Від мерехтливих полисків вогню тіні людей тремтіли, видовжувались і зникали. На другому березі річки в далині завили шакали. У відповідь загавкали собаки на базарі. Шакали давно вже замовкли, а собаки не переставали валувати.
Праворуч стояли два ряди бляшаних навісів. Ідучи поміж ними, Бхомбол побачив крамницю, де продавали ласощі. Перед нею стояв ослін. На ослоні сидів добродій Мухурі, поруч, спираючись на бамбукову палицю, закляк Шучі.
Двері в крамницю були відчинені. В крамниці Бхомбол побачив чоловіка, котрий на великій дошці викачував тісто. На плиті стояв казан, з якого йшла пара. Бхомбол відчув смачний запах смаженого сиру. Біля котла сидів ще один чоловік; груди в нього заросли чорним волоссям. Він брав копистку і мішав нею в казані, його вуса й патли вилискували рід олії. Він позирав довкола великими банькатими очима. Бхомбол вирішив, що це і е кондитер Лоті- Хлопець зрозумів, що він готує лучі.[53]
Десь праворуч лунала музика. Кілька чоловік співали священний гімн — очевидно, актори з мандрівної трупи.
Бхомбол вирішив повернутися назад до човна. Тим часом базар і дорога спорожніли, ніде не видно було ані душі. З протилежного берега з храму долинув урочистий дзвін. Місяць виплив з-за хмар, стало видно, бляшані дахи заблищали од вечірньої роси.
йдучи вздовж берега, Бхомбол побачив, що під деревом веслярі готують собі вечерю. До нього долинув запах цибулі. Веслярі їли рис з приправою. Це була їхня вечеря.
Важко жити на цім світі брате,—
співав один з веслярів.
Бхомбол подумав, що скільки він не чув пісень, усі вони були журливі. Чому це так? Невже людям не подобається бути веселими?
Біля пристані стояло кілька човнів. Човен добродія Мухурі був крайній. Тільки-но Бхомбол поставив на борт ногу, як човен загойдався.
— Хто там? — пролунав голос дружини добродія Мухурі.
— Це я, — сказав Бхомбол і почав роззувати брудні, запорошені черевики.
— Заходь, ще ніхто не повернувся, — сказала жінка. Бхомбол ввійшов і сів поруч з нею. Молоті спала, поклавши голову матері на коліна.
— Ти знайшов його? — Пані Мухурі мала на увазі свого чоловіка. — Чого ти мовчиш? Незадоволений чимось? Ось моя донька, Молоті, теж любить зникати з дому. Скільки не бурчу я, скільки не лаю, вона ніколи не слухає. Приїдемо до нас, погостюєш трохи і поїдеш додому. Добре?.. Ну, чого ти мовчиш? Думаєш, добродій Мухурі теж сваритиме тебе? — Жінка взяла тацю, що стояла поруч, і почала готувати бетель. — Хочеш? Бери, — запропонувала вона Бхомболові. — Молоті дуже любить жувати бетель. А ти?
Бхомбол нічого не відповів.
— Чому ти весь час мовчиш? Соромишся? — Дружина добродія Мухурі зітхнула й ніжно подивилася на хлопчика.
Бхомбол глянув на берег і побачив, що хтось з ліхтарем у руці наближається до причалу. «Мабуть, повертаються добродій Мухурі й Шучі», — подумав хлопець і пішов їм назустріч.
За хвилину добродій Мухурі й Шучі були вже в човні. Шучі ніс у руках великий, загорнутий у бананове листя пакунок. Усі заходилися біля вечері, тільки Молоті не їла: її не можна було добудитися.
Один за одним на базарі гасли вогні.
Веслярі повкладалися спати — хто на березі, хто під навісом на базарі. Шучі примостився на носі човна, а Бхомбол і родина добродія Мухурі полягали в човні під навісом.
Десь далеко на протилежному березі завили шакали, незабаром їм відповіла інша зграя. Зненацька пролунав голосний сплеск: це випірнув дельфін. В місячному світлі плесо води злегка взялося брижами. На березі біля самої води квакали жаби, цвірчали цикади. Десь на дереві залопотів крильми птах. Човен злегка погойдувало. Це погойдування заколисало Бхомбола. Він зовсім був заснув, але тут налетіли москіти — ціла хмара! Варто було десь близько задзижчати москітові, як Бхомбол одразу ж просинався. Усі спали, тільки Бхомболові заважали москіти. Нарешті він укрився з головою, і йому сяк-так пощастило заснути. Вранці він прокинувся од холоду. Не хотілося розплющувати очі і вставати.
Та ось на дереві, біля самої води, закаркала ворона, і Бхомбол таки розплющив очі. Розвиднялося.
Молоті, її батьки і веслярі вже повставали.
Бхомбол вийшов з-під навісу і озирнувся довкола. Місяць уже зайшов, лиш кілька зірок ще блимало на заході. Тихо плинула річка. В далині прокричав яструб; на другому березі до води підійшла чапля і раптом завмерла на одній нозі. З води біля самої корми вистромила голову велетенська черепаха. Побачивши Бхомбола, вона одразу пірнула назад. Бхомбол вийшов на палубу.
Вони знов пливли посеред річки. Тепер до домівки добродія Мухурі лишалося плисти півдня. Вітру не було, веслярі самі гнали човен. Бхомбол примостився на носі.
Човен повільно плив по річці, лишаючи позаду дітвору, що бавилася на березі, корів, телят, кіз. Над річкою кружляли якісь птахи. Вряди-годи з'являлися села. З човна добре було видно могутнє коріння велетенського баньяна. На корінні сиділа чайка.
Берегом ішов чоловік, несучи щось на коромислі. Очевидно, це був молочар: він ніс у село масло й молоко. Іноді Бхомбол бачив великі нори, з яких виглядали чорні гадюки. Він знав, що ці гадюки ловлять мишей і птахів.
— Пане Мухурі, — сказав стерновий, — скоро вже полудень, зараз буде село Кіштопур. Давайте зробимо зупинку і пообідаємо. Все одно, поки дістанемось до Джуроботтола, настане вечір. Скоро почнеться відплив, і тоді доведеться десь зупинитися.
— Ну гаразд, тримай до берега, — погодився добродій Мухурі.
Невдовзі човен причалив до пристані. Стерновий добре знав це село: там був дім його дядька. Сам дядько давно помер, і там жив двоюрідний брат стернового. Взявши з собою Бхомбола, стерновий рушив у село. Виявилося, що брата нема дома — він пішов на базар. Дома лишився єдиний мужчина — його десятилітній син Абу. Абу дуже зрадів стерновому. Він дав дядькові кальян, а коли той закінчив палити, взяв кальян і, на превеликий подив Бхомбола, затягнувся сам.
— Сходи принеси оберемок дров! — наказав стерновий.
— Цей хлопчик палить? — спитав Бхомбол. — Адже він малий.
Відповідь стернового страшенно здивувала Бхомбола:
— Ну то й що? Хай палить — адже він хлопець, а не дівчисько!
Трохи згодом повернувся Абу з оберемком дров. Стерновий узяв у нього великого ножа й пішов за хату — зрізати кілька листків з банана.
Тим часом Бхомбол розглядів, що на подвір'ї стоять дві хижки: одна трохи більша, а друга менша. Обидві були під стріхою, а стіни мали сплетені з джутових стебел. Хлопчик знав, що в таких халупах живуть дуже бідні люди.
Під манговим деревом, перед хатиною, ходила квочка з курчатами. По стінах халупи до самого даху плелося огудиння гарбузів. Поряд ріс якийсь чагарник і алое.
Стерновий повернувся, несучи кілька бананових листків.
— Ну, ходімо! — сказав він і поклав Абу на голову в'язку дров. — Однеси дрова на берег річки під хлібне дерево.
Повернувшись на берег, Бхомбол побачив, що добродій Мухурі вже купив у рибалок велику рибину з вусами. Вони нагадували вуса судді Кумуда з Дургапура. Його вуса були такі самі великі й довгі й завжди закручені вгору. Бхомбол спробував закрутити вуса риби, але з цього нічого не вийшло; однак це його трохи розвеселило. Дружина добродія Мухурі розвела вогонь і почала готувати обід.
— Рибу чиститиму я, — сказав Бхомбол. — Дайте мені ножа.
— У нас немає ножа на рибу, — відповів стерновий, — є тільки ось такий — зрізати траву, тростину тощо.
Лезо в ножа було довге і від постійного вживання посередині з'їдене.
— Нащо вам чистити рибу? Хай це робить Шучі.
Шучі взяв ножа в стернового і підійшов до рибини. З того, як він тримав ножа, було видно, що він ніколи не чистив риби.
— Одійди, одійди! Бачу, що незугарний, — не витримав добродій Мухурі.
— Ми самі почистимо рибину, — сказав стерновий. — Гей, Фазоре!
Підійшов Фазор і, поклавши рибину на банановий листок, почав її чистити. Бхомбол здивовано стежив за тим, як спритно орудував він ножем. Кілька круків закружляли над рибиною, потім посідали на сусіднє дерево. Звідкись з'явилося два собаки. Вони стояли неподалік і дивилися, як ріжуть рибу. Прилетіли два яструби і теж почали кружляти над берегом. Один сів на мангове дерево і пронизливо закричав. Під цим деревом веслярі готували щось собі на обід у чорних глиняних горщиках. Селянки, старі діди й діти підходили до берега і з цікавістю оглядали подорожніх.
— Звідки ви? — спитала добродія Мухурі одна жінка, одягнена в сарі з грубої тканини. Через плече в неї був перекинутий довгий рушник, в одній руці вона тримала великий глек, а в другій — маленьку паличку, якою чистять зуби. Її сиве волосся було підстрижене.
— Ми пливемо з Чормадаріпура, — відповіла дружина добродія Мухурі, мішаючи ложкою в казані.
— Куди?
— В Джурботтол.
— До кого?
— До пана Боша.
— Там живе ваш батько?
— Ні, тітка.
— А це ваша донька?.. Яка гарна! А хлопчик?
— Це небіж пана управителя контори в Чормадаріпурі.
— Який гарний хлопчик!.. Чому ви варите обід на березі? Тут вештається стільки людей… — Жінка глянула на веслярів. — Ви краще б зайшли в якусь хату в селі.
— Але ж ми тут нікого не знаємо.
— Шкода. Може, ви завітаєте до мене? Он мій дім, той, що під бляхою. Тут кожен скаже, де дім Дхотіндотто. Це мій молодший син. Він служить чиновником на залізниці і живе в місті. А тут я живу сама. Хіба можна довірити чужим вести господарство, пасти корів, працювати на городі? Ходімо краще до мене. Зараз я скупаюся і повернуся! — З цими словами жінка подалася до води.
Рибу вже почистили і покраяли на шматки.
— Молоті, — сказала дружина добродія Мухурі, — візьми оці вісім шматків і віднеси їх веслярам.
— Ну як, готовий у вас обід? — спитала мати Дхотіндотто, повернувшись од річки.
Знімаючи з вогню казан, дружина добродія Мухурі відповіла, що обід готовий, залишилося ще тільки приготувати рибу.
Як тільки жінка пішла, Бхомбол подався купатись. Підійшовши до берега, він побачив двох хлоп'ят, своїх однолітків, які плавали й пірнали. Біля самого берега купалося ще кілька чоловік. Трохи вище по течії якась жінка мила голову, а інша прала. Кілька хлопчаків, стоячи по коліна у воді, ловили рибу. Час від часу вони кричали один на одного:
— Обережніше! Ти сполохаєш усю рибу!
Бхомбол з розгону кинувся у воду, пірнув і виплив далеко від берега. Незабаром люди на березі почали здаватися йому далекими і маленькими. Течія була дуже швидка. В таких місцях бувають крокодили. Згадавши про це, Бхомбол злякався і поплив до берега, але його почало відносити нижче. Коли він врешті виліз на берег, йому довелося багато йти. Ще здалека хлопець побачив, що на березі зібрався натовп. Усі показували на середину річки. Посеред річки пливло щось велике й чорне, дуже схоже на дошку. Цей темний предмет наближався до другого берега, потім несподівано зник під водою. Тільки тепер Бхомбол зрозумів, що це була не дошка, а крокодил.
— Ну що ти за хлопчисько! — вигукнув добродій Мухурі, побачивши Бхомбола неушкодженим. — Ти що, загинути хочеш? А коли б крокодил оце спіймав тебе?
Молоті дивилася на хлопчика великими очима.
— Подумаєш, герой! — мовила вона, стуливши губи.
Такого Бхомбол не чекав.
— Ти налякав мене, — знову сказав добродій Мухурі. — Твій дядько доручив мені глядіти тебе. Та хіба за таким устежиш? Як це тобі не спало на думку переплисти річку верхи на крокодилі?
Більше ніхто вже не наважувався лізти у воду. Усі, стоячи на березі, набирали воду з ріки й обливалися нею. Люди були налякані появою крокодила. Обід був уже готовий. Їли кхічурі[54]і рис із рибою.
Надійшла мати Дхотіндотто — вона несла молоко й солодощі з кокосового горіха, загорнуті в бананове листя. За нею ішов пастух з великою в'язкою бананів.
— Бери, дочко, — сказала жінка, віддаючи все це дружині добродія Мухурі. — Як знаєте, але в мене дома вам було б краще.
— Не турбуйтеся про нас, — ввічливо відказала дружина добродія Мухурі.
— Але ж ви гості нашого села! Не я, то інші зробили б для вас те саме! — З цими словами літня жінка пішла собі.
Після обіду вони попливли далі. Сонце стояло вже високо. Бхомбол сидів під навісом і дивився на береги. Мимо пропливали села, дороги, дерева, люди, що купалися біля берега. Вода леліла на сонці, по небу пливли легенькі хмарки. Усе вмлівало в полудневій спеці. Навіть птахи, здавалося, завмерли над річкою. Вітрець ущух.
Під деревом сидів пастух і грав на сопілці. Десь протяжно замукала корова. Веслярі тепер веслували зовсім помалу. Бхомбол довго сидів, дивлячись на берег, і не зчувся, як задрімав. Він проснувся, аж коли добродій Мухурі погукав його. Хлопець сів і здивовано озирнувся. Він не міг пригадати, коли він заснув. Човен стояв біля берега, веслярі вже посходили з нього і за мотузку підтягували ближче до пристані. Молоті бігла шляхом до села. Дружина добродія Мухурі йшла слідом за нею. Бхомбол квапливо зійшов на берег і подався за дружиною добродія Мухурі. Поруч з дівчинкою стрибав якийсь рудий пес з білим хвостом. Іноді пес роззявляв рота, висолоплював язика і віддано заглядав у вічі Молоті. Обабіч дороги стояли хати під соломою і під бляхою, росли мангові дерева. Подекуди розлягалися рисові поля. Був уже вечір. На дорогу падала тінь від будинків і дерев.
— Бачиш он там, — сказала дружина добродія Мухурі, коли Бхомбол наздогнав її, — дві кокосові пальми і невелику повітку? Там наша господа.
Молоті була вже на подвір'ї. З хати квапливо вибігла бабуся і, зупинившись посеред дороги, ждала гостей. Слідом за нею вибіг чоловік з амулетом[55] на шиї і пішов дорогою до пристані. Одночасно з Бхомболом до будинку підійшов і Мухурі з дружиною.
— Ну от, слава богу! — радісно вигукнула бабуся, — А я вже думаю — вечір, а вас нема та й нема.
Усі низько вклонилися старенькій, Бхомбол також. Старенька, взявши його за підборіддя, промовила:
— Живи вічно, хлопчику мій! Як ти засмаг! Заходь до хати.
— Хорі, де ти? — погукала вона уже в хаті. — Дай цьому хлопчикові кокосовий горіх… А ти, невістко, постели мату на веранді. — Потім, не чекаючи, поки дружина добродія Мухурі виконає її наказ, вона сама винесла з сусідньої кімнати мату й постелила. — Сідайте, зараз така спека! Та ви ж цілий день, мабуть, нічого не їли! Молоті, де ти?
— Тітонько, ми пливли дуже добре, — сказав добродій Мухурі. — В Кіштопурі зварили обід і попоїли. Одна жінка дала нам молока, солодощів з кокосового горіха і бананів. Коли мені було п’ять років, — звернувся він до Бхомбола, — мої батьки померли, і тітка виховала мене. Я люблю її, як рідну матір… А це той хлопчик, про якого я писав вам, тітонько.
— Я так і подумала, побачивши його, — відповіла старенька. — Хорі, де ж ти?
— Хорі пішов допомогти принести речі з човна, — сказав добродій Мухурі. — Він незабаром повернеться. Хай Бхомбол поки що трохи відпочине.
Добродій Мухурі уже розповідав Бхомболові, що його тітка, у дванадцять років залишившись удовою, повернулася в батьків дім.
Відтоді вона жодного разу не покидала село. Зараз їй сімдесят вісім років. Бхомбол помітив, що в неї було мало сивого волосся, всі зуби цілі, гарний зір і пряма постава. Тільки на лиці подекуди були зморшки. На шиї вона носила такий самий амулет, як той чоловік, що вийшов їм назустріч.
У хаті було дуже чисто й прибрано. На подвір'ї з одному боку ріс базилік, з іншого був колодязь, поряд— паркан, увитий ліанами. Біля паркану росли баклажани й перець. Неподалік видно було бамбуковий гай. Звідти долинав стукіт: хтось довбав стовбур дерева. Може, то був птах тунтуні…
Бхомбол умився біля колодязя і знову повернувся на веранду. Та йому не сиділося на місці. Він хотів уже встати й піти погуляти, коли тітка добродія Мухурі сказала: