Що ж, либонь усе, що треба й можна було сказати, сказано. Решту хай розважить читач. Втім, я не сумніваюся, ще знайомство з захоплюючою книжкою Гюнтера Проделя буде вельми корисним.
Миттю сейф очищено, і грабіжники прямують до виходу. На прощання той, що стояв у дверях операційного залу, знову пускає в хід свій автомат. Над самісінькими оловами розпростертих людей свистять кулі, наганяючи на них такий страх, що нікому й на думку не спадає переслідувати бандитів.
Водій «крайслера» здивовано зводить брови: під час стрілянини у вікнах банку розлетілося кілька шибок. Перелякані пішоходи кидаються врозтіч, а поліцейський на розі насторожується. Він прямує сюди — спочатку повільно, потім починає бігти.
Коли він на ходу однією рукою хапається за кобуру, а другою підносить до губ свисток, гангстер у машині кладе автомат на раму бокового віконця. Короткий пронизливий свист заглушує автоматна черга. Поліцейський, наче наштовхнувшись на щось, падає горілиць на тротуар і більше не ворушиться. Схоже на те, що його вбито наповал.
Лінкольн-авеню, на якій стоїть Національний банк, наче вимерла. П'ятеро гангстерів кидають мішок з грішми в машину і сідають самі. Один з них дає чергу по фронтону банку, і машина зривається з місця.
Ввечері не тільки газети Іст-Чікаго, а й вся преса Америки повідомляє, що горезвісна банда Діллінджера вчинила свій п'ятдесят шостий напад, захопила в Національному банку Іст-Чікаго 263 954 долари і цього разу застрелила «лише» одну людину — поліцейського О'Маллі! Не тільки «почерк» бандитів, а й кулі в стінах касового залу і в тілі нещасного сержанта О'Маллі свідчать про те, що тут діяла найнебезпечніша з усіх американських гангстерських банд.
Зброя, якою грабіжники користувалися під час нападу на банк, ще якихось кілька місяців тому належала американській федеральній поліції в штаті Індіана. Зграя Діллінджера заволоділа нею в ніч з 14 на 15 жовтня 1933 року. Тієї ночі Джон Діллінджер разом зі своїми підручними Гомером ван Метером і Френкі Нешем напали на віддалений поліцейський пост в Оберні, в Індіані, пристрелили вартового й захопили два ручних кулемети, шість автоматів, дюжину гвинтівок, кілька десятків пістолетів, чотирнадцять ящиків патронів, а також кілька куленепробивних жилетів. Здобич вони вивезли на двох автомашинах, одну з яких вкрали тут же, на подвір'ї поліцейського відділку. Бандити залишили на місці злочину безліч відбитків пальців, і Джона Діллінджера, який давно вже «увічнив» себе в картотеці злочинців, дуже легко визначили як ініціатора нападу. Але цим відкриттям чиновники ФБР і обмежилися, хоч потім Діллінджер майже щотижня нагадував про себе новими нападами і вбивствами.
Для американської преси кожен новий напад на банк — це привід знову розписати біографію і кар'єру злочинця. З усіма подробицями газети п'ятдесят шостий раз розповідали, що Джон Діллінджер, прозваний Джоном-убивцею, народився 1903 року в містечку Мурсвіллі (штат Індіана), в сім'ї поважаного торговця Чарлза Діллінджера, який був навіть членом правління «Першої християнської церкви»; свій перший бандитський напад Джонні вчинив, коли йому минув 21 рік, у дуже примітивний спосіб напавши серед білого дня в парку на мурсвілльського жителя Моргана.
Вже тоді Діллінджер скористався з вогнепальної зброї, але невдало: його кулі влучили в лаву, власник магазину колоніальних товарів Морган відбувся переляком, а шериф Мурсвілля легко вистежив і схопив грабіжника-аматора. Діллінджер опинився у Пендлтонській виправній в'язниці. Але тамтешні методи «виправлення» в'язнів зробили з нього не чесного громадянина, а запеклого бандита, якого пізніше оголосили «державним ворогом № 1».
Через чотири роки губернатор штату підписує акт про помилування Діллінджера. У нього беруть письмове зобов'язання не вчиняти більше ніяких злочинів і випускають на волю. Віддячує він тим, що свої перші напади на банки здійснює виключно в штаті Індіана. Діллінджер не задовольняється старим розбійницьким гаслом: «Руки вгору, гроші на бочку!» Він без будь-яких попереджень стріляє прямо в натовп, убиває кожного, хто опиняється на його шляху до каси. Ніхто не насмілюється чинити й найменшого опору, коли Діллінджер та його люди з перекинутими через руку дощовиками з'являються в операційному залі якого-небудь банку.
Втім, у 1933 році, коли на рахунку Діллінджера було сорок п'ять нападів на банки і він захопив уже понад п'ять мільйонів доларів, його знов заарештовують, але не надовго.
Під час невинної автомобільної прогулянки Діллінджер задавив у Блефтоні гуску. Злочинець, якому нічого не варто було вбити людину, вилізає з автомашини і з жалісливою міною схиляється над своєю пернатою жертвою. Селянка, котрій належить гуска, підбігає і вимагає відшкодування, але Діллінджер відмовляється платити. Зчиняється сварка, і на місце події прибуває шеріф Блефтона — Джессі Сарбер. Шеріф одразу впізнає людину, портрет якої разом з оголошенням про розшук уже рік висить у його канцелярії. Він заарештовує абсолютно розгубленого гангстерського боса, вміщує його до місцевої камери попереднього ув'язнення і терміново повідомляє про це телефонограмою штаб ФБР у Вашінгтоні.
І тут сталося те, про що громадськість дізналася лише через багато років. До Блефтона прибуває не автомобіль ФБР, а броньований блакитний «крайслер», в якому сидять члени банди Діллінджера — Пірпонт, Кларк, Меклі і Копленд! О 10 годині вечора бандити входять до канцелярії шеріфа Джессі Сарбера, який чекає на агентів ФБР.
— Ми з ФБР, — заявляє один з них.
Шеріф вірить, але — швидше для проформи — просить гостей пред'явити свої посвідчення. Тоді Пірпонт вихоплює з-під пахви пістолет і вбиває його. Потім четвірка обшукує канцелярію, знаходить ключі від камери попереднього ув'язнення, розташованої в підвалі поліцейського відділку, і звільняє свого шефа.
Місцева преса потім повідомила про «загадкове вбивство шеріфа в Блефтоні». Але про арешт і блискавичне звільнення Діллінджера не згадувалось ані словом. Отже, нікому не спало на думку запитати, як дізналися гангстери про арешт свого ватажка, адже про це відомо було лише шеріфу Блефтона і кільком керівникам ФБР!
Діллінджер і далі грабує, вбиває і увінчує свої «подвиги» згаданим уже розбійницьким нальотом на Національний банк Іст-Чікаго 15 січня 1934 року. 263 954 долари, які він тут захопив, — найбільша здобич банди!
Всі поліцейські акції, здійснені після цього нападу, ні до чого не привели. Місто було оточене, кожне можливе сховище — піддане обшуку, але темно-блакитний «крайслер» і шестеро бандитів — сам Джон Діллінджер, який сидів за кермом машини, а також Гомер ван Метер, Френкі Неш, Лестер Меклі, Джон Кларк і Мак Пірпонт — безслідно зникли. Поки агенти ФБР нишпорили по злодійських «малинах», будинках розпусти і картярських казино Чікаго, де Діллінджер і К° були завсідниками, банда влаштувала собі двотижневу відпустку. Поділивши здобич, гангстери подалися на найкращі курорти Сполучених Штатів. Сам Діллінджер з трьома своїми найближчими дружками відпочивав на флорідських пляжах, а потім вирушив у штат Арізону, в гори. В невеликому містечку Тасконі вони зупинилися на кілька днів, оселившись у респектабельному «Конгрес-готелі». І саме тут, у тихому містечку, один з найнебезпечніших грабіжників і вбивць вдруге випадково (цього не наважився б вигадати жоден романіст!) потрапляє до рук сільського шеріфа.
В ніч з 25 на 26 січня 1934 року в «Конгрес-готелі» через коротке замикання електропроводки починається пожежа. В цей час п'яні Діллінджер і троє його дружків сплять у своїх кімнатах. Ще кілька хвилин — і всі четверо перетворилися б на купу попелу, а ФБР і вся Америка так і не довідалися б ніколи про їх безславний кінець. Але хоробрий пожежник Джеймс Фрімен в останній момент рятує всіх чотирьох і відправляє їх (бо вони не тільки п'яні, а й почаділи) до тасконської лікарні.
Після того, як пожежу погасили, Джеймс Фрімен повертається додому і починає знічев'я гортати журнали. Він бездумно дивиться на велике фото гангстера Джона Діллінджера, який за кілька днів до того знову пограбував банк, і раптом хороброго пожежника обсипає жаром. Він вдивляється у фото в журналі… Сумнівів бути не може — людина, яка лежить зараз непритомна в лікарні,— шеф гангстерів Джон Діллінджер!
Тасконський шеріф Джордж Хантер регоче, коли схвильований Фрімен по телефону повідомляє йому, що «ворог Америки № 1» п'яний і вчаділий лежить у тасконській лікарні! Пожежнику доводиться розмовляти з шеріфом, як з глухонімим, раз у раз повторюючи: «Це справді він, повірте мені! Я певен цього!», аж доки шеріф не посилає нарешті кількох своїх підлеглих до лікарні. І неймовірне виявляється правдою! На Джона Діллінджера і трьох найнебезпечніших членів його банди надягають наручники і привозять їх, як звичайнісіньких волоцюг, до канцелярії онімілого від здивування шеріфа. Цього разу, щоб запобігти другій спробі звільнення заарештованих, управління ФБР блискавично висилає цілу роту агентів. І тепер, здається, банді Діллінджера настав кінець. Для того, щоб посадити всіх затриманих на електричний стілець (а з огляду на заплутане законодавство кожного штату це не так просто), їх одвозять туди, де смертний вирок їм забезпечений. В усіх американських штатах вбивство поліцейського карається смертю. Тим-то Джона Діллінджера доставляють на літаку в штат Індіана, бо саме там, в Іст-Чікаго, він застрелив сержанта О'Маллі. А Пірпонта, Меклі і Кларка везуть до Огайо, де в Блефтоні вони вбили шеріфа Сарбера. Вся Америка зітхає з полегшенням — банду Діллінджера, чи, принаймні, її найнебезпечніших членів, нарешті, знешкоджено!
В каторжній в'язниці у Краун-Пойнті з Джоном Діллінджером поводяться, як із засудженим на смерть за день до страти. В наручниках і кайданах на ногах він лежить у металевій клітці, залитій сліпучим світлом шести прожекторів. Троє вартових з пістолетами напоготові не зводять з нього очей. Назва в'язниці, де його тримають, зберігається в суворій таємниці, а всіх тюремних наглядачів переведено на казармений стан і позбавлено зв'язку із зовнішнім світом. Якби кому-небудь спало на думку припустити, що за кілька днів Джон Діллінджер знову опиниться на волі, що він здійснить чергове пограбування банку, перш ніж прокурор встигне скласти обвинувальний висновок, — таку людину висміяли б, як недоумка чи невмілого жартівника.
І все ж два тижні по тому, як Діллінджера вивезли до Краун-Пойнта, сталося неймовірне.
Камера Діллінджера була розташована у крилі IV-Б — тюремному корпусі, призначеному для смертників і відокремленому від інших приміщень. Крім Діллінджера, там сидів ще один засуджений до страти вбивця — Гаррі Янгблуд. Його охороняли так само пильно, як і Діллінджера. Наглядачі заступали один одного кожні чотири години. Зміна вартових відбувалась в окремій, спеціально призначеній для цього кімнаті. Отже, камери обох смертників на кілька хвилин залишалися без догляду. І 14 лютого 1934 року о 14 годині, коли третя зміна денних вартових заступала другу, по всій в'язниці пролунав сигнал тривоги — довгі й короткі гудки. Такий сигнал подається лише під час масової втечі, бунту в'язнів або пожежі. Почувши його, всі вартові мусять негайно бігти на тюремне подвір'я, причому наглядачі з флігеля смертників також залишають свої пости.
Внизу на подвір'ї розгублено метушаться вартові. Ніхто не знає причини тривоги, адже в усій в'язниці панують спокій і порядок. Залишається тільки припустити, що сирена завила через якийсь технічний дефект. Вартові повертаються назад на свої місця. Та наглядачі Діллінджера, увійшовши в коридор, де розташовані дві осяяні прожекторами металеві клітки, раптом завмирають на місці і підіймають руки вгору. Джон Діллінджер стоїть перед дверима своєї камери, наставивши на них дуло автомата. Біля нього стоїть Гаррі Янгблуд, також без наручників і кайданів. Зухвало посміхаючись, він обережно, щоб не потрапити під кулі, якщо Діллінджер почне стріляти, описує дугу, наближається до наглядачів і кількома вправними рухами обеззброює їх, потім відбирає у них ключі і, загнавши в клітки, замикає їх там. Від крила IV-Б прямий шлях веде до приміщень, де виконують смертні вироки, а звідти можна потрапити до будинку дирекції в'язниці, який має вихід на вулицю і не охороняється. Діллінджер і Янгблуд безперешкодно долають цей шлях. Перед дверима адміністративного будинку стоїть автомобіль начальниці в'язниці Ліліан Холлі. В ньому бандити й від'їжджають.