— Чи давно вона з ним знайома?
— З того часу, як я веду тут господарство. Чи, може, й раніш.
—І ви ніколи не чули, як його звати?
— Може й чула, але не звертала уваги. Інакше мені довелося б запам'ятовувати чимало імен.
Кілька секунд оберкомісар допитливо дивився на служницю, ніби хотів прочитати по її обличчю, чи правду вона говорить. Потім показав їй інші фото.
— Знаєте цих людей?
— Побіжно. І жодного за прізвищем.
— Всі вони були друзями Нітрібіт?
— Звичайно. Навіщо б в іншому разі дарувати свої портрети?
Мершель потасував фотографії, як колоду карт, зрештою склав їх і сунув у кишеню. Здавалося, розмову закінчено. Тому Ерна Крюгер підвелася і заходилась пакувати вазу та квіти.
— На жаль, пане комісар, більшого вам не можу сказати.
— Хвилиночку, пані Крюгер. Хочу попередити вас, щоб про нашу розмову не знала жодна людина. Інакше ви завадите розслідуванню, та ще й себе вплутаєте у справу.
Проте, хоч Мершель намагався надати своїм словам якнайбільшої ваги і старанно наголосив заключні, на служницю вони не справили ніякого враження. Вона лише одмовила байдуже:
— З ким маю балакати про це? Кого, окрім поліції, це цікавить?
І, заховавши у сумку свої речі, запитала:
— Тепер я можу йти, пане комісар?
Мершель похитав головою.
— На жаль, ні, пані Крюгер. Я змушений запропонувати вам поїхати зі мною до поліції.
— Зараз? Але мені ще треба дещо купити. Невдовзі позачиняють магазини. А до поліції я можу прийти й завтра вранці,— розхвилювалася служниця. — До того ж, нічого суттєвого додати не можу.
І пішла до дверей. Та Маршель затримав її за руку.
— Хвилиночку, пані Крюгер. Здається, ви пригадаєте ще багато чого, якщо захочете.
— Як так? Чи не думаєте, що я брешу?
— Принаймні, ви сказали неправду про те, чому Нітрібіт викинула вас геть. Розбита ваза — то не підстава для такої серйозної кари.
— Але ж ви не знали Розі! Вона була здатна вигнати за щонайменшу дрібницю. Я до цього звикла.
— Отже, якщо звикли, чому не прийшли до неї вже наступного дня?
Оторопіло глянувши на оберкомісара, Ерна Крюгер мимоволі відсахнулася. Її губи тремтіли.
— Он воно що! Бачу, ви хочете роздути мою сварку з Розі, щоб довести, ніби я причетна до її загибелі!
— Я хочу знати лише одне: чому ви не прийшли наступного дня?
— Чому, чому! Коли б знала, що тут скоїться таке, то неодмінно прийшла б!
— Відповідайте, будь ласка, на моє запитання, пані Крюгер!
— Боже милосердний! Та я ж вам товчу й товчу: ми полаялись, і я хотіла шукати іншої роботи.
Мершель присів на низеньку табуретку. Тепер він дивився на служницю знизу вгору.
— Кажучи відверто, я не розумію вас, пані Крюгер. Поміж вами та панночкою Нітрібіт нічого особливого не сталося. Розбита ваза — то ж пустощі! Нітрібіт вигнала вас — знов нічого надзвичайного, ви самі про це казали. Отже, навіщо вам було роздумувати про інше місце?
Ерна Крюгер знесилено впала на стілець і поляскала себе по лобі, що мало означати: от телепень, чого він не розуміє простих речей! Та Мершель не давав їй спокою.
— Чому це ви раптово вирішили кинути таке тепленьке місце? Адже ви тут добре заробляли?
— Так, непогано. І я зовсім не хотіла залишати місця. Просто була дуже роздратована тим, що Розі так погано ставиться до мене, особливо, коли не в настрої! — вигукнула жінка. В її очах стояли сльози. Немов не помічаючи цього, Мершель спокійно бавився виделкою, яка лежала на столі.
— Ось бачите, ви самі визнали, що ніякого нового місця й не хотіли шукати.
— Хотіла! — скрикнула Ерна.
— Тоді назвіть мені адреси людей, до яких ви зверталися в пошуках роботи.
— Та я ж лише хотіла! Ні до кого не зверталася. Лише думала.
— Аж три доби?
Ерна Крюгер не могла більше стримуватися: схилилась над столом і розридалася. Мершель неквапливо підвівся, підійшов до неї, поклав руку на її плече.
— Отже, пані Крюгер, вже час розповісти правду. Я збагнув, як воно було. І облиште ту розбиту вазу: вона потрібна вам лише задля того, щоб якось викрутитися, чи не так?
Служниця підвела голову. Видобула з сумки маленький носовичок, витерла сльози. Дивилась на Мершеля, мовчала. Тоді оберкомісар, обережно й лагідно, немов батько, який застерігає доньку від першого хибного кроку, почав викладати, як саме пані Крюгер вбила свою господиню.
— Ваша Розі завжди зберігала вдома чимало грошей, так само й прикраси. І хоч ви добре тут заробляли, проте не так багато, щоб бути в змозі придбати щось коштовне. Тоді якогось дня ви поцупили грошенята або обручку. Саме у вівторок Нітрібіт викрила крадіжку, звинуватила вас. Поміж вас зчинилася сварка, потім бійка, під час якої ви торохнули господиню по голові, а потім придушили її. Хіба не так було, пані Крюгер?
Служниця втупилась у Мершеля, як кролик у полоза. Оберкомісар м'яко посміхнувся до неї.
— Мої колеги знайшли річ, якою було вбито Нітрібіт: на ній є кров та відбитки ваших пальців. І після цього ви ще криєтесь від мене?
Ерна Крюгер сиділа непорушно. Лише тряслися губи.
— Якщо ви скажете правду, пані Крюгер, усе це може вийти на інше. Я свідчитиму, що ви виявили розсудливість, покаялися, тоді ваш вчинок розглядатимуть під іншим кутом зору. Мабуть, як вбивство в стані афекту. До того ж ви — жінка нічим не опорочена, а Нітрібіт справді не була янголом. Отже, присяжні все це врахують і проявлять до вас максимум поблажливості.
Ніби прокинувшись після тяжкого, тривалого сну, Ерна раптом гарячково запротестувала:
— Ой лишенько! Що це ви там верзете! Не вбивала я її, бачить всевишній. І Польманчик ще приходив… Він залишився, я пішла…
Мершель зневажливо хитнув головою:
— То вже самонавіяння, пані Крюгер: ви хотіли, щоб воно було так. Насправді ж ніякого Польмана не існує, хіба що у вашій уяві. От завтра ми перевіримо всіх чоловіків у місті, що мають подібне прізвище, і випливе: жоден з них і гадки не має про Нітрібіт. Отак. А тепер їдьмо до поліції і там продовжимо нашу розмову.
Приголомшена Ерна Крюгер попленталася за Мершелем. Вона була вкрай розгублена, навіть не помітила, як її фотографують репортери, як у натовпі, що й досі обложував будинок, залунали вигуки:
— Ось! Вони вже мають здобич! Диви, виявляється, це служниця! Хто б міг подумати!..
Хитромудрий Мершель саме на це й розраховував. Адже треба було вжити негайних заходів для того, щоб не пішли чутки, ніби за вбивством Нітрібіт ховається щось більше, таємниче. Воно таке саме, як десятки, сотні інших, найзвичайнісіньке, отже — ним не варто й цікавитися.
Того ж вечора після тривалого й докладного допиту Ерну Крюгер було відпущено додому. Причиною її звільнення була, крім іншого, й ініціатива, що її виявив оберкомісар Брайтер. Він зібрав усіх мешканців будинку № 36 і поставив лише одне запитання: коли вони бачили востаннє Розмарі Нітрібіт?
Немолода секретарка, що мешкала на першому поверсі, сповістила, що бачила Нітрібіт біля дверей будинку 29 жовтня поміж 16.30 та 17 годиною 30 хвилин. З цією заявою збіглося свідчення продавщиці з м'ясної крамнички, в якій Нітрібіт купувала печінку для свого пуделька. Двоє наборщиків з друкарні, що навпроти, одностайно твердили, ніби бачили вбиту 29 жовтня поміж 21.30 та 22 годиною, коли вона залишала свій дім.
Найбільш важливим було свідчення сусідки з квартири, розташованої якраз під мешканням Нітрібіт. Вона присягалася, що в середу, 30 жовтня, десь поміж 13.30 та 14 годиною, з верхньої квартири почувся чоловічий голос, потім пронизливий крик і щось глухо впало. «Але я, — додала жінка, — не взяла цього до уваги: адже в Нітрібіт подібне траплялося часто».
Зрештою, двірник будинку розповів, що у вівторок о 16 годині 30 хвилин якийсь чорнявий, років 36 чоловік, що його двірник кілька разів бачив у товаристві вбитої, квапливо збіг сходами вниз, сів у чорний автомобіль і поїхав. Прикмети цього чоловіка збігалися з тими, що їх Ерна Крюгер зазначила в другові Нітрібіт. Вона також написала в протоколі: «Високий, широкоплечий, чорнявий, приблизно 35 років».
Та хоч якими важливими були всі ці відомості, розслідуванню вони поки що допомогли дуже мало: адже жодна з них не висвітлювала головних питань — коли було вбито Нітрібіт і хто це зробив? «Ненадійне, як павутиння: ось-ось прорветься», — так саркастично охарактеризував свій доробок оберкомісар Брайтер, доповідаючи опівночі тієї ж доби про результати дій комісії шефові франкфуртської кримінальної поліції Альбертові Кальку.
Шеф побіжно погортав документи.
— Справді, Брайтер, небагато, але, сподіваюсь, ви до цього звикли. Адже вбивці дуже рідко залишають на місці злочину свої візитні картки. Отже, доводиться починати майже з нуля. Раджу передусім перевірити знайомих Нітрібіт.
— Господи! — заволав Брайтер. — У цієї дами щонайменше з півтисячі знайомих! З кого ж накажете починати?
— То вже ваша справа, Брайтер. Ви старий нишпорка. Якщо в дами багато знайомих, то її теж повсюдно знають. Значить, треба пройтись відповідними злачними місцями.
Брайтера відверто не втішала подібна перспектива. Він безпорадно махнув рукою, але враз схаменувся.
— Хвилиночку! — повернувся він до Мершеля, що стояв поруч з шефом. — Ви щось казали про блокнотик. І про якісь фото. Чому б нам не почати з них?
Мершель розгублено глянув на Калька.
— Навряд чи, Брайтер, вони стануть вам у пригоді,— непевно відказав той. — У блокнотику є кілька адрес, але позначені там особи не можуть мати з вбивством нічого спільного. Це точно.
— Однак, чого не буває в житті!
Брайтер вичікувально глянув на шефа. Весь час його непокоїла думка, чому це Кальк заради такого дрібного випадку жертвує своїм відпочинком. Дуже несхоже на цього ледацюгу. Нечувано. Найбільше, на що здатний був Кальк — вислухати рапорт і дещо зауважити підлеглим, проте він ніколи не цікавився подробицями роботи комісії. Лише у надзвичайних випадках, про які довго гомоніла преса, Кальк підключався до розслідування, однак, як жартували колеги, тільки задля того, щоб його ім'я з'явилося в газетах. Тому, проаналізувавши поведінку шефа, Брайтер, зрештою, збагнув, що за справою Нітрібіт ховається значно більше, ніж воно здавалося на перший погляд. Кальк ніби прочитав його думки.
— Поки що викинемо з гри цей блокнотик, Брайтер. Коли ж і доведеться повернутися до нього, у що я особисто не вірю, то ми завше матимемо таку нагоду.
І, немов підкреслюючи, що питання вичерпане, витяг з папки горезвісний блокнотик, перед тим переданий йому Мертелем, і замкнув його у шухляді свого столу.
Саме тоді у Брайтера майнула підступна думка: потай сповістити про блокнотик кількох знайомих репортерів. Хай рознесуть по світу, що у вбитої повії знайдено список її клієнтів, ті самі прибіжать до поліції, до нього, Брайтера, лише заради того, щоб не бути привезеними сюди силоміць. Просто й вигідно. Принаймні, значно краще, ніж нишпорити по притонах.
Брайтер лишився дуже задоволений і зі своєї кмітливості, однак промовив лише:
— Гаразд. Хай їй грець, тій книжечці. Будемо сподіватися, що нам, як завжди, допоможе щасливий випадок.
Шеф позіхнув і демонстративно подивився на свого золотого годинника.
— Гадаю, на сьогодні досить, а вранці ще поміркуємо. Принаймні, зрозуміло одне: треба затримати того Польмана. Зробіть це, Брайтер.
Оберкомісар слухняно занотував прізвище до свого пухкого блокнота.
— Так точно, пане директор. Зранку зв'яжуся з магістратом, з житловим відділом і швиденько розшукаю геть усіх Польманів.
Та йому не довелося й пальцем ворухнути, бо першим, хто завітав зранку 2 листопада 1957 року до Брайтерового кабінету, був саме 36-річний комівояжер Хайнц Кристіан Польман.
Оберкомісар вирячився на нього, немов побачив привиддя.
— Так це насправді ви? — зрештою видушив він з себе.
— Тобто? — здивувався Польман. — Хіба ви чекали на мене?
Брайтер ледь усміхнувся.
— Не те, щоб дуже, проте якби ви самі не прийшли, то я десь годинки за дві завітав би до вас. Та сідайте, будь ласка.
Польман опустився на запропонований стілець, старанно підтягнувши при цьому свої відмінно випрасувані холоші. Та тільки він розтулив рота, щоб пояснити причину свого візиту, Брайтер схопив телефонну трубку.
— Пробачте, але мушу сповістити свого начальника. Здається, буде непогано, коли він візьме участь у нашій розмові.
— Будь ласка, нічого не маю проти, — відказав Польман і витяг з кишені портсигар. Брайтер мовчки підсунув йому попільничку, потім попередив Мершеля, що прийшов пан Польман.
— Він зараз прийде. — Брайтер поклав трубку. — Нумо, пане Польман, викладайте, що там у вас на душі.
— Хе! Хіба ви не знаєте, що привело мене сюди? Звичайно, вбивство панночки Нітрібіт. Я прочитав повідомлення у ранковій газеті. Оскільки я добре знайомий з нею, то вирішив негайно прийти до вас. Гадаю, чимось допоможу у вашому розслідуванні. Я знаю її…
Рипіння дверей перервало його слова. Польман підвівся, чемно привітався з Мертелем, назвав себе.
— Пан Польман, — пояснив Брайтер, — добрий знайомий вбитої Нітрібіт. Сьогодні він прочитав, у газеті про цей випадок і одразу ж прийшов до нас.
— Дуже люб'язно з вашого боку, — промовив Мершель, вдаючи наївного, і знов запропонував Польманові сісти. Сам сів трохи осторонь, на стілець, з якого міг непомітно спостерігати відвідувача.
— Смерть панночки Нітрібіт боляче вразила моє серце, — урочисто, навіть патетично промовив Польман приємним низьким голосом, що дуже пасував до його мужнього, трохи грубуватого обличчя.
Брайтер вичавив із себе співчутливу посмішку. Польман йому не сподобався. Пихатий вродливець! Такі бувають або альфонсами, або взагалі цураються жінок.
І він не помилився. Коли трохи згодом Мершель запитав, чи був Польман коханцем Нітрібіт, той різко, немов ображений, відповів:
— Ні. Взагалі не маю з жінками нічого спільного. Щодо суті справи, то під час розмови, яка тривала близько години, Польман докладно розповів, як випадково познайомився з Нітрібіт на якійсь заправочній станції рік тому, як вони потоваришували, які стосунки були між ними. Не приховував і того, що відав, чим займається Нітрібіт, навіть був у курсі «ділових зв'язків» своєї приятельки.
Саме тут Мершель втрутився у розмову: він запитав Польмана, як саме зрозуміти останню його заяву. Коли ж той спокійно відповів, що знає прізвища переважної більшості Нітрібітових клієнтів, оберкомісар квапливо перевів розмову на інше.
— Скажіть, будь ласка, коли ви востаннє бачили панночку Нітрібіт?
Польманова відповідь дещо розчарувала керівника комісії: його слова збіглися зі свідченнями Ерни Крюгер. Справді, у вівторок, 29 жовтня о 15 годині, він зайшов до приятельки, натрапив на фінал скандалу, чув, що йшлося про розбиту вазу і що Нітрібіт вигнала служницю.
— Гаразд, пане Польман. Але що сталося, коли пані Крюгер пішла? — поцікавився Брайтер.
Польман неквапливо запалив нову сигарету. «Здається, вже шоста», — відзначив для себе оберкомісар Мершель.
— Розповідати детально?
— Наскільки це можливо. Максимум, чого пригадаєте.
— Гаразд. Отже, коли пані Крюгер пішла, Розі сказала мені: «Польманчику, чи не хильнути нам горілочки?». Вона завжди так кликала мене.
— Але таких подробиць не треба, — урвав його Брайтер. — Лише те, що важливо для дальших подій.
— Вибачте, пане комісар. Проте було незвичайним те, що Розі запропонувала випити. Вона була просто хворобливо скупою, тому мені, коли я хотів хильнути, завжди доводилось просити її про це.
— Чому ж цього разу вона розщедрилася?
— Бо сама хотіла випити. Щоб вгамувати нерви.
— Після сварки з Крюгер?
— Та ні. Про це вона, гадаю, тоді вже забула.
— Що ж інше її збентежило?
Перш ніж відповісти, Польман загасив недокурок і негайно запалив нову сигарету. Мершель зареєстрував це, кинувши зацікавлений погляд на попільничку.
— Що саме її збентежило, вона мені не сказала. Але певний, що то був не просто неспокій. То був жах. Бо за два дні до цього вона подзвонила мені, просила терміново прийти й натякнула, ніби йдеться про її життя.