ПІСНЯ ДРУГА
ЗМІСТ ДРУГОЇ ПІСНІ
ДЕНЬ ДРУГИЙ І РАНОК ТРЕТЬОГО ДНЯ
Вранці Телемах наказує скликати ітакійських громадян на міську площу і всенародно вимагає на зборах, щоб женихи покинули його дім. Антіной зухвало з ним сперечається. Віще з'явлення орлів тлумачить Аліферс, якому грубо заперечує Еврімах. Телемах вимагає корабля, щоб їхати до Пілоса. Ментор дорікає громадянам за байдужість до Одіссеєвого сина. Після зборів, які свавільно розпустив Леокріт, Афіна у вигляді Ментора обіцяє Телемахові дати корабель і веслярів, а ключниця Евріклея споряджає його в дорогу. Телемах з уявним Ментором без відома матері відпливає до Пілоса.
ЗБОРИ ІТАКІЙЦІВ. ТЕЛЕМАХІВ ОД'ЇЗД
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
З ложа свойого підвівся улюблений син Одіссеїв,
В одяг убрався, черезпліч нагострений меч перевісив
І, до намащених ніг підв'язавши сандалії гарні,
5] Вийшов зі спальні своєї, достоту на бога подібний.
Дзвінкоголосих гукнувши окличників, він наказав їм
Довговолосих на збори негайно скликать ахеїв.
Ці їх скликали, а ті – на площу збиралися швидко.
Щойно посходився люд і натовп зібрався великий,
10] Вийшов на площу і він, тримаючи спис мідногострий.
Був він не сам – услід йому бігли два пси прудконогі.
Чаром божистим його опромінила з неба Афіна, –
Всі зачудовано люди дивились, коли він проходив.
Сів він на батьківськім місці, старшина ж уся розступилась.
15] Першим Египтій, герой, до громади почав промовляти.
Зігнутий старістю був і знав у житті він багато.
Син-бо коханий його з Одіссеєм поплив богорівним
В суднах просторих у той Іліон, що славиться кіньми, –
Звавсь він Антіф-списоборець. В печері глибокій убивши,
20] З'їв його лютий кіклоп останнім шматком на вечері.
Троє синів ще лишалось, – один, Евріном, з женихами
Гурту тримався, два інші у батька в полях працювали.
Тільки й того не забув він, весь час ним журився і плакав.
Тож із сльозами Египтій почав говорити й промовив:
«Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!
В нас ні нарад не було, ні зборів на нашім майдані
З дня, як на суднах просторих одплив Одіссей богосвітлий.
Хто ж бо нас нині зібрав? Де виникла в цьому потреба –
В когось з молодших чи, може, в людей поважнішого віку?
Може, хто звістку почув, що додому вертається військо,
Ясно нехай оповість нам, про що він довідався перше.
Може, щось інше у справі народній звістить і розкаже?
Благословенним мені він здається й відважним! Нехай же і
Зевс на добро йому все, що він серцем замислив, оберне!»
35] Так він сказав, і, зрадівши, улюблений син Одіссеїв
Всидіти довше не міг. Надумав і він говорити.
Став посередині зборів. Тоді йому берло у руки
Вклав окличник Пейсенор, в порадах розумних умілий.
Спершу до старця звернувсь Телемах і промовив до нього:
40] «Старче, той муж недалеко, – ти зараз і сам це побачиш.:
Я цих людей позбирав, у великім-бо смутку я нині.
Звістки ніде я не чув, що додому вертається військо,
Мовити ясно не можу, щоб я десь довідався перше, –
Нічого в справі народній мені сповістити й сказати.
45] Йдеться про мене самого й про лиха, що впали на дім мій.:
Два їх: одно – що загинув мій батько всечесний, який вам
Був владарем і ставивсь до вас, як той батько ласкавий;
Друге – ще гірше то лихо, що дім мій увесь незабаром
Зовсім зруйнує й увесь мій набуток дощенту погубить.
50] Матір мою женихи проти волі її обсідають,
Всі оті милі сини тутешніх мужів щонайкращих.
В дім до І карія-батька вони не посміли звернутись
Прямо, щоб викуп належний він визначив сам за дочкою
Й видав її за того, кого схоче, хто буде їй любий.
55] В дім наш унадившись, день вони в день учащають до нього,
Ріжуть нещадно воли в нас, і вівці, й годовані кози,
П'ють наші вина іскристі, без міри й без краю справляють!
Учти свої, – витрат не злічити! Немає-бо в домі
Мужа, як був Одіссей, щоб нещастя оте відвернути.
60] Ми ж боронитись тепер не здолаємо, й навіть пізніше
Будем безпомічні ми, захистити себе неспроможні.
Я б заступився і сам – була б тільки сила у мене!
Діються речі, яких уже стерпіть не можна, – ганебно
Гине мій дім. Нехай і самих вас обурення пройме,
65] Й інших людей посоромтесь, сусідів своїх, що навколо
Тут проживають. Бійтесь хоч гніву богів ви безсмертних,
Щоб і до вас не змінились, уражені кривдами тими.
Я заклинаю вас Зевса ім'ям олімпійця й Феміди,
Тої, що збори скликає народні та їх розпускає, –
70] Годі вам, друзі, дозвольте мені вже самому терзатись
Горем болючим! Хіба Одіссей, мій батько всечесний,
Скривдив ворожо ахеїв отих в наголінниках мідних,
Що в ворожнечі мститесь на мені ви і платите лихом,
Цим потураючи людям? То краще, якби вже самі ви
75] Всі поз'їдали у мене маєтки, стада і отари.
З'їли б самі ви усе, то й оплату я мав би скоріше.
Ми-бо ходили б по місту й чіплялись до вас із благанням
Наше віддати добро, аж поки всього б не вернули.
Нині ж лише нездоланний ви серцеві жаль завдаєте».
Гнівно слова ці він вигукнув, берло відкинув на землю,
Сліз не тамуючи, й жалість до нього людей охопила.
Мовчки сиділи всі інші, й ніхто з-поміж них не насміливсь
В відповідь прикре сказать Телемахові слово образи.
Тільки один Антіной озвався до нього й промовив:
85] «Що ти сказав, Телемаху, шаленцю ти високомовний!
Нащо ганьбиш нас? Ти хочеш неславою нас заплямити?
Не женихи-бо у смутку й печалях твоїх завинили.
Тільки матуся твоя, що на хитрощах знається добре.
Третій минає вже рік і четвертий небавом настане
90] З дня, як ахейським синам серця вона в грудях морочить,
Всім-бо надію дає, обіцянками кожного тішить,
Кожному вість посилає, в думках замишляючи інше.
Підступ ще й інший вона в лукавих задумала мислях:
Кросна великі в покоях поставивши, вмить заходилась
95] Ткати велику тканину тонку і так нам сказала:
«Юні мої женихи! Хоч і вмер Одіссей богосвітлий,
Не спонукайте до шлюбу мене, аж поки скінчу я
Покрив погребний, – щоб марно прядіння моє не пропало, –
Славному старцю Лаерту на час, коли доля нещадно
100] В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні,
Щоб не корили мене ахеянки в цілій окрузі,
Що залишився без савану той, хто надбав так багато».
Мовила це і дух наш відважний у грудях скорила.
З того часу вона ткала удень полотнину велику
105] Й потім, при факельнім світлі, її уночі розпускала.
Цілих три роки вона лукавством морочить ахеїв.
Аж на четвертому році, як знову весна наступила,
Нам розказала одна із жінок, що знала цю тайну,
Й вгледіли ми, як чудову вона розпускала тканину.
110] Тут довелося вже їй хоч-не-хоч, а ткання докінчити.
Ось що кажуть тобі женихи, щоб і сам ти душею
Добре збагнув і щоб інші ахеї усі оте знали:
Матір свою відішли і умов, щоб стала до шлюбу
З тим, кого батько укаже й хто буде самій до вподоби.
115] А як ахейських синів відсилать вона буде й надалі,
Горда із того, чим щедро її наділила Афіна, –
Розумом світлим, умілістю в різних роботах прегарних,
Хитрістю витівок тих, що про них не чували раніше
В давніх ахеянок ми, таких, як оті пишнокосі
120] В гарнім віночку Мікена, Тіро і Алкмена ошатна, –
Жодна із них не могла б з Пенелопою навіть рівнятись
Розумом; нині ж їй краще тих хитрощів не замишляти.
Доти худобу й маєтки вони поїдатимуть в тебе,
Доки триватиме марно у мислях вона, що боги їй
125] В груди вкладають. Для себе вона цим велику здобуде
Славу, тебе ж призведе до значних лише втрат і видатків.
Ми ж ні вернемось до справ, ні до іншої ми не поїдем,
Поки не вийде вона за котрого захоче з ахеїв».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
130] «Як же б то міг, Антіною, я з дому прогнать проти волі
Ту, що зродила мене й згодувала? На чужині десь
Батько мій – вмер чи живий він? Нелегко було б і сплатити
Віно Ікарію, матір до нього самому пославши.
Дав би за те мені батько! Мене й божество покарає
Грізно, якщо до жахливих Ерінній взиватиме мати,
З дому виходячи, тяжко упав би на мене богівський
Осуд. Отож-бо я й слова про це не скажу їй ніколи.
Ну, а якщо це у вас тільки гнів у серцях викликає,
Йдіть з мого дому! Про інші собі постарайтеся учти –
Власне майно прощайте у кожного в домі по черзі.
А догідніше і краще здається вам тут залишатись,
Щоб лиш в одної людини добро марнувати безкарно, –
Все пожеріть! До богів я волатиму вічно живущих –
Поки сам Зевс на тім стане, щоб мали ви мзду по заслузі, –
145] Тут же, в цім домі, тоді загинете ви без відомсти!»
Так їм сказав Телемах, а Зевс громозвучний тим часом
Випустив з верху гори двох орлів, щоб додому летіли.
Легко за подувом вітру вони подалися обоє,
Близько простерши один біля одного крила широкі,
150] А опинившись якраз над майданом багатоголосим,
Стали кружляти вони і крилами часто махати.
Голови всім оглядали, загибель віщуючи близьку;
Кігтями потім лоби взаємно подряпали й шиї
І над домами направо й над містом кудись полетіли.
155] Всі аж жахнулись, тих птахів на власні побачивши очі,
Й думали нишком про себе: на чому це може скінчитись?
З словом звернувся до них Аліферс – герой сивочолий,
Масторів син; він один визначався з його покоління
Тим, що знався на птахах і віщо умів промовляти.
160] З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:
«Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!
До женихів щонайбільше із цим я звертаюся словом.
Лихо велике на них насувається: вже-бо недовго
Бути від друзів своїх оддалік Одіссеєві; десь він
165] Близько відціль, і усім женихам він убивство готує
Й смерть невідхильну; погано іще й багатьом доведеться
Нам, що на здалеку видній Ітаці живемо. Порадьмось,
Поки не пізно, як женихів нам приборкати; краще
Хай би самі вгамувались, було б це й для них корисніше.
170] Я-бо не вперше віщую – на цьому вже знаюся добре
Отже, і з ним, я кажу, все точнісінько так відбулося,
Як оповів я тоді ще, коли в Іліон вирушали
Люди аргейські і з ними поплив Одіссей велемудрий.
Горя зазнає багато, супутців утратить, казав я,
175] Й, як незнайомий, лише на двадцятому році додому
Вернеться він, – і справді усе це збувається нині».
Тут Еврімах, син Поліба, у відповідь мовив до нього:
«Йшов би ти краще додому, старий, і там ворожив би
Дітям своїм, щоб лихо яке не спіткало їх часом.
180] уут же і я віщувати без тебе ще краще зумію.
Птахів у небі літає без ліку під ясним промінням
Сонця, – не всі ж вони мають про щось віщувать; Одіссей же
Згинув далеко, – було б і тобі вже загинути разом
З ним, щоб нікому із нас ти нещасть не пророчив прилюдно
185] Й не намовляв проти нас Телемаха, що й так вже лютує, –
Мабуть, ти ждеш, щоб тобі подарунок послав він додому?
Ось що скажу я тепер, і це збутися конче повинно:
Будеш при давніх, великих знаннях своїх ти підбивати
Юного мужа цього балачками своїми на сварку,
190] Все тільки вийде самому ж йому найперше на шкоду, –
Навіть і з поміччю птахів отих він нічого не зробить.
Ну, а на тебе, старий, ми пеню накладемо, що добре
Дасться взнаки тобі, – буде для серця тяжка та гризота.
А Телемахові от що я перед всіма тут пораджу:
Матір нехай він прихилить до батька свого повернутись –
Там їй хай справлять весілля і щедре нехай приготують
Віно й дарунки, що любій належить одержати доньці.
Певен-бо я, що ахейські сини не раніше відстануть
З прикрим отим жениханням. Нікого ми не боїмося:
200] Ні Телемаха самого, який би не був велемовний,
Ні віщуванням твоїм ми не журимось, старче, що марно
Ти виголошував, – цим лиш ненависть до себе ти збільшив,
Буде так само усе поїдатися тут, і оплати
їм не діждать, поки з шлюбом вона, зволікаючи, буде
205] Зводить ахеїв. Скільки-бо часу прогаяли досі
Ми у змаганні за неї й не ходим, проте, наречених
Інших шукати, щоб кожному з нас одружитися гідно».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Досить уже, Еврімах і всі женихи благородні,
210] Слів витрачати на те, щоб вас умовляти й просити, –
Все це відоме богам, і ахеї усі про те знають.
Дайте швидкий ви мені корабель і супутників двадцять,
Щоб і туди, і назад пропливли всю дорогу зі мною.
Маю-бо в Спарту пливти і в Пілос, пісками укритий,
215] Там розпитати про батька, якого так довго немає,
Може, від смертних почую що-небудь чи з уст Поголоски,
Вісниці Зевса, що людям чуток щонайбільше приносить.
Вчую, що батько живий і додому вернутися має, –
Ждатиму ще рік, терпляче ті зносячи всі неподобства.
220] А як почую, шо вмер він, що більше його вже немає,
Швидко додому вернуся, до милої серцю вітчизни,
Пагорб могильний насиплю і похорон справлю врочистий,
Все як годиться, й тоді вже віддам свою матінку заміж».
Так він промовив і сів; з присутніх підвівся натомість
225] Ментор, – товаришем був бездоганному він Одіссею,
Той, відпливавши на суднах, увесь йому дім свій довірив,
Слухать старого звелів і добра пильнувати ретельно.
З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:
«Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!
230] Хай ні один володар берлоносний не буде ласкавий,
Лагідний, добрий, нехай, справедливості в серці не знавши,
Завжди жорстокий, вчиняє неправду злочинну, якщо вже
Не пам'ятає ніхто Одіссея божистого в бідних
Людях, що ними колись він правив, як батько ласкавий!
235] Зовсім не заздрю отим женихам я зухвалим, що й досі
Тут учиняють насильство, лиш підступи маючи в серці.
Голови власні вони підставляють, плюндруючи ґвалтом
Дім Одіссея в надії, що вже він не вернеться більше.
Іншими теж усіма я обурений, що сидите ви
240] Мовчки й не зважитесь навіть і словом яким втихомирить
Жменьку отих женихів, хоч вас проти них так багато».
В відповідь мовив тоді Леокріт йому, син Евенора:
«Менторе, згубний шаленче! То ти весь народ підбиваєш
Нас втихомирювать тут? А було б таки, мабуть, нелегко
245] Навіть і многим мужам змагатися з нами на учті!
Хай би вже раптом і сам Одіссей ітакійський з'явився
Й вигнати звідси хотів би усіх женихів благородних,
Що в цьому домі і зараз на учті сидять, то, напевно,
Втіхи було б небагато дружині його, хоч і довго
Ждала на нього вона, – гірка б його доля спіткала
З багатьома в непосильнім змаганні. Дурниці ти кажеш!
Ну, а тепер розходьтеся кожен до справи своєї!
Цього ж хай Ментор уже з Аліферсом у путь виряджають –
Товариші його батька обидва були вони здавна.
Тільки, гадаю, ще довго сидітиме він на Ітаці,
Вісті вчуваючи, – мабуть, мандрівці отій не бувати!»
Мовивши це, розпустив він негайно зібрання ахєїв.
Кожен до дому свого – усі порозходились люди,
А женихи в Одіссея божистого дім повернулись.
360] Берегом моря піщаним пішов Телемах далеченько,
Сивою руки водою омив і звернувсь до Афіни:
«Вислухай, о божество, що вчора в наш дім завітало
І кораблем наказало мені по туманному морю
їхать питати вістей, чи додому так довго відсутній
265] Батько не вернеться. Та заважають у цьому ахеї,
Більше ж усіх – женихи, що зухвальству їх краю немає».
Так він молився. До нього наблизилась тихо Афіна,
Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа,
І, промовляючи, з словом звернулась до нього крилатим:
270] «Ні слабодухим, ані нерозумним не будь, Телемаху,
Силу й відвагу міцну від батька свого перейнявши, –
Те, чим всього досягав і ділом він завжди, і словом;
Буде й для тебе тоді твоя путь не безплідна й не марна.
А як не син ти його і не з лона родивсь Пенелопи,
275] То я не певен, щоб ти досягнути здолав, чого прагнеш.
Рідко, проте, до батьків бувають подібними діти.
Гірші здебільша вони, а кращих таки небагато.
Отже, якщо слабодухим ані нерозумним не будеш
І Одіссеєва тяма ще зовсім тебе не покине,
280] Є цілковита надія, що сповниш своє ти завдання.
А про дурних женихів, про їх каверзи, їх забаганки
Ти не турбуйся, – цілком нерозумні вони і неправі.
Навіть не знають, нещасні, що смерть і чорна їх доля
Близько за ними стоїть і в день їх єдиний загубить.
285] Зовсім недовго триватиме путь, якої жадаєш, –
Буду-бо другом твоїм так само, як батькові був я,
Бистрий тобі корабель споряджу й сам поїду з тобою.
Ти ж повертайся додому і трохи побудь з женихами
Та приготуй у дорогу припаси в судині належній:
290] В амфорах – вина, а борошно ячне, цей мозок людини, –
В грубих міхах шкіряних. Гребців добровільних я швидко
Сам між народом зберу. У морем омитій Ітаці
Знайдеться тих кораблів – і нових і старих – ще багато.
Я придивлюся до них, який поміж ними найкращий, –
295] Швидко його спорядивши, поплинемо в море широке».
Так Афіна промовила, Зевсова донька. Почувши
Голос богині, не став Телемах тут баритися довго, –
Милим зажурений серцем, додому поспішно подався,
Дома застав женихів він зухвалих: одні у покоях
300] Патрали кіз, а інші свиней на подвір'ї смалили.
З сміхом тоді Антіной Телемахові рушив назустріч,
Руку узявши, назвав на ім'я його й слово промовив:
«Що ж, Телемаху, шаленцю ти високомовний, надалі
Викинь з грудей своїх намір нам шкодити словом і ділом,
305] Краще поїсти і випить ходім, як раніше бувало.
Те, що потрібне тобі, усе приготують ахеї:
І корабель, і добірних гребців, щоб доїхав ти швидше
В Піл ос священний чуток про славетного батька почути».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Не випадає мені між зухвальців таких, Антіною,
Учти справляти спокійно й безжурно отут веселитись.
Що, вам не досить хіба, що усякого скарбу багато
В мене понищили ви, женихи, коли був ще дитям я?
Нині ж дорослий я став і чую, що мовлять навколо.
315] Все розумію цілком, і в грудях відвага міцніє, –
Тим-то жахливих на вас і спробую Кер я наслати,
В Пілос приїхавши, може, чи й тут ще, між нашим народом.
Я від'їжджаю, і буде не марною путь, що кажу я, –
Щасною буде; тож їду, хоч ні корабля, ні гребців я
320] Власних не маю, – як видно, здавалось це вам вигіднішим».
Мовив це й руку свою він із рук Антіноєвих вирвав
Легко; в той час женихи клопоталися учтою в домі.
З нього знущались вони і словами із глумом ганьбили.
Дехто отак говорив із тих юнаків велемудрих:
325] «Мабуть, таки Телемах убивство на нас замишляє!
Месників він привезти чи з піщаного Піл оса хоче,
Чи аж із самої Спарти, бо прагне туди він страшенно!
Може, в Ефіру, на ниви родючі, він їхати хоче,
Щоб відтіля привезти душогубного зілля-отрути,
330] В чаші насипати нам і усіх нас нараз погубити».
Інший ще так говорив із тих юнаків велемудрих:
«Хто зна, а може, і він із своїм кораблем крутобоким,
Як Одіссей, заблукає й далеко від рідних загине.
Клопоту це ж і для нас могло б іще більше додати:
335] Ми його скарб між собою повинні були б поділити,
Дім тільки цей залишили б ми матері з мужем майбутнім».
Так говорили. А він у батькову, з дахом високим,
Сходить комору широку, де золота й міді лежали
Купи, і в скринях одежа, й оливи запаси пахущі;
340] В глиняних амфорах, в ряд опертих о мури, стареє
Чисте вино зберігалось – солодкий напій божественний,
Днини чекаючи тої, коли Одіссей, у блуканнях
Горя зазнавши багато, усе ж би вернувся додому.
З засувом двері двійчаті, міцні і пригнані щільно,
345] Вхід замикали. Днями й ночами сумлінно й старанно
Ключниця пильно усе стереже, вельмидосвідна жінка,
Опсова донька, стара Евріклея, Пейсенора внука.
Кличе в комору її Телемах і мовить до неї:
«Влий-но до амфор для мене вина солодкого, неню,
350] Щонайсмачнішого, крім диш того, що отут стережеш ти
Для нещасливця, ждучи, чи вернеться все ж він додому,
Смерті уникнувши й Кер, – мій отець, Одіссей богорідний.
Амфор дванадцять наповни й накривками щільно прикрий їх,
Ячного борошна всип у міхи, що із шкури пошиті,
335] Двадцять мірок муки, що змелена дрібно на жорнах.
Знай це сама лиш, одна приготуй і збери все докупи,
Ввечері все заберу я, коли до верхніх покоїв
Матінка піде, про сон помишляючи свій і спочинок.
їхати в Спарту я маю і в Пілос, пісками укритий, –
Може, де вість про повернення милого батька почую».
Так він сказав. Заридала старенька тоді Евріклея
І, лементуючи гірко, промовила слово крилате:
«Звідки у тебе, дитя моє любе, ця думка на серці
Виникла? Як ти наваживсь у сторону їхати дальню,
Наш ти єдиний, коханий? Пропав од вітчизни далеко,
Десь у незнанім краю, і сам Одіссей богорідний!
Ці ж, як од'їаеш, у слід тобі лихо негайно замислять,
Занапастять тебе підло і все тут між себе поділять.
Дома, з своїми лишайся! Навіщо тобі десь блукати
370] В морі пустинному й тяжко усяку терпіти недолю?»
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Ти не журись, моя неню! Тож не без богів отой задум.
Лиш поклянись, що про все це ти матері любій не скажеш,
Поки аж днів одинадцять мине чи навіть дванадцять,
375] Чи як почує сама про від'їзд мій і стане тужити, –
Тільки б не плакала дуже й сльозами краси не сушила».
Так він сказав, і старенька велику богів йому клятву
Щиро дала, а скінчила клястися вона й присягатись,
В амфори зразу ж вино почала наливати солодке,
380] Борошно ячне всипати в міхи, із шкури пошиті.
А Телемах до господи у гурт женихів повернувся.
Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:
Місто оббігала скрізь, Телемаха прибравши подобу,
Кожного мужа спиняла і мовила кожному слово,
385] Щоб на швидкий корабель усі позбирались надвечір.
Світлому Фронія сину, Ноемону, потім сказала
Дати швидкий корабель, і радо він те обіцяв їй.
Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги;
Спущено в море швидкий корабель, всі укладено в нього
390] Снасті, що їх на собі кораблі добропалубні носять.
В гавані скраю стояв він, до нього супутники гідні
Вже позбирались, богиня ж відваги усім додавала.
Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:
До Одіссея божистого в дім увійшла вона швидко,
395] В очі усім женихам солодкого сну повливала,
Розум питцям помутила і келихи вибила з рук їх.
Довше сидіти несила було їм, і спати до міста
Всі подалися, бо сон їм солодкий упав на повіки.
Тут Телемаха з покоїв, збудованих зручно й вигідно,
400] Кличе до себе ізнов ясноока богиня Афіна,
Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа:
«Товариші, Телемаху, твої в наголінниках мідних
Вже посідали за весла й твого дожидають від'їзду.
Отже, ходімо, не треба вже довше із цим зволікати».
405] Мовивши так, уперед вирушає Паллада Афіна
Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.
Вийшли до моря вони, де стояв корабель бистрохідний,
На узбережжі піщанім супутців знайшли кучерявих.
З словом звернулась до них Телемахова сила священна:
410] «Друзі, ходім принесімо припаси, – усе вже готове
В домі лежить. Про від'їзд ані мати не знає нічого,
Ані служниці, окрім однієї, яка про це чула».
Мовив це й вирушив він, і всі тут же за ним поспішили.
На корабель добропалубний всі перенісши припаси,
Склали їх так, як звелів улюблений син Одіссеїв.
На корабель Телемах тоді вслід за Афіною вийшов;
Сіла богиня тоді на кормі, а поряд із нею
Сів Телемах. Відв'язали гребці корабельні причали,
На корабель увійшли і за весла громадою сіли.
420] Вітер попутний для них ясноока послала Афіна –
Бистрий Зефір зашумів, винно-темним шугаючи морем.
А Телемах уже наглив супутців, звелівши їм швидше
Снасті кріпити, й вони наказу послухали радо.
Щоглу соснову піднявши, в гніздо посередині, в кінсель,
425] Вставили міцно й до переду линвами враз прив'язали
Та натягнули ремінням заплетеним біле вітрило.
Вітер надув полотно, і враз зашуміла обабіч
Хвиля пурпурна під кілем судна, що плинуло легко, –
Плавно по хвилях шумливих верстав свою путь корабель той.
430] Снасті усі закріпивши на чорнім судні бистрохіднім,
Повні по вінця вина мореплавці поставили чаші
Й вічноживущим, безсмертним богам з них лили узливання,
Більше ж від інших усіх – ясноокій Зевсовій доньці.
Так цілу ніч, цілий ранок верстав свою путь корабель той.
ПІСНЯ ТРЕТЯ
ЗМІСТ ТРЕТЬОЇ ПІСНІ
ДЕНЬ ТРЕТІЙ І ЧЕТВЕРТИЙ ДО ВЕЧОРА П'ЯТОГО ДНЯ
Прибувши до Пілоса, Телемах зустрічається з Нестором, який разом із своїм народом на березі моря приносить жертву Посейдонові. Нестор розповідає йому про пригоди ахеян після зруйнування Трої і радить Телемахові довідатись про свого батька у лакедемонського владаря Менелая. Переночувавши У Нестора, Телемах з його сином Пісістратом вирушають кіньми в путь і після двох днів дороги ввечері прибувають до Лакедемону.
В ПІЛОСІ
Випливло сонце, прекрасну покинувши моря затоку,
В неба твердінь мідяну, щоб безсмертних богів осявати
И смертних людей по широких землі плодородної нивах.
В Пілос, Нелеєве гарно збудоване місто, мандрівці
В'їхали. Чорних биків пілосяни на березі моря
Різали в жертву землі потрясателю в кучерях темних.
Лав було дев'ять рядів, по п'ятсот їх сідало у кожнім,
Дев'ять лежало биків для кожного ряду забитих, –
їли утроби вони, а богові стегна палили.
10] В гавань мандрівці ввійшли, з корабля тою ж миттю вітрило
Вверх потягнули і, ставши на якорі, вийшли на берег.
Стежкою йшов Телемах, а попереду нього Афіна.
Перша озвалась тоді ясноока богиня Афіна:
«Годі уже, Телемаху, не будь же такий соромливий!
15] Чи не для батька ти море оце переплив, щоб дізнатись,
Де його криє земля, яка його доля спіткала?
Просто ж до Нестора йди, баских упокірника коней, –
Треба нам знати, яку він думку ховає у грудях.
Ти його сам попроси, щоб сказав він усю тобі правду, –
20] Він не злукавить, занадто-бо щирий він є і розумний».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Менторе, як я піду? І як я до нього звернуся?
Навіть і досвіду я в розмовах розумних не маю, –
Сором мені, юнакові, розпитувать старшу людину».
25] В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
«Дешо ти сам, Телемаху, у власнім надумаєш серці,
Дещо вкладе тобі бог, – гадаю-бо я, що не проти
Волі безсмертних богів на світ ти родився і виріс».
Мовивши так, уперед вирушає Паллада Афіна
30] Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.
Так до громади дійшли пілосян, що на лавах сиділи;
Там же і Нестор сидів із синами; навкруг готували
Учту – ті смажили м'ясо, а ті на рожен настромляли.
Вгледівши щойно гостей, назустріч юрбою побігли,
35] Руки піднявши, вітали і сісти за стіл запросили.
Перший Несторів син Пісістрат підійшов до них близько,
Взявши за руки, привітно обох запросив їх до гурту
Сісти на руна овечі м'які на піску прибережнім
Поряд із батьком старим і братом своїм Фрасімедом,
« Дав по куску їм утроби й налив їм вина в золотії
Келихи, потім з вітанням звернувсь до Паллади Афіни,
Зевса-егідодержавця дочки, і промовив до неї:
«Гостю-чужинче, тепер поклонись Посейдону-владиці,
Ви-бо, прибувши до нас, на честь його учту застали.
45] Потім, з молитвою сам узливання як слід сотворивши,
Дай і супутнику келих з вином, наче мед той, солодким,
Щоб узливання і він сотворив, – безсмертним, гадаю,
Молиться й він, – у богах-бо є кожній людині потреба.
Він і молодший за тебе, мені ж він неначе ровесник, –
50] Тим-то тобі золотий і подам я першому кубок».
Так він сказав і вручив вина їй солодкого келих.
Втішив богиню Афіну розсудливий муж справедливий
Тим, що їй першій подав з золотого напитися кубка.
Потім вона почала Посейдона-владику благати:
35] «Вислухай нас, Посейдон-землевладче, й молитви цієї
Не відкидай, щоб усе, чого просимо в тебе, здійснилось.
Нестору передусім і синам його щастя пошли ти
Й іншим подай пілосянам ласкаву свою нагороду
За гекатомби розкішні, для тебе принесені щиро.
Дай ще мені й Телемаху вернутись щасливо, здійснивши
Те, по що їхали ми на швидкім кораблі чорнобокім».
Так помолилась вона й узливання сама сотворила,
Потім чудовий дала Телемахові келих дводонний,
І помолився так само улюблений син Одіссеїв.
65] М'ясо найкраще тим часом спекли і з рожен познімали,
Кожному пайку дали, й почалась у них учта розкішна.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Нестор, їздець староденний, з таким до них словом звернувся:
«Саме тепер нам найкраще гостей розпитати й дізнатись,
70] Хто вони, – після того як в їді уже втіхи зазнали.
Хто ви, чужинці? Відкіль шляхом ви пливете вологим?
В справі якій чи так, навмання, ви блукаєте морем,
Наче розбійники ті, що гасають по водних просторах,
Важачи власним життям і біду несучи іноземцям?»
75] В відповідь мовити сміло почав Телемах тямовитий, –
В груди сама-бо Афіна відваги йому доложила,
Щоб розпитати старого він міг про відсутнього батька,
Щоб між людей і для себе міг доброї слави набути:
«Несторе, сину Нелеїв, велика ахеїв пошано!
80] Звідки ми, нас ти питаєш? Тож зараз тобі відповім я.
Ми прибули із Ітаки, з-під схилів Нейону лісистих.
Те ж, про що маю сказать, – не громадська то річ, особиста.
їхав сюди про свойого я батька вістей розпитати,
Про Одіссея, в біді витривалого, – він-бо з тобою
85] Трою колись воював і зовсім спустошив те місто.
А щодо інших усіх, що з троянцями бились, то добре
Знаємо ми, де і хто з них загинув печальною смертю,
Тільки загибель його невідомою робить Кротон.
Ясно ніхто ще не міг розказати нам, де він загинув –
90] На суходолі упав, переможений десь ворогами,
Чи у безодні морській потонув він між хвиль Амфітріти.
Отже, тепер до твоїх припадаю колін, чи не зволиш
Розповісти про печальну загибель його: чи на власні
Очі ти бачив її, чи, може, від іншого чув ти
95] Мандрівника, – на недолю-бо мати його породила.
Тож не шкодуй, і не жалуй мене, й не пом'якшуй нічого,
А розкажи все докладно, що бачить тобі довелося.
Щиро благаю: якщо Одіссей, мій отець благородний,
Виконав слово яке, тобі обіцявши, чи діло
100] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали,
Все це сьогодні згадай і щиру скажи мені правду».
В відповідь Нестор, їздець староденний, промовив до нього:
«Друже мій, ти нагадав про напасті мені, що їх стільки
В краї ми тому, ахеїв сини нездоланні, зазнали
105] В час, коли гнались по морю туманному із кораблями
В мандрах за здобиччю скрізь, куди вів нас Ахілл за собою,
Чи коли місто велике Пріама-вождя переможно
Ми воювали, – із нас-бо найкращі в той час полягли там.
Там Еант войовничий лежить, поліг і Ахілл там,
110] Там і Патрокл, лише до безсмертних подібний порадник,
Там же і любий мій син, Антілох безстрашний і дужий,
Неперевершений в гонах швидких і в боях неутомний.
Крім того, ми ще немало там іншого лиха зазнали –
Хто-бо із смертних людей здолав би те все розказати?
Навіть якби років п'ять або шість ти у нас залишався,
Щоб розпитать, скільки лих богосвітлі зазнали ахеї,
Втомлений цим, ти б раніше до рідного краю вернувся.
Років аж дев'ять загибель ми їм готували, вживавши
Хитрощів різних, аж поки їх дав довершити Кроніон.
120] Розумом ще-бо ніхто з Одіссеєм не міг богосвітлим
Там порівнятись ніколи; усіх перевищував завжди
В хитрощах різних твій батько, якщо таки справді ти рідний
Син його. З подивом щирим я нині дивлюся на тебе:
Тож і в розмові настільки ти схожий на нього, шо навіть
125] Важко повірить, щоб міг щось подібне юнак говорити!
Ще не бували ніколи ми – я й Одіссей богосвітлий –
Різної думки ані у зібраннях народних, ні в раді, –
Мислями завжди єдині й душею, розумні поради
Ми подавали аргеям, щоб вийшло усе якнайкраще.
130] Тільки як ми зруйнували високе Пріамове місто
Й на кораблях одпливли, то бог нас розкидав, ахеїв, –
Зевс тоді в серці своїм поворот нещасливий замислив
Людям аргейським, не всі-бо між ними бували розумні
І справедливі. Лиха багатьох із них доля спіткала,
135] Згубний-бо гнів збудили вони в ясноокої доньки
Батька всевладного, й розбрат вчинила вона між Атрідів.
Вдвох необачно вони поскликали на збори ахеїв
Проти звичаю, тоді, як за обрій вже сонце сідало.
Вийшли на площу з вина обважнілі синове ахейські
140] Й мовили мовно до них, навіщо людей поскликали.
Тут Менелай зажадав, щоб швидше згадали ахеї
Про поворот до вітчизни по лону широкого моря.
Не до вподоби було Агамемнону це, бо він радив
Людям затриматись тут і священні зложить гекатомби,
145] Щоб заспокоїти гнів богині Афіни жахливий.
Дурень! Не знав він того, що схилити її вже не вдасться.
Вічноживущі боги так швидко думок не міняють.
Так от обидва стояли і прикрими лайки словами
Перекидалися; враз в наголінниках мідних ахеї
150] З криком страшенним схопились, між двох поділившися гадок.
Спали ми ніч неспокійно, один проти одного в серці
Зле умишляючи, – Зевс готував нам великі нещастя.
Вранці свої кораблі на священне ми зсунули море,
Здобич забравши усю й ошатно одягнених бранок.
155] Друга ж людей половина, не рушивши з місця, лишилась
При Агамемноні, сині Атрея, людей вожаєві.
Ми ж, половина, на судна зійшли, й одпливли, і помчали
Швидко, – морську широчінь розстелив тоді бог перед нами.
В Тенед приїхавши, жертви богам принесли ми, вітчизни
160] Прагнучи серцем. Та Зевс не дозволив, жорстокий, додому
Нам повернутись, – він вдруге між нас розпалив ворожнечу.
На кораблях крутобоких одні вже назад повертали
Із владарем Одіссеєм досвідченим, ще й хитродумним,
Щоб догодити цілком Агамемнону, сину Атрея.
165] Я ж з усіма кораблями, які прямували за мною,
Плив собі далі, бо знав, що біду божество нам готує.
Плив син Тідея хоробрий за нами з своїм товариством.
Згодом до нас до обох приєднавсь Менелай русокудрий,
В Лесбосі нас він нагнав, – там про дальшу ми путь міркували:
170] З півночі скелі Хіосу урвистого нам обминути,
Маючи Псірію, острів, ліворуч, чи з півдня Хіосу,
Поуз Мімант прямувати, вітрам буревійним відкритий.
Бога благали ми певну нам дати ознаку. Дорогу
Він показав і звелів нам прорізати впрост до Евбеї
175] Моря середину, щоб небезпеки уникнути швидше.
Вітер попутний повіяв шумливо, і легко побігли
Рибним шляхом кораблі, й уночі аж до мису Гереста
Ми прибули. Посейдону, що дав стільки моря одмірять,
Стегна численних биків принесли ми у жертву подячну.
180] День був четвертий, коли з Діомедом, впокірником коней,
Сином Тідея, супутці ввели кораблі рівнобокі
В гавань аргоську, а я плив до Пілоса, й ні на хвилину
Вітер не вщухнув попутний, що бог ще спочатку послав нам.
Так, моє любе дитя, без вістей я прибув, і не знаю
185] Й досі я, хто врятувався з ахеїв, а хто з них загинув.
Те ж, що почути я міг, у власному сидячи домі,
Знатимеш все ти як слід, не втаю-бо від тебе нічого.
Кажуть, вернулись тоді мірмідоняни всі списоборні, –
Світлий-бо син Ахілла, великого духом, їх вивів;
190] Цілий додому вернувсь Філоктет, син Поянта славетний;
Ідоменей всіх до Кріту довіз із свого товариства,
Що заціліли в боях, – з них нікого не викрало море.
А про Атріда й самі ви чували, хоч одаль живете,
Як він вернувсь, як Егіст лиху йому згубу підстроїв.
195] Правда, ганебної той покути зазнав незабаром.
Як воно добре, коли, загинувши, муж залишає
Сина! Помстився-бо він на підступному батькоубивці,
Злому Егісті, що вбив славетного батька у нього.
Друже мій любий, я бачу, ти й рослий удавсь, і вродливий.
200] Будь же відважний, щоб доброї слави в потомках набути».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Несторе, сину Нелеїв, велика ахеїв пошано!
Так, він помстився на нім по заслузі, й широко ахеї
Славу його рознесуть, щоб знали й потомки майбутні.
О, якби силою тою богове й мене наділили,
Щоб за зухвалість болючу я міг женихам відплатити, –
Кривди-бо їх і знущання занадто уже допікають!
Щастя такого, проте, нам боги не судили послати –
Батьку моєму й мені, – і доводиться тільки терпіти».
210] Нестор, їздець староденний, у відповідь мовив до нього:
«Друже, якщо вже про це нагадав ти й розмову провадиш, –
Чув я, багато в твій дім женихів учащає незваних
Задля твоєї матусі і кривду тобі учиняють.
Отже, скажи, добровільно ти зносиш оце чи до тебе
215] Ставляться люди вороже, керовані голосом божим?
Хто зна, можливо, ще прийде за їхні насильства помститись
Батько твій сам чи всі, із ним разом зібравшись, ахеї.
О, якби так полюбила й тебе ясноока Афіна,
Як Одіссеєм славетним дбайливо вона піклувалась
220] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ми горя зазнали, –
Я-бо не бачив, щоб смертного мужа боги так любили,
Як Одіссеєві явно сприяла Паллада Афіна, –
Зволила б так і тебе любити вона й піклуватись.
То не було б уже в них і згадки про те женихання».
225] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Старче, не думаю я, що це слово справдитися може.
Надто багато сказав ти, аж дивно мені! І надії
В мене нема, щоб те сталось, хоч би і боги так бажали!»
В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
230] «Що за слова, Телемах, ти пустив крізь зубів огорожу?
Легко і здалеку бог порятує людину, як схоче.
Краще волів би й багато я стерпіти горя тяжкого,
Тільки б вернутись додому й побачити день повороту,
Ніж, повернувшись, загибель спіткати при вогнищі ріднім,
235] Як Агамемнон, дружини й Егіста підступністю вбитий.
Навіть боги від однаково всім неминучої смерті
Й любого їм врятувать не могли б, коли доля нещадна
В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
240] «Менторе, як нам не гірко, облишмо про це говорити.
Не повернутись додому ніколи йому, бо безсмертні
Смерть йому й чорної Керн обійми давно присудили.
Нині про інше хотів би розвідати я й розпитати
Нестора, – від багатьох справедливіший він і мудріший;
245] Трьом поколінням людським він, кажуть, владар був незмінний.
Глянути тільки на нього – мені він безсмертним здається.
Несторе, сину Нелеїв, скажи-бо усю мені правду,
Як Агамемнон Атрід загинув широкодержавний?
Де Менелай був? Яку для Атріда загибель придумав
250] Хитрий Егіст, що убити здолав він сильнішого мужа?
Може, не в Аргосі був Менелай тоді, десь заблукавши
Поміж чужими людьми, а той і відваживсь на вбивство?»
Нестор, їздець староденний, у відповідь мовив до нього:
«Зараз, дитя моє любе, всю правду тобі розповім я,
2м Сталося все саме так, як і ти вже собі уявляєш.
Справді, якби, повернувшись із Трої, Егіста живого
В братовім домі Атрід Менелай захопив русокудрий,
То не насипали б пагорб могильний тоді над померлим, –
Птахи і пси розтерзали б далеко за містом у полі
Кинуте тіло його, і ніхто б із ахеянок навіть
Смерті його не оплакав, – страшне-бо замислив він діло:
В час, коли ми за троянські твердині змагались завзято,
В Аргосі, кіньми багатому, він преспокійно ховався
Й чаром облесливих слів Агамемнона зводив дружину.
Спершу, проте, Клітемнестра пресвітла ніяк не давала
Згоди на справу негідну, була вона в помислах чиста.
Був біля неї співець, що йому, вирушаючи в Трою,
Син Атрея свою доручив доглядати дружину.
Згодом, коли її воля богів спонукала скоритись,
270] Висланий був той од неї співець аж на острів пустинний,
Де для хижих птахів він у здобич лишився й поживу.
В дім свій бажану привів її він, бо й сама так бажала.
Безліч стегон богам попалив на святих вівтарях він,
Безліч оздоб, і тканин, і речей золотих їм навішав,
275] Справу здійснивши велику, на що вже й не міг сподіватись.
З Трої від'їхавши разом, пливли ми поволі додому –
Син Атрея і я, один одному приязні друзі.
Ми пропливали повз Суній священний, Афін передгір'я, –
Раптом Феб-Аполлон, що ласкавими з неба сягає
280] Стрілами, вмить стерника русокудрому вбив Менелаю –
Фронтія Онеторіда, що свій корабель мореплавний
Вправно стерном направляв; з-між усіх поколінь він найкраще
Вмів кораблем керувати, коли розбушується буря.
Там забаривсь Менелай, хоч і як поспішав у дорогу, –
285] Мусив товариша він поховати і похорон справить.
Потім, коли в винно-темнеє море поплинув ізнову
На кораблях він доладних і скель стрімковерхих Малеї
Швидко досяг, страшну йому визначив Зевс громозвучний
Далі дорогу: вітру наслав він бурхливе дихання
290] Й хвилі навколо бурунні підняв величезні, як гори.
Кріту дісталася тих розпорошених суден частина, –
Там, над Ярданом струмистим, кідони жили споконвіку.
Гола, стрімка, над водою звисає там скеля висока,
З самого краю Гортіни, в імлисто-туманному морі.
295] З лівого боку, до Фесту, велику там кидає хвилю
Нот, і той камінь малий затримує хвилю велику.
Саме туди їх загнало, і ледве уникнули люди
Гибелі, всі ж кораблі о скелі підводні розбито
Хвилями вщент. Із них тільки п'ять кораблів синьоносих
300] Аж до самого Єгипту водою і вітром загнало.
Поки, збираючи золота й всякого скарбу багато,
Із кораблями блукав Менелай між людей чужомовних,
Дома тим часом Егіст свій злочин великий замислив:
Сина Атрея убив, і народ йому мовчки скорився.
305] Так він сім років владарив у злотобагатих Мікенах,
Тільки на восьмий з Афін на згубу йому повернувся
Світлий Орест, і Егіста, підступного батькоубивцю,
Вбив він того, що колись умертвив його славного батька.
Потім, проте, поминальну для всіх він справив аргеїв
310] Учту по матері ницій і тім боягузі Егісті.
Дня цього самого вже й Менелай гучномовний приїхав,
Стільки привізши скарбів, скільки їх в кораблях уміщалось.
Ти ж не барися, мій друже, в блуканнях від дому далеко,
Скарб залишаючи весь у господі своїй на поталу
Людям зухвалим; усе-бо вони пожеруть і між себе
Скарб твій поділять, – даремно й було б тоді в путь вирушати.
До Менелая ж раджу я щиро тобі й закликаю
їхати; зовсім недавно в отчизну свою повернувся
Він од людей, від яких вже не мав і надії у серці
виїхать він, коли бурі загнали його на простори
Моря широкого, звідки і птиця крилата не зможе
Навіть за рік долетіти, – таке-бо страшне й величезне.
Нині ж рушай на своїм кораблі із гребцями своїми
Чи суходолом, як хочеш, – стоять он і повіз, і коні;
325] їдуть сини мої разом, вони-бо тебе й запровадять
Аж в Лакедемон ясний, де живе Менелай русокудрий.
Ти його сам попроси, щоб сказав він усю тобі правду, –
Він не злукавить, занадто-бо щирий він є і розумний».
Так він сказав. А сонце зайшло, й почало вже смеркатись.
330] Знову озвалась тоді ясноока богиня Афіна:
«Старче, усе, як належить, по правді мені розповів ти.
Отже, відріжте бикам язики і вина намішайте,
Щоб Посейдонові й іншим безсмертним створить узливання,
Ну, а тоді й про постелю подумати слід, бо пора вже!
335] Світло давно уже зникло в пітьму, й не годиться так довго
Тут нам сидіти на учті богів, – пора розійтися».
Зевсова донька сказала, і всі улягли її слову:
Воду їм чисту на руки окличники стали зливати,
Чаші вином юнаки наповнили всім аж по вінця
340] Й пороздавали навколо їм келихи для узливання.
Кинувши в жар язики, вони стоячи так узливали.
По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли;
Разом з Афіною встав Телемах боговидий від столу,
На корабель крутобокий бажаючи разом вернутись.
345] Нестор затримав обох, із такими звернувшись словами:
«Хай мене Зевс і інші богове безсмертні боронять,
Щоб на швидкий корабель вам дозволив я йти ночувати,
Начебто зовсім уже я злидень якийсь, голодранець,
Наче нема килимів з покривалами в домі моєму,
з5о Щоб і самому, і гостям було на чім м'яко поспати.
Є в мене ще й килими, й покривал є чудових багато!
Мужа славетного парость, улюблений син Одіссеїв
Спати не ляже у мене на палубі на корабельній,
Поки живу, після мене ж у домі зостануться діти,
355] Щоб пригостити гостей, які у мій дім завітають».
Мовить до нього тоді ясноока богиня Афіна:
«Добре сказав ти, мій старче коханий, і ради твоєї
Слід Телемахові слухать, бо так воно буде найкраще.
Разом з тобою нехай він іде, хай спати лягає
360] В домі твоїм, я ж подамся на свій корабель чорнобокий
Товаришів підбадьорити, кожному слово сказати.
Можу-бо я похвалитись, що віком я старший між ними;
Решта – молодші усе, що поїхали приязні ради,
Духом великому всі Телемаху ровесники й друзі.
365] Там ночувати сьогодні в своїм кораблі чорнобокім
Я залишуся, а вранці уже до кавконів відважних
Вирушу, – треба у них мені борг одержати давній
Та й не малий. А ти юнака, що гостює у тебе,
Повозом виряди з сином; звели запрягти йому в повіз
Коней, ходою найшвидших і силою самих найкращих».
Мовивши це, відійшла ясноока богиня Афіна,
Вигляд прибравши морського орла, – всі жахнулись присутні,
И Нестор старий дивувався, на власні це бачивши очі;
Взяв Телемаха за руку, назвав на ім'я і промовив:
«Друже, нікчемою ти й боягузом, я певен, не будеш,
Раз вже тебе, юнака, богове самі супроводять,
Бо не хто інший отут із осельників був олімпійських –
Зевсова донька була, найславетніша Трітогенея,
Що між аргеїв усіх твого батька найбільш вирізняла.
380] Будь же, владарко, ласкава й до мене, і доброї слави
Дай і мені, і дітям моїм, і дружині поважній;
Широколобу в жертву тобі принесу однорічну
Ялівку я, що в ярмо ще ніколи її не впрягали, –
Позолотивши їй роги, тобі принесу її в жертву».
385] Так він молився, й слова ті почула Паллада Афіна.
Попрямував тоді Нестор, їздець староденний, із почтом
Власних синів і зятів до свойого прегарного дому.
А позаходили всі у прославлений дім можновладця,
То посідали рядком на стільцях вони всі та на кріслах.
390] В чашах тоді намішав господар старий для прибулих
Добропитного вина, що стояло вже літ одинадцять, –
Ключниця те їм відкрила вино, з нього покришку знявши,
В чаші його намішавши, він довго молився Афіні,
Зевса-егідодержавця дочці, і чинив узливання.
395] По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли,
Й кожен в оселю свою спочивати усі розійшлися.
А Телемаха, любе дитя Одіссееве, на ніч
Нестор, їздець староденний, просив до своєї господи,
Ліжко різьблене йому в передсінку лункім постеливши
400] Поряд з метким списоборцем, мужів владарем Пісістратом,
Що не жонатим один ще у батьковім домі лишався.
Ліг тоді й Нестор в середніх покоях високого дому,
Де господиня дружина з ним ложе й постелю ділила.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
405] Нестор, їздець староденний, підвівся з м'якої постелі,
Вийшов із дому і сів на камінні, обтесанім рівно,
Що перед домом його при дверях високих лежало,
Біле, до блиску натерте оливою; здавна на ньому
Мудрий Нелей спочивав, до безсмертних подібний порадник, –
410] Керою скорений, він давно вже зійшов до Аїду.
Нині тут Нестор старезний сидів, оборона ахеїв,
З берлом в руках; а навколо, з своїх повиходивши спалень,
Разом сини його всі позбирались – Ехефрон, і Стратій,
Далі Персей, і Арет, та ще й Фрасімед богорівний;
415] Шостим, за ними услід, і герой Пісістрат появився;
Богоподібного з ним Телемаха також посадили.
Отже, почав промовлять до них Нестор, їздець староденний:
«Дітоньки любі! Здійсніть якнайшвидше моє ви бажання,
Передусім хотів би я ласки благати в Афіни,
420] Явно вона-бо на щедру гостину до нас завітала.
В поле один по телицю біжи, щоб додому пригнати
Встиг її швидше пастух, що бики там пасе і корови.
Другий нехай на чорний біжить корабель Телемахів –
Товаришів приведе, лиш двох на борту залишивши.
425] Золотаря хтось, Лаерка, сюди хай покличе негайно, –
Щоб у телиці тієї він роги прийшов золотити.
Інші ж усі залишіться зі мною й скажіть, щоб служниці
В домі там учту скоріш готували багату і пишну,
Дрова і чистую воду несли і стільці розставляли».
430] Так він сказав, і усі почали метушитись. Телицю
З поля пригнали; прийшли з корабля рівнобокого разом
Товариші Телемаха відважного; майстер з'явився
З мідним приладдям в руках, потрібним у справі ковальській:
Кліщі міцні, і ковадло, і молот приніс він, якими
435] Золото звик оброблять. Прийшла і Афіна в тій жертві
Долю прийняти свою. А Нестор, комонник старезний,
Золота дав, – золотар ним старанно оздобив телиці
Роги криві, щоб красою їх втішити очі богині.
Світлий Ехефрон і Стратій вели ту за роги телицю.
440] Воду в квітчастому глеку Арет однією рукою
Виніс із дому, а в другій тримав із ячменем жертовним
Короба. Тут же стояв Фрасімед, прославлений в битвах, –
Гостру сокиру тримав він, ударить телицю готовий.
Чашу підставив Персей. А Нестор, комонник старезний,
445] Руки помивши, молився Афіні й посипав телицю
Зерном і, шерсті з чола її зрізавши, в полум'я кинув.
А як усі помолились і зерном посипали жертву,
Несторів син, Фрасімед, відвагою славний, до неї
Раптом наблизивсь, ударив сокирою й, м'язи на карку
450] їй розрубавши, знесилив. І радісно всі закричали –
Дочки, й невістки, і навіть сама Еврідіка поважна,
Нестора вірна дружина, найстарша з Кліменових дочок,
Жертву тоді над землею широкодорожньою разом
Всі підняли, й Пісістрат заколов її, вождь мужовладний.
455] Кров з неї чорна побігла, й дихання покинуло кості;
Швидко на частки її поділили й відрізали стегна
Так, як наказує звичай, і жиром обабіч обклали,
Згорнутим вдвоє, а зверху сирим іще м'ясом накрили.
Старець палив на вогні їх, вином окропивши іскристим,
460] А молоді біля нього в руках п'ятизубці тримали.
Стегна спаливши телиці й утроби її скуштувавши,
Решту усю на шматки порубали й, рожнами проткнувши,
Смажити стали, рожни над вогнем повертаючи гострі.
А Телемаха тим часом купала тоді Полікаста,
465] Нестора Нелеїада прекрасна дочка наймолодша.
Вимивши, тіло йому оливою добре натерла,
Потім хітон полотняний і плащ надягнула на нього –
Вийшов з купелі юнак, до безсмертних на вигляд подібний,
І, підійшовши, близ Нестора сів, керманича люду.
470] М'ясо тим часом засмажили вже і з рожен поздіймали.
Сіли до учти вони. А навколо стола метушились
Слуги дбайливі, вина в золоті доливаючи кубки.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Знову почав промовлять до них Нестор, їздець староденний:
475] «Діти мої, пишногривих ведіть Телемахові коней
І запряжіть їх у повіз, щоб їхати міг він в дорогу».
Так він сказав, і, слухняно скорившися батьковій волі,
Зразу ж, негайно впрягли в колісницю баских вони коней,
Ключниця хліба й вина їм дала та печеної страви,
480] Ласощів тих, що їдять владарі їх, небес вихованці.
Вийшов тоді Телемах на запряжений повіз прекрасний;
Поруч і Несторів син, Пісістрат, проводар мужовладний,
На колісницю зійшов і, віжки тримаючи міцно,
Хльоснув по конях бичем, і вони залюбки полетіли
Полем, і Пілос високий далеко позаду лишився.
Ярмами так цілий день своїми вони потрясали.
Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги,
Поки у Фери вони прибули, у дім до Діокла, –
Сином він був Ортілоха, що сам народивсь од Алфея;
490] Там вони ніч пробули, і гостинно прийняв він прибулих.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Коней баских запрягли і, на повіз оздоблений ставши,
Швидко помчали од брами вони й передсінку лункого,
Хльоснув по конях один, і ті залюбки полетіли.
495] На рівнину прибули вони, всю пшеницями укриту,
Там свою й путь завершили, – так швидко домчали їх коні
Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги.