Понад дорогою росли мангові й хлібні дерева, бамбук. Сонце хилилося вже до заходу, і від дерев на дорогу падали довгі тіні. Під хурмою цвірінчала зграйка пташок. Пташки дзьобали одна одну. Бхомбол озирнувся навкруги, шукаючи каменя, щоб сполохати пташок, проте нічого не знайшов. Він ляснув у долоні, але пташки були такі заклопотані своєю справою, що навіть не звернули на нього уваги.
Коли Бхомбол вийшов на перехрестя, він пізнав дорогу, по якій уранці йшов з дядьком на базар. Тоді тут нічого не було, а зараз з'явився рундук, у якому продавали бетель і цигарки. Поруч стояло кілька чоловіків; вони жували бетель і палили цигарки.
Двоє хлопчаків, Бхомболових однолітків, підійшли до рундука, купили пачку цигарок і мерщій сховалися за високе дерево.
«Будуть там палити», — здогадався Бхомбол. Якось він теж потай спробував палити. Потім, щоб заглушити запах тютюну в роті, він довго жував усяке зілля і прянощі — кардамон та гвоздику, — але запах все одно залишився. Та коли б навіть Бхомбол і позбувся запаху тютюну, він не зміг би прогнати страх із серця, бо думав, що дорослі все одно здогадаються, що він палив.
Нарешті Бхомбол побачив місце, де споруджували сцену. Народ уже зібрався. Бхомбол поспішив сісти якомога ближче до помосту.
7. БАГАТО ЦІКАВОГО
Сцена була майже готова. На ній уже стояли, похитуючись, декорації, що зображали фортецю Чітор. По краях сцени здіймалися невеликі «гори», з них вела намальована дорога. На вершині «гори» видно було «замок», над яким майорів прапор. Бхомбол одразу перенісся на кілька століть назад. Люди, що стояли поруч з Бхомболом, теж дивилися на декорації, але що вони при цьому думали, було невідомо. На сцені метушилися артисти, кожен удавав, що саме він керує всім і має роботи більше, ніж інші. Ось один із них зіскочив на землю, попробував, як усе тримається.
— Декорації стоять криво, — сказав він комусь на сцені, але так, щоб чули всі. — Глянь, у чім справа! Як можна працювати з людьми, які нічого не тямлять! Опусти декорації!
Сказавши це, він ухопився руками за край сцени і легко вискочив на поміст. Інший, у протилежному кінці сцени, змотував вірьовку і говорив комусь за кулісами:
— Хіба ти забув, що в нас є освітлення для рампи?
Смикнувши за вірьовку, він зачепив «фортецю Чітор», і один бік її вигнувся.
— Що ти робиш?! — вигукнув хтось. — Ти зараз порвеш декорації! Завжди лізеш не в свою справу!
— Притримай язика! — огризнувся той, що змотував вірьовку.
І одразу ж отримав відповідь:
— А ти не дуже! Не з своїм служником розмовляєш.
Лайка от-от мала перейти в бійку, та, на щастя, з'явились пан управитель і лікар.
— Молодці, сцену вже спорудили! — похвалив пан управитель, глянувши на декорації. — Коли починається вистава, Амріто?
Обидва «вороги», що хвилину тому ладні були зчепитися, вийшли наперед і, вклонившись панові управителю, в один голос шанобливо відповіли:
— Після відправи, ваша милість!
— Ну що ж, це вірно. А закінчити виставу слід перед вечірньою молитвою. Встигнете впоратись до того часу? — спитав дядько, дивлячись чомусь на статую Дургі.
— Звичайно! — хором відповіли актори. — Вечірня молитва о другій годині ночі. Вистава до того часу…
Не вислухавши їхньої відповіді, пан управитель і лікар повернулися й пішли геть. Актори подалися за куліси.
Бхомбол не знав, що й думати. Невже обидва юнаки беруть участь у спектаклі? У гримі й костюмах він, мабуть, і не впізнає їх: адже і в метелику не можна впізнати вчорашню гусінь. От коли один із них гратиме Протапа Сінга, а другий Шокто Сінга, тоді на сцені, можливо, буде справжній бій.
Бхомбол відійшов осторонь, туди, де було не так людно і де сиділи барабанщики. Раптом він помітив хлопця, котрий уранці сміявся з нього в конторі. Він стояв поруч з іншими хлопчаками і, здавалося, з зацікавленням чекав, що робитиме Бхомбол. Та Бхомбол, удавши, що не помітив його, пройшов мимо.
На шлях від бамбукового гаю падала темна тінь. Від заростів тхнуло вологістю. Стояла тиша. Бхомболу чомусь ставало то холодно, то жарко. По дорозі до місця, де мала відбутися вистава, поспішали люди — жінки, чоловіки, діти. Усі йшли вклонитися статуї Дургі.
До Бхомбола долинали уривки розмов.
— Сьогодні буде вистава…
— Ти бачив коли-небудь виставу?
— Актори так гарно танцюватимуть, як танцюристки в палаці бога Індри.[45]
Чуючи це, Бхомбол посміхався про себе: «Які темні люди!» Непомітно для себе він одійшов далеко від місця, де мала відбутися вистава. Сюди вже не долинав гамір. Дорога була безлюдною. В траві цвірчали коники й цикади. Поміж віттям дерев світив молодик. На пеньках блимали світлячки. Несподівано звідкись вилетів пугач і закричав. Пурхнув кажан і сховався серед гілля. Шакал перебіг дорогу. Праворуч зненацька пролунав звук шанко.[46] Бхомбол глянув у той бік. Поміж деревами блиснув промінь світла. Пройшовши ще трохи, Бхомбол побачив молоду жінку, яка, тримаючи в руках світильник, стояла біля кущів базиліка. Світло падало їй на обличчя. Поставивши світильник на землю, жінка накинула на шию край сарі і до землі вклонилася кущеві. Не встиг Бхомбол ступити й кроку, як із заростів ліворуч хтось гукнув до нього:
— Хто йде?
Бхомбол рушив далі.
— Хто йде? Чому мовчиш?
Бхомбол не відповідав. Шляхом може йти, хто хоче, і він не повинен кожному називати своє ім'я.
— У тебе що, язика нема? — спитала знову людина.
Цього разу Бхомбол розсердився, та вчасно опанував себе і тільки огризнувся:
— А тобі яке діло?
— Цебто мені яке діло?! Кожне щеня ще й повчатиме мене! Ти знаєш, по чиїй дорозі йдеш?
Перед Бхомболом з'явилася людина з палицею в руці. При світлі місяця Бхомбол побачив, що це був присадкуватий темношкірий старий чоловік міцної статури; обличчя його заросло бородою. Одягнутий він був лиш у дхоті.
— Ні кроку далі! — закричав чоловік і стукнув палицею об землю. Він розкарячив ноги і, тримаючи палицю навпереваги, загородив хлопчикові дорогу.
Бхомбол тільки посміхнувся:
— В чім справа? Хіба це твоя дорога? Це спільна дорога! Якщо ти мене не пропустиш, я скажу панові управителю — він тобі покаже! Я його небіж.
Ледве Бхомбол вимовив ці слова, як зрозумів, що зробив негаразд. Замість того, щоб самому захистити себе, він залякував ім'ям свого дядька…
Від села наближався якийсь чоловік з ліхтарем у руці. Ще не встиг він порівнятися з ними, як бородань знову несамовито закричав на Бхомбола:
— Іди назад! Чуєш?
Чоловік з ліхтарем підійшов до Бхомбола. Це був Шоруп.
— Навіжений! — гримнув він на чоловіка з палицею. — До кого ти причепився!.. Це ви, ваша світлість? — звернувся він до Бхомбола. — Як ви тут опинилися? Ходімо назад!
Несподівано чоловік, що перегородив дорогу, засміявся.
— Ну гаразд! — сказав він, посварившись на Бхомбола пальцем. — Сьогодні я тебе відпускаю, та коли ще хоч раз побачу тебе… — І знову посварився пальцем.
Шоруп узяв Бхомбола за руку й повів геть.
— Ваша світлість, — сказав він, — чому ви пішли з свята? І чого заблукали сюди? Якщо пан управитель дізнається, він розгнівається. Це вам не Дургапур. Тут неподалік живуть божевільні. А на північ від селища — мечеть. Це дуже погане місце.
— Невже цей старий з палицею справді божевільний?
— У них у сім'ї троє поколінь підряд божевільні. Послухайте! — Шоруп зупинився.
Далеко-далеко хтось, здавалося, плакав.
— Це шакали, — висловив здогад Бхомбол.
— Ні, то не шакали. Це плачуть біля мечеті. І так щодня, чотири рази на ніч…
— Щоночі? А вчора я не чув.
— Та хіба ж ви вчора були тут?
— Ні… А хто ж це плаче, Шорупе?
— Цього ніхто не знає. Всяке кажуть. Взагалі краще не згадувати про такі речі. Якщо бажаєте, можна буде завтра вдень піти з ким-небудь і подивитися на цю мечеть.
— Ні, ти скажи, — наполягав Бхомбол, — обов'язково скажи, хто там плаче!
— Я живу на східному кутку села, — почав Шоруп. — Ще змалку я чув про цю мечеть від своєї тітки. Ніхто не знає й не пам'ятає, коли її збудували. Вона стояла споконвіку і споконвіку була занедбана. Навколо неї росте кілька старих смоківниць і лісових яблунь. Прямо перед мечеттю — став; вода в ньому червонувата, сходи розвалені і подекуди вгрузли в землю. На березі ставу кілька могил. Західні й південні береги вкриті джунглями. Іноді в обідню пору під деревами, що ростуть довкола мечеті, пасуться кози й корови, але вночі туди ніхто не ходить. Навіть удень у тих місцях страшно… На південному березі ставу в джунглях стоїть старий покинутий будинок. У ньому ніхто не живе… Ну та досить, ваша світлість, ходімо!
— Або ти розповіси мені все, — нетерпляче вигукнув Бхомбол, — або я не піду далі!
— Я двічі був там, — вів далі Шоруп. — Дід божевільного^ якого ви зараз зустріли на дорозі, служив тілохранителем у пана Мірзи. Він був надзвичайно дужим юнаком. Раніше він жив у селі Модхугонді, потім переїхав сюди і збудував дім. Якось опівночі він ішов дорогою біля мечеті. Зненацька він почув плач. Місяць світив ясно. Підійшовши ближче, юнак побачив, що на розвалених сходах біля ставу сидить жінка-мусульманка. Вона плакала й била себе в груди. На голові в неї був барвистий платок, на ногах — черевички, гаптовані золотом, коралі на шиї, золоті персні, усипані діамантами, так і палали на її пальцях. Вона була в шовковій сукні. Поруч з нею на сходах лежав дуже гарний хлопчик. Голова в нього була відрізана, і кров стікала сходами прямо в став. Юнак спитав жінку, чого вона плаче і ким доводиться їй цей хлопчик. Та тільки-но він це спитав, усе зникло. В ті часи при храмі жив один мусульманський святий, який ніколи ні з ким не розмовляв. Він узяв за руку юнака і одвів його додому. Після цього той збожеволів. «Що я бачив! Що я бачив! О, аллах!» — весь час повторював він. Все життя, до самої смерті він повсякчас повторював ці слова, як тільки починало смеркати… Ну, от ми й прийшли…
Бхомбол був такий захоплений розповіддю Шорупа, що й не помітив, як вони повернулися на місце святкування.
— Але ж, Шорупе, — опам'ятавшись, спитав він, — коли дід цього чоловіка збожеволів, як же він міг так докладно розповісти про все, що бачив на березі ставу?
— Різні бувають божевільні, — непевно відповів служник. — Ви тільки ніколи не кажіть панові управителю, що ходили туди…
Бхомболу не сходила з думки розповідь Шорупа. Він неодмінно побуває в цій мечеті.
Відправа вже закінчилася. Людей зібралося дуже багато. Перед помостом було розіслано килими, мати, за ними стояли ослони й стільці. Не встигла закінчитися відправа, як усі, штовхаючи одне одного, кинулись займати місця, намагаючись влаштуватися якомога ближче до сцени. Стільці й ослони зайняли хлопчаки. Бхомбол не став шукати собі місця. Він знав, що сидітиме поруч з дядьком, і незворушно стояв збоку, роздивляючись декорації.
Поруч з ним палили і стиха гомоніли двоє юнаків. Бхомбол одразу впізнав їх. Це були ті два актори, яких він бачив біля будиночка, де відбувалася репетиція.
— От бачиш, — сказав один із них, — усі вже сидять, а й досі невідомо, буде вистава чи ні.
— А я що казав! Я ж казав, що збереться багато народу.
— Але ж Бхобані не може грати. Він навіть стояти як слід не може! Відчуваю я, що все це скінчиться скандалом.
— Так… Кому ж тепер грати роль Протала? Невже він не міг випити колись інше? Пан управитель знає, що він п'яний?
— Здається, знає…
— Коли так, то лиха не минути!
— Байдуже, спина витримає.
— А я краще втечу. От зараз візьму і втечу в Кантінагар.
— Ти що, з глузду з'їхав? Якщо вже влетить, то не тільки тобі, а всім.
— А, ось і пан управитель! Здається, Джотіш уже розповів йому.
Люди обступили пана управителя.
— Ви зганьбили наше село! — мовив дядько. — Погляньте, прийшли люди, декотрі здалека, і тільки для того, щоб побачити вашу виставу.
— Хіба ми винні? — виправдувався Джотіш. — Адже ми, знаючи вдачу Бхобані, цілий день не спускали з нього ока, а ввечері він пішов додому — і от бачите, що сталося. Зараз він, зовсім п'яний, лежить у будинку, де ми провадили репетицію.
— Невже ніхто не може замінити його? — спитав пан управитель.
— Тут — ніхто! Я знаю тільки одну таку людину — пана Мохіна з села Чітатурі. Він приїжджав сюди в гості до своєї сестри і тільки сьогодні ввечері поїхав.
— А, добродій Мохін! — вигукнув пан управитель. — Чоловік дочки Чокроборті з Дургапура! Але тепер він далеко… Навіть якщо по нього послати, все одно раніше як опівночі він не повернеться. Я бачив його сьогодні — він їхав велосипедом. Що ж діяти? Уже пізно… Гей, Мохеше, ти зможеш знайти Ішора?
— Він тут, ваша милість… Іди-но сюди, Ішоре! — крикнув Мохеш.
Літній, старанно причесаний чоловік з сивими вусами, хворобливий на вигляд, обернувся.
— Мерщій іди сюди! — поманив його рукою Мохеш. — Пан управитель тебе кличе.
Ішор підійшов до них. На ньому була майка, на ногах — парусинові черевики, через плече був перекинутий рушник. Підійшовши до пана управителя, він склав руки для привітання і хрипким голосом спитав:
— Ваша світлість, ви кликали мене?
— Ішоре, — сказав пан управитель, — ці люди зганьбили наше село.
— Мені вже відомо про це, ваша світлість. Я й раніше думав, що так буде. Недарма кажуть: пий, та розуму не пропивай. А що ж тепер робити?
Бхомбол, стоячи поруч з дядьком, відчув, що від старого тхне перегаром вина й наркотиків.
— Я розумію тебе, — погодився пан управитель. — Тепер слухай, що ти повинен зробити. Адже всім відомо, що ти уславив наше село. Тебе знають і хвалять усюди, де бачили твої лялькові вистави. Треба, щоб ти зараз влаштував ляльковий спектакль.
Очі Ішора, і так червоні, ще більше почервоніли й витріщились.
— Ваша милість! — розгублено мовив він. — Де я візьму зараз усе причандалля! У мене тут нема навіть ляльок: вони всі в добродія Дотто у селі Шрібондж. Три вечори підряд я даю там спектаклі і сьогодні навмисне лишився тут, щоб побачити виставу.
— Я все чудово розумію… — Погляд пана управителя став колючим. — Негайно ж принось ляльки і виклич усіх, хто тобі потрібний… Гей Мохеше, оголоси всім, що сьогодні відбудеться ляльковий спектакль. А ти, Ішоре, йди… До речі, скажи мені, як називатиметься твоя вистава?
Ішор почухав потилицю і невпевнено промовив:
— Але ж неможливо отак відразу показати великий спектакль. Навіть коли давати невеликий, то доведеться почати не раніше, як о десятій годині. Я постараюсь зробити все, що зможу. Але я бідна людина, ваша світлість, я матиму збитки, коли не дам вистави в Шрібонджі. Я вже старий, які тепер у мене заробітки? Дайте мені лиш дві рупії,[47] і я затримаю тут своїх помічників… Гей, Натоборе! — гукнув він. — Мерщій виклич Тепера і Ношу! А я піду на базар.
Сказавши це, Ішор простягнув руку і благально глянув у лице панові управителеві.
— Гляди, не здумай утекти! — сказав дядько, даючи йому дві рупії.
— Та що ви, пане!
І, повторюючи: «Хай нам бог поможе», Ішор рушив було йти, але потім вернувся й сказав:
— Вистава називатиметься «Відхід у ліс».
«Хто ж ітиме в ліс? — міркував Бхомбол. — Пандави чи Рам?[48] Мабуть що Рам. Адже коли Пандави йдуть у ліс, це нікому не завдає прикрості. Ну звичайно, в ліс ітиме Рам!» Пан управитель сказав:
— Бхомболе, ходімо вечеряти, а потім повернемося сюди. Вистава почнеться пізно.
— Мені не хочеться їсти, — відповів Бхомбол.
— Поки дійдеш додому, захочеш! — І дядько відійшов убік.