— Ти розлив чай! Пий як слід, — зробив Бхомболові зауваження дядько.
Зненацька біля порога кухні хтось захихикав. Бхомбол підвів голову і глянув на двері, йому здалося, що це сміявся «добродій Тхакур». Мабуть, з того, що Бхомболу зробили зауваження. Бхомбол хотів переконатися, що не помилився, але служник, не моргнувши оком, заходився наливати чай у мідний кухоль. Бхомбол так і не дізнався, з чого сміявся «добродій Тхакур».
Управитель на мить вийшов у спальню, а коли повернувся, то побачив, що Бхомбол ще не закінчив снідати.
— Ти що, і досі їси?! — вигукнув він. — Гляди, не лусни. Кінчай! І одягни чадор як слід. Нам треба йти на базар.
Він узяв із рук Харана люльку і почав зосереджено затягуватись.
Бхомбол довго не міг одягти чадор. Слизький шовк не тримався, і чадор спадав. Нарешті сяк-так одягши його, хлопець разом з дядьком пішов на базар.
Шорупа ніде не було видно. Замість нього їх супроводжував інший, незнайомий Бхомболу служник, одягнений у грубе дхоті, перехоплене в стані. У нього були великі, налиті кров'ю очі, а волосся стирчало врізнобіч.
Сонце світило по-осінньому. По небу повільно й ліниво пливли хмари, наче не хотіли заступати сонце.
Дядько рвучко розкрив парасольку, служник узяв її і пішов слідом, тримаючи парасольку над головою пана управителя. Бамбукову палицю він затис під пахвою.
«Іде, наче раджа», — подумав Бхомбол.
— Бого, — звернувся дядько до служника, — негайно ж іди до Коморді…
Виходить, чоловіка, який ішов з ними, звали Бога.
— Слухаю, ваша світлість, — відповів Бога хрипким голосом, — зараз іду. Але ж вам буде незручно без мене. Треба було вирушати на базар у паланкіні. Така спека…
Бхомбол уперше чув, щоб кому-небудь говорили «ваша світлість». В Дургапурі ніхто не називав його дядька «ваша світлість». На нього казали просто «пан Чакі» або «пан управитель».
— Обережно, ваша світлість, — звернувся раптом Бога до Бхомбола. — Тут можна вколоти ногу.
Почувши таке шанобливе звертання, Бхомбол справді відчув себе «світлістю». Та чи не кепкує з нього служник? Бхомбол непомітно глянув на нього, але на сухорлявому лиці Боги не було й сліду посмішки. Здається, він взагалі не любив жартів. Чи не тому його, чотирнадцятирічного хлопчину, назвали «ваша світлість», що на ньому шовковий чадор, а сам Бога чимчикує босоніж, з розкуйовдженим волоссям, в неохайному дхоті? Бхомбол уперше в житті відчув повагу до своєї особи і спробував триматися статечно, як, на його думку, і належало «світлості».
До контори було далеченько, а сонце добряче припікало. Обабіч дороги ріс колючий чагарник та касторові кущі. Тільки в одному місці виднілося кілька фінікових пальм і дерево манго.
Нарешті вони підійшли до просторого подвір'я перед конторою. Бхомбол поглянув навкруги. Праворуч стояли дві комори на рис. Біля стіни одної з них, зливаючись із жовтими квітками, причаївся в засідці великий волохатий кіт. Неподалік від комор, біля велетенського дерева нім, стояли два паланкіни з зеленими верхами.
Проходячи подвір'ям, Бхомбол уважно роздивлявся на всі боки, сподіваючись побачити «холодну», але так нічого й не помітив жахливого. Вікна й двері довгого будинку контори були зачинені. Тільки двері в погріб стояли трохи прочинені. Біля них лежав чорний пес і старанно вилизував свою шерсть. Бхомбол оглянув усе ще уважніше. Піднявшись сходами, в яких не вистачало цеглин, вони пройшли по цементовій підлозі веранди.
Подекуди на колонах і на перилах веранди видно було темні плями. Бхомбол збагнув, що це сліди спітнілих рук і спин тих, хто бував тут і довго стояв, прихилившись до колон і перил. Подекуди видно було плями вапна, наче хтось жував і спльовував бетель.
Де ж «холодна» і ті непокірні орендарі, котрі повинні були сидіти тут, на цьому великому подвір'ї, на сонці?
Двоє чоловіків з порожніми мішками й кошиками ішли їм назустріч. Побачивши пана управителя, вони звернули з дороги і промовили:
— Салям![39]
Коли Бхомбол глянув на них, вони так само шанобливо привіталися й з ним.
Бхомбол у відповідь їм буркнув щось невиразне, йому вперше в житті сказали «салям» — як дорослій і поважній людині. «В Татанагарі є багато професій, які всі шанують, — подумав Бхомбол. — Можна стати, наприклад, молотобійцем. Та хіба там хтось скаже навіть інженерові «салям», хіба його стануть величати «ваша світлість»? Проте, коли ти дужий, краще стати молотобійцем, ніж управителем. Інша справа його дядько — він зовсім хворий. Правда, він високий і гладкий, шкіра в нього світла, а очі й вуса наче зумисне створені для того, щоб викликати в людей повагу».
В кімнаті, куди вони зайшли, сиділо багато людей.
Побачивши пана управителя, усі квапливо повставали, швидше від страху, ніж од ввічливості. І молоді, й старі — всі посхоплювались на ноги.
Пан управитель перемовився з деким із присутніх словом-другим і, відійшовши вбік, став так близько до статуї богині, ніби і їй хотів щось сказати чи ждав, що вона заговорить з ним.
Потім він глянув на барабанщиків. Бхомболові хотілося побути тут якомога довше, та час не дозволяв, сонце вже підбилося високо і дядько поспішав.
Хлопчаки, що сиділи осторонь, чекаючи вистави, загомоніли. Один, трохи старший за інших, глузливо посміхаючись і поглядаючи на Бхомбола, голосно мовив, так, щоб усі чули:
— Дивіться! Цей хлопець носить подушку на животі!
Дхоті було завелике на Бхомбола, і він зібгав його на животі. Він і сам знав, що негарно ходити з таким пакунком спереду. Але зауваження якогось чужого хлопця викликало в нього лють. Коли б тут не дядько, Бхомбол одразу ж провчив би цього нахабу. А так він тільки пильно глянув на кривдника, надавши своєму обличчю гордовитого виразу, ніби кажучи: «Хто ти такий, щоб розмовляти зі мною?»
— Це небіж пана управителя! — мовив один з хлопчаків пошепки.
— Велике цабе! Я просто помираю із страху! — відказав довготелесий хлопець, оглядаючи Бхомбола і глузливо кривлячи губи.
«Ну чекай же, я ще тебе колись спопаду!» — подумав Бхомбол.
— Ходімте, ваша світлість! — гукнув Бога.
Пан управитель, гадаючи, що служник звертається до нього, також обернувся.
Бхомбол пригадав, як у Манікпурі біля бамбукового гаю він витримав бій з тамтешніми хлопчаками. Він був зовсім сам, в незнайомій місцевості, але, схопивши бамбукову палицю, мужньо пішов на ворогів, і ті злякано, як горобці, кинулися врозтіч. Тут же зовсім інша справа: він — небіж пана управителя, його величають «ваша світлість» і, вітаючись, кажуть «салям».
Очевидно, коли б тільки Бхомбол захотів — він зміг би віддубасити кого завгодно з хлопчаків або наказати зробити це служникам. Та Бхомбол зрозумів, що вдатися по допомогу до служників чи поскаржитись дядькові — значить. показати себе боягузом. Ні, він провчить цього нахабу сам!
Бхомбол підняв руку і показав хлопцеві кулака. Однак того це не злякало: він, у свою чергу, посварився ногою. Бхомбола це розгнівало ще більше. Однак час для того, щоб поквитатися з кривдником, був неслушний, і, збагнувши це, хлопець уперше в житті зумів опанувати себе.
Своє бажання помститися він, наче розлюченого бульдога, прип'яв на ланцюг десь у закутку своєї пам'яті. Настане час — і він спустить цього бульдога, — вирішив хлопець.
3. НА БАЗАРІ
До базару від контори йти було далеко. Дорога пролягала де затінком, а де на осонні. Обабіч неї ріс низький густий чагарник.
Тут і там серед садків манго і заростів бамбуку видно було хатини з високими солом'яними стріхами. Деякі до самої стріхи були обплутані виткими рослинами.
За одним із будинків серед іншої городини впадав у око великий баклажан. Під поглядами подорожніх він ніби ще нижче опустив на своє лице зелену намітку і навіть повернувся спиною… Та, здавалося, крізь прогалинки поміж листям він потай стежив і далі за ними.
Потім Бхомбол побачив чоловіка, який стругав паличку. Поруч з ним стояв ще один і збивав фіги пристосованою саме для цього тичкою. Коли пан управитель порівнявся з ними, вони обидва припинили свою роботу і шанобливо привіталися з ним, потім з цікавістю оглянули Бхомбола.
В цей час на дорозі показався великий, запряжений волами віз, навантажений хмизом і соломою. На самому верху, захистившись від сонця парасолькою, накинувши на плечі чадор і ліниво чухаючи ногу об ногу, сидів чоловік і, здавалося, куняв. Він, мабуть, був нетутешній. Не озираючись довкола, він їхав прямо посеред вулиці.
— Ей, ти, негіднику! Очі більмами позатягало, чи що? Звертай! — закричав Бога. Чоловік, що куняв на возі, здивовано витріщив очі.
— Звертай! — гукав слуга, поспішно склавши парасольку.
Возій квапливо стьобнув борозного вола, а підручного смикнув за хвоста. Хура справді звернула, але обоє правих коліс потрапили в глибоку канаву, а воли зайшли в садок біля дороги.
Пан управитель ішов собі далі прямо по дорозі, а Бога так само незворушно тримав над його головою парасольку. Бхомбол був здивований. Простуючи за дядьком, він час від часу озирався назад. Адже вони могли легко звернути і дати хурі проїхати! Чому ж вони не зробили цього?
Оглянувшись востаннє, Бхомбол побачив, як возій зіскочив на землю і метушився біля воза. Незабаром вони повернули ліворуч і ввійшли в зарості. Більше Бхомбол нічого не зміг побачити.
Перед ними з'явився великий повноводий став. Довкола нього стояли вкриті соломою і бляхою будинки. Один берег поріс чагарником. Там, біля самих кущів, у воді видно було безліч лілей. На протилежному боці купалося, кілька чоловік. Неподалік від них хлопчик ловив вудочкою рибу; поруч нього сиділа дівчинка. Поки Бхомбол із дядьком ішли вздовж ставу, у хлопчика клюнуло. Маленьке рибеня блиснуло сріблом і затріпотіло в промінні сонця.
На пустці за одним із будинків валялися розбиті банки, череп'я, бамбукове ломаччя. А ще далі на ній розгулювали дикі голуби.
Зненацька вони знялися в повітря і, покружлявши в небі, полетіли саме в той бік, куди йшов управитель з небожем.
Невдовзі Бхомбол з дядьком підійшли до базару. З обох боків його стояли одна повз одну пофарбовані в темний колір крамниці під бляхою. Деякі з них були кам'яні. Ліворуч стояв рундук кравця. На вивісці червоними літерами на чорному тлі було написано: «Білаталі і бр. Тут можна купити будь-який одяг». «І бр.» означало, очевидно, «і брати».
Помітивши цю вивіску і саморобний напис, Бхомбол посміхнувся. Перед рундуком висіли, погойдуючись на вітрі, ситцева сорочка і червона спідниця, облямована чорною тасьмою. У кутку рундука перед запорошеною шафою з розбитим люстром сидів навпочіпки чоловік у вишиваній сорочці з довгими рукавами і, орудуючи велетенськими ножицями, кроїв куртку. Волосся в нього на голові було кумедно підстрижене — драбинкою, ніби йому, коли стригли, одягали на голову різної величини горшки. Зате борода в кравця була дбайливо підстрижена на французький лад. В кутику рота він тримав напівпогаслу сигарету. Поруч із ним сидів хлопець з перснем на пальці і пришивав ґудзики.
Ось кравець виглянув на вулицю. Побачивши пана управителя, він кинув роботу, похапцем вибіг з рундука і, шанобливо вітаючись, сказав:
— Ласкаво просимо, ваша світлість!
Бхомбол і його дядько стояли перед самим рундуком.
«Цікаво було б дізнатися, хто тут сам Білаталі, а хто його «…і бр.», — подумав Бхомбол. Всередині рундука він помітив ще й інших людей.
Однак управитель не став заходити всередину.
— У тебе знайдеться сорочка? — спитав він, стоячи на вулиці.
— Сорочка на хлопчика? — Кравець глянув на Бхомбола. — Звичайно! Будьте ласкаві, зайдіть у рундук! Я покажу вам, що в мене є.
— А на що ви посадите його світлість? — суворо спитав Бога.
Позаду почулося хихотіння. Бхомбол озирнувся і побачив, що довкола зібралися цікаві; вони теж глянули на хлопця.
Кравець видобув із шафи шмат шовкової тканини і заходився змітати з тахти порох, готуючи місце для пана управителя. Хлопець з перснем кинув пришивати ґудзики і встав; чоловік, що сидів у кутку, завмер і витріщив очі на гостей.
Управитель зайшов у рундук і сів. Бхомбол опустився поруч з ним. Кравець знову відчинив шафу, дістав звідти вузол з одежею і, розв'язуючи його, сказав:
— Звичайно, одразу важко підібрати готову річ, але зараз свято, і, на щастя, є кілька пошитих сорочок.
Він вийняв з вузла білу в чорну смужку сорочку з мережкою на рукавах і подав її панові управителю.
— Нікудишній ситець, — зневажливо мовив той.
Бхомбол давно мріяв про таку сорочку, зшиту по-пенджабськи, але не посмів сказати цього.
— Ну як, подобається? — спитав його дядько.
Бхомбол швидко закивав головою.
— Одягни, я побачу, як вона на тобі…
Бхомболу не треба було говорити це двічі.
Скинувши чадор, він почав швидко одягати сорочку.
— Ваша світлість, ви тільки накажіть, — мовив кравець, обсмикуючи і поправляючи на хлопчикові сорочку, — і ввечері будуть готові дві такі сорочки. Ми беремо найкращий ситець у Хартеба. — І він запобігливо глянув у вічі панові управителю.
— Дай ще одну таку сорочку, якщо є! — велів дядько. — Тільки це не справжній пенджабський фасон. У тебе є жовтий ситець? Зший із нього ще дві такі сорочки. Скільки ти хочеш за все?
— Чи варто говорити про ціну, ваша світлість! Скільки дасте, і за те спасибі, — відповів кравець і, скинувши сорочку з Бхомбола, склав її і передав у руки Боги.
Потім він зняв мірку і записав її олівцем у свій зошит.
Бхомбол зазирнув у зошит і не зміг не засміятися в душі, побачивши каракулі кравця.
— Дуже гарно шиє цей кравець, — сказав Бога, коли вони вийшли з майстерні. — Його дядько працює в одному англійському ательє в Калькутті. Хотів і його забрати до себе, та він відмовився.
— Чого? — поцікавився пан управитель.
— Сказав, що не хоче гнути спину на когось.
Дядько гмукнув і одвів погляд.
Крамниця Хардеба була за кілька рундуків від майстерні кравця. Коли пан управитель вийшов від «братів Білаталі», кілька чоловік, що юрмилися біля рундука, пішли за ними. Бхомбол обернувся. Ці люди були босі і майже зовсім голі, тільки на стегнах висіли брудні пов'язки та дехто мав на плечах брудний чадор. Під пахвою один тримав подерту сіру парасольку, що була колись білою. Серед них був також дідусь з сивою бородою і сивим волоссям, навіть брови мав сиві.
— Пане! — проквилив він до управителя.
— Що тобі тут треба? — гримнув на нього Бога. — Іди в контору!
— Пане, я приїхав здалека, — вів далі старий жалібним голосом, — з Майнагарі, а контора зачинена.
— Тобі вже помирати час, — не вгавав Бога, — а ти й досі не знаєш найпростіших речей! Хіба тобі невідомо, що на свята контору завжди зачиняють? Де ти, кажеш, живеш? Чого ти приїхав?
— Дуже треба поговорити з вашою милістю, — бурмотів старий, звертаючись до управителя. — Інакше я позбудусь останнього, що маю.
— Ну гаразд, — змилосердився дядько. — Зараз мені ніколи, а от після обіду приходь у контору — я там буду.
«Після обіду?» — здивувався Бхомбол. Де ж вони обідатимуть? Поблизу не видно жодного готелю. Хлопцеві було жаль бідолашного старого. Він нагадав йому давно забуту сцену. Тоді він був ще маленький і жив у діда; дід часто водив його гуляти. Бхомбол добре пам'ятав усе до подробиць. Якось дідусь повів його в один дім. Він пам'ятав — то був глинобитний будинок, на майданчику перед ним сиділо кілька огрядних засмаглих чоловіків. Один із них курив кальян.
Дідусь увесь час звертався до нього. В пам'ять Бхомбола вкарбувалася частина розмови. «Не занепащайте мене, не примушуйте іти в старці з хлопчиком!» — показуючи на Бхомбола, просив дідусь. Що відповів йому чоловік, який курив кальян, Бхомбол не пам'ятав. Але велике, негарне, чорне обличчя його Бхомбол не забув і досі.