Оглянувся невидимець,
Поминай як звали!
Тілько крила на повітрі
Махами махали.
Полинула голубонька
Десь до полуночі,
І дивилися-дивились
Кримчукові очі.
І дивились, поки любка
В крапку не зменшилась,
Поки й крапка не іщезла,
В небі не розплилась.
«Нехай море висихає,
Камінь розпукає -
Таки знайду тебе, пташко!
Кримчук промовляє.-
Полети ти на край світу,
В ледянеє море,
Заховайся межи пущі,
Високії гори.
Не кримчук я - невидимець,
Коли за тобою
Я не стопчу кругом світу
Босою ногою.
О, найду я тую пташку,
Впаду на ї груди,
І чи миром, чи війною
Моя вона буде».
І насунув невидимку,
Зміряв слід очами
І пішов у степ шукати
Дівчини з крилами.
І блукав він по степові
Від самого рання,
І шукав він голубоньки
Зрання до смеркання.
І вже сонце погасає,
Вечір вечоріє,
Кримчук видить: на степові
Насип зеленіє.
Кругом насипу крутого
Утоптане поле,
Кругом поля все чорнобиль,
Перекотиполе.
І іде він через поле
Да і розважає:
«Коли поле так убито,
Хтось тут жити має.
Може, якраз попаду я
Пташку злотокрилу?»
І проходить через поле,
Лізе на могилу.
Вилізає. Нема пташки.
Нічого діяти!
Може, пташки нема й дома,
Треба почекати.
І сидить він і дрімає,
Аж ніч наступає,
Засвітили ясні зорі,
Місяць випливає.
А царівна злотокрила
На всеношні була
І о пізнії вечері
На степи прибула.
І прибула на могилу,
Проскуру спожила,
Хоче спати... Що за диво!
Засвербіли крила.
«Стійте, крила, не свербіте,-
Любка обізвалась,-
Нема сили, щоб зо мною
Билась-воювалась.
Єсть над морем невидимець,
Але й його кості
Не занесе ворон чорний
До царівни в гості».
«А може, той невидимець
І сюда забрався?» -
І зняв кримку-невидимку,
Любі показався.
«Що ж, царевичу могучий?
Чи будемо битись?
Чи, як добрії сусіди,
Будемо миритись?»
«Не прийшов-єм я, царівно,
Із тобою битись,
А прийшов-єм помиритись,
З тобой оженитись».
«Дякую за добре слово
І мирюсь з тобою,
Но я нігди нічиєю
Не буду жоною.
Не можу я вийти замуж,
Поки силу маю,
І тогді не вийду замуж,
Як силу втеряю.
Бо хоть би сама я хтіла,
Не допустить сила,
Щоб жоною кому була
Пані злотокрила.
А відбийте в мене силу -
Що із мене буде?
Ні я людей не захочу,
Ані мене люде!..»
«Клянусь пеклом! - кримчук каже.-
Клянусь головою,
Як не миром, то війною,
А женюсь з тобою!
Лиш як крилам страшна кримка,
Кримці страшні крила,
Так самим нам не годиться
Битись, злотокрила.
А поставим в поле військо,
Військо буде битись,
А ми здалеку від себе
Будем лиш дивитись.
А з сим словом, злотокрила,
Будь же ти здорова!
Моє військо буде завтра,
Будь і ти готова».
У неділю злотокрила
Рано пробудилась,
Полетіла у столицю,
Богу помолилась.
Відслухала службу божу,
Проскуру узяла
І на степи повернулась,
На могилі стала.
Тілько стала на могилі,
Проскурку спожила,
Коли гляне - через степи
Іде вража сила.
І стріпнулася царівна
Обома крилами,
І посипались, як порох,
Коні з козаками.
І зайняли ціле поле,
І на полі грають,
Довгі піки виміряють,
Палашами мають.
Вогню крешуть, люльки курять,
Луки натягають,
Кричать, свистять, галасують,
Пісеньки співають.
І побавилась царівна,
Волос вириває
І гетьмана з булавою
До них посилає.
Як гетьмана увидали -
Не то щоб злякались,
А так, звісно, для порядку
В сотні позбирались.
Прийшов гетьман, обдивився:
«А що, милі братця?
Кримчук іде на царівну -
Треба воюваться».
«Та як треба, то і треба!» -
Козаки озвались
І всі разом з отаманом
У степи погнались.
І війна ж то закипіла!
Боже, твоя воле!..
Людські трупи, як солома,
Укривали поле.
А живії по коліна
У крівлі бродили
І різались, і рубались,
З місця не сходили.
І тогді лиш на степові
Різня перестала,
Як вся сила кримчукова
Покотом лежала.
Після того вражі трупи
Три дні хоронили
І над ними насипали
Високі могили.
А царевич невидимець
Із такого горя
Відцурався і царівни
І пішов до моря.
Ще травою не покрились
Чорнії могили,
Іще крові на степові
Дощі не відмили,
Ще царівна й після сего
Балу не проспалась,
А для неї уже друга
Учта готувалась.
Біда нігди к чоловіку
Їдна не приходить,
А все кілька на підмогу
З собою приводить.
Лиш заким-то на степові
Учта тая буде,
За царевича мисливця
Спогадайте, люди.
На опівніч від заходу
Єсть ліси дрімучі,
Їх границя - гори й море,
Болота і кручі.
І ті гори на полудні,
Болота - з восходу,
Бурштин-море - з опівночі.,
Кручі - від заходу,
Не садила ліси тії
Рука чоловіка:
Тії пущі, знать, стояли
Від початку віка.
І в тих пущах ісплелися
Берест і кленина,
Граб, і ограб, і крушина,
Вільха, і ліщина.
Ісплелися і обнялись
Браття молодії,
А під ними догнивають
їх батьки старії.
Догнивають, ніби трупи,
Кора порохніє,
І, як кості, недогниле
Дерево жовтіє.
І, як тіло умерлого,
Кора відпадає,
І по нії гробак лазить,
Покорму шукає.
І їдні вже ізогнили,
Другі догнивають,
А.їднолітки живії
Віка доживають.
І то ще дуби, старії липи
На ногах держаться;
Но і тії незабаром
Трунами зваляться.
І в тих пущах від потопу
Люди не ходили,
Там літали тілько птахи
Та звірі бродили.
Серед пущі тече річка,
А при ній поляна,
І поляна - то столиця
Мисливого пана.
І нема на ній палацу,
І не видно стайні,
Тілько трава зеленіє
Буйна по поляні.
І по траві по зеленій
Кінь вороний бродить,
Прищурює віщі вуха,
Головою водить.
А під липою старою
Пан відпочиває,
Заким встане й полювання
Коню загадає.
І як тілько загадає,
Віщий кінь приходить,
Ліве вухо нахиляє,
Як трубу розводить.
І царевич улізає,
Правим вилізає
І, облитий сріблом-злотом,
На коня сідає.
Після него скачуть люди,
їдні з рогачами,
Другі з ружжами, сітками,
Треті із хортами.
То на конях, то без коней,
Всякі виступають,
Виступають, кругом него
Поле укривають.
Укривають ціле поле
І ждуть приказання,
Як прикаже пан мисливий
Мати полювання.
Скаже птахів полювати -
Летять поверх пущі;
А звірину полювати -
Летять через гущі.
І вже най стома ногами
Звір який втікає,
Або най стома крилами
Пташка улітає,
Най зайде в трістя-болота,
В прірви, на дно моря,-
Попадеться лиш на око -
Не втече небора.
А кінчилось полювання -
Ізнов на поляну!
Кінь стає і вухо праве
Підставляє пану.
І заграють кругом труби,
І пан улізає.
Улізає, розбереться,
Лівим вилізає.
Потім челядь улітає
І там зостається,
Потім пан лягає спати,
А віщун пасеться.
Так і жив собі царевич
На своїй поляні,
Тілько й думи в него було,
Що о полюванні.
І в тих думах кілька років
В вічність полинуло,
І літа ті найщасливші
Для мисливця були.
Після того із шостого
Чи з седьмого року
Залягла йому гадюка
Край лівого боку,
І згризала йому серце
Зрання до смеркання,
І натхнула тяжкі війни
Замість полювання.
Отакі-то речі були!
Певними часами
Полював собі мисливий
Межи болотами.
І вбив сарну, кілька зайців,
Вовка і лисицю,
Наостаток несподівно
Напав на куницю.
Летять слуги і мисливий,
Хортів поспускали,
А куниця на болото,
Поминай як звали!
Біжить вона болотами,
Полем, чагарями,
Біжить ззаду і мисливий
З слугами, хортами.
Убігає кунка в степи,
Ба й ті не вертають
І в густий бур'ян високий
З псами убігають.
І ганяли, не догнали,
І в степу зблудили,
І насилу приблудились
На ніч до могили.
І кругом могили стали,
Стали розважати,
Чи додому повертатись,
Чи тут ночувати.
Розсудили ночувати
Слугам серед поля,
Царевичу - на могилі,
Коли буде воля.
І подякував царевич
За їх раду милу,
І пришпорив вороного,
Їде на могилу.