На крилах пісень - Українка Леся

(Посвята Ми­хай­ло­вi Драгоманову) 

(Гiмн. G r a v e )[1]

До те­бе, Ук­раїно, на­ша без­дольная ма­ти,

Струна моя пер­ша оз­веться.

I бу­де стру­на уро­чис­то i ти­хо лу­на­ти,

I пiс­ня вiд сер­ця поллється.

По свi­тi ши­ро­ко­му бу­де та пiс­ня лi­та­ти,

А з нею на­дiя ко­ха­на

Скрiзь бу­де лi­та­ти, по свi­тi мiж людьми пи­та­ти,

Де схо­ва­на до­ля нез­на­на?

I, мо­же, зуст­рi­неться пiс­ня моя са­мот­ная

У свi­тi з пташ­ка­ми-пiс­ня­ми,

То швид­ко по­ли­не то­дi тая гуч­ная зграя

Далеко шля­ха­ми-тер­на­ми.

Полине за синєє мо­ре, по­ли­не за го­ри,

Лiтатиме в чис­то­му по­лю,

Здiйметься ви­со­ко-ви­со­ко в не­бес­нi прос­то­ри

I, мо­же, спiт­ка тую до­лю.

I, мо­же, то­дi за­вi­тає та до­ля жа­да­на

До на­шої рiд­ної ха­ти,

До те­бе, моя ти Ук­раїно ми­ла, ко­ха­на,

Моя без­та­лан­ная ма­ти!

(Пiсня. В r i o s o)[2]

Реве-гуде не­го­донька,

Негодоньки не бо­юся,

Хоч на ме­не при­го­донька,

Та я нею не жу­рю­ся.

Гей ви, грiз­нi, чор­нi хма­ри!

Я на вас зби­раю ча­ри,

Чарiвну до­бу­ду зброю

I пiс­нi свої узб­рою.

Дощi ва­шi дрiб­ненькiї

Обернуться в пер­ли дрiб­нi,

Поломляться яс­ненькiї

Блискавицi ва­шi срiб­нi.

Я ж пу­щу свою при­го­ду

Геть на тую бист­ру во­ду,

Я роз­вiю свою ту­гу

Вiльним спi­вом в тем­нiм лу­гу.

Реве-гуде не­го­донька,

Негодоньки не бо­юся,

Хоч на ме­не при­го­донька,

Та я нею не жу­рю­ся.

(Колискова. A r p e g g i o)[3]

Мiсяць яс­не­сенький

Промiнь ти­хе­сенький

Кинув до нас.

Спи ж ти, ма­ле­сенький,

Пiзнiй бо час.

Любо ти спа­ти­меш,

Поки не зна­ти­меш,

Що то пе­чаль;

Хутко прий­ма­ти­меш

Лихо та жаль.

Тяжка го­ди­нонько!

Гiрка хви­ли­нонько!

Лихо не спить…

Леле, ди­ти­нонько!

Жить сльози лить.

Сором хи­ли­ти­ся,

Долi ко­ри­ти­ся!

Час твiй прий­де

З до­лею би­ти­ся, -

Сон про­па­де…

Мiсяць яс­не­сенький

Промiнь ти­хе­сенький

Кинув до нас…

Спи ж ти, ма­ле­сенький,

Поки є час!

 (Сонет)

Фантазiє! ти, си­ло ча­рiв­на,

Що збу­ду­ва­ла свiт в по­рожньому прос­то­рi,

Вложила по­чут­тя в бай­ду­жий про­мiнь зо­рi,

Що бу­диш мерт­вих з вiч­но­го їх сна,

Життя даєш хо­лод­нiй хви­лi в мо­рi!

Де ти, фан­та­зiє, там ра­до­щi й вес­на.

Тебе вi­та­ючи, фан­та­зiє яс­на,

Пiдводимо чо­ло, по­хи­ле­неє в го­рi.

Фантазiє, бо­ги­не лег­кок­ри­ла,

Ти свiт зло­тис­тих мрiй для нас одк­ри­ла

I зем­лю з ним ве­сел­кою з'єдна­ла.

Ти свi­то­ве з'єдна­ла з таємним,

Якби те­бе людська ду­ша не зна­ла,

Було б жит­тя, як тем­на нiч, сум­ним.

(R o n d e a u)[4]

Соловейковий спiв на­вес­нi

Ллється в гаю, в зе­ле­нiм роз­маю,

Та пi­сень тих я чуть не здо­лаю,

I вес­ня­нi квiт­ки за­паш­нi

Не для ме­не розк­вiт­ли у гаю, -

Я не ба­чу вес­ня­но­го раю;

Тiї спi­ви та квi­ти яс­нi,

Наче каз­ку див­ну, при­га­даю -

У снi!..

Вiльнi спi­ви, гуч­нi, го­лос­нi

В рiд­нiм краю я чу­ти ба­жаю, -

Чую скрiзь го­ло­сiн­ня сум­нi!

Ох, нев­же в то­бi, рiд­ний мiй краю,

Тiльки й чу­ються вiльнi пiс­нi -

У снi?

(N o c t u r n o)[5]

Лагiднi вес­ня­нiї но­чi зо­рис­тi!

Куди ви од нас по­ли­ну­ли?

Пiснi со­ло­вей­ко­вi дзвiн­ко-срiб­лис­тi!

Невже ви за­мовк­ли, ми­ну­ли?

О нi, ще не час! ще бо ми не дiз­на­ли

Всiх див ча­рiв­ли­вої но­чi,

Та ще бо лу­на­ють, як пер­ше лу­на­ли,

Веснянки чу­до­вi дi­во­чi.

Ще ма­ре­вом лег­ким над на­ми ви­тає

Блакитна вес­ня­ная мрiя,

А в сер­цi роз­кiш­но цвi­те-проц­вi­тає

Злотистая квiт­ка — на­дiя.

На кри­лах фан­та­зiї дум­ки лi­та­ють

В країну таємної но­чi,

Там про­мiн­ням гра­ють, там лю­бо так ся­ють

Лагiднi вес­ня­нiї очi.

Там яс­нiї зо­рi i ти­хiї квi­ти

Єднаються в див­нiй роз­мо­вi,

Там сти­ха ше­по­чуть зе­ле­нiї вi­ти,

Там гiм­ни лу­на­ють лю­бо­вi.

I квi­ти, i зо­рi, й зе­ле­нiї вi­ти

Провадять роз­мо­ви ко­ха­нi

Про вiч­ную си­лу вес­ни на сiм свi­тi,

Про ча­ри по­туж­нi вес­ня­нi.

(S e t t i n a)[6]

Сiм струн я тор­каю, стру­на по стру­нi,

Нехай мої стру­ни лу­на­ють,

Нехай мої спi­ви лi­та­ють

По рiд­нiй ко­ха­нiй моїй сто­ро­нi.

I, мо­же, де коб­за най­деться,

Що гуч­но на стру­ни оз­веться,

На стру­ни, на спi­ви мої не­гуч­нi.

I, мо­же, заг­рає та коб­за вiльнi­ше,

Нiж ти­хiї стру­ни мої.

I вiльнiї гу­ки її

Знайдуть пос­лу­хан­ня у свi­тi пильнi­ше;

I бу­де та коб­за - гуч­на,

Та тiльки не мо­же во­на

Лунати вiд струн моїх ти­хих щи­рi­ше.

Зорi, очi вес­ня­ної но­чi!

Зорi, тем­ря­ви пог­ля­ди яс­нi!

То ла­гiд­нi, як очi дi­во­чi,

То пал­кiї, мов свiт­ла прек­рас­нi.

Одна зiр­ка па­лає, мов пло­мiнь,

Бiлi хма­ри круг неї, мов го­ри,

Не до нас по­си­ла во­на про­мiнь,

Вона ди­виться в iн­шi прос­то­ри…

Iнша зi­ронька лич­ко хо­ває

В пок­ри­ва­ло про­зо­реє срiб­не,

Соромливо на дiл пог­ля­дає,

Сипле блi­деє про­мiн­ня дрiб­не.

Ти, прек­рас­на ве­чiр­няя зо­ре!

Урочисто й ла­гiд­но ти сяєш,

Ти на людське не ди­виш­ся го­ре,

Тiльки щас­тя й ко­хан­ня ти знаєш.

Як го­рить i миг­тить iн­ша зiр­ка!

Срiблом мi­ниться iск­ра чу­дес­на…

Он зо­ря по­ко­ти­лась, - то гiр­ка

Покотилась сльози­на не­бес­на.

Так, сльози­на то впа­ла. То пла­че

Небо зо­ря­ми-слiзьми над на­ми.

Як трем­тить теє свiт­ло! Не­на­че

Промовля до нас не­бо вог­ня­ми.

Горда, яс­на, ог­нис­тая мо­ва!

Ллється про­мiн­ням рiч та ве­лич­на!

Та ми праг­нем лиш людсько­го сло­ва,

I нi­ма для нас кни­га од­вiч­на…

Єсть у ме­не од­на

Розпачлива, сум­на,

Одинокая зiр­ка яс­ная;

Сеї ж но­чi дар­ма

Її кли­чу, - не­ма!

Я стою у жур­бi са­мот­ная.

I шу­каю вго­рi

Я тiєї зо­рi:

"Ох, зiй­ди, моя зiр­ко ла­гiд­на!"

Але зо­рi ме­нi

Шлють про­мiн­ня сум­нi:

"Не шу­кай її, дiв­чи­но бiд­на!"

Моя лю­ба зо­ря ро­нить в сер­це ме­нi,

Наче сльози, про­мiн­ня трем­тя­че,

Рвуть сер­денько моє тi про­мiн­ня страш­нi…

Ох, чо­го моя зi­ронька пла­че!

Я сьогод­нi в ту­зi, в го­рi,

Мов у тяж­кiм снi, -

Отруїли яс­нi зо­рi

Серденько ме­нi.

В не­бi мi­сяць зi­хо­дить смут­ний,

Помiж хма­ра­ми вид свiй хо­ває,

Його про­мiнь чер­во­ний, сум­ний

Поза хма­ра­ми свi­тить-па­лає.

Мов по­же­жа на не­бi го­рить,

Землю ж тем­нiї тi­нi вкри­ва­ють,

Ледве про­мiнь прор­веться на мить,

Знову хма­ри, мов дим, зас­ти­ла­ють.

Крiзь тем­но­ту са­мот­но зо­рить

Одинокая зiр­ка яс­ная,

Її про­мiнь так гор­до го­рить,

Не страш­на їй тем­но­та нiч­ная!

Гордий про­мiнь в тiєї зо­рi,

Та в нiм ту­га па­лає ог­нис­та,

I сiяє та зiр­ка вго­рi,

Мов ве­ли­ка сльоза про­ме­нис­та.

Чи над людьми та зiр­ка сум­на

Променистими слiзьми ри­дає?

Чи то­го, що са­мот­на во­на

По без­мiр­нiм прос­то­рi блу­кає?..

Росла в гаю кон­ва­лiя

Пiд ду­бом ви­со­ким,

Захищалась вiд не­го­ди

Пiд вiт­тям ши­ро­ким.

Та не­дов­го нав­тi­ша­лась

Конвалiя бi­ла, -

I їй ру­ка чо­ло­вi­ча

Вiку вко­ро­ти­ла.

Ой по­нес­ли кон­ва­лiю

У ви­со­ку за­лу,

Понесла її з со­бою

Панночка до ба­лу.

Ой на ба­лi ве­се­лая

Музиченька грає,

Конвалiї та му­зи­ка

Бiдне сер­це крає.

То ж пан­ноч­ка в ве­се­ло­му

Вальсi зак­ру­ти­лась,

А в кон­ва­лiї го­лов­ка

Пов'яла, схи­ли­лась.

Промовила кон­ва­лiя:

"Прощай, гаю ми­лий!

I ти, ду­бе мiй ви­со­кий,

Друже мiй єди­ний!"

Та й за­мовк­ла. Бай­ду­жою

Панночка ру­кою

Тую квi­точ­ку зiв'ялу

Кинула до­до­лу.

Може, й то­бi, моя па­яно.

Колись до­ве­деться

Згадать тую кон­ва­лiю,

Як щас­тя ми­неться.

Недовго й ти, моя пан­но,

Будеш утi­ша­тись

Та по ба­лах у ве­се­лих

Таночках зви­ва­тись.

Може, ко­лись оцей ми­лий,

Що так лю­бить ду­же,

Тебе, квi­точ­ку зiв'ялу,

Залишить бай­ду­же!..