Наявні матеріали відображають великий обсяг роботи, що її провів ППШ по організації повстанського руху й підпільної боротьби в Україні. Збереглися й проекти вдосконалення структур повстанського руху, перетворення його на більш ефективну збройну силу.
Серед документів фонду ППШ: листування його керівництва з польськими урядовими й військовими колами, яке свідчить про суперечливий характер взаємин між ними, відомості щодо структури самого Штабу, матеріали про розробку бойових завдань для частин Армії УНР в екзилі та для підпільних і партизанських угруповань на випадок рейду військ на територію радянської України й вибуху там широкого антирадянського повстання. Архівні матеріали ППШ дають найбільш повні дані і про сили повстанців в УСРР: їх чисельність, місця дислокації та структуру, якої набув повстанський рух під керівництвом ППШ.
Автором вивчені й не менш цікаві архівні документи Всеукраїнської надзвичайної комісії, які нині зберігаються в Державному архіві СБУ. В них йдеться про залежність і контрольованість розвідки й контррозвідки Штабу спецслужбами Польщі, про агентурне проникнення радянських спецслужб в керівні ланки ППШ, дезінформування останніх з метою схилення до хибних рішень і підведення таким чином їх розвідувально-підривних та збройних зусиль під удари противника [76]. При цьому автор враховує, що документи архіву ВУНК у більшості своїй розроблялись співробітниками органів безпеки і через існуючі в той час ідеологічні настанови не завжди об'єктивно відображали стан справ.
На жаль, в документах усіх архівних фондів дуже мало відомостей про діяльність в еміграційний період (1921 р.) Розвідочної управи та її Інформаційного бюро Головної Команди українських військ [77].
ЦДІА України у м. Львові зберігає і ряд документів, які корисні для студіювання історії органів безпеки національної державності на західноукраїнських землях. До їх числа можна віднести спомини активних учасників збройного антипольського повстання у Львові в листопаді 1918 р., де є згадки про розвідувальні заходи української сторони, польське підпілля та його дії проти українців, деякі матеріали, в яких йдеться про існування українських підпільних організацій на окупованій поляками території Галичини. Не менш корисними виявились спогади колишніх вояків і співробітників військової розвідки та контррозвідки УГА, інші матеріали [78].
На значну увагу заслуговують закон про Державну жандармерію ЗУНР, службові інструкції, які дали змогу побачити хід розробки організаційно-правових підвалин цього важливого державного органу. Там же є відомості про систему підготовки кадрів Державної жандармерії [79].
Крім документів, що безпосередньо стосуються історії спецслужб ЗУНР, до фондів ЦДІА України у м.Львові внаслідок певних обставин потрапила й низка документів, цікавих з точки зору минулого спецслужб інших українських державних формацій в Україні. Вони зосереджені у так званій "Колекції документів УНР-ЗУНР" [80].
Там, наприклад, виявлені надзвичайно цінні щодо історії української розвідки секретні рапорти про діяльність дипломатії Української Держави Гетьмана П.Скоропадського на Кубані у 1918 р. [81]. Згадані документи свідчать про підвищення рівня роботи українських спецслужб, проведення ними масштабних операцій за кордоном, організацію цілеспрямованого впливу на зарубіжні політичні кола з метою забезпечення їх лояльності до України.
На пильну увагу дослідників історії національних спецслужб заслуговують і архівні фонди відомств внутрішніх справ різних формацій української державності. В ході ознайомлення з ними виявлені матеріали Адміністративно-політичного департаменту МВС Центральної Ради, установлена структура Департаменту, його керівний склад, напрямки діяльності, нормативна база. Правда, мало вдалося знайти стосовно результатів його праці [82]. У фонді МВС Української Держави Гетьмана П.Скоропадського [83] знайдений масив документів контррозвідувальних органів цього відомства - "освідомчих відділів" Департаменту Державної варти.
Документи гетьманської контррозвідки дають можливість для докладного висвітлення основних елементів оперативної обстановки у тогочасній Україні: матеріали про шпигунську й диверсійно-терористичну діяльність радянських спецслужб, антидержавну діяльність більшовицького підпілля, інших опозиційних Гетьманату політичних сил, повстанський рух, антиурядову пропаганду, прояви організованої злочинності тощо. Збереглося й чимало матеріалів про організаційно-штатний устрій самих "освідомчих відділів", підбір кадрів для них, а також директивних документів, листування з іншими державними установами. Цікавими є матеріали про оперативно-розшукові заходи "освідомчих відділів", їх протидію шпигунській та терористичній діяльності, особливо небезпечним кримінальним злочинам, зусиллям до підтримання внутрішньої безпеки у правоохоронних органах.
Наявні документи "освідомчих відділів" дають змогу відтворити хід конкретних оперативних розробок у справах з ознаками "шпигунства", "тероризму", "організації масових антиурядових виступів", а також побачити рівень проведення оперативно-військових операцій та контррозвідувального забезпечення ходу бойових дій.
Непогані можливості для студіювання історії української розвідки та контррозвідки надають і документи фонду МВС Директорії УНР [84]. Вони стосуються діяльності Політичного департаменту, реформованого потім в Департамент політичної інформації МВС УНР. Серед них - інструкції, які відображають провідні напрями службових зусиль цього підрозділу, доповіді, звіти про виконану роботу по контролю за іноземними місіями в Україні, відвернення шпигунської та антиурядової діяльності конкретних осіб, пропозиції щодо вдосконалення організації роботи місцевих підрозділів Департаменту. Ряд документів характеризує службову "технологію" цього підрозділу: роботу з агентурою, зовнішнє спостереження, обробку матеріалів засобів масової інформації, підбір і використання конспіративних квартир тощо [85].
Вище зазначалося, що автором опрацьовані і використані змістовні архівні матеріали щодо Державної жандармерії відомства внутрішніх справ ЗУНР. Унікальними можна назвати знайдені в ЦДАВО України документи стосовно функціонування Департаменту політичної інформації (розвідки та контррозвідки) МВС Державного Центру УНР в екзилі [86].
Як уже йшлося, для отримання відомостей з історії українських спецслужб вивчалися й архівні фонди цивільних відомств України того періоду. Це насамперед матеріали фондів міністерств закордонних справ національних державних формацій 1917-1920 рр. [87]. У них виявлено чимало документів щодо організації й функціонування військової дипломатії України, відносин між МЗС та силовими відомствами стосовно роботи військового аташату.
Крім того, документи цих відомств дають уявлення про специфіку роботи в Україні іноземних дипломатичних і консульських представництв, стан внутрішньої безпеки й службової дисципліни в українських представництвах за кордоном, а також роботу українських місій по репатріації військовополонених, серед яких також велося збирання інформації про країни перебування та їхні збройні сили. Окремі документи (наприклад, інформація посла України у Відні В.Липинського про австрійську шпигунську мережу в Києві у 1918 р.) свідчать про цілеспрямований збір розвідувальної інформації цивільною дипломатією України.
Чимало цікавих документів з історії українських спецслужб опинилося за кордонами України, в іноземних архівосховищах та бібліотеках. Відомо, наприклад, що Науково-дослідний Інститут ім. В.Липинського (Філадельфія, США) придбав у Гуверівській бібліотеці при Стенфордському університеті розвідувальний звіт Генштабу Польщі про стан УГА від березня 1919 р. [88]. Отже, студіювання історії спецслужб України має здійснюватися у співпраці вітчизняних та іноземних дослідників, кожні з яких мають доступ до тих чи інших груп джерел з проблеми.
Значний джерелознавчий потенціал для студіювання порушеного питання має Державний архів Служби безпеки України, якому передані архівні фонди колишнього КДБ УРСР та всіх попередніх радянських органів безпеки в Україні, починаючи з періоду громадянської війни.
За своїм походженням документальні джерела, де міститься інформація про спецслужби національної державності, можуть бути поділені на дві групи. По-перше, це документи ВУНК-ДПУ України, що стосуються боротьби проти антирадянських повстансько-підпільних рухів. Найбільш змістовними з точки зору наявності конкретно-історичної інформації є узагальнюючі матеріали радянських органів держбезпеки. Так, у документі під назвою "Отчет Центральной Украинской Чрезвычайной Комиссии за 1920 г." [89] дається характеристика повстансько-підпільному руху в Україні, роботі спецслужб УНР по його організації, контрзаходів ВУНК проти антирадянського руху опору, діяльності в Україні спецслужб іноземних держав Антанти, Польщі, Греції, Норвегії.
Велику інформативність мають і звіти радянських розвідників, що працювали у середовищі військових та політичних кіл діючих українських урядів. Автором, наприклад, використаний звіт співробітника особливого відділу 14-ї радянської армії О.Бірюкова про його роботу при урядових інституціях Директорії УНР [90]. Розвідник дає характеристику морально-політичного стану в державних інституціях УНР, розповідає про роботу спецслужб Української Народної Республіки (розвідки, контррозвідки), їх агентурну мережу, організацію повстанського руху, міжпартійні стосунки в урядових колах. О.Бірюков у звіті, звичайно, упереджено підходить до стану справ у силових структурах та урядових інституціях УНР, але документ має службово-інформаційний характер і тому близький до об'єктивності.
Інша група документів в архівах радянських спецслужб пов'язана з політичними репресіями проти діячів української національної державності або співробітників їх силових структур. Характерно, що практично протягом усього періоду сталінізму радянські органи держбезпеки вели розшук й безпідставно переслідували осіб, причетних до національних державних формацій періоду 1917-1921 рр.
Згідно із таємною інструкцією ОДПУ середини 20-х рр. постійному нагляду підлягали всі урядовці згаданих державних формацій, члени національних політичних партій, військовослужбовці збройних сил, працівники органів безпеки, внутрішніх справ, юстиції [91]. В період масових репресій вони ставали першочерговими їхніми жертвами. Розшук осіб цієї категорії тривав навіть наприкінці 40-х - на початку 50-х рр. Так, у 1948 р. місцеві органи держбезпеки УРСР отримали вказівку виявляти колишніх службовців Державної варти періоду Гетьманату. В результаті у відповідних фондах відомчого архіву опинився перелік з понад 3000 прізвищ службовців цієї інституції, справді унікальний документ для вивчення особового складу цього органу безпеки.
Під час розшуку службовців Державної варти до відомчого архіву надійшли й документи щодо напрямів діяльності самої варти, її організаційного устрою, нормативних і правових підвалин роботи, документи про гетьманські органи безпеки на транспорті та ін. [92]
Чимало цінних документів потрапило до архіву держбезпеки при підготовці й проведенні у 1920-1921 рр. судового процесу над колишніми членами уряду УНР і членами ЦК партії українських есерів (УПСР) [93]. Згадки про діяльність українських спецслужб містяться у протоколах допитів підслідних або прилучених до справ документах - "речових доказах контрреволюційної діяльності" цих осіб. Слід сказати, що на той час характер звинувачень у "політичних справах" ще не набув такого відверто вигаданого, фантастичного змісту, який мав місце з початку 30-х років. Правда, уже під час проведення цього судового процесу підсудним висувалися звинувачення у реальних, але не злочинних діях: праця в урядових структурах УНР, членство в некомуністичних партіях тощо.
У матеріалах згаданого процесу зустрічаються відомості про організацію повстансько-підпільного руху і його спеціальних підрозділів, що підтримували зв'язок з керівництвом УНР в екзилі. Природно, слідчі намагалися стимулювати вилучення такої інформації, оскільки певний опір радянському режиму в Україні тривав. Не менш потрібні їм були й компрометуючі державних діячів УНР свідчення. Відтак, у матеріалах справи можна зустріти дані про факти морально-політичного розкладу вищих урядовців, зловживання службовим становищем, боротьбу амбіцій політичних лідерів, зростання числа військових злочинів (погромів, розкрадання майна збройних сил тощо), службових правопорушень у роботі контррозвідки, використання спецслужб для переслідування політичних опонентів.
Найбільш цікавими серед документів цієї справи є свідчення розвідника і функціонера УПСР Ю.Скугар-Скварського. Він здійснював спеціальні подорожі на Кубань, де збирав важливу розвідувальну інформацію про російський "білий рух", переходив фронтову смугу для розвідувальної роботи на окупованій "червоними" території, а в останні перед арештом місяці 1920 р. очолював розвідку підпільних антирадянських сил у Києві [94]. Всі ці факти свідчать про джерелознавчу цінність слідчих справ 1920-1921 рр. Безумовно, вони були використані автором.
Матеріали архівних фондів суттєво доповнюються за рахунок ще однієї важливої групи джерел - періодичних видань урядових і військових інституцій того періоду. До їх числа можна віднести видання вищих державних установ УНР і ЗУНР [95], силових структур національних державних формацій [96], Інформаційного бюро Генштабу УНР [97], Корпусу Січових Стрільців [98] та інші військові періодичні видання.
Урядові видання й друкована продукція силових відомств містили відповідні державні акти й розпорядження провідників країни щодо розбудови силових структур. Значно ширший діапазон інформації військової періодики. Там можна зустріти дані про діяльність іноземних спецслужб або спеціальні заходи українських військових розвідників під час бойових дій, таємні операції на стадії підготовки антигетьманського повстання з боку Директорії, повстансько-підпільний рух, спроби державних переворотів, санкції щодо опозиційно настроєних воєначальників (наприклад, отаманів Болбочана й Оскілка) та інші цікаві для дослідника відомості.
Зрозуміло, що інформація з періодичних видань, яка торкається певних моментів з діяльності спецслужб, має фрагментарний характер, подана "по гарячих слідах" подій, відображає здебільшого лише офіційну точку зору, що ускладнює всебічний розгляд непростих військово-політичних та інших суспільних явищ. Проте матеріали періодики містять чимало подробиць, котрі не зафіксовані в архівних джерелах або історичних виданнях, дозволяють краще зрозуміти історичну атмосферу, в якій відбувалася фундація українських спеціальних служб.