На крилах пісень - Українка Леся 5 стр.

Que suis je, helas!..

Що я тепер, о боже! жить мені для чого?

Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема,

Тінь марна я, мене жаль-туга обійма,

Самої смерті прагну, більше вже нічого.

Не будьте, вороги, ненависні до того,

Хто в серці замірів владарних не здійма,

Бо муку більшую, ніж має сил, прийма,

Не довго втримувать вам лютість серця свого!

Згадайте, друзі, – ви, котрі мене любили, –

Що я без щастя-долі у житті сьому

Нічого доброго зробить не мала сили;

Кінця бажайте безталанню мойому,

Бо вже коли я тут недолі досить маю,

Хай буду я щаслива там, у іншім краю!

(Посвята сiм'ї Ми­хай­ла Ф. Ко­ма­ро­ва)[8] 

Прощай, Во­линь! про­щай, рiд­ний ку­то­чок!

Мене вiд те­бе до­ленька же­не,

Немов од де­ре­ва одiр­ва­ний лис­то­чок…

I мчить за­лiз­ний ве­ле­тень ме­не.

Передо мною ки­ли­ми чу­до­вi

Натура сте­ле - тем­нiї лу­ги,

Славути крас­ної бо­ри сос­но­вi

I Слу­чi рiд­ної ве­се­лi бе­ре­ги.

Снується краєви­дiв пле­те­ни­ця,

Розтопленим срiб­лом бли­щать рiч­ки, -

То ж ма­тiн­ка-на­ту­ра ча­рiв­ни­ця

Розмотує свої сто­барв­нiї нит­ки.

Далi, все да­лi! он ла­та­нi ни­ви,

Наче плах­ти, навк­ру­ги роз­ляг­лись;

Потiм ук­ри­ли все хма­ри тi си­вi

Душного ди­му, з очей скрив­ся лiс,

Гори ве­се­лi й зе­ле­нi до­ли­ни

Згинули рап­том, як лю­бiї сни;

Ще за го­ди­ну, i ще за хви­ли­ну

Будуть да­ле­ко, да­ле­ко во­ни!..

Щастя ко­лишнього хви­лi зло­тис­тi

Час так швид­кий по­жи­ра, мов огонь, -

Гинуть тi хви­лi, мов квi­ти бар­вис­тi,

Тiльки й зга­даєш: "Ох, ми­лий був сон!.."

Красо Ук­раїни, По­дол­ля!

Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло!

Здається, що зро­ду не­до­ля,

Що го­ре те­бе не зна­ва­ло!

Онде ба­лоч­ка ве­се­ла,

В нiй хо­ро­шi, крас­нi се­ла,

Там ха­ти сад­ка­ми вкри­тi,

Срiбним ма­ре­вом по­ви­тi,

Коло сел сто­ять то­по­лi,

Розмовляють з вiт­ром в по­лi.

Хвилюють ла­ни зо­ло­тiї,

Здається, без краю, - аж зно­ву

Бори ве­ли­чез­нi, гус­тiї

Провадять таємну роз­мо­ву.

Он яроч­ки зе­ле­ненькi,

Стежечки по них ма­ленькi,

Перевитi, мов стрi­чеч­ки,

Збiгаються до рi­чеч­ки,

Рiчка пли­не, бе­рег рву­чи,

Далi, да­лi по­пiд кру­чi…

Красо Ук­раїни, По­дол­ля!

Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло!

Здається, що зро­ду не­до­ля,

Що го­ре те­бе не зна­ва­ло!..

Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не,

Грає вог­нем, про­ме­нiє

I по сте­пу роз­ли­ва своє свiт­лонько крас­не, -

Степ вiд йо­го чер­во­нiє.

Свiтлом ро­же­вим там степ па­ле­нiє,

Промiнь де ллється iск­рис­тий,

Тiльки ту­ман на за­хо­дi су­во­ро си­нiє,

Там за­ля­га вiн, ро­сис­тий.

Он сте­по­веє се­ло роз­ляг­ло­ся

В бал­цi ве­се­лiй та ми­лiй,

Ясно-блакитним ту­ма­ном во­но по­ви­ло­ся,

Тiльки на ха­тоньцi бi­лiй

Видно зе­ле­ную стрi­ху. А да­лi, - де гля­ну, -

Далi все степ той без краю,

Тiльки вiт­ряк ви­ри­нає де-не-де з ту­ма­ну;

Часом мо­ги­лу стрi­ваю.

В не­бi бла­кит­нiм нi­де нi хма­рин­ки, -

Тихо, i вi­тер не вiє.

Де не пог­ля­ну, нi­де нi би­лин­ки,

Тиха тра­ви­ця ле­лiє…

Великеє мiс­то. Бу­дин­ки ви­со­кi,

Людей тих - без лi­ку!

Веселую чут­но му­зи­ку.

Розходяться людськiї ла­ви ши­ро­кi,

Скрiзь вид­но ту юр­бу ве­ли­ку.

I все чу­жи­на! ох, бi­да са­мот­но­му

У мiс­тi ши­ро­кiм!

Себе по­чу­вать оди­но­ким!

I доб­ре, хто має к ба­гат­тю чий­ому

Склонитися слу­хом i оком.

Тож доб­рiї лю­ди ме­не при­вi­та­ли

В да­ле­кiй країнi,

Там дру­га в при­хильнiй дiв­чи­нi

Знайшла я. I мо­ря кра­су спог­ля­да­ли

Не раз ми при ти­хiй го­ди­нi.

На ти­хо­му не­бi заб­лис­ну­ли зо­рi,

Огнi за­па­ла­ли

У мiс­тi. Ми ти­хо сто­яли,

Дивились, як яс­но на тем­но­му мо­рi

Незлiченнi свiт­ла сi­яли.

В широкім просторі губилося око,

А думка питала -

Де щастя шукать вона мала,

Любові й надії - у небі високо?

Чи в морі спокою б шукала?

Ні думко! Даремне в світовім просторі

притулку шукати,

В безодню дарма поринати;

Любов і надія не в зорях, не в морі, -

Між людьми поради питати!

Шукай, може, душу там знайдеш де щиру

І розум величний;

Де правди не згас промінь пишний,

Там теба шукати любові та миру.

Спокій же знайдеш коись вічний!..

Далi, да­лi вiд душ­но­го мiс­та!

Серце праг­не бу­ять на прос­то­рi!

Бачу зда­ле­ка - хви­ля iск­рис­та

Грає вiльно по синьому мо­рi.

Тож сповнилось мені те бажання -

Подались ми на море хутенько,

І по хвилях морських погуляння

Почали ми в неділю раненько.

А у тую не­дi­леньку ра­но

Синє мо­ре чу­до­во так грає,

Його со­неч­ко пес­тить ко­ха­но,

Красним-ясним про­мiн­ням вi­тає.

Що бi­лiє отам на роз­дол­лi?

Чи хма­ри­ноч­ка лег­кая, бi­ла

Геть по не­бi гу­ляє по во­лi?

Чи на чов­нi то бi­лi вiт­ри­ла?

В мо­рi хви­ля за хви­лею ри­не,

Море на­че здiй­мається вго­ру,

А скле­пiн­ня не­бес­неє синє

Край свiй яс­ний ку­пає у мо­рю.

Свiтло там прос­тяг­ло­ся вiд схо­ду, -

Очi ва­бить стя­га та iск­рис­та;

Корабель наш роз­рi­зує во­ду -

I до­ро­га бла­кит­но-пер­лис­та

Зостається ши­ро­ка за на­ми,

Геть да­ле­ко роз­ко­чує хви­лi,

Що сер­ди­то тря­суть гре­бе­ня­ми,

Наче гри­ва­ми коні тi бi­лi.

А зда­ле­ка, отам на за­хо­дi,

Срiбнокудрiї хви­лi ки­ва­ють, -

Нереїди при со­няч­нiм схо­дi

Промiнь ран­нiй та­ноч­ком стрi­ва­ють...

I тан­цю­ють хи­мер­но та лег­ко, -

Ось бли­зенько вже вид­но ту зграю,

Аж iз­нов од­ко­ти­лась да­ле­ко,

Геть бi­лiє в ту­ман­но­му краю…

Море, мо­ре! Без краю прос­то­ре,

Руху пов­не i ра­зом спо­кою!

Забуваю i щас­тя, i го­ре -

Все на­зем­не, - з'єдна­тись з то­бою

Я жа­даю на час, на го­ди­ну,

Щоб не ба­чить нi­чо­го на свi­тi,

Тiльки ба­чить осяй­ну до­ли­ну

I гу­би­тись в про­зо­рiй бла­ки­тi!..

Ой ви­со­ко сон­це в яс­нiм не­бi ста­ло,

Гаряче про­мiн­ня та й по­роз­си­па­ло,

По хви­лях бла­кит­них пли­ве чо­вен пруд­ко.

От i бе­рег вид­ко! при­бу­ли ми хут­ко.

Ой вже со­неч­ко яс­неє та ста­ло на ме­жi,

Освiтило акер­манськi ту­рецькiї ве­жi.

Ходім же турецький замок оглядати

Щоб нашу і славу, і лихо згадати, -

Згадать давню славу, козацькую волю,

І тяжку недолю, турецьку неволю.

Тут колись гуляла доля і воля кривава;

Тяжко-важко діставалась та сумная слава!

Сi круг­лiї ве­жi й ви­со­кiї му­ри -

Страшнi та су­во­рi, не­пев­нi, по­ну­рi,

I скрiзь у тих му­рах стрiльни­цi-бiй­ни­цi,

При ве­жах тих сум­нi "тем­нiї тем­ни­цi".

В сих тем­ни­цях ко­лись на­шi та прий­ма­ли го­ре,

Слали дум­ки кри­ла­тiї че­рез синє мо­ре…

У тем­них тем­ни­цях не­ма нi вi­кон­ця,

Не вид­ко з них свiт­ла нi яс­но­го сон­ця!

А свiт та­кий крас­ний, хо­ро­ший, роз­кiш­ний!

Пiд яс­ним про­мiн­ням ли­ман та­кий пиш­ний.

Його хви­ля край бе­ре­га яс­но так си­нiє,

А де­да­лi лед­ве-лед­ве, мов ту­ман, ле­лiє…

Глянуть на ли­ман той, - втi­шається око!

Колись йо­го хви­лi вкри­ва­лись ши­ро­ко

Тими бай­да­ка­ми, лег­ки­ми чай­ка­ми,

Що пли­ли на сей бiк та за ко­за­ка­ми:

Швидко рiд­них виз­во­ля­ти ко­за­ки ле­тi­ли…

За му­ра­ми ви­со­ки­ми во­ро­ги трем­тi­ли…

Славо, на­ша згу­бо! сла­во, на­ша ма­ти!

Тяжко за­жу­ри­тись, як те­бе зга­да­ти!

Кров'ю об­ки­пi­ла вся на­ша дав­ни­на!

Кров'ю за­то­пи­ла до­лю Ук­раїна.

Ой ли­ма­не-ли­ма­ноч­ку, хви­ле ка­ла­мут­на!

Де по­дi­лась на­ша во­ля, сла­ва на­ша смут­на?

Чи на те ж козацтво гинуло в неволі,

Побивалось тяжко, шукаючи долі,

Чи на те лилися кривавії ріки,

Щоб усе пропало й забулось навіки?

Та коли судилось марне лицарям загинуть,

То невже про них і гадку нащадки закинуть?..

Все ми­на!.. Вiд сла­ви давньої дав­ни­ни

Лиш зос­та­лись ве­жi та нi­мiї стi­ни!

Де хо­ди­ли лю­тi тур­ки-яни­ча­ри,

Там па­суться мир­нi ове­чок ота­ри…

Де по­ляг­ла ко­зацькая го­ло­ва дум­ли­ва,

Вирiс там бу­дяк ко­лю­чий та глу­ха кро­пи­ва.

Виросла там квiт­ка у тем­ни­цi, в ямi,

Ми її зiр­ва­ли, - не­хай бу­де з на­ми!

Квiтка тая, мо­же, ви­рос­ла з яко­го

Козацького сер­ця, щи­ро­го, пал­ко­го?..

Чи га­дав той ко­за­ченько, йду­чи на чу­жи­ну,

Що вер­неться з йо­го сер­ця квiт­ка на Вкраїну?..

Сумно тут усю­ди, так пус­то, так глу­хо,

У цi­ло­му зам­ку не­має нi ду­ха,

Коло бра­ми тiльки мi­на­рет то­ненький,

Там ку­рiнь при­ла­див вiв­чар мо­ло­денький.

Та в ку­ре­нi-мi­на­ре­тi вiв­ча­ря не­має -

Он вiн з ве­жi ви­со­кої на дiл пог­ля­дає.

З ви­со­кої ве­жi вiв­ча­ри­ку вид­ко,

Як ко­тяться хви­лi ли­ма­но­вi швид­ко,

А да­лi зни­ка­ють у синьому мо­рi…

Вiвчарика пог­ляд блу­кає в прос­то­рi.

Має вiн прос­тор ши­ро­кий для ду­мок та га­док,

Що то вiн те­пер га­дає, ли­царський на­ща­док?..