— Онукові добродія Рая сьогодні вперше дали рису,[26] — відповів він. — Іди он туди, там усі дітлахи.
Бхомболу хотілося їсти, але він соромився ввійти без запрошення. Він неквапом рушив до намету.
— Ей, хлопче, ти чого тут стоїш? — пролунав голос поруч нього. — Ходімо зі мною.
Бхомбол оглянувся й побачив товстенного усміхненого чоловіка з світлою шкірою і блискучою лисиною на всю голову. В руці він тримав нову люльку, на ногах у нього були нові дерев'яні сандалі. На грудях у товстуна висів білий шнур.[27]
— Ей, Норохорі, — сказав він, — посади цього хлопчика. Спочатку нагодуйте досхочу дітей. Чому ви цього не робите? — І, гупаючи сандалями, він ступив уперед.
— Зараз, зараз, — відказав Норохорі. — Бачте, вони прийшли всі зразу, а місць не вистачає… Йди, хлопче.
Норохорі взяв Бхомбола за руку й повів за собою.
— Мерщій біжи, — кинув він на ходу слузі, — у господаря погасла люлька.
Слуга подався до виходу. Тільки тепер Бхомбол збагнув, що чоловік з люлькою був пан Рай.
12. БЕНКЕТ
Бхомбол був без сорочки, босий, у брудному дхоті й дуже соромився зайти в дім, де так багато гостей. Він уже хотів повернутися назад, але в цей час Норохорі привів його у просторий внутрішній двір, де сиділи гості. Посеред двору було нап'ято червоне шатро, довкола ліпилися вкриті бляхою глинобитні хатки з цементовою підлогою. По другий бік двору стояла одноповерхова кам'яниця, поряд з нею влаштували кухню.
З одного боку в дворі сиділи дітлахи, з другого — старі. Хлопчаки галасували. Частували тут, видно, донесхочу. Коли прийшов Бхомбол, саме роздавали смажені в маслі солодкі коржики — лучі. Усі кричали:
— Ще, ще!
— Спочатку посідайте всі, — сказав чоловік, котрий, тримаючи кошика на голові, роздавав лучі. — Не по одній, а по десять одержите, якщо поїсте. Теж мені їдці! Один з'їсть півтора, другий — два, а третій — од сили три коржики, та й то доведеться розпустити паски. Сідайте, сідайте…
З самого краю було одне вільне місце. Поряд на веранді лежали мати, а на них бананове листя і череп'яні кухлі. Норохорі приніс із веранди мату, кілька бананових листків і порожній череп'яний кухоль; поклавши все це на землю, він сказав Бхомболові:
— Сідай. Як тебе звати?
— Бхупендронатх Чакі.
— Ага, он як! Ну сідай.
Тепер Бхомбол уже не соромився свого одягу. Він побачив, що добра половина хлопців була без сорочок і скидалася на дикунів.
Бхомбол сів. Хлопчик, що сидів поруч з ним, зиркнув на нього і щось стиха сказав своєму сусідові. Обидва захихикали. Бхомбол суворо поглянув на них. Але більше вже не звертав ні на кого уваги: принесли коржики, тушковані овочі, смажені баклажани і варені гарбузи. А незабаром мали принести ще й риб'ячі голови, Бхомбол почув це від хлопців.
Хоча Бхомболові дуже хотілося їсти, він не став накидатися на те, що подали спочатку. Йому хотілося побачити, що буде під кінець. Він тільки з'їв два коржики, але не забув і про рибу. Риба була зовсім свіжа — її привезли з маєтку пана Рая в Шітолпурі. Після риби подали кабачки з тамариндом, потім кисле молоко. Бхомбол не любив кислого молока. Не встигли гості упоратися з ним, як принесли боде.[28]
Сусід Бхомбола розпустив пояс. Хлопчак, що сидів навпроти, встав і зробив те саме. Живіт у нього надувся, як у Ганеші.[29] Облизуючи пальці, він озирнувся довкола. Мабуть, розшукував свого батька, щоб сказати йому, що більше не може їсти.
«Дурень, нічого не розуміє! — подумав Бхомбол. — Після кабачків саме й починається найсмачніше». Бхомболові поклали на банановий листок жменю боде, солодкого, наче стиглий виноград. Потім принесли макітру з кхіром.[30] Дітлахи голосно закричали:
— Кхір! Кхір!
Макітра була повна-повнісінька. Бхомбол сидів з самого краю, і йому дали першому.
Кхір був густий, червонуватого кольору, і пахнув просто чудово! Зачерпуючи кхір череп'яним кухликом, слуга глянув на Бхомбола. І хоча не знав хлопця, проте дав йому цілий кухлик.
Змішавши кхір і боде, Бхомбол заходився наминати його, аж за вухами лящало. Він навіть не помітив, як з'їв усе дощенту. Служник, що роздавав кхір, знову підійшов до нього, але в Бхомбола більше не було боде. Однак він не розгубився і почав їсти кхір з коржиком.
Побачивши, як він наминає кхір, чоловік з макітрою сказав:
— Оце то їдець! Дати ще?
— Дайте, — кивнув головою Бхомбол.
Але макітра була вже порожня. Чоловік вишкріб кухлем дно макітри і віддав Бхомболу все, що там залишалося.
— Я принесу ще, — пообіцяв він.
Але потім подали сир у сиропі і сир з цукром; чоловік з кхіром більше не прийшов. Згодом він з'явився уже з глечиком пантуа.
Бхомбол любив пантуа. Кажуть, що їх привезли аж із Мохештоли. Вони були великі-великі, повні кхіру, а всередині кожної кульки було сховано насінину кардамону. Потрапить на зуб, хрусне і змішається з кхіром.
— Їж, голубе, — сказав слуга, поклавши на Бхомболів банановий листок одразу чотири кульки.
Тим часом надійшов пан Рай з люлькою в руці.
— Ти ще чогось хочеш? — питав він кожного. — Чого ти не їси? Ти наївся?
Підійшов він і до Бхомбола. Той щойно запхнув у рот останню кульку.
— От молодець, гарно їсть! — похвалив його пан Рай. — Гей, Діджоподе, чуєш? Принеси сюди макітру!
Діджоподом звали слугу, який розносив пантуа. Він підійшов до пана Рая, і той, показавши на Бхомбола, мовив:
— Поклади йому ще.
Діджопод дістав з макітри пару кульок. Вони миттю зникли.
— І цього тобі мало! — засміявся пан Рай і сам поклав Бхомболові ще штук шість кульок. — Їж! Якщо ви всі будете задоволені, нашому Нобо випаде щастя в житті. — І пан Рай пішов далі.
Бхомбол, доївши пантуа, одним духом випив кухоль води, потім узяв бетель і разом з усіма пішов на став мити руки.
На ставу він почув, що ввечері буде вистава. Ще вранці в село приїхали три вози, навантажені декораціями і костюмами. Вистава називалася «Загибель Канси».[31] Вона мала відбутися опівдні, але акторів ще не нагодували, і її довелося відкласти.
Бхомбол страшенно зрадів, почувши, що ставитимуть «Загибель Канси». Ця п'єса йому дуже подобалась — там багато б'ються. Він пригадав військову мелодію, яку грають до бійки.
У селі частування починається в обід, а закінчується аж увечері. Скільки ще чекати на виставу? Уже ж вечір… Бхомбол пройшов берегом ставу повз комору і потрапив на дворик перед будинком. Там він побачив за хлівом чималий майданчик, в кінці якого сиділи за вечерею молоді й старі люди. Дехто з них скорчився в три погибелі. «Це артисти», — здогадався Бхомбол. Довкола товпилися люди й дивилися, як артисти їдять. Пан Рай також був тут.
Бхомбол пішов далі й побачив, шо ніхто ще й не починав готуватися до вистави, тільки невеликий айданчик під наметом обгородили бамбуковими тичинами. Очевидно, то була сцена. Блукаючи по двору, хлопець зазирнув до кімнати, де поселили артистів, але там було дуже людно. Можна було розглядіти луки, мечі й палиці, загорнуті в клейонку.
Бхомбол став осторонь і деякий час спостерігав за всім, що робиться довкола. В одному місці хлопчаки дуділи в дудки, зроблені з бананового листя. Раптом двоє малюків посперечалися за дудку. Спочатку вони голосно лаяли один одного, потім почалася бійка, яка скоро перетворилася на справжню битву. Забіяки обхопили один одного і покотилися по землі. Кожний намагався опинитися зверху. А решта не тільки не пробували розборонити забіяк, а навпаки — оточили й заплескали в долоні, під'юджуючи їх криками:
— Давай, давай! Покажи йому!
Бхомбол підбіг до забіяк і розборонив їх. Тієї ж миті вдарили в барабан, сповіщаючи про початок вистави. Всі кинулися на звуки барабана.
Бхомбол пішов слідом за всіма і побачив, що спектакль ще не почався. Глядачі несамовито галасували й метушилися. Кожному хотілося сісти якомога ближче. Хлопчаки повмощувалися біля бамбукової огорожі.
Якийсь чоловік з блідим обличчям, у шовковій сорочці, з довгим пробором на голові, сигаретою в роті і палицею в руці, гукав:
— Пропустіть дітей наперед!
Очевидно, це був Раїв син.
Бхомбол пройшов повз дорослих і сів поряд з хлопцями. Потроху просуваючись уперед, він опинився в першім ряду. Нарешті на сцені з'явилися музиканти з фісгармонією, скрипками, барабанами і цимбалами. Деякі з них курили. Їх готуванням, здавалося, не буде кінця-краю. «Коли ж початок!» — хвилювалися глядачі. Ставало жарко.
Зненацька загриміла музика. Звуки барабана наче відлунювали в грудях.
13. ВИСТАВА
Концерт був у повному розпалі. Схилившись над барабанами, барабанщик щодуху гамселив по них обома руками. Дивлячись на нього, можна було подумати, що він зовсім знесилів. Слухачам уже от-от мав урватися терпець. Неждано музика замовкла. По майданчику прокотився стриманий гомін. Тепер уже, мабуть, появляться артисти.
Бхомбол крутив головою на всі боки, щоб не проґавити, коли вийде раджа в короні з пір'я і з ним сінніасі із жмутком волосся на маківці.
— Он іде посланець Вішну! — закричав хтось.
Всі одразу повернулися в той бік.
— Де він? — пролунав чийсь голос.
— А он, бачиш, біла борода?
— Тьху! Та це ж Нітаїв дядько — Удхоб Халдар!
Хлопчаки зареготали. Минуло ще кілька хвилин напруженого очікування. Праворуч на|^ матах і лавках сиділи поважні люди. Нарешті прийшов і пан Рай. Знову заграла музика. Біля Бхомбола сиділо кілька дорослих хлопців.
— Зараз почнеться, — сказав один із них.
— Звідки ти знаєш? — спитав другий.
— Пан Рай прийшов.
Він мав рацію. Музика звучала недовго. Не встигла вона замовкнути, як з натовпу показалися артисти. Нарада,[32] Вішну, Лакшмі і хтось іще. Мабуть, чи не сторожа.
Побачивши акторів, глядачі ще дужче захвилювалися. Господар трупи сів прямо перед Бхомболом.
— Принеси стільця для Вішну, — сказав він своєму сусідові.
Той, зігнувшись, порачкував із натовпу, потім звівся на ноги і, клацнувши пальцями, звернувся до добродія Рая:
— Хазяїне, потрібен стілець.
— Потрібен стілець, стілець для Вішну! — одразу ж загорлав хтось хрипким голосом.
— Виходить, Лакшмі повинна буде стояти? — спитав господар трупи.
— Тоді два стільці.
Над головами глядачів пропливли два стільці. В одного було очеретяне сидіння.
Вішну й Лакшмі посідали. Нарада почав говорити. Але глядачі так галасували, що слів його ніхто не чув, тільки видно було, як він розмахує руками і трясе бородою.
— Тихіше, тихіше! Дуже великий галас! — пролунав знову хрипкий голос.
— Тихіше, тихіше! Дуже великий галас! — закричали одразу з усіх боків.
Хвилин зо дві кожен намагався перекричати іншого, потім гамір нарешті ущух. Однак посланця Вішну — Нараду і зараз не було чути, він зовсім охрип.
— Повелителю… — прохрипів він, звертаючись до Вішну.
— Голосніше! — закричав один із глядачів, що сидів у кутку.
— Будь ласка, трохи голосніше, — підтримав його інший.
— Казав йому, — розлютився господар трупи, — щоб не їв кислого молока, бо спаде з голосу! Так не послухав! Тепер сичить, як гадюка.
Лакшмі сіла на стілець з очеретяним сидінням. Приблизно за хвилину вона почала соватись, потім почухала ногу. Бхомбол одразу здогадався, що її кусають блощиці. Вистава йшла на повний хід. А Лакшмі сиділа ледь жива. Блощиці, видно, давно не куштували людської крові. Лакшмі нахилилася до Вішну й прошепотіла:
— Мене так покусали блощиці, що напухло все тіло. Я більше не можу сидіти.
— Сиди.
Бхомбол був зовсім близько і, хоч актори перемовлялися пошепки, чув кожне слово.
— Спробував би сам…
— Тоді встань.
Вішну не міг далі розмовляти з Лакшмі: зараз була його репліка. Лакшмі, скривившись, залишилась сидіти. Час від часу вона щось бубоніла — мабуть, благала богиню Дургу. Нарешті вона промовила кілька слів і мерщій схопилася з місця.
Після цього трапився ще один кумедний випадок. Бхомбол дивився в той бік, звідки виходили актори. Неждано в натовпі зчинилася страшенна тиснява. Почулися звуки ляпасів. Це поверталися люди з ярмарку. Серед них було чоловік вісім молочників. Засперечавшись за щось, вони схопилися за свої коромисла. Добре ще, що вистава відбувалася в господі пана Рая, інакше намет давним-давно б підпалили. Кінець кінцем стражники пана Рая втихомирили бешкетників.
Знову почалася вистава. Потроху вона захопила всіх. Пісні були гарні, а гра артистів просто чудова!
Дія однієї сцени відбувалася в тюрмі Канси, де мучились батько й мати Крішни. На грудях в обох лежало важке каміння, і їм доводилося грати лежачи. Їхні голоси було чутно, але самих не видно. Для того, щоб розглядіти їх, Бхомболу, як і багатьом іншим, довелося стати навколішки і витягнути голову, як чаплі. Ось вони лежать — Девакі і Васудев. Ще добре, що каміння було не справжнє, а просто футляри від скрипок. Але в Девакі і Васудева на обличчі був вираз такої муки! Коли б каміння було справжнє, їх би сплющило, як зернятка рису під млиновим каменем. Але Бхомбол все-таки розсердився на Кансу. От негідник!
Господар трупи, випустивши дим із рота, штовхнув у бік людину, що сиділа поруч з ним.
— Ганеше, давай хор! — наказав він.
Ганеш дав знак, і з усіх боків неждано появилися співці в костюмах, які звичайно носять адвокати в суді, і заспівали пісню високими і низькими голосами, а вслід за ними вийшла група смаглявих юнаків. На головах вони мали гаптовані золотом шапочки, схожі на кам'яні чаші, а зодягнені були в простору червону з чорним оксамитом одежу, всипану блискітками. Рукава в них звисали мало не до самої землі. Розмахуючи руками, хор заспівав:
О раджо Кансо,
Твій рід буде знищений!
Твій погубитель
З'явився на світ.
Серед співаків стояло двоє скрипалів у мусульманському «одязі. Припавши до скрипок і зажмурившись, вони водили смичками.
— Насувається буря, стережіться! — зненацька пролунав чийсь хрипкий голос.
Майже в ту мить велетенське шатро разом з ліхтариками зірвалося з вірьовок і спробувало полетіти до неба. Огорнуті густим димом, затанцювали ліхтарики. Небо розпанахала блискавка, вдарив грім…
Буря, буря йде! Налетів холодний вітер. Бхомболові було так жарко, що тепер він відчув велике полегшення. Хлопець любив грозу.
Глядачі миттю зникли. Тільки шатро, лопочучи, підстрибувало за кожним поривом вітру. Невдовзі почався дощ. Та Бхомбол був уже на веранді в пана Рая.
На ніч він влаштувався там же на маті. Виспався хлопець чудово.
14. У СВЕКРА ПАДМИ
Настав ранок. Ворона, закаркавши, збудила тих, що спали на веранді. Одні повставали, інші й далі лежали собі, позіхаючи і похрускуючи пальцями.
Бхомбол підвівся й побачив, що надворі вигодинилось. По всьому небу неначе хто розкидав легенькі хмарки.
Бхомбол вийшов на дорогу, яка вчора привела його сюди. Край села йому стрівся селянин.
— Я дійду цією дорогою до станції? — спитав хлопець.