На запитання про невдоволених акторів Богдан Сильвестрович у своєму кабінеті відповідає неохоче. Багато курить. Переводить розмову на особисте.
Тужить за мамою: «Та я майже всі дні народження святкував із мамою – це ж найближча людина». Вважає, що подарунки на свято – не головне. Головне – увага. Сам дарує переважно квіти й книжки. Показує нагороди, які зберігає в серванті: «Це "Ніка". От візьми потримай! Еге ж, важка? А оце «баранчик» – ще одна російська премія. Усі російські – наші мені премій не дають». Проводжає інтерв'юера. На спонтанне запитання, чи кермує машиною, вибухає: «Ні! Ніколи не сяду за кермо! І не маю власного авто. Вважаю, що нема талану машину водити. Краще на конях, тільки повільно й трішки риссю. Однак я боюся навіть коней». Чим захоплюєтеся поза роботою? «Досі граю в теніс: дуже це люблю, хоча зараз граю менше. Але найбільше моє хобі – виспатися. Бо сплю дуже мало – чотири години на добу».
Театральні постановки, як і книги, мають свої, несхожі на інші, долі.
Буває, зі сцени зникають вистави, які ще могли б жити й збирати публіку. Трапляється, вони повертаються. Як «Лев і Левиця», про подружнє життя графа Льва Толстого. Автор п'єси – Ірена Коваль. У 2001-му цю п'єсу поставив київський Молодий театр. У головних ролях були актори театру Франка Богдан Ступка та Поліна Лазова. На прем'єру приїздила праправнучка Льва Толстого, графиня Анастасія з Лондона. Вистава побувала на фестивалі у Кракові. Йшла два сезони. Потім щезла. Лазовій та Ступці, при їхній завантаженості роботою, було складно працювати на двох сценах. І ось «Лева і Левицю» відновлює той само Мойсеев. З тими самими виконавцями головних ролей. Прем'єра відбувається 24 жовтня 2007 року вже на підмостках франківчан.
На порожню й напівтемну сцену виходять артисти. Ступка в «толстовці», що повнить його. Оглядає себе: «Лев – Товстий!» Од часу першої прем'єри «Лева і Левиці» Ступка зіграв ще двох великих людей – Фрейда в «Істерії» та Когось-схожого-на-Івана Франка у виставі «Посеред раю на Майдані». Часте спілкування з персонажами-геніями привчило Богдана Сильвестровича до самоіронії. У виставі «Лев і Левиця» йдеться про стосунки «дзеркала російської революції» Толстого й на 18 літ молодшої за нього Софії Андріївни. У любовних справах граф був «ураганом». Обіцяв: «В гробу лежать буду, а бабу увижу – выпрыгну!» Соня не поступалася Леву вдачею.
Актор так міркує: «Я не граю ні письменника, ні графа. Я створюю образ людини. Буддисти вважали Льва Толстого своїм ідеалом, бо він проповідував їхні істини – бідність, простоту. Цей персонаж мені близький по духу».
Спливає 2007 рік. Настрій, як завжди, робочий. Як 20 грудня. Зранку спостерігає репетицію «Кайдашевої сім'ї». Увечері перетворюється на графа. Наступного ранку вилітає на «Мосфільм» грати Лебедева у фільмі Вадима Дубровицького за п'єсою Чехова «Іванов»: «Рік почався тим, що мої студенти-першокурсники вперше вийшли на сцену театру імені Франка. То був лише залік з акторської майстерності. Але в кінці року вони вже вийшли в справжньому спектаклі франківців – "Весілля Фігаро" вони там танцюють. Ми вагалися, чи дозволяти їм це. Вважається, що студентів треба до певного часу берегти від контакту з дорослим театром. Бо раптом хтось закохається абощо, це ж у театрі буває. Та й важко працювати поруч з професіоналами. Сцена – не проста річ. Де межа між початківцем і професіоналом? Тут потрібна практика. І вони її отримують у "Весіллі Фігаро". Недавно вони цілий тиждень були в Польщі, куди запросив відомий кінорежисер Кшиштоф Зануссі. Він у нас перед тим ставив "Маленькі подружні злочини". Провів майстер-клас для наших студентів і запросив їх усіх, 25 душ, до Польщі, розквартирував у своєму маєтку. Вони дивилися спектаклі у Варшаві, зустрічалися зі студентами Вищої театральної школи, показували, що самі вміють. Це корисно – не балакати про мистецтво, а бути в ньому. Наступного року ми обміняємося досвідом зі студентами Школи-студії МХАТу».
Розділ сьомий
Ставить пароль Бог: 2008 – 2009
У 2008 році паломництво журналістів до столичної драми триває. Художній керівник театру і актор, якого роздирають режисери, терпляче знаходить час для пишучої братії. Критики кажуть, що Толстой був не такий, яким його грає? «їм видніше, вони ж його знали особисто!»
На початку 2007 року нагадував штангіста, який хоче взяти рекордну вагу. Казали, що таким чином хотів у собі відчути Тараса Бульбу.
«Гоголь писав, що Бульба двадцятипудовий – 320 кілограмів. Така людина неможлива, вона не могла б ходити, але мені треба було це відчути. Я комплексував, почувався надто легким, навіть їв більше, щоб хоч пика була ширша. А коли відіграв – скинув цей тягар».
Ніколи не дивиться відзняте, доки фільм не готовий: «Є актори, які дивляться. А мені це заважає. Довіряюся режисерові. Мені може не сподобатися якийсь епізод – але ж я не знаю цілого задуму, це видно після змонтування картини. У кінці січня буде озвучення фільму, тоді й подивлюся».
Літо 2008 року. У рідному театрі фотографується з чотирирічним Петром Василенком. Хлопчик страждає на синдром Дауна. Фотосесію організували Всеукраїнська благодійна організація «Даун Синдром» і школа фотографії Віктора Марущенка. До грудня хворих дітей фотографуватимуть із зірками естради, шоу-бізнесу, митцями. Наприкінці року видадуть настінний календар. Стрімко заходить у фойє. Він вітається за руку з деякими, усміхається. Підходить до родини Василенків, потискає жінці руку, впівголоса каже, що вона чарівно виглядає. Повертається до фотографів: «Таким мамам, як Аренда, треба пам'ятники ставити. Найважче, коли хворіють діти». Бере за руку хлопчика. Кілька хвилин позує перед фотокамерами. Потім про щось пошепки говорить із Арендою Василенко.
У жовтні 2008 року франківці тішать глядачів несподіваним прочитанням «Фауста» за Крістофером Марло. У головних ролях, Фауста і Мефістофеля, Остап і Богдан Ступки. Режисер Андрій Приходько гарантує: «Класицизму не буде». Остап виходить на сцену з короною на голові, у галіфе в різнокольорову смужку й червоному піджаку, у білих кросівках.
Мефістофель, батько Остапа, ближче до фіналу перетворюється на Фауста.
Критик Олег Вергеліс пошуки чи знахідки Приходька сприймає іронічно: «Потрібно, щоб фінальний імпровізований монолог Фауста-Ступки взагалі загнав тебе в емоційний шок і виникло екстрене людське бажання зателефонувати дружині великого артиста: "Ларисо Семенівно, робіть що хочете, але трагічні тиради про смерть, про відхід треба забороняти! В театрі з такими речами (поруч із Мефістофелем особливо) не жартують… Ви мене розумієте?…" І, нарешті, потрібно, щоб "усі" зробили вигляд, буцімто «все» – добре, навіть чудово. Цікавості ради впірнув у вир Інтернету: дай, думаю, поцікавлюся, як улюблені колеги відгукуються про цей філософський екзерсис. І відразу ж потрапив під душ тотального єлею… Солодкого мармеладу. Враження, ніби ми – сучасники Вісконті, Бергмана, Стреллера. І на крилах Мельпомени "летимо від перемоги до перемоги"… Тотальний піар колись таки знищить мистецтво у нашій країні».
Зате Вергеліс у захваті від іншої, вже європейської, кіно-прем'єри актора. У стрічці Зануссі «Серце на долоні». За головну чоловічу роль отримує відзнаку – нагороду на Римському міжнародному кінофестивалі. Зануссі пояснює: «У моєму фільмі "Серце на долоні" Богдан Ступка зіграв східного олігарха, людину без совісті, яка відшукує свою людяність. У Польщі не було актора, який згодився б для такої ролі (але я не маю серед знайомих і справжніх олігархів). В основі дивовижної ролі Ступки, за яку він отримав нагороду на відомому Римському кінофестивалі, було справжнє поєднання двох крайнощів: добра та зла. Він грає олігарха, який пише заповіт, роздумуючи, як розділити своє майно так, щоб якнайбільше зашкодити людству. У фіналі він змінюється, з ангельською посмішкою спостерігає та замислюється над наверненням іншої особи і тим самим доводить, що зло і добро є вибором людини і не є нічим наперед заданим, на що людина приречена зверху, є, власне, тим полем вибору, в якому розігрується свобода… Актори, на кшталт Ступки, народжуються, мабуть, раз на століття».
Сам олігарх розповів критику Лєрі Лауді, що в Римі, посеред показу фільму, Зануссі попросили на кілька хвилин вийти із залу. Він повернувся і прошепотів: «У нас приз за кращу чоловічу роль. Тільки нікому не кажи, це поки таємниця». Від радощів поцілував його. Правда, потрапив у вухо, а не в щоку. Не втримався і по телефону розказав усе Остапові. Після цього в театрі Франка порозвішували оголошення про перемогу, яку офіційно ніхто не оголошував. Подумав: а що буде, як мені її раптом передумають давати?
На зйомках фільму мав розмовляти польською: «Швидко у мене не виходило, бо ж мова чужа. А Зануссі постійно через це сварився. Врешті мене це розізлило, і я кажу: «Мій герой – олігарх. Він може усе. Навіть говорити так, як йому заманеться». А після Римського кінофестивалю багато італійських журналістів написали, що особлива фішка головного героя – повільна мова. Вони назвали це гарним задумом режисера».
У лютому 2009 року нова прем'єра франківців. «Назар Стодоля» режисера Юрія Кочевенка: «У Шевченка абсолютно сучасна драматургія із сучасною мовою. Якщо опустити етнографічні подробиці, то цю п'єсу можна грати в піджаках… Коли прийшов до Богдана Ступки з ідеєю "Стодолі", він скривився. Каже: "Я бачив штук десять «Стодоль», це така Нудьга!" Але врешті-решт дає себе переконати Кочевенку: "Назар Стодоля" – не побутова п'єска про селян і козачка, вона про лицарів. Шевченко писав її на основі роману «Айвенго» Вальтера Скотта».
Коли в «Стодолі» репетирували сцену з колядками, прийшов художній керівник. Перевіряти, чи не байдикує акторська братія. На сцені співали колядки, хто яку знав. Водять імпровізованого коня, якого з двох бідолах зліпили, а на коні сидів цар Ірод. Богдан Сильвестрович зізнається, що теж колядку знає. І не про ковбасу, як дехто співав, а про Ірода, який їхав на коні й забив ногу.
Онук, Дмитро Остапович, 4 квітня 2009 року вперше виходить на франківську сцену. В кіно знімається вже два роки: «Скільки себе пам'ятаю, я жив із дідусем і бабусею. Батьки були окремо. Бабуся досі називає мене "маленький хлопчик". Часто повчає, лякає вар'ятами. За чаєм увечері розповідає, як у скверику біля театру Франка серед білого дня якісь хлопці встромили ножа в живіт перехожому. Забрали мобільний, гроші, ланцюжок золотий – і ніхто їх не спинив, не впіймав. Ще каже, щоб не стояв у метро надто близько до колії, бо якийсь вар'ят може бігти і штовхнути під поїзд. Це треба слухати і кивати, обіцяти, що так і робитимеш… Якщо дідусь насварився, миритися треба через бабусю. Якось дістав путівку за 800 доларів на двох до Єгипту. Так зраділи з Лелею. Але Богдан Сильвестрович не пустив нас, бо як іде робота – не можна відлучатися. Я з ним посварився, навіть не розмовляв. Леля підказала попросити бабусю. Ми купили білі хризантеми, приготували чай. Тільки запросили до столу, а вона вже сміється: "Ну, кажи, що хочеш". Так із дідусем попрацювала, що наступного дня він запитав, чи вистачає мені грошей на поїздку».
23 квітня 2009 року в черкаському Палаці культури «Дружба народів» відкривають кінофестиваль «Сурми Богдана й Тарасова пісня в кожному серці живуть!». За його програмою фільми про козаків показують у районних і сільських будинках культури. Богдан Ступка приїжджає на відкриття. Входить до конференц-зали готелю «Росава». Образився. Журналісти не зустрічають оплесками: «Це в Росії плескатимуть, а в Україні – ніколи».
На запитання відповідає, енергійно розмахуючи руками: «Мати Бортка була актрисою театру Івана Франка, і він виріс за кулісами. Навіть виходив хлопчиком на сцену у виставі "Циганка Аза". А його вітчим – класик радянської літератури Олександр Корнійчук. Тут Бортку теж пощастило, бо у Корнійчука була дуже потужна бібліотека».
Запитує, хто бачив фільм «Тарас Бульба». Серед кількох десятків присутніх четверо піднімають руки: «Отакої! Що ж ви не подивилися і прийшли на зустріч зі мною, діти мої?! Що ж я тут вам розказую, товчу воду в ступці?» Розсміявся. Його запитують про думку щодо спектаклів Андрія Жолдака. Каже, що не бачив останніх робіт, поставлених у черкаському театрі, – «Ленін Love, Сталін Love» та «Войцек»: «Приїздіть краще до нас у театр Франка. Ми щойно поставили «Одруження». Шикарна вистава із текстом Гоголя. І каміння там не падає, як у Жолдака. І режисер Валентин Козьменко-Делінде родом з-під Сміли».
Потім читає поезії Жака Превера, «Як намалювати пташку». Далі – «Чи то недоля та неволя» Тараса Шевченка, «Крила. Новорічну казку» Івана Драча. Пояснює, що ці вірші є для нього «програмою творчості». Декламує напам'ять, майже не збиваючись. Після другого вірша просить води. Йому виносять пластикову пляшку. Розсміявся: «Що, в Черкасах немає склянок?»
Закінчує виступ. Дівчина в червоній сукні дарує йому букет тюльпанів. Тричі її цілує і зізнається: «Цілуватися люблю страшенно!»
Восени 2009 року в українських книгарнях з'являється книга театрознавця Ростислава Коломійця «Пристрасті за Богданом». Авторський текст доповнюють автобіографічні спогади Ступки і великі чорно-білі фото. Це вже не перше видання про Богдана Ступку. Але Ростислав Коломієць на презентації твору запевняє, що «розкриває таїну Богдана Ступки»: «Я спостерігав за Ступкою не тільки в театрі, а й на репетиціях, за лаштунками, на знімальному майданчику та гастролях, у міністерському кабінеті і на вечірках. Цю книжку треба читати…» Коломієць не може підібрати слова.
Богдан Сильвестрович у своєму репертуарі і втручається в пафосний спіч. Піднімає угору руки. Закочує догори очі: «Треба читати стоячи». Гості презентації регочуть. Коломієць продовжує виступ. Вважає, що ніхто більше не зуміє зіграти Тараса Бульбу, як Ступка: «Мене зачепило, коли перша людина в державі сказала, що Тараса Бульбу має зіграти Жерар Депардьє. (Йдеться про президента Віктора Ющенка. –
У кінці січня 2010-го в Москві отримує «Золотого орла» в номінації за головну чоловічу роль, Тараса Бульби. Церемонія відбувається ввечері.