Коли Бхомбол прийшов на майдан, там уже було багато людей: усі хотіли востаннє подивитися на статую богині Дургі. Завтра тут уже нікого не буде. А Бхомбол поїде назад у Дургапур.
Повернувся додому хлопець уже смерком. Пан управитель саме розмовляв з якимось незнайомим чоловіком. Побачивши Бхомбола, вони замовкли.
— Ну що ж, згоден, — сказав, встаючи, відвідувач.
— Де ти був цілий день? У мечеті? — спитав дядько, як тільки незнайомий пішов.
— Ні, — відповів хлопчик.
— Там нема нічого цікавого. Як твоя рука?
— Трохи болить, — Бхомбол стомлено присів на ліжко.
— Лягай краще спати! — в дядьковому голосі бриніла ніжність. — Вечерятимеш?
Бхомбол згадав пастуха і, перебираючи пальцями ріжок простирадла на постелі, сказав:
— Сьогодні вдень під манговим деревом біля контори я зустрів одного дідуся. Це пастух, його звати Мобарок Алі. Його землю ви…
— Що?! — В голосі дядька з'явилися тверді нотки. — Що він тобі сказав? Яке тобі діло до цих людей? Все одно завтра ти їдеш додому.
Бхомбол забув про хвору руку. Він не міг збагнути, чим пастух завинив перед дядьком. Адже він такий старий і бідний, і в нього немає землі. Бхомбол рвучко підвівся з постелі, ладен негайно залишити дядьків дім. Пан управитель глянув в обличчя небожеві.
— А, ти говориш про того Мобарока Алі, що в нього хата біля баньяна? — сказав він уже іншим тоном. — Я не одразу зрозумів. Але ж він не сповна розуму. До всіх чіпляється з різними жалісливими історіями. Чоловік схибнувся після смерті синів… Післязавтра ти поїдеш додому, мій служник супроводжуватиме тебе.
Післязавтра? Це ще не скоро! Бхомболові було неприємно залишатися в дядьковій домівці, він відчував, що той несправедливий до Мобарока Алі.
— Я можу поїхати й сам, — сказав Бхомбол. — Адже сюди я сам дістався. Чого мені боятися?
— Коли б ти їздив верхи, я б відпустив тебе самого. Але ж ти не вмієш, і мені довелося найняти човен.
Бхомбол справді не вмів їздити верхи, та досі й не відчував потреби в цьому. Сьогодні він пошкодував, що так вийшло. В Дургапурі він частенько сідав потай у чужий човен і випливав на середину річки. Так поступово він добре навчився веслувати. Коли ж він бачив лікареву білу кобилу, що паслася під манговим деревом на березі ставу, то тільки кидав на неї здалека камінці.
Іноді у Бхомбола, бувало, промайне думка: добре було б вилізти на дерево і сплигнути звідти прямо кобилі на спину! Один хлопчина з їхнього класу спробував це зробити, та не розрахував, упав позаду кобили і зламав ногу. Йому ще пощастило, що кобила не хвицнула і не розбила йому голову.
Бхомбол нічого не відповів дядькові. Хлопець уявив собі, що було б, якби він умів їздити верхи. Коли Бхомбол поринав у мрії, то забував про все. Він бачив себе на коні, на чолі великого загону солдатів. Часом хлопець уявляв себе монгольським завойовником із пустелі Гобі; про нього він читав десь у книзі. Іноді мріяв уславитись на всю Бенгалію, оголосивши війну англійцям і вигнавши їх з Індії. Або ось він — кочівник і блукає на коні степами й долинами Середньої Азії. Коли йому хочеться пити, він їде до водопадів у горах. А ось Бхомбол, неначе Робін Гуд, мчить лісами…
Та тільки сьогодні Бхомбол зрозумів, що він — звичайнісінький хлопчик, котрий не зуміє навіть утриматися в сідлі. Коли б він міг їздити верхи, то проїхав би дорогою, якою добирався сюди пішки. Спочатку їхав би ступою, а потім пустив би коня чвалом. Промчав би всю дорогу без зупинки… А втім, ні, зупинився б у селі Кантінапур, де живе Падма Під'їхав би до її будинку і, не злазячи з коня, зупинився б на маленькій галявинці. Кінь бив би копитом землю і гарцював під ним. Падма, запнувши голову краєм сарі, вибігла б з дому. «Хто це? — спитала б вона, посміхаючись. — Невже це Бхомбол? Звідки ти? Злізай з коня! Зайди до хати». «Я їду з Чормадаріпура! — гордо відповів би Бхомбол. — Мені ніколи затримуватись». І, повернувши коня, він помчав би геть, а все село дивилося б йому вслід, роззявивши рота. Так би він мчав аж до Шалкуданги.
«Бабуню Аджі, я хочу їсти, — сказав би він там, злазячи з коня. Потім поплескав би коня по гриві, примовляючи: — Ну, не пустуй, стій спокійно!»
Прив'язавши коня до мангового дерева так, щоб він міг пастися на м'якій зеленій траві, Бхомбол увійшов би в дім. Бабуся, постеливши мату, сказала б: «Де ти був так довго, хлопчику? Значить, таки не забув бабусю Аджі? У тебе такий дужий і гарний кінь!» І вона засміялася б беззубим ротом, почастувала б Бхомбола сметаною, смаженим рисом, бананами, принесла б рисових пластівців і прозорого гуру.
Бхомбол так стомився, подорожуючи в мріях, що й не помітив, як заснув. Прокинувшись уранці, він відчув голод. Хлопець не пам'ятав, вечеряв він учора чи ні. Та варто йому було поворухнутись, як заболіла рука.
Під час сніданку ввійшов Бога і сповістив управителя:
— Ваша світлість, з тієї хати повтікали навіть жінки.
— Стеж і далі за хатою, — насупився дядько. — Їх треба спіймати хоч би там що.
— Сходімо подивимося мечеть, — вибравши час після сніданку, сказав Бхомбол Харанові.
— Чи варто, ваша світлість? Мечеть — не місце для прогулянок. Нічого цікавого там немає. Краще відпочиньте, поспіть трохи.
— Кажуть, що ночами там плаче зачарована жінка-мусульманка.
— Але ж вона не буде сидіти і ждати, коли ви прийдете подивитися на неї, — посміхнувся Харан. — І взагалі, по-моєму, її ніхто не бачив.
— Як — «ніхто не бачив»?! А я чув, що один чоловік із села Пагла бачив її.
— Не варто говорити про це зараз, пане. Краще відпочиньте. А мені треба йти по носильників — переносити статую богині Дургі. — І, перекинувши через плече рушник, Харан вийшов з дому.
«Піду сам», — вирішив хлопець, та за хвилину передумав. Сидячи на веранді, Бхомбол згадав Дургапур. Як йому хотілося повернутися зараз туди! Потинявшись по кімнатах і по двору, він вийшов на вулицю.
Увечері Бхомбол знову подався на майдан, де вчора було свято. Статуї богині вже не було. Тимчасовий храм, збудований для неї, стояв порожній.
Бхомбол неквапливо пішов по дорозі, що пролягала вздовж річки. Усе навкруги купалося в місячному світлі. Пройшовши невелику відстань, хлопець почув стук барабанів і звуки канші. Барабан, здавалося, вибивав: «День минув, день минув!» Бхомболові ця музика сьогодні здалася дуже сумною. Він знову пішов на майдан. Там майнув вогник світильника. Якийсь жебрак співав хрипким голосом.
Бхомбол повернувся в контору. Дядько чекав на нього. Зібралося багато гостей, та це не розвеселило хлопця. Тут усе було не таке, як у Дургапурі.
10. В ДОРОГУ!
З самого ранку серце в Бхомбола радісно калатало: сьогодні він повертається додому. Посеред двору стояла гарба, на ній він поїде до річки. Бхомбол кілька разів то виходив надвір, то знову заходив до хати. Хтось спитав у нього, як його рука.
— Добре, уже не болить, — сказав Бхомбол, розв'язуючи бинт.
Він спробував опустити руку, але одразу ж відчув біль. Довелося знову підв'язати її.
— Не знімай руку з пов'язки, — сказав дядько, — поки не повернешся додому. Там знімеш.
Бхомболу було соромно повертатися в Дургапур у такому вигляді.
З кухні долинав стукіт ножів і смачний запах рису. Бхомболові не терпілося. Коли б від нього залежало, він одразу ж сів би на гарбу і поїхав би, не чекаючи сніданку.
— Цей негідник ще не прийшов… — бурчав Шоруп, зав'язуючи чималий клунок.
Не встиг він сказати це, як з'явився Шучі з клунком на голові. Під пахвою Шучі тримав велику бамбукову палицю, з одного кінця оковану міддю.
Шучі був одягнений по-дорожньому: сорочка, чадор і навіть черевики. Волосся на голові в нього вилискувало, щедро змащене олією. Він зняв з голови клунок, поклав його на землю і став поряд, спираючись на палицю. Бхомболові дуже кортіло помацати палицю і роздивитися на неї трохи краще. Та зробити це в присутності пана управителя він не насмілився.
Бхомбол умився біля колодязя. Кухар-брахман приніс йому сніданок: рис, смажену картоплю, топлене масло, їжа обпікала рот… Та задля того, щоб швидше вирушити додому, Бхомбол ладен був витерпіти все. Потім, у себе в Дургапурі, він весело розповідатиме про те, як їв страшенно гарячий рис.
— Не квапся, — зупиняв його дядько. — Ти їдеш не поїздом — не запізнишся!
Похапцем поснідавши, Бхомбол сполоснув лице, йому не сиділося на місці.
— Ну що ж, можна вирушати, — мовив дядько. — Сідай на гарбу… Гей, Шучі, нічого не забули?
— Ні, ваша світлість, усе взяли.
— Я не проводжатиму тебе, — сказав дядько.
Бхомбол пішов був до гарби, та згадав, що не попрощався з дядьком. Він повернувся, підійшов до управителя і, низько вклонившись, взяв прах від його ніг.
— Будь щасливий, хлопчику мій! — сказав дядько, поклавши руки на голову небожеві. — Хай господь наставить тебе на путь істинний!
Слова дядька розчулили і водночас прикро вразили Бхомбола. Ніхто його не розуміє! Що це за «путь істинний»? Та Бхомбол був страшенно радий, що від'їжджав, тому хутко забув образу. Коли він підійшов до гарби, то побачив, що в ній поверх соломи лежить не дуже чиста мата. Гарба була повна речей: в задку лежало кілька здоровенних клунків і стояв глек з великою покришкою. Клунок Шучі лежав з самого верху. Тільки-но Бхомбол умостився, візник, якого було звати Алімодді, взяв у руки віжки, і гарба рушила.
— Щасливої дороги, щасливої дороги! — летіло навздогін.
Бхомбол оглянувся і побачив, що кричав і його дядько. Він стояв на ґанку, тримаючи в руках кальян.
— Напиши, коли приїдеш!.. А ти, Шучі, будь обережний.
— Все буде гаразд, ваша світлість, — запевнив Шучі.
Шоруп пішов рядом з гарбою. Бхомбол радів. Контора, став, майдан — все лишилося позаду. Мимо проплив бамбуковий гай. Гарба наближалася до села Пагла. Не доїжджаючи до села, вона звернула праворуч. Невдовзі в прогайвині між деревами Бхомбол побачив стару мечеть; на її напівзруйнованій бані сиділи двоє чорних голубів. Бхомбол здогадався, що це та сама таємнича мечеть, про яку він стільки чув. Витягнувши шию, хлопець широко відкритими очима дивився на неї.
— Це і є та сама мечеть? — спитав він у Шорупа.
— Яка? Оця? Так, це вона.
То ось звідки щоночі чути плач!. Незабаром напівзруйнована баня мечеті залишилася позаду і зникла за деревами. Дорога була нерівна: то грудки, то вибої, то каміння. Гарба розгойдувалась і стрибала на всі боки. Бхомбол теж розгойдувався, час від часу б'ючись головою об полудрабок. Повз гарбу, подзвонюючи, проїхав велосипед. Воли чомусь перелякались і рвонули вбік. Алімодді ледве втримав їх.
— Ну чого ви злякалися? Велосипеда ніколи не бачили? — крикнув він, стьобнувши їх батогом.
Вони проїхали повз будинок, що стояв край бананового гаю. Велетенське листя банана звисало до самої землі. У ньому шарудів вітер. І здавалося, що листя шепотіло комусь: «Ні, ні». Обіч дороги сидів якийсь птах; над ним ширяв крук. Птах, помітивши крука, швидко полетів геть. Назустріч гарбі виїхав верхівець з парасолькою в руці. На ньому була ситцева сорочка і чадор. Коник у нього був такий маленький, що, здавалося, вершникові доводиться згинати ноги в колінах, щоб вони не волочилися по землі. Спочатку Бхомбол подумав, що це лікар. Та коли вони порівнялися, переконався, що ні. Кінь ступав так повільно, що, здавалося, він ніколи не зможе бігти швидше. «Хіба важко їздити на такому коні?» — подумав Бхомбол. Поминаючи гарбу, вершник глянув на хлопчика.
Праворуч від дороги показався великий став. На березі стояв натовп, а кілька чоловік пірнало у воду.
— Гей ти, сину Бішаша, що трапилось? — крикнув Шоруп комусь на березі.
— Хлопчик утонув!
Бхомбол зацікавився. Він переліз на задок гарби і хотів скочити на землю. Гарба перехилилась назад.
— Гей, куди ви? — застережливо крикнув візник. — Верніться назад!
Одного разу, ще в Дургапурі, Бхомбол урятував дівчинку. Він хотів нарвати смачних овочів і виліз на дерево в садку Нага над самим берегом ріки. Коли б не він, дівчинка тоді, звичайно, утонула б.
Бхомбол, не слухаючи Алімодді, сплигнув на дорогу. Передок гарби різко опустився. Хлопець хотів був кинутись до ставу, але Шучі, розставивши руки, заступив йому дорогу.
— Ви куди?
— До ставу.
— Що вам там робити? Кому судилося втонути, той уже втонув. Чиєму серцю судилося краятися з горя, той уже плаче. Он та жінка — хлопчикова мати. Вам тут нічого робити. Лізьте назад на гарбу!
— Я хотів би врятувати його… — пробурмотів Бхомбол.
Алімодді допоміг Бхомболові вилізти на гарбу.
— О аллах, — зітхнув він, — що ж ви зможете зробити? Як ви дістанете його з дна ставу? Став дуже глибокий. Двоє дорослих пірнали, та й то не змогли дістати дна. Кожного року тут хтось тоне. На дні цього ставу, мабуть, живе джінн.[51]
Бхомболові дуже не хотілося сідати на гарбу, та робити було нічого. Гарба рушила далі, став і юрба на березі незабаром лишилися позаду.
Тепер обабіч дороги тяглися джунглі. Від дерев на дорогу падала тінь, з гілок звисали ліани. Джунглями їхали дуже довго. Поступово ліс став рідшати, і незабаром попереду показалися рисові поля. Стебла рису хилилися од вітру і тихо шелестіли; так, мабуть, дзвенять браслети на ногах у Лакшмі. Подекуди видно було плантації цукрової тростини, схожі на загони солдатів із списами в руках. Верхнє листя тростини було зрізано. Біля однієї з таких плантацій стояв курінь. Настане час — і з тростини спеціальною машиною, яку крутять воли, будуть вичавлювати у глечики темний сік. Потім сік переварять, і на дні глечика осяде золотистий навар; він гарно пахне, а дрібки його схожі на маленькі кристалики.
На запах гуру звідусіль злітаються великі зелені мухи, джмелі, бджоли, оси. Коли палять сухі стебла цукрової тростини, в повітрі стоїть солодкуватий запах. До неба в такі дні всюди валують чорні хмари диму. Взимку в Дургапурі Бхомбол разом із своїми приятелями любив ходити туди, де робили гур, щоб поласувати цукровою тростиною. Іноді вони випрохували гур у селян, часом крали. Коли ж усюди починали видавлювати цукрову тростину, Бхомбол і його приятелі не сиділи без діла. Найбільше подобалась хлопчакам біла цукрова тростина…
Раптом Бхомбол побачив попереду високу щоглу човна. Самого човна не було видно. Щогла злегка погойдувалась.
— Як зветься це місце? — спитав він в Алімодді.
— Побережжя… — Сказавши це, візник стьобнув підручного вола. — Ану, бери швидше! Ти що, вирішив заночувати тут на березі? Не хочеш бути дома ввечері? Ох ти ж клятий, ох ти ж ледацюго! Ти король ледацюг! Ти що, здох? — лаявся Алімодді, стьобаючи по животі бідолашного вола.
Віз покотився швидше, але тепер він виїхав на пісок, і колеса грузли в ньому, залишаючи глибоку колію. На березі стояв ще один віз. Волів з нього було випряжено, і вони лежали трохи збоку. Візник зняв із воза чорну залізну скриньку і поніс до води.
— Сходьте, пане! — звернувся Алімодді до Бхомбола, розпрягаючи волів. — Гей, Шорупе, знімай речі!
Бхомбол підійшов до берега. Біля пристані стояв човен. В ньому сидів чоловік, якого Бхомбол бачив у дядька.
— Пане Мухурі, — сказав Шоруп, — ви, бачу, приїхали раніше, ніж ми? Можна сідати?
— Іди сюди, Бхомболе, — погукав хлопця пан Мухурі. — Тільки обережно, не впади у воду!
Берег був дуже розмитий. До ріки збігала вузька стежина. Біля самої води, на мокрій глині, видно було сліди чиїхось босих ніг. Річка називалася Чітрою. В цьому місці вона була неширока і спокійна. Вода ледь чутно хлюпотіла біля берега, виблискуючи на сонці. На пристані було безлюдно. На другому березі купалося кілька чоловік. Посеред річки під зеленим вітрилом ішов великий човен. Хтось вичерпував з нього воду і виливав за борт. Два рибальських човни швидко мчали за течією; вони пливли поряд, наче прив'язані один до одного.