Карел Чапек
Ви, мабуть, діти, й не знаєте, про що птахи розмовляють між собою. Та говорять вони людською мовою лише рано-раненько, при сході сонця, коли ви ще спите. Згодом, у білий день, їм нема вже коли розмовляти — самі знаєте, треба ж дзьобнути десь зернину, а там вигребти черв'ячка, а там схопити на льоту муху. . . Ох, і налітається ж отакий пташиний батько, поки мати порається вдома біля дітей! Тому птахи розмовляють лише рано-вранці, коли відчиняють по своїх гніздах вікна, виставляють провітрюватися перинки та готують сніданки.
— Доброго ранку! — гукає кос[1] із гнізда на сосні до сусіди-горобця, що живе під стріхою. — Пора вставати.
— Це так, це так! — каже горобець. — Час летіти, щоб десь — дзьоб, дзьоб — поїсти! Еге ж?
— І правда, і правда, і правда, — туркоче голуб на даху, — марудне життя, бо зерна мало, зерна мало!
— Це так, це так! — погоджується горобець, вилізаючи з постільки. — А все це через авто, еге ж? Поки були скрізь коні, було скрізь і зерно, а нині? Пролетить це авто й залишає по собі тільки чад, чад, чад!
—Тільки сморід, тільки сморід, — туркоче голуб. — Гірке життя, братику, правду кажеш. І налітаюся я за день, і натуркочуся, а що за те маю? Ані пригорщі зерна? Гірка наша доля!
— А нам, горобцям, думаєш, краще? — наїжився горобець. — Коли б у мене не сім'я, то я негайно полетів би геть звідси.
— Як отой горобець із Дейвиць, — озвався стриж.
— Із Дейвиць? — спитав горобець. — Там у мене знайомий, на ім'я Філіпп.
— Це не той, — сказав стриж. — Той горобець, що полетів, звався Пепік. То був такий нетіпаха-горобчисько, що не мився й не чесався, а тільки цвірінькав увесь день — мовляв, у Дейвицях нудно й сумно, а ось інші птахи летять собі на зиму на південь, навіть на Рив’єру або до Єгипту, як ото шпаки, журавлі й ластівки; і лише горобець усе життя нидіє в Дейвицях. «А я так не хочу! — вигукнув той горобець, на ім'я Пепік. — Коли якась ластівка може летіти туди, то чому ж не полетіти й мені? І полечу-таки, ось побачите, хай тільки спакую свою зубну щіточку, нічні сорочки, палицю та м'ячики, щоб грати там у теніс. Заждіть, я там усіх обіграю в теніс! Я вже знаю різні хитрощі; ось, приміром, замість м'ячика сам майну понад сітку; а коли хтось стукне мене ракеткою, то я не впаду, а ще вище підлечу — фіть, фіть, фіть! А коли обіграю всіх, то куплю собі Вальд-штейнський палац, а на даху в нього зроблю собі гніздо, та вже не з простої соломи, а з рисової, з морської трави, з кінського волосіння, білчаних хвостиків, еге ж, еге ж!» Отак нахвалявся цей горобчисько й щоранку кричав, що Дейвиці застрягли вже йому в горлянці й що він летить на Рив’єру.
— І полетів? — спитав кос.
— А полетів, — відповів стриж. — Одного ранку подався він на південь. Але ж горобці ніколи не літають на південь, тому й не знають туди дороги. А до того, як звісно, горобці — з діда-прадіда — пролетарі, бо вони літають цілісінькі дні. Тож і цей Пепік не мав ані доброго пір'я на собі, ані грошей, щоб ночувати в готелях. Долетів він лише до Кардашової Ржечиці, а далі вже не міг, бо не мав ані шеляга. Тому він ще й радів, що гороб'ячий староста в Кардашовій Ржечиці сказав по-дружньому: «Невже ти, волоцюго й нікчемо, думаєш собі, що в Кардашовій Ржечиці вистачить кінських яблук та кізяків на всіх таких пройдисвітів, дармоїдів та приблуд, як ось ти? Коли хочеш, щоб тобі дозволили жити в нашому місті, тоді не смій дзьобати ані на майдані, ані перед шинком, ані на дорозі, де дзьобаємо ми, старожили. Дзьобай собі на смітниках за містом. А на житло я призначаю тобі урядовою ласкою віхоть соломи в клуні за порядковим номером п'ятдесят сьомим. Підпиши ось цей адресний лист і лети під усі чотири вітри!» Таким чином горобець Пепік із Дейвиць не долетів до Рив’єри, а зостався в Кардашовій Ржечиці.
— Він там і досі? — спитав голуб.
— І досі, — відповів стриж. — Я маю там тітку, вона й розповіла мені про нього. Каже, що він і там насміхається з горобців, мовляв, сумно й нудно бути горобцем у Кардашовій Ржечиці, де нема трамвая, як у Дейвицях, мало автомашин, нема матчів між «Славією» та «Спартою», ну, нічогісінько нема. Хвалиться, що він не думає там з нудьги вмирати, а поїде на Рив’єру, коли одержить гроші з Дейвиць. Ну, таке набазікав про Дейвиці та Рив’єру, що й у Кардашовій Ржечиці горобці повірили, ніби десь їм буде краще, а тому кинули дзьобати сміття й тільки цвірінькають, галасують, метушаться, як і всі горобці на світі, та примовляють: «Десь краще, краще, краще!»
— Еге, є, є такі дивні птахи, — озвалася синичка з дупла. — Тут біля Коліна, в такій чудовій околиці, жила якась ластівка. Тож вона начиталась у газетах, ніби в нас, мовляв, усе погане, а в Америці, бач, самі мудрагелі, й роблять вони там усякі дива, й усе вони можуть. Ну, так ця Америка запала ластівці в голову, що закортіло їй самій усе те побачити. 1 вирушила вона туди.
—Як? — швидко спитав стриж.
—Не знаю, — відповіла синиця, — мабуть, на кораблі. Або й на літаку. Адже під черевом літака вона могла приліпити гніздо з віконечком, щоб можна було вистромити голову, а то й сплюнути вниз. Ну, через рік ота ластівка повернулася й хвалилася, що була в Америці, й там наче все не таке, як у нас. «Там, — каже, — такий прогрес, що годі й порівнюватися з нами. Будинки такі височенні, що коли б, скажімо, з гороб'ячого гнізда на даху випало б яєчко, то падало б воно так довго, що дорогою вилупився б з нього горобчик, цей горобчик виріс би, одружився б та мав би купу дітей, потім постарів би та вмер дідуганом, тож на тротуар упало б уже не яєчко, а старий мертвий горобець. Отакі там височенні будинки». Розповідала ще оця ластівка, що в Америці будують усе з бетону й що вона теж навчилася цього. Хай, мовляв, тільки ластівки злетяться, й вона покаже їм, як ліпити ластівчине гніздо з бетону, а не з болота, як ліплять і досі дурні наші ластівки. Ну, й злетілися ластівки з Мніхових Градіштів, Часлава таПржелоучі, з Чеського Броду й Німбурка, навіть із Соботки та Челяко
виць. Прилетіло їх стільки, що люди мусили напнути сімнадцять тисяч триста сорок дев'ять метрів телефонних і телеграфних дротів, аби ластівки мали де сісти. А коли вже злетілися всі, американська ластівка сказала: «Тож дивіться, сестри, як в Америці роблять будинки або гнізда з бетону. Спершу насипаємо купку цементу. Потім купку піску. Далі поливаємо одне й друге водою, мішаємо їх на кашу, а з цієї каші будуємо модерне гніздо. Коли ж цементу немає, тоді робимо кашу з піску та гашеного вапна. Я ось покажу вам, як гасити вапно». Сказавши це, вона пурхнула на новобудову, де працювали муляри, схопила зернину негашеного вапна в дзьобик і полетіла назад. Але в дзьобику, звісно, вогко, й вапно почало в роті їй гаситися, шипіти й пекти. Ластівка злякалася, випустила це зернятко вапна й скрикнула: «Ось, бачите, як гаситься вапно! Але ж і пече! Ах, уй, ой-йой-йой! Ай-яй-яй! Ой людоньки, як пече! Ой, рятуйте! Ой матінко рідна, ой, як гаситься вапно!» Наслухавшись тих зойків та лементу, ластівки вже не чекали, що буде далі, а махнули хвостами й полетіли собі додому. «А хай йому грець, — сказали вони, — щоб оце ми ще спекли собі роти та дзьоби!» Але ж я, людоньки, забалакалася, а мені пора на базар! — закінчила синиця.
— Кумо синичко! — озвалася косиха. — Коли вже летите на базар, то купіть мені кіло черв'яків, тільки гарних і довгих. Мені сьогодні ніколи — треба вчити дітей літати.
—Ну, що ж, сусідко, рада виручити вас, — сказала синиця. —Я любко, знаю, як важко навчити дітей добре літати.
—А знаєте, хто навчив нас, птахів, літати? — озвався шпак з берези. — Ось слухайте! Я чув це від карлштейнського ворона, того, що прилітав сюди у ті великі морози, пам'ятаєте? Цей старий, уже столітній ворон чув од свого діда, а тому дідові розповідав його прадід, який знав це від своєї прабаби по материнській лінії, а та прабаба божилася, ніби це свята правда. Отож кожне з нас бачить іноді вночі, як з неба падає зірка. Але ж не кожна зірка, що падає, є зіркою, — це золоті небесні яйця. Швидко падаючи з самого неба, небесне яйце розпікається в розгоні й світиться вогнем. Карлштейнський ворон божився, що це свята правда. Та люди однак звуть такі небесні яйця якось інакше: метр, а чи монтер, ментор, а чи мотор, ну. . .
—Метеор! — сказав кос.
—Метеор, еге! — погодився шпак. — Тож птахи тоді ще не вміли літати, а тільки бігали по землі, мов кури. Дивлячись не раз, як падає з неба таке небесне яйце, вони міркували, як би то висидіти його та побачити, що за птаха вилупиться з нього. Це чистісінька правда, бо так казав старий ворон. Ну, якось увечері птахи гомонять собі про це, аж тут недалеко за лісом — геп! З неба впало із свистом золоте розпечене яйце. Всі кинулись туди, а попереду всіх — довгонога чапля. Знайшла вона, схопила те золоте яйце, але воно було таке гаряче, що чапля попекла собі ноги. Та вона якось таки донесла його до птахів, а тоді стрибнула у воду, щоб охолодити попечені ноги. Відтоді чаплі й бродять у воді, щоб менше пекло їх. Це розповідав мені отой ворон.
— А що він казав тобі далі? — цікавився стриж.
Потім, — мовив далі шпак, — пришкандибала туди дика гуска й сіла на те гаряче яйце, щоб висидіти. Але тут же попекла собі живіт і стрибнула в ставок, охолодити його. Відтоді й плавають гуси по воді. Так приходили всі птахи висиджувати небесне яйце.
— І стриж? — спитав стриж.
— Приходив і стриж, — відповів шпак. — Всі птахи висиджували його. Відмовилася тільки курка, коли дійшла її черга. «Як? Як? — сказала вона. — Мені нема ко-коли, нема ко-ко-ли. Хіба я дурна на ньому сидіти? Нема ко-коли!» І не схотіла сидіти. А коли вже всі птахи посиділи на тому яйцеві, тоді вилупився з нього небесний ангел. Він не дзьобав, як усі птахи, ні зерна, ані черв'ячків, а злетів собі в небо, заспівав «Алілуйя», а тоді сказав птахам: «Дорогі птахи, я повинен віддячити вам за те, що висиділи мене. Отож ви літатимете від сьогоднішнього дня в небі. Вам треба лише змахнути крилами, а потім — пурх! — і ви вже літаєте. Увага, починаємо: раз, два, три!» За оцим «три» птахи злетіли та літають і досі. Лише курка не вміє літати за те, що відмовилася сидіти на небесному яйцеві. А що це свята правда, спитайте в карлштейнського ворона.
— Друзі, увага! — сказав кос. — Раз, два, три!
За цим усі птахи стрепенули хвостиками, змахнули крилами й полетіли, кожна зі своєю піснею та в своїх справах.
________________________
Karel Čapek
POHÁDKA PTAČÍ
Kdepak, děti, to vy nevíte, co si ptáci povídají. Oni si totiž vypravují lidským jazykem jenom časně zrána, při východu slunce, kdy vy ještě spíte, později, za bílého dne, už nemají pokdy na mnoho řečí — to víte, to dá nějakou sháňku, tady zohnout zrníčko, tam vyhrabat žížalu nebo tuhle čapnout ve vzduchu mouchu.
Takový ptačí tatínek aby si ulítal křídla, zatímco ptačí maminka musí doma opatrovat děti. Proto si ptáci povídají jenom časně zrána, když otevrou ve svých hnízdech okna, vyloží peřinky k vyvětrání a vaří si snídani.
„Brý ráno,“ křičí kos, co má hnízdo na borovici, na souseda vrabčáka, co bydlí v okapu. „Už je čas.“
„Vím, vím, vím,“ povídá vrabec. „Už abych lít, kde bych něco štíp, štíp, štíp, aby bylo co jíst, viď?“
„Vskutku, vskutku,“ brouká holub na střeše. „Jsou s tím starosti, brachu. Málo zrní, málo zrní.“
„Tak, tak,“ přizvukuje vrabec vylézaje z postýlky. „To dělají ta auta, víš? Dokud bylo koní víc, bylo všude rozsypáno zrní, ale teď? Teď auto přeletí a nenechá po sobě nic, nic, nic!“
„Jen smrdí, jen smrdí,“ vrká holub. „Zatrápený život, brr! Raději praštit tou rachotou, člověče! Co já se nakroužím a navrkám, a co za tu práci mám? Ani hrstku zrní. To jsou hrozné poměry.“
„Myslíš, že vrabci jsou na tom líp?“ čepýří se vrabec. „Já ti povím, kdybych tu neměl rodinu, já bych někam ulít -“
„Jako ten vrabec z Dejvic,“ ozval se v houští střízlík.
„Z Dejvic?“ řekl vrabec. „Tam mám jednoho známého, jmenuje se Filip.“
„To není ten,“ pravil střízlík. „Ten vrabec, co ulít, se jmenoval Pepík. Tak to vám byl takový ježatý vrabčák, ani se pořádně nemyl a nečesal a jenom celý den nadával: že prý je v Dejvicích nuda a otrava, a copak jiní ptáci, ti prý si na zimu letí na jih, takhle na Riviéru nebo do Egypta, jako špačci a čápi a vlaštovky a slavíci, jenom vrabec aby se po celý život dřel v Dejvicích. „A to já tak nenechám,“ pokřikoval ten vrabec, co se jmenoval Pepík, „když si může letět do Egypta taková vlaštovka, co bydlí na Růžku, proč bych tam, lidičky, neletěl já? A just tam poletím, abyste věděli, jen co si sbalím svůj kartáček na zuby a noční košili a pálku a míčky, abych tam mohl hrát tenis. Počkejte, jak já to v tenise natřu Cochetovi a Koželuhovi a Tildenovi, já už mám na ně fortel a fintu, já budu dělat, jako bych vyhazoval míček, ale místo míče poletím já sám, a když po mně plácnou raketou, tak jim frnknu neboli pláchnu, víš? víš? víš? A když je všechny porazím, ožením se s bohatou Američankou a pak si koupím Valdštejnský palác a tam si udělám na střeše hnízdo, ale ne z nějaké obyčejné slámy, ale z rýžové slámy a marzolánu a ratafie a z mořské trávy a koňských žíní a veverčích ocásků, hečte!“ — Tak se kasal ten vrabčák a každého rána povykoval, že má těch Dejvic už po krk a že poletí na Riviéru.“
„A letěl?“ ptal se z borovice kos.
„Letěl,“ pokračoval v houští střízlík. „Počkal jen do osmadvacátého října, aby slyšel hrát vojenskou muziku — na tu on si potrpěl — a hned zrána se pustil na jih. Jenže vrabci nikdy na jih nelítají, a proto neznají tu pravou cestu. A ten vrabec Pepík neměl ani dost brků neboli peněz, aby mohl v hospodě přenocovat, to víte, vrabci jsou odjakživa proletáři, protože se po celý den jen tak proletují po střechách. Zkrátka, vrabec Pepík se dostal jen do Kardašovy Řečice a dál už nemohl, neměl ani findu, ještě byl rád, že mu vrabčí starosta v Kardašově Řečici přátelsky řekl: „Ty kujóne toulavá, ty budižkničemu, ty si myslíš, že v Kardašově Řečici máme dost koňských kobližek a kobylinců pro každého pobudu, krajánka, vandrovního čili poběhlíka? Chceš-li, abychom ti povolili pobyt v Kardašově Řečici, tak nesmíš zobat na náměstí ani před hospodou ani na silnici, jako my starousedlíci, alebrž jenom za humny, a za byt se ti z moci ouřední vykazuje věchýtek slámy v kůlničce u popisného čísla padesát sedm. Tady podepiš ten konskripční list a syp, ať tě už nevidím.“ – A tak se stalo, že vrabec Pepík z Dejvic, místo aby letěl na Riviéru, zůstal v Kardašově Řečici.“