Та зараз тішитись панциром друзі не мали часу. Напрямок визначено, і Муфтик, звичайно, очікує на їхню допомогу. Тільки зле, що не можуть полишити просто так на лісовій дорозі авто, Тож закотили свого фургончика в кущі й закидали його вітами.
МУФТИКОВІ НЕПЕРЕЛИВКИ
Муфтик, якого іклами підхопив сіроманець, погойдувався у повітрі. Хижак нарешті дістався свого лігва, з якого, радісно повискуючи, висипали йому назустріч вовченята. І як тільки вовк жбурнув Муфтика своїм щенятам, зчинилася неймовірна колотнеча. Вовченята забавно загарчали й миттю кинулися до Муфтика. Вони перекочували кумедного чоловічка один одному навколо кубельця з таким запалом, що тільки шмаття летіли з муфти навсібіч. Інколи вовченята давали спокій Муфтикові й дозволяли йому зіп’ястися на ноги. Але чинили це задля того, щоб пожирувати, а потім налітали на крихітного чоловічка, збивали його з ніг і знову розпочинали свою дику гру.
Якби не Муфтикова муфта, то справді він би на віки вічні склепив очі. На щастя, товста муфта, яку вовченята не могли прокусити, чудово захищала Муфтика. Та попри все, становище було воістину кепське. Від безугавної шарпанини малесенького чоловічка вже нудило, він украй заслаб і навіть кілька разів непритомнів.
Старий вовк здаля деякий час уважно спостерігав за цією метушнею. Зненацька він підбіг до вовченят і рішуче відігнав їх од Муфтика. Яке полегшення! Муфтик сів і вдячно поглянув на сіроманця. Та сидів він лише якусь хвилину-другу. Ось хижак опинився біля нього і став писком відштовхувати подалі від кубла. Муфтик був ошелешений. Невже сіроманець подає йому знак, що він може йти куди заманеться? Невже цей лісовий хижак так просто дарує йому волю? Вовк знову підштовхнув чоловічка, буцімто невдоволений з того, що Муфтик не квапиться і не слухається. По хвилі чоловічок пішов, спершу поволі, все ще вагаючись, а тоді скільки мав сил наддав ходи.
«Ось так, — подумав Муфтик, — здається, мої страждання закінчились. Тепер тільки б зібрати рештки сил, щоб не впасти у лісі. Перш за все мушу знайти струмок, де можна хоч трішечки освіжитися. І після цього майнути далі, тримаючись струмка».
Непомітно для себе Муфтик, поринувши у свої думки, перейшов на тюпанець. Адже друзі чекають його! Чекають і переживають!
Одначе доля не була милостивою до Муфтика, як він по своїй душевній простоті сподівався. Він саме зійшов на лісовий згірок, коли спало на думку озирнутися. І тієї ж миті сповна збагнув своє становище. Ніякого порятунку! Скоріше — навпаки…
Картина, яку побачив Муфтик, озирнувшись, і справді була вельми невтішна. Вовки ступали за ним: як великий, так і вовченята. Вони продовжували з ним свою дику гру. Та чи й було це лише грою? Кумедному чоловічку пригадалася розмова краєзнавців, яку випадково почув з-за кущів. Краєзнавці говорили, що старий вовк навчає своїх дітлахів, як полювати. Мабуть, саме зараз вони виношують щось подібне. Чи не саме зараз відбудеться оте рідкісне видовище, яке так прагнули побачити краєзнавці.
Вже наступні миті засвідчили, що він мав рацію. На чолі зі старим вовком вовченята загрозливо утворили півколо, і, наблизившись до Муфтика, один із звірів швидко став і попереду, відрізав Муфтикові шлях до втечі. Незважаючи на те, що кумедного чоловічка огорнув смертельний жах, він усе-таки зауважив, що пересувалися звірі надто швидко, безголосо і мудро, з лукавинкою. Це, певно, кортіло побачити краєзнавцям! Проте Муфтик був сам-самісінький, і він збагнув оце своєрідне навчання вовченят і при цьому не мав ані крапелиночки надії на порятунок: він — жертва, він той, кого загризуть!
Муфтик уже ніскілечки не уповав на краще.
«Мій кінець близький, — подумав чоловічок. — Нить мого життя урветься у вовчій пащі. Все-таки, що б там не було, я хочу гідно померти».
А яка ж смерть гідна?
«Я — поет, — мізкував далі Муфтик. — І, може, найліпше, коли, мережачи рядки, покину цей світ. Що з того, що тільки дерева почують мої останні поезії, Та я і не прагну величезної слави. Проте я, йдучи на смерть, складатиму вірші і в цьому вбачаю свою гідність».
Муфтик зосередився. Випростався. І по хвилі став урочисто читати:
Сіроманці мене оточили,
мою муфту немов поточили,
доведеться мені помирати,
тут, у лісі, навічно лежати…
Далі Муфтик читати не міг, бо четверо вовченят з люттю кинулися до нього й збили з ніг. Його просто осатаніло підкидали й перекочували. Кілька разів зуби хижаків дошкулили Муфтикові й крізь муфту. Невже таки настає кінець.
Ні. Ще ні.
Знову з’явився старий вовк, підступив до чоловічка й відштовхнув щенят од нього. І знову дорослий сіроманець заходився підпихати Муфтика своїм писком, тільки цього разу спрямовуючи до лігва.
Що ж це все, зрештою, має означати?
Муфтика раптом осяйнуло: це ж бо вовченята на ньому вчаться кусати-гризти доти, поки він іще живий. Він — лише експонат із наочного приладдя, який годиться використовувати до тих пір, допоки рухається. Ось чому його спочатку не загризли!
Старий вовк знову тицьнув мордою Муфтика, і той мусив чеберяти назад до кубла.
Муфтикове серце раділо. Він іще живий! Коли так триватиме далі, він ще хоч трішечки поживе. Можливо, навіть до вечора. І якщо в нього буде натхнення, він складе чимало віршів!
Та невдовзі все повторилося знову. Коли Муфтик дістався кубла, його виштовхали на дорогу. І вовченята знову стали підкрадатися до нього. Правда, цього разу хижі звірята оточили кумедного чоловічка зусібіч і добряче потермосили його. І все-таки Муфтик переніс їхнє жирування легше, ніж попереднього разу. Він був живий і сподівався жити надалі! Ця надія додавала Муфтикові сил, і він по-чоловічому витримував покуськування вовченят.
Небавом старий вовк вирішив зробити перерву. Він полишив Муфтика вовченятам, а сам поплентався до лісу. Маленький чоловічок украй розхвилювався, бо саме вовк як-не-як наводив якийсь лад, — коли-не-коли, а відганяв хоч на трохи вовченят. Але скоро з’ясувалося, що особливих підстав для занепокоєння не було. Вовченятам обридло перекочувати його по землі, і малі хижаки Дали Муфтикові спокій.
Саме зараз той міг би спробувати втекти, але попередні поневіряння настільки виснажили його, що подібне навіть не спало на думку. Натомлений Муфтик звалився мішком біля вовчого лігва і лежав там, ніби в якомусь чудернацькому заціпенінні. Через деякий час дорослий вовк повернувся до кубла із загризеним ягням, і вовченята, гавкаючи, шматували смачну їжу, вихоплювали один в одного кусні. Удень це була остання сутичка, і тоді, коли малі хижаки вдосталь наїлися, вони дещо вгамувалися.
Настав вечір. Запала ніч. Старий вовк знову полишив лігво. Муфтик, як і раніше, лежав на місці і навіть, здається, трохи покуняв. Та коли знову зійшло сонечко, він знову почувався бадьорим. Йому почулись дивні голоси. Підвивали вовченята. Звівши писки до неба, вони буцімто завивали в хорі, сумно й жалісливо.
Почувши це, Муфтик одразу ж страшенно розчулився — в очах заворушилися сльози.
«Ох, я бідолашний! — подумалось йому сумно. — Ніколи я не терпів самотності. Та хіба це ліпше, ніж перебувати в товаристві диких вовченят? Ні, зовсім ні! У порівнянні з таким гуртом моя самота була істинним раєм! Не зможу я завивати разом із вовками!»
І все-таки Муфтик був недалеко від того, щоб у відчаї завити. Сльози закапотіли додолу. Чоловічок, не ховаючись, схлипував. Таким нещасним, напевне, ніколи раніше він не був.
Старий вовк повернувся з нічної мандрівки. Вовченята кинулися йому назустріч, але цього разу він анічого не вполював. Адже малі хижаки повинні самі вчитися задирати, і великий сіроманець одразу ж опинився біля Муфтика й змусив його піднятися.
«Сподіваюсь принаймні, що зі своїм навчанням вовк не вельми поспішатиме, — подумав Муфтик, коли на вимогу дорослого сіроманця почав віддалятися від кубла. — Повторення — мати мудрості. Перш ніж почати мене гризти, все-таки їм треба до пуття опанувати попередні навички».
Муфтик ступав далі, а вовченята крадькома пробиралися услід за ним.
ПАНЦИР ПІДДАЄТЬСЯ ВИПРОБУВАННЮ
Півчеревичок і Мохобородько чимчикували лісом. Вони вже майже цілісінький день були в дорозі, одначе втоми не відчували. Не хотілося їм ні їсти, ні пити. Прагнули йти далі. Тривога за Муфтикову долю не дозволяла їм спочивати.
У пралісі нелегко триматися правильного напрямку. Та друзям допомагала величезна ялина. Кілька разів Півчеревичок вилізав із молочного бідона і видряпувався на дерево, щоб уточнити місце розташування. Адже тієї місцини, звідки чулося завивання, вони мусили дістатися. Від велетенської ялини Півчеревичок і Мохобородько відхилятися не мали права.
Друзі невтомно крокували далі.
— Чи тобі не заважає панцир? — обмовився Мохобородько.
Півчеревичок махнув рукою:
— Щось муляє в плечах. Трохи поношу — і все буде гаразд.
— Безумовно, — погодився Мохобородько. — До всякої речі треба звикнути.
Але небавом Півчеревичок сказав:
— Щось надто муляє.
Він вибрався із бідона і потягнувся.
— Я полізу на дерево, — мовив він. — Треба поглянути, чи не збились ми, бува, з дороги. І окрім цього, видряпуватись на дерево набагато приємніше, ніж носити лати.
Мохобородько не заперечував. Поряд росло високе дерево, Півчеревичок підстрибнув до нижніх гілок і швидко видряпався нагору.
А Мохобородько, в якого від утоми підкошувались ноги, сів спочити коло дерева. І Комірець, схоже, відчув, що треба перевести дух. Він опинився біля Мохобородька, влігся поруч і поклав голову на коліна кумедному чоловічкові.
— Що, золотенький? — здивувався Мохобородько, погладжуючи собача. — Ти знову тремтиш?!
Так і було. Комірець тремтів, правда, не дуже, але всім тілом і не перестаючи. Яка причина? А що як… Проте Мохобородько не встиг до пуття обдумати, як з верховіття долинув окрик Півчеревичка:
— Ой леле! Велика ялина зникла!
Мохобородько ошелешено підхопився.
— Неймовірно, — відгукнувся він, але таким зніченим голосом, що Півчеревичок його не почув.
Мохобородько відчув, що став тремтіти точнісінько, як Комірець. Чи не причепилася до собачати якась хвороба?
— Ялина зникла! — повторив Півчеревичок і почав спускатися.
Опинившись на землі, він хутенько забрався в молочний бідон і сказав:
— До кожної речі треба звикнути. Ось мені вже не муляє.
А Мохобородько тільки й думав-гадав про височенну ялину.
— Як могла зникнути ялина? — отетеріло бубонів вій.
— Можливо, тим часом ялину спиляли.
Це видавалося єдиним осмисленим поясненням. Але ж по яких прикметах тепер іти далі?
— Ти дивився навсібіч? — поцікавився Мохобородько.
— Навсібіч, — ствердив Півчеревичок. На деякий час запала гнітюча тиша. Тільки Комірчик стиха скавулів.
— Я дивився в усіх напрямках, — бідкався Півчеревичок. — Адже згори все добре видно. Це — височезне дерево, а я погойдувався на самій верхівці. Ялини-велета не видно ніде.
Знову запанувало мовчання. І раптом Півчеревичок і Мохобородько помітили, що Комірець заходився тривожно обнюшкувати навколо: то бігав туди-сюди, то по колу, то лісовою галявою, майже торкаючись писком землі.
— Нібито щось шукає, — припустив Півчеревичок.
— І, здається, щось знайшов, — сказав Мохобородько.
Комірець і справді щось тримав у зубах, щось брунатне й невизначене. Здаля не можна було зрозуміти, яка це річ.
— Комірчику, сюди! — вигукнув Півчеревичок.
Собача послухалося і обережно поклало свою знахідку, стурбовано поглянувши на Півчеревичка й Мохобородька.
— Боже мій! — вигукнув Півчеревичок.
— Адже це, це ж…— затнувся Мохобородько. — Це ж, образно кажучи, нібито часточка нашого дорогого колишнього друга!
Обоє друзів почувалися, як громом прибиті — Комірчик знайшов шматину Муфтикової муфти!
— Ох, бідолашний друже! — став побиватися Півчеревичок. — Невже це все, що залишилось по тобі?
— Не варто увесь час думати про найгірше, — порадив Мохобородько.
Він поклав до своєї кишені шматочок муфти і додав:
— Може, колись ще пришиємо на місце.
Комірець, як і раніше, непокоївся. Знайдений шмат муфти додав йому старанності, і схоже, що він прагне винюхувати далі. Одначе в той час собача явно відчувало страх і помітно тремтіло.
— Дивно, — мізкував Півчеревичок. —Велетенської ялини немає, і все-таки ми просуваємося правильно.
І раптом обличчя Мохобородька осяяла білозуба усмішка.
— Послухай! — вихопилось у нього. — Це ж оте саме дерево, на яке ти залізав — ота сама ялина. Це, їй-бо, велетенська ялина, чи не так?
Двійко друзів одночасно поглянули на ялинову верхівку. Вона височіла над лісом. Ну, звичайно! Та сама ялина! Загадку розв’язано. Ялина, котра таємниче зникла, знайшлася.
Знайшлась і шматина з Муфтикової муфти. І саме з цього місця чулося вовче завивання. Комірець розхвилювався. Зрозуміла річ, неважко було збагнути, що все це означало.
— Ми прибули, — сказав Мохобородько. Вони обоє зрозуміли, що настала вирішальна мить.
— Я йду, — кинув Півчеревичок.
— Куди? — запитав Мохобородько.
— Хто-хто, а Комірець візьме правильний слід, — припустив Півчеревичок. — А ти зачекай тут, адже не маєш жерстяного панцира, який би тебе захищав од вовчих іклів.
Мохобородько вагався. Голос серця наказував йому йти разом із Півчеревичком, а розум — навпаки. І зрештою гору взяв розум, і Мохобородько лишився. Найдоцільніше, якщо вони двоє не кидатимуться прожогом у невідоме. Нехай усе-таки Півчеревичок з’ясує трохи, що й до чого. Напевне, йому стане в пригоді панцир з бідона. А коли з ним усе-таки трапиться лихе, все одно справа цілком не загине, бо тоді почне діяти він, Мохобородько. Тож цієї миті він вирішив залізти на височенну ялину і спробувати звідтіля пильнувати за Півчеревичком.
— Комірчику! — гукнув Півчеревичок. —Шукай Муфтика!
Собача, яке оберталося, мов джига, знайшовши клоччя з муфти і почувши ім’я свого хазяїна, закрутилося ще жвавіше. Ніздрі Комірчика без угаву втягували повітря, а Півчеревичкові очі увесь час уважно вдивлялися у довколишні кущі.
— Комірчику, шукай Муфтика! — повторив Півчеревичок.
Обоє були стривожені й напружені до краю. Не забувати про небезпеку! Обоє розуміли, що не можуть допустити, щоб їх застали зненацька.
— Тихіше, Комірчику! — час до часу повчав Півчеревичок. — Не поспішай!
А собача й не поспішало. Правда, знайомий запах Муфтика з неабиякою силою поривав його далі, але ще були й інші запахи, що змушували не поспішати. Це були вовчі запахи, збудливі й різкі. Вони стримували Комірчика, змушували триматися поближче до Півчеревичка. Від цих запахів шерсть собачати стояла дибки.
Вони дісталися крихітної лісової галявини. Півчеревичок залюбки обійшов її навколо, тримаючись поближче до дерев, але Комірець почеберяв навпростець, і кумедний чоловічок не став його утримувати. Адже собача йшло по сліду Муфтика. Ці сліди ніяк не можна було губити, що добре розумів Півчеревичок, і через це ступав за Комірцем.
Раптом собача дзявкнуло. Не від переляку. Це було щось інше. І по хвилі Комірець рвонувся вперед, залишивши Півчеревичка позаду. Собача, незважаючи на вовчий запах, мов опечене, шалено-безстрашно побігло через галяву.
— Назад, Комірчику! — перелякано скрикнув Півчеревичок.
І тут же у лісі відлунило:
— Назад, Півчеревичку!
Той застиг, мов уражений блискавицею. Що це значить? Адже він гукав собача, їхнього Комірця. А натомість вигукнули його ім’я. Так що це не було відлуння. Тоді що ж?
— Назад, Півчеревичку! — пролунало знову.
І Півчеревичок просто затремтів од радощів. Цей голос, такий страшенно знайомий голос… Голос, який неможливо було переплутати ні з яким іншим.
Муфтик! Справжнісінький Муфтик! Хоч і вельми обшарпаний, але все одно живий! То був він. Ось уже біжить до Півчеревичка. Комірець метляється у нього під ногами, просто ошалілий від радощів, і весь час намагається лизнути в обличчя кумедного чоловічка.