і крізь довге віття дивиться на женців.
Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими кроками прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах.
К и л и н а
Ну ж, парубче, хутчій! Не лізь, як слимак!
Ото ще верисько!
(Залягається сміхом).
Л у к а ш
(і собі випростується)
Яка ти бистра!
Ось ліпше не займай, бо поборю!
К и л и н а
(кидає серпа, береться в боки)
Ану ж, ану! Ще хто кого - побачим!
Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони "міряють силу", упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає.
К и л и н а
(стоїть над ним сміючись)
А що? Хто поборов? Не я тебе?
Л у к а ш
(устає, важко дишучи)
Підбити - то не мація!
К и л и н а
Чи ж пак?
У хаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в'язати. Хутко загін затемнів стернею і вкрився снопами; скілька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подолані і ще не пов'язані бранці.
М а т и
(з сінешнього порога)
Ходіте, женчики! вже є полудень.
К и л и н а
Та я своє скінчила, он Лукаш
ніяк не вправиться.
Л у к а ш
Мені недовго.
М а т и
Ну, то кінчай; а ви ходіть, Килинко!
Килина йде в хату. Двері зачиняються. Мавка виходить з-під берези.
Л у к а ш
(трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився)
Ага, то ти? Ось дов'яжи снопів,
а я піду.
М а в к а
В'язати я не можу.
Л у к а ш
Ну, то чого ж прийшла тут наглядати,
коли не хочеш помогти?
(В'яже сам).
М а в к а
Лукашу,
нехай ся жінка більше не приходить, -
я не люблю її: вона лукава,
як видра.
Л у к а ш
Ти її ніяк не знаєш.
М а в к а
Ні, знаю! Чула сміх її і голос.
Л у к а ш
Сього ще мало.
М а в к а
Ні, сього доволі.
Ся жінка хижа, наче рись.
Л у к а ш
Іще що!
М а в к а
Нехай вона до нас у ліс не ходить.
Л у к а ш
(випростався)
А ти хіба вже лісова цариця,
що так рядиш, хто має в ліс ходити,
хто ні?
М а в к а
(сумно, з погрозою)
У лісі є такі провалля,
заховані під хрустом та галуззям, -
не бачить їх ні звір, ані людина,
аж поки не впаде...
Л у к а ш
Іще говорить
про хижість, про лукавство, - вже б мовчала!
Я бачу, ще не знав натури твеї.
М а в к а
Я, може, і сама її не знала...
Л у к а ш
Так от же слухай: якщо я тут маю
тебе питати, хто до мене сміє
ходити, а хто ні, то ліпше сам я
знов з лісу заберуся на село.
Вже якось там не пропаду між людьми.
Бо я не став отут сидіти в тебе,
як лис у пастці.
М а в к а
Я пасток на тебе
не наставляла. Ти прийшов по волі.
Л у к а ш
По волі ж і піду, як тільки схочу,
ніхто нічим мене тут не прив'яже!
М а в к а
Чи я ж тебе коли в'язати хтіла?
Л у к а ш
Ну, то до чого ж ціла ся балачка?
Дов'язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній задумі.
Д я д ь к о Л е в
(виходить із-за хати)
Чого се ти, небого, зажурилась?
М а в к а
(тихо, смутно)
Минає літо, дядечку...
Л е в
Для тебе
воно таки журба. Я міркував би,
що вже б тобі не тра верби на зиму.
М а в к а
А де ж я маю бути?
Л е в
Як на мене,
то не тісна була б з тобою хата...
Коли ж сестра таку натуру має,
що з нею й не зговориш. Я вже брався
і так, і інако... Якби то я
був тут господарем, то й не питався б;
та вже ж я їм віддав сей грунт і хату,
то воля не моя. Я сам піду
на зиму до села, до свеї доми...
Якби ти на селі могла сидіти,
то я б тебе прийняв.
М а в к а
Ні, я не можу...
якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.
Л е в
Хліб добрий, дівонько, а не людина.
Але, щоправда, я таки вподобав
породу вашу лісову. Як буду
вмирати, то прийду, як звір, до лісу, -
отут під дубом хай і поховають...
Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,
як сива голова моя схитнеться?..
Де-де! ще й не такі були дуби,
та й тії постинали... Зеленій же
хоч до морозу, кучерявий друже,
а там... чи дасть біг ще весни діждати?..
(Стоїть, смутно похилившись на ціпок).
Мавка поволі вибирає напівзів'ялі квітки з пожатого жита і складає їх в пучечок. З хати виходять мати, Килина І Лукаш.
М а т и
(до Килини)
Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!
К и л и н а
Ей, ні вже, дядинусю, я піду.
Дивіть, уже нерано, - я боюся.
М а т и
Лукашу, ти провів би.
Л у к а ш
Чом же, можу.
К и л и н а
(поглядає на нього)
Та, май, робота є...
М а т и
Яка робота
увечері? Іди, синашу, йди
та надведи Килинку до дороги.
Самій увечері в сій пущі сумно.
Та ще така хороша молодичка, -
коли б хто не напав!
К и л и н а
Ой дядинусю,
се ж ви мене тепер зовсім злякали!
Лукашу, йдім, поки не звечоріло,
а то й удвох боятимемось!
Л у к а ш
Я б то?
боявся в лісі? Ого-го! помалу!
М а т и
Та він у мене хлопець молодець,
ви вже, Килинко, честі не уймайте!
К и л и н а
Ні, то я жартома...
(Завважає Лева).
Ов! дядьку Леве!
то ви-те вдома?
Л е в
(удає, мов не дочув)
Га? ідіть здорові!
(Йде собі в ліс).
К и л и н а
Ну, будьте вже здоровенькі, тітусю!
(Хоче поцілувати стару в руку, тая не дає, обтирає собі рота фартухом і тричі "з церемонією" цілується з Килиною).
К и л и н а
(вже на ході)
Живі бувайте, нас не забувайте!
М а т и
Веселі будьте та до нас прибудьте!
(Йде в хату і засовує двері за собою).
Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву, хату й гай.
Р у с а л к а
(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава)
Ти плачеш. Мавко?
М а в к а
Ти хіба ніколи
не плакала, Русалонько?
Р у с а л к а
0, я!
Як я заплачу на малу хвилинку,
то мусить хтось сміятися до смерті!
М а в к а
Русалко! ти ніколи не кохала...
Р у с а л к а
Я не кохала? НІ, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання - як вода, - плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал - воно кипить, а стріне холод -
стає мов камінь. От м о є кохання!
А те твоє - солом'яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелеться. Зостріне іскру -
згорить не борючись, а потім з нього
лишиться чорний згар та сивий попіл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить і кисне, як солома,
в воді холодній марної досади,
під пізніми дощами каяття.
М а в к а
(підводить голову)
Ти кажеш - каяття? Спитай березу,
чи кається вона за тії ночі,
коли весняний вітер розплітав
їй довгу косу?
Р у с а л к а
А чого ж сумує?
М а в к а
Що милого не може обійняти,