого жалю! Ненавиджу і зневажаю всіх отих хлюпиків-гуманістів! Цілком підтримую Гітлера щодо винищення надто розумних і мудрих інтелігентів!.. Але й ви, Олександре Костянтиновичу, не знаєте справжнього становища.
— І не хочу знати, — вперто озвався чоловік у формі майора. — Вип'ємо за перемогу німецької зброї, за повернення наших маєтків. Нарешті я знову в своєму палаці, не уві сні, а наяву дивлюся на вродливу Червону красуню, на це чудесне, таємниче підземелля.
Аптекар підняв кришталевий келих, цокнувся, промовив, радісно:
— За повернення мого славного друга пана Хоткевича в рідні пенати! Щасливий і радий бачити вірного товариша!
Хлопці, прикипівши до холодної кам'яної стіни, дивилися і не вірили своїм очам. Перед ними сидів колишній власник палацу — пан Хоткевич. Це ж він той диверсант, що пірнув у Льольчине озеро, врятувався від яструбків і червоноармійців і сидить нині у підземеллі.
Аптекар випив, відрізав фінкою шматок хліба, понюхав, потім поклав на нього тоненький шматок сала, закусив і знову наповнив келихи.
— Розповідай, дорогий друже, — озвався він, — розказуй, що там у вас діється. Довго ж вас довелося чекати! Так довго, що й подумати страшно! Як там наші?
— Малувато нашого брата лишилося, — глухо відповів. Хоткевич. — Тяжко жити на чужині, особливо коли у тебе порожні кишені. Нема в тебе грошей, нема маєтку, і ти не людина, навіть не бидло, а нікому не потрібне сміття, котре невідомо звідки взялося і плутається під ногами. Пам'ятаєш романс, який співали цигани в ресторані «Асторія»? — І Хоткевич, піднявши келих, проспівав приємним баритоном:
— Всюду деньги, деньги, деньги,
Всюду деньги, господа!
А без денег жизнь плохая —
Не годится никуда!
Часто я пригадував цю пісеньку на чужині. Без грошей життя і справді нікуди не годиться! Тепер у мене вся надія на Червону красуню. Вірною й непідкупною служкою виявилася ця дівчина, зберегла всі мої скарби до останнього шеляга. Я вчора поглянув на золото і мало не збожеволів від радості. Якби я міг скористатися своїми багатствами там, на чужині! Через ці скарби довелося мені на старості літ, ризикуючи життям, викидатися в тил більшовиків.
Аптекар знову підняв келих, нарізав ковбаси, заперечливо покрутив головою:
— Не варто було ризикувати, Олександре Костянтиновичу, не варто! Краще було б зачекати. Днів через десять визволителі будуть у Відрадному, і вам треба було прибути сюди з передовими частинами. Тільки що вже зараз говорити.
— Не зміг утриматися, — пробасив пан Хоткевич. — А що, думаю, як сигнальник помилиться, і бомби посиплються на палац. Переправа, вважай, поруч. Краще вже я сам наведу літаки на ціль. І знову ж таки, — болісно скривився Хоткевич, — треба було проявити себе. Німець дивиться на нас, як на слуг третього сорту. Хто ми такі? Нікому не потрібні вигнанці, жебраки.
— Це вже ви, Олександре Костянтиновичу, занадто.
— Ні, Владиславе, не занадто, — перебив аптекаря Хоткевич, — а називаю речі своїми іменами. Мені, звичайно, віддадуть мій маєток, хоча на нього й зараз дехто роззявляє рота. Основне завдання — переправити капітал за рубіж. А це дуже й дуже важко. Служба Гіммлера так і дивиться, щоб нічого не випорснуло на сторону, щоб усе лишилося великій Німеччині. За золото гестапівці розстріляють без будь-яких вагань. От треба б покласти гроші в швейцарський або шведський банк, тоді можна спокійно доживати віку.
— То що ж тоді робити? — запитав Сиволап.
— Доведеться поділитися… Помазати потрібним людям ручку: не помажеш — не поїдеш! Але все це в майбутньому. Сьогодні вночі треба навести літаки на переправу.
— Це я беру на себе, — запропонував аптекар. — Я тут всі ходи й виходи знаю. Просигналю літакам — і в ліс, а потім через Богатирську заставу повернуся в підземелля.
— Як там богатирі? — запитав Хоткевич. — Стоять на чатах?
— Стоять, — відповів Сиволап, — що їм може статися? Їх у Чека ніхто не забере, і міліція їм також не страшна. Так я й подам сигнали літакам.
— Ні, Владиславе, — вперто стояв на своєму Хоткевич. — Ліпше я вже сам. Набив руку на цьому ділі й у Польші, і в Франції, і в Югославії. Сигнали навчився подавати точно, без будь-яких відхилень. А підемо разом. — Хоткевич узяв на кінчик ножа шматок сала, мовив розчулено: — Наше, українське! Скільки разів воно мені снилося і в Берліні, і в Варшаві. Особливо як лягаєш спати, не вечерявши.
— Хіба й таке бувало?
— Краще й не питай! Добралися до Берліна жебраками. Обікрав мене до нитки лакей Федір Пампушка, отой молодик, пам'ятаєш, улесливий та покірний. Забрав підводу і повернув у ліс, а там було золото. І все пропало! Обчухрав мене лакей, як ту липку. Чи живий він, цей злодюга? Як упіймаю, повішу на майдані!
— Нема того Пампушки, — відповів Сиволап. — Подався до Махна, а його червоні й зарубали під Гуляйполем. Вірна людина мені розповіла про це.
— Хто ж усе-таки розповів?
— Консул. Він теж з Махном погуляв по Україні.
— Тому можна вірити. Не сподівався я такого підступу від Пампушки. Скільки вовка не годуй, а він все одно в ліс зирить. Добре, що брат Олексій допоміг! Він свій капітал ще до революції поклав у швейцарський банк і сам своєчасно виїхав до Америки. Зараз живе й не журиться. Вип'ємо, друже, за удачу, хай вона зробить нас багатими та щасливими!