«Зрозуміла річ, — мізкував Півчеревичок. — Зросли поміж вовків! Дивись, такі розірвуть десятьма пазурищами нещасне звіреня, щоб виссати безневинну кров!»
Звісно, Півчеревичок не міг передбачити, що розмова точилася тільки про харчування Муфтика. Звідкіля він міг знати, що бідолашного Муфтика запхнули в рюкзак, який один з чоловіків несе на спині! Як йому спало на думку, що ці люди вважають Муфтика вовчим вихованцем! І так сталося, що Півчеревичок на свій лад переклав почуту мову двох мандрівників. Він заціпенів у кущах і стояв там доти, поки люди не опинилися далеко. Лише після цього кумедний чоловічок наважився піти далі, бо вже не чулося ні слів, ні кроків.
Верстаючи свою дорогу, Півчеревичок із раптовою радістю зауважив, що не відчуває перед вовками такого божевільного страху, як щойно. Сіроманці, безумовно, жахливі звірі і їдять сире м’ясо, та, власне, в них немає нічого протиприродного.
Страху в Півчеревичка зосталося на крапельку і тепер він ретельно оглядав довколишній ліс. Без цього просто не міг. Інакше проминув би кістки, що валялися на землі. А так їх помітив.
Півчеревичок застиг на місці.
Навсібіч розкидано кістки. Розкидано як попало кістки звірів. І витолочена трава. І скрізь — жмутки шерсті…
Нараз Півчеревичок зрозумів, що він опинився біля вовчого лігва. При бажанні можна було чітко розгледіти місце, де вилежувались сіроманці. Так що це і є оті вовки, вся ця знавісніла зграя. Просто неймовірно, що він так просто знайшов хижацьке кубло. Обраний навмання напрямок виявився правильним. Іноді неодмінно може пощастити. А де ж оці вовки ховаються зараз? І куди запропав Муфтик? А що як… Що як оці кістки довкола… Тільки не це! Не варто припускати найгірше!
Либонь, сіроманці, відчувши небезпеку, покинули кубло й забрали із собою Муфтика? Либонь, вони втекли від людей, від отих самих кровожерних двоногих, які щойно тут ступали? Все можливо. Що ж тепер чинити йому? Чи шукати в лісі вовків і Муфтика? Ох, ні! Здається, цей намір — безнадійний безнадійнішого. Краще вже спостерігати десь поблизу лігва й очікувати, що трапиться далі. У тому, що невдовзі знову щось трапиться, Півчеревичок був певен. Адже увесь час одна подія породжувала другу. Взагалі без несподіваних подій Півчеревичок не міг більше уявити свого життя.
Так і сталося, що наступна пригода не змусила себе довго чекати. Півчеревичок, якщо бути точнішим, навіть не встиг приготуватися до пуття. Не обрав ще собі потаємного сховку для спостереження, як події розпочалися…
Півчеревичок скоріше відчув, ніж почув, що хтось наближається до вовчого кубла. Це було мов якесь передчуття, передчуття про близьку небезпеку. Кумедний чоловічок умить просунув руки в молочний бідон, сховав під жерсть і ноги. А сам тривожно визирав із посудини, щоби визначити, звідкіль усе-таки чекати небезпеку.
Якесь ледве чутне шелестіння…
Що це? Повів вітру? Чи шелестіння лише вчулося? Півчеревичок не знав, що й гадати, одначе все його тіло судомно скарлючилось.
Шерех повторився. І тоді Півчеревичок зрозумів, що хтось наближається до кубла, тишком-нишком, ніби хижак, який вистежує здобич.
Це і був хижак. Вовк. Ось він з’явився.
А здобич? А нею явно був не хто інший, як він, Півчеревичок.
Кумедний чоловічок залюбки пірнув би в молочний бідон, але все одно він визирав із посудини. Його вразило те, бо, здалося, ніколи раніше не бачив цього вовка.
А втім, сіроманців не так легко відрізнити, надто з першого погляду. Вони настільки схожі, що видаються майже однаковими. Проте все ж Півчеревичок не вагався ні на мить, що зараз перед ним стояв абсолютно новий вовк. Той, який поніс Муфтика і навчав своїх щенят, як гризти, мав дещо інший вигляд.
Новий вовк був більший. І зліший. І явно небезпечніший. Це Півчеревичок зрозумів одразу, як тільки побачив сіроманця, в очах якого ярів злісний вогонь. Це, безумовно, був самець. Видима річ, він бродив довкола й тепер повернувся до лігвища, проте не знайшов ні вовчиці, ні малих. Натомість побачив жерстяного чужого чоловічка. І Півчеревичок мусив був визнати, що сіроманець мав усі підстави гніватися на зайду. І зле те, що хижак міг подумати: це він, Півчеревичок, безсердечний і безсоромний заброда, збирається жити в його кублі.
Вовк стояв як укопаний. Правда, на відстані кроків двадцяти, та ба, Півчеревичок розумів, що для вовка подолати таку відстань — пусте: якихось три-чотири блискавичні стрибки і все. На оці двадцять кроків потрібно щонайбільше дві секунди. І, зваживши на це, маленький чоловічок вирішив утягнути голову в молочний бідон. Він опустився навпочіпки, як і раніше, весь напружений до краю, і щільно закрив отвір покришкою. Увесь почувався, нібито скутий судомою, навіть пальці не ворушилися на ногах. Тоді підійшов сіроманець. І зовсім без ніяких стрибків, як гадав Півчеревичок. Якраз навпаки. Його кроки були обережні, й минула хвилина-друга, перш ніж опинився біля молочного бідона. Нарешті тут застиг. Кумедному чоловічкові здавалося, що наслухає гаряче дихання сіроманця.
Вовк здійняв лапу і перекинув бідон на ребро.
Півчеревичок із жахом подумав, що знову почнеться бузувірське перекочування через каміння і пеньки, допоки він знепритомніє. Але нічого подібного не сталося. Вовк віддалився од молочного бідона. Хижак десь причаївся поблизу. Кумедний чоловічок це відчував. Сіроманець вичікував. А що?
«Хай вичікує, що заманеться», — подумав Півчеревичок. І тієї ж миті збагнув — підвестися неможливо. Йому заважав панцир. Щоб підвестися, Півчеревичок мусив вибратися з посудини. А що як сірий тільки й жадає цього?
Маленький чоловічок був у тяжкій скруті. Скільки він може висидіти у своїх жерстяних латах — бідоні? Добу? Дві? Голод і спрага візьмуть гору, у цьому можна не сумніватися. Коли у вовка стачить терпцю, Півчеревичок у цьому дивному двобої буде переможений. Жерстяний панцир утнув із ним непередбачену штуку.
Півчеревичок не мав сили вже думати, заплющив очі. Його охопив глибокий відчай.
МОХОБОРОДЬКО ПОЧИНАЄ ДІЯТИ
Тільки-но почався ранок. Вийшло сонце.
Мохобородько чув завивання сіроманців. Усю ніч він пильнував на верховітті височенної ялини, притиснувшись спиною до стовбура, бороду намотавши на товсту гілляку, щоб не гупнути, бува, донизу, коли ненароком засне. Тепер він розмотав бороду.
Що сталося з Муфтиком і Півчеревичком? Із-за кущів він бачив їхню зустріч, як пізніше Півчеревичок продирався крізь чагарі. А далі? Проминула довга ніч, а від Муфтика й Півчеревичка немає ні вістоньки.
Стурбований Мохобородько почав спускатися з дерева. Він не був хвацьким верхолазом і тому ступив на землю через півгодини. Тоді перевів подих і, щоб потамувати голод, сунув до рота кілька брусничок. Кумедний чоловічок зірвав їх із куща, а не з бороди. Життя навчило його, що ягоди з бороди не варто розтринькувати. В житті можуть настати й такі дні, коли матінка-земля відмовить тобі у харчі. І тоді допоможе улюблена борода, в якій доведеться шукати допомоги, щоб підтримати в собі бодай на крапельку життя.
Тим часом вовки перестали завивати, одначе Мохобородько вже і так пам’ятав місце розташування їхнього лігвища. Як увечері, так і вранці підвивання чулося з однієї і тієї ж місцини, куди Мохобородько і подріботів. Звичайно, при цьому він сповна розумів, що зараз перебуває в неабиякій скруті. Адже перед вовками був абсолютно беззахисний. У Муфтика принаймні була муфта, яка хоч трохи рятувала від гострющих іклів сіроманців. У Півчеревичка був жерстяний панцир. А в нього?
«Що буде — те буде, — думав Мохобородько. — Коли так закрутиться, що вовки потребуватимуть мого життя, то саме так заведено в природі. Якщо мене загризуть, то від моєї смерті буде користь, хоч невеличка, вовченятам. Я покажу їм, як найкраще загризати. Образно кажучи, я своєю смертю вимощу їм шлях, по якому малі сірі хижаки побіжать упевнено вперед, назустріч новому дню, осяяному сонцем…»
Та спочатку назустріч отакому дню крокував усе-таки він сам. Перейшов галявину, потому долав чагарі. Сонце пробивалося крізь густе гілля, і увесь ліс наповнювався світлом.
Завдяки сонячному промінню, Мохобородько помітив під кущем загублений кимось пасок, мідна пряжка якого виблискувала під світлом. Він зупинився і підняв його. Цей пасок був чи від куртки, чи куценького пальта. Зважаючи на його довжину, неважко було зрозуміти, що цей пасок належав людині. Якій саме? Ремінь явно провалявся на землі недовго, бо шкіра ще навіть не взялася цвіллю.
Мохобородько стояв на тому місці, де напередодні пройшли краєзнавці. І Півчеревичок ходив тут, але у вечірніх сутінках не помітив паска. Мохобородько нічого не знав про краєзнавців, він не помітив їх зі свого спостережного пункту і через це перебував у цілковитій розгубленості. Людина! Людина тут, у пралісі, поблизу вовчого кубла! Цікаво, яка ж людина тут була?
Та як не думав-гадав Мохобородько, що не припускав — мудрішим од цього не став. Схоже, в цієї людини тут були свої справи, які взагалі його, Мохобородька, не стосувалися. Якою б ця людина не була, зараз розшукувати її в лісі — діло абсолютно безнадійне.
А пасок? Трохи подумавши, Мохобородько вирішив, що ним можна чудово скористатися. Він просунув пальці правої руки крізь пряжку й обмотав ремінь до самого ліктя. Прекрасно! Коли вовк розчепірить пащеку, Мохобородьку не залишиться нічого іншого, як сміливо засунути йому руку в пельку. Шкіряний пояс, безумовно, захистить од вовчих іклів! А в пряжки теж своє призначення. Адже, образно кажучи, мідна пряжка — буцімто штучні ікла. Від неї вовкулаці принаймні треба бути подалі, інакше, диви, обкришить собі ікла.
Мохобородько ступав далі. Зараз, коли почувався не таким уже й беззахисним, його думки явно набули певної чіткості. Хай і так, він може розпрощатися з життям, коли цього вимагають закони природи. Одначе без боротьби не підкориться. Ніякого смиренства! Адже вся природа сповнена безперервної боротьби не на життя, а на смерть. Загибель слабшого — є життям для сильнішого. Незважаючи на те, що перемагає сильніший, усе одно і слабіший навіть із останніх сил до кінця чинить опір дужчому.
Несподівано в кущах знову щось зблиснуло. Якийсь металевий предмет. Але сонячне проміння, відбившись у ньому, так різко вдарило в обличчя Мохобородькові, що той спочатку не збагнув у чому річ. Він замружився і поставив долоню дашком, ніби закривав очі від сонця. І тут його осяйнуло: це ж бо молочний бідон! Молочний бідон — чудовий панцир Півчеревичка — лежав бочком на землі!
Мохобородько чимдуж кинувся до посудини.
— Півчеревичку! — скрикнув він. — Невже ти в бідоні?! І пролунав знайомий, але своєрідно глухий голос:
— У бідоні, у бідоні! Скоро мені тут каюк, дорогий друже!
Смисл Півчеревичкових слів видався Мохобородькові туманним. Що ж тут, власне, сталося? Чому Півчеревичок не підхоплюється і радісно не вітає його?
Лише тоді, коли Мохобородько опинився зовсім близько коло молочного бідона, він ураз домислив у чому річ. Вовки! Двоє старих і четверо молодих. Уся вовча сімейка зібралася навколо молочного бідона! А Муфтик?
Мохобородько зупинився і почережно оглянув сіроманців. Вони лежали спокійно й байдуже дивилися на нього. І навіть не ворушилися! У вовчих очах не було ніякої ворожнечі. Вони спозирали Мохобородька не як якогось нападника, а скоріше, — немов якусь рослину.
Ця думка розсмішила Мохобородька. Рослина! Невже й справді сіроманці сприйняли його за рослину? Нараз йому спало на думку: вовки визнали його за свого. Він не був їм чужий, тому що поставився до них із розумінням. Хижаки сповна відчували це. У Мохобородька не було нічого такого, що могло б викликати у вовків озлобленість. І запах маленької істоти видався їм знайомим: адже Мохобородько не пахнув чимось іншим, а лісом. Десь, певно, його довга мохова борода була для сіроманців наче приємною купинкою, вкритою мохом. Напевне, хижаки мали його за малесеньку незвичайну мохову купинку!
Виснувавши це, Мохобородько підступив до молочного бідона.
— Як почуваєшся? — запитав у Півчеревичка.
Замість того, щоб розводитися про своє самопочуття, Півчеревичок у свою чергу здивовано спитав:
— Хіба вовки на тебе не напали?
— Та ні, — сказав Мохобородько. — Де ж Муфтик?
Півчеревичок мусив зізнатися, що йому про Муфтика нічого не відомо.
— Коли я тут опинився, лігвище було порожнє, — розповідав він. — А через деякий час вигулькнув здоровецький вовк і перекинув бідон, так що я ніяк не міг уже порятуватися. Варто було відкрити покришку на посудині, як вовкулака блискавично нападав. Небавом на галяві з’явилася і вовчиця зі щенятами, проте Муфтика з ними не було.
— Бідолашний Муфтик, — тяжко зітхнув Мохобородько. — Невже тепер його страждання завершились назавжди?
Півчеревичок теж зітхнув, і з молочного бідона його зітхання пролунало ніби повів вітру.
— І все-таки мусимо й надалі шукати Муфтика, — продовжив Мохобородько. — Коли, на превелике нещастя, нашого друга немає вже серед живих, наш священний обов’язок поховати його останки.
— Мене до уваги не бери, — сказав Півчеревичок. — Звідси мене вовки не випустять, тож цей молочний бідон стане моєю труною. Тільки дурень битий може припустити, що я самохіть заліз до цієї домовини.
Мохобородько поринув у роздуми. Ну й пригодонька… Жах! А що робитимуть вовки, якщо він, Мохобородько, спробує відтягти молочний бідон? Разом із Півчеревичком, безумовно… Йому, очевидячки, дозволено більше, ніж будь-кому…
Усе-таки не варто бути занадто самовпевненим! Мохобородько пригадав, що недавно сіроманець спробував зграбастати і його, інакше навіщо він намагався залити вогонь водою із струмка. Ставлення вовків може, зрозуміло, змінюватись.
Якщо так, треба поспішати! Але як же забрати молочний бідон? Півчеревичок не якийсь там здоровань, проте і не пір’їна.
А пасок? Навіщо цю річ подарувала йому доля?
І, коли ця думка осяйнула Мохобородька, він не збирався зволікати. Умить одмотав ремінь із правиці й прив’язав кінчик до ручки посудини. Тоді спробував чи міцно припасував і поволік. По глиці, вистеленій по землі, молочний бідон ковзав легко, буцімто санчата по снігу.
— Що, що сталося? — стривожився Півчеревичок.
— Спокійно! — кинув Мохобородько. — Поговоримо опісля!
Зараз усе залежало від вовків.
Мохобородько просувався вперед, тягнучи за собою молочний бідон. І диво дивне: вовки й не збиралися його утримувати! Так що як-не-як, а Мохобородькові дозволено більше, ніж будь-кому. Вовки лежали нерухомо, наче нічого особливого не трапилось. Напевне, хижаки не мали й наміру перешкоджати кумедному чоловічкові. Вони позирали на нього абсолютно байдуже. Либонь, навіть вдоволено. Тому що нарешті в такий спосіб спекалися жерстяного бідона.
МІЖ НЕБОМ І ЗЕМЛЕЮ
Мохобородько знайшов вузеньку стежину й потяг далі молочний бідон із Півчеревичком. Він уже далеченько відійшов од сіроманців; посудина ковзала вельми легко. Доля і цього разу була милостива до Мохобородька й Півчеревичка, і Мохобородько пристав на те, що ніколи не можна втрачати віри в щасливу зорю. І стосовно Муфтика не варто снувати жахливих припущень, принаймні доти, поки вони не побачать пустої муфти Муфтика.
— Куди ми прямуємо? — запитав Півчеревичок із бідона.
— Не маю уявлення, — зізнався Мохобородько. — Куди стежина веде, туди й триматимемо курс.
Та, власне, зараз було все одно, куди прошкувати. Головне, щоб швидше відірватися од вовчого лігва. Коли небезпека мине, тоді вже буде час обговорити план і вирішити як слід, що робити далі.
По хвилі Півчеревичок сказав:
— Гадаю, мені вже час вибиратися із оцієї проклятущої жерстяної труни.
Мохобородько зупинився. Здавалося, що небезпеки вже не було. Принаймні сіроманці вже не давали знати про себе.
— Ну, вилізай на галяву, — сказав Мохобородько. — Скільки я можу тебе тягти?!
Із посудини з’явилася Півчеревичкова голова, а за якусь мить — тіло. І нарешті він увесь вивільнився зі своїх спершу хвалених, а зараз таких остогидлих жерстяних лат.