Далі став, на нюю глянув,
Крісло присуває
І сідає коло неї,
І їй промовляє:
«Ой царівно-королівно,
Пишна, злотокрила!
В тебе, мабуть, божа сила
Свої чари влила.
Кілько гляну я на тебе,
Кілько подивлюся -
Так водою й розіллюся,
Воском розтоплюся.
Звідки ти, царівно люба?
Де ти проживаєш?
Де ти царство своє пишне,
Пишний палац маєш?
Скажи, люба, щиру правду,
Чи-сь кого кохала?
Чи дала-єсь кому слово,
Чи ще не давала?
Як не дала-сь, мила, люба,
Зжалься надо мною,
Подаруй життям і віком,
Будь моєй жоною».
І обняв її царевич,
К серцю пригортає,
А вона йому на груди
Голову схиляє.
І, будь розум в неї в лобі,
Того б не бувало,
А то хміль, погане зілля,
Всеньку розібрало.
Хміль на груди каміннії
Голову схиляє,
Хміль причепу обіймає,
Йому промовляє:
«Я, царівна-королівна,
В степу проживаю,
Іще мужа не добрала-м,
Тілько добираю.
Сватався колись до мене
Жвавий невидимець,
А тепер за мене б'ється
Мій сусід мисливець.
Но, царевичу причепо,
Ти з них наймиліший,
Ти найкращий, найдобріший
І найрозумніший.
Я хотіла б тобі бути
Вічною жоною!
Тілько крила!.. Ой, не можу...
Стрепени рукою!»
І підняв царевич крила
І потряс крилами,
І посипались, як порох,
Коні з козаками.
І ті коні воронії
Тілько що держаться,
А козаки такі п'яні,
Що із ніг валяться.
Незабаром злотокрила
О світі забула,
Похилилася па крісло
І, хмільна, заснула.
Для невинної дівчини
То крутий часочок,
І, будь тут на вітрогона,
Вінок не віночок.
Та причепа добре знає,
Що куди стріляє;
І по хаті походжає
І думу гадає:
«Отаке-то, добрі люди,
Все моє кохання:
Лиш над бочкою сидіти
Зрання до смеркання.
А о панстві і о царстві
Де вже мені дбати!
Значить, сильного сусіда
Мені страшно мати.
Але от моя сусідка -
Та ще й сильна дуже,
І для неї моє військо,
Хоть би й два, байдуже.
Як потрясе лиш, псяюха,
Обома крилами,
То насипле тих козаків
До стилої мами.
Біда, батьку! Що робити?
Та що і чинити?
Що ж чинити? Звісне діло,
Тра біду забити.
Що забити, то забити,
Я і сам то знаю,
Лиш сусіда ще їдного
Я на думці маю.
О, то шельма невидимець
Куди моя сила!
Його тілько і звоює,
Що ся злотокрила.
Ото треба одурити;
Скажу, що женюся,
І таки при панотцеві
З нею заручуся.
А щоб того дохопити,
Вдамся до горівки;
Без горівки куди п'ятись
До такої дівки!
Із мисливцем - і то билась!
Відігнала кримця!
А я, правду і сказати,
Що таке за птиця?
Так от! Треба підпоїти,
З нею заручитись,
А потому туманити,
Тілько не женитись.
Після того най звоює
Невидимця мила;
А там звісно, що зробити:
Відрубати крила».
Рано, тілько освітив бог,-
Усі троє встали,
Пішли в аеркву на молитву,
Службу відстояли.
Повернулись знов до чарки,
Випили всі троє,
І царевич, і аарівна
Сіли враз обоє.
І обоє сіли разом,
Разом обійнялись,
Обійнялись, розмовляли,
Щиро пілувались.
А піп, сивий, бородатий,
Тілько поглядає.
«О, то б славна була пара! -
До них промовляє.-
Хіба буде з вас, парівно,
Годі дівувати.
Чи ж не лучче вийти замуж,
Свого мужа мати?»
А царівна зрум'яніла,
Не одповідала,
Лиш царевича тісніше
Ручкою обняла.
«Що ж, життя,- царевич каже,-
Хіба заручімся!
І як буде воля божа,
То і оженімся».
Но царівна знов мовчала,
Не одповідала,
Лиш обняла ще тісніше
І поцілувала.
«Возьміть, отче, дві обручки,
Поблагословіте,
Освятіть їх, як годиться,
Та нас заручіте».
І узяв піп дві обручки,
І благословляє,
І коханків обручає,
Обручки міняє.
І коханки обручились,
Хрест поаілували
І присягу перед богом
На кохання дали.
Після того стали пити,
Доки хто іздужав,
І царівну хміль веселий
Перше всіх подужав.
Потім батюшка старенький
Спати положився,
Лиш причепа не упився,
Тілько розпалився.
І обняв царівну сонну,
Крила відклоняє
І обвився, обгорнувся
І все забуває.
На великдень у вівторок
Злотокрила встала
І, що смачно спочивала,
Тілько й пам'ятала.
А тут милий її знову
Хмелем похмеляє
І до себе в своє царство
В гості запрошає.
І поїхала царівна
В гості до милого,
Погостила, нетямуща,
До Хоми святого.
Погостила, вина взяла;
В степи полетіла;
І там душу заливала,
Як душа боліла.
Так заручена царівна
Цілий рік прожила,
Лиш причепу обіймала
Та хмільнеє пила.
Але раз якось царівні
Вина недостало.
Пробудилося сумління,
Душу розгризало.
І шептало її, бідній:
«Що ти починила?
Свою славу, честь і волю -
Все ти погубила!»
І так тяжко її, важко,
І так сумно стало,
Ніби сто пудів заліза
На ї серце впало.
І не втерпіла царівна,
І кидає степи.
І, щоб душу закропити,
Летить до причепи.
«Ой царевичу причепо,
Тяжко мені жити,
Дай, коханий, вина чарку
Душу закропити».
«Пожди трохи, моя мила,-
Він відповідає.-
Чи ти знаєш невидимця,
Де він проживає?
Достань в него мені кримку,
Тогді будем пити,
Будем пити і гуляти,
Як у раю, жити».
Ізвинулась, полетіла
В степи злотокрила
І стріпнула раз останній
Свої пишні крила.
І найкращий чорний волос
З голови урвала,
Свому війську раз останній
Отамана дала.
І говорить отаману:
«Іди, милий синку,
Та вишукай невидимця,
Достань в него кримку».
Як розсипались козаки
Всюди по степові,
Застукали невидимця
Десь у байракові.
Обступили наоколо,
Бідного спійняли
І убили, закопали,
Невидимку взяли.
А царівна невидимки
І не огляділа,
Тільки взяла й до причепи
Льотом полетіла.
І узяв причепа кримку,
І напоїв милу,
І поїхав з нею разом
В степи на могилу.
І зачали на могилі
Балом балувати;
Цілуватись, милуватись,
Пити і гуляти.
І нещасная царівна
Тяженько упилась
І на мамину могилу
Покотом звалилась.
Розпустились пишні коси,
Відхилились крила;
Що святого у дівчини,
Все вона відкрила.
І літає птах над нею,
«Вічну пам'ять» править,
А причепа ще раз бідну
Дівчину неславить.
І літає птах, співає:
«Горе тобі, мила!»
А причепа вже ламає
Золотії крила.
І виламав крило праве
Край самого тіла,
1 на рані, на глибокій
Крівля закипіла.
І виламав крило праве -
Лівеє ламає,
А відломлене тим часом
Життям відживає.
І ожило, і в повітря
З-під руки фурнуло,
І далеко в чужу землю
Жити полинуло.
А причепа крило друге
З тілом вириває
І нещасную царівну
Кримкою вкриває.
А крило несе під гори,
Кинув між собаки,
І зачали крило гризти
Дикії собаки.
Спокійніший став причепа,
Лучче запиває:
Із сусідів таких сильних
Ніхто не лякає.
Тілько й страху, що на пущі
Брат його мисливий,
Але і той незабаром
Пропав, нещасливий.
Чи ти сповідь то вчинила,
Чи війна огидла,
Чи царівна злогокрила
Так із п'янства збридла,-
А від світлої неділі,
Як запричащався,
Пан мисливий із царівной
Більш не воювався,
А бувало що день божий
Робить полювання
І полює, і ганяє
Зрання до смеркання.
Полював він раз медведя,
Та, на своє горе,
Десь загнався на край світу,
Під Льодяне море.
Істомились бідні слуги,
І кінь спотикався,
Та і сам він на коневі
Ледве що тримався.
І гадає пан мисливий,
Де би відпочити.
Брат причепа по дорозі -
Чому б не вступити?
Заїжджає до причепи.
«Здоров, пане-брате!
Чи позволиш відпочити,
Переночувати?»
«Здоров, братику мисливий!
Прошу до покою...
О, як же я давно, брате,
Видівся з тобою!»
Привів в хату, просить сісти,
Просить їсти-пити,
А тим часом каже слугам
Коня уходити.
Слуги взяли вівса мірку
І вином полляли
І вівсом тим аж до звалу
Коня вгодували.
Вгодували, в льох завели
Під залізні брами.
І всі двадцять брам замкнули
Двадцяттю замками.
А тим часом і мисливий
У палаці впився
І хитався в своїм кріслі,
Поки не звалився.
І муляри ізійшлися,
Мисливого взяли,
Назад руки ізв'язали,
В стовп замурували.