Як розгадати феномен його успіху? «Звідки мені знати? Я собі працюю, а люди називають те феноменом… Треба працювати і чесно ставитися до роботи. Вийти на сцену і зіграти найкраще за всіх. І в кіно так само. Це єдине завдання. Понад те – не вдаватися до пліток, інтриг, бо на це витрачаєш талант, здоров'я, і тоді бракує енергії вийти та зіграти якнайкраще. Якщо ти налаштовуєшся лише на творчість, тоді все вдається… Бо актор – це така професія, коли все життя мусиш доводити людям, що ти не верблюд».
Кого шанує з-поміж філософів? Сковороду. «Я взагалі люблю цього філософа. Такого, як він, не було ні в Росії, ні в Україні. Ми його, на жаль, зовсім не вивчаємо. Якось я сидів у кафе з одним американським диригентом Роджерсом. Він розпитував про наших композиторів, їхні твори. Говорили про театр, мистецтво, фільми. А за столиком поряд сиділи наші депутати. І там такі розмови: "Алло, ти що, хто ж відмовиться від такої посади, як міністр?" Мені так стало прикро за всіх справді талановитих людей тут. І я кажу Роджерсові: "Бачиш, тільки хтось з України поїде в якусь Європу чи Америку – і одразу прозвучить там. Наприклад, Бені Гутман – найкращий кларнетист світу. Я сюди зі Львова їздив на його гастрольні концерти. А його батьки з Білої Церкви виїхали в Америку. Батько Дастіна Хоффмана з Києва. Мама Сильвестра Сталлоне з Одеси. Навіть і мене вже причепили до родича. Ви не читали? Якесь видання написало, що я дядько Сталлоне". А мені Роджерс каже: "А я й не знав, що стільки знаменитостей подарувала ваша земля". Почали з ним згадувати нашого геніального диригента, мого земляка Степана Турчака. А тітка моя Олександра Сергіївна Вишневич була головним концертмейстером київської опери, коли він там працював. Дядько моєї матері, родом з Куликова, директор гімназії, одружився на рідній сестрі Кирила Стеценка, яка походила із села Квітки Черкаської області. Де Галичина, а де село Квітки? Я не знав, мені мама якось розказала. Він писав п'єси. Звали його Петро Крупник, бо моя мама з родини Крупників. Моя тітка – актриса Олена Крупник, за чоловіком Григорович. А сам він – брат знаменитого балетмейстера Григоровича. Ось такий Ступка з Куликова».
Новий 2012 рік зустрічає з усією сім'єю вдома. На запитання, що йому подарували, відповів: «Шкарпетки зимові чорні й білі, запонки…» – «А що з внуками робили?» – «Дурачились». Традиційно святкує Новий рік біля домашнього вогнища: «Зараз почуваюся, як дон Карлеоне, коли збирається вся родина. Наймолодший онук Богданчик бігає по дому (в нього завжди багато справ), онучка Устя наспівує, старший Дмитро щось цікаве (вже дорослий хлопець) розповідає, а я сиджу, дивлюсь на дружину, невістку й сина – усміхаюся і мовчу. Мені так приємно бути разом із найріднішими людьми. Маленькі діти, що хочуть, те й витворяють, нехай навіть і по голові ходять, а я, як глава клану Ступок, тільки усміхаюся… Мені подобається, коли в домі стоїть жива ялинка чи сосна, щоб хвоєю пахло…»
Старий товариш, блискучий біограф митця Мельниченко, згадує: «13 січня… мій телефонний дзвінок після обіду застав його в дорозі: Богдана Сильвестровича везли на «швидкій» із дому до «Феофанії», точніше, вже привезли. Він устиг тоді лише сказати: "Здається, у мене інфаркт був… Зараз я вже виходжу… Кладуть в реанімацію… Потім поговоримо…" Саме так – «виходжу» й «поговоримо». Спокійно, ніби нічого й не сталося… Виявилося, що інфаркт Ступка переніс за 5–7 днів до того, тобто 6–8 січня… Не хотів викликати «швидку», коли йому стало зле, але на цьому наполягла Лариса. І я згадав, як багато років тому на моє запитання, чи часто він звертається до лікарів, Ступка відповів: "Відкладаю візит, скільки можу". Так було й цього разу. Слава Богу, що поруч, як і завжди, була дружина Лариса. Уперше поговорити з Богданом Сильвестровичем вдалося ввечері 15 січня. Його голос був приглушений, але спокійний: "Інфаркт міокарда". – "Знаю. Усе вже йде на поправку". – "Іде на поправку, але причепилося й ніяк не відчепиться…"» 26 січня переводять із реанімації в палату. Провідують франківці. Пропонує гостям почаркуватися. Ті в жахові: «Лариса не простить!..»
27 січня – чергова нагорода. Премія Національної академії кінематографічних мистецтв і наук Росії «Золотий орел» за «Кращу чоловічу роль другого плану» у фільмі Олега Погодіна «Дім». Це вже третій «Орел…». Перший – 2004 року за роль генерала Серова у фільмі «Водій для Віри». Другий – 2010-го за роль Тараса Бульби. Одержує за Богдана Ступку «Золотого орла» Погодін. Назвав його «космічною людиною». Ступка скрушно коментує: «Тепер і виходу немає – треба летіти в космос… Ось прийде лікар, зробимо укольчик, і буду збиратися!»
19 березня 2012 року в Києві після 23 років будівництва відкривають Камерну сцену театру. Приходить на відкриття. Його супроводжує актор Сергій Гармаш. Зал зустрічає його оплесками, люди встали. На сцені грають спектакль Андрія Приходька «Увертюра до побачення» за новелою Івана Франка «Сойчине крило». У головній ролі Остап Ступка. Батько дуже схуд. Кілограмів на 15, напевно. Одяг на ньому висить. Ходить, спираючись на ціпок. Ніхто не чекав, що він приїде. Знали, що лікується у «Феофанії». Провідують його там родичі і найближчі друзі. В колективі акторів намагаються йому не надокучати, тому бувають у лікарні рідше. Богдан Сильвестрович, коли хтось питав про здоров'я, ніколи не жалівся. Казав, що здоровий і почувається чудово. Завжди віджартовувався. Не любив, коли хтось кликав його на ім'я і по батькові. В театрі його дехто кликав татом, дехто Ступочкою. Йому подобалось, коли називали Сильвестром Сталоновичем. Улюблених акторів у театрі називав позашлюбними дітьми…
Розділ дев'ятий
Для України це неповторна і непоправна втрата. Завжди та в усьому являв собою виняток, і його ніхто не замінить: 2012
Іван Драч, Микола Жулинський 16 червня 2012 року провідують Богдана Сильвестровича в лікарні «Феофанія»: «Він напівлежав на білих пухких подушках і з усмішкою зустрів нову так би мовити, порцію співчутливого розпитування і збадьорення його духу. Нам із Іваном Драчем здалося, що Богдан Сильвестрович зрадів нашій з'яві, заусміхався, бо весело прорік: "Привіт! Які люди! Вітаю!" Тільки-но вибігли з палати двоє франківчанок, які не дощебетали, не дорозказували всіх новин, якими звично нашіптуються стіни театру. Тож вони ще зачекають, гуляючи біля буйного на клекіт фонтана, поки ми завершимо морально важку церемонію відвідування хворого. Ясна річ, радості мало, Богдан Сильвестрович фізично ослаблений, не встає, хоча інфаркт, слава Богу, позаду, – серце не змушує затаєно страхатися, прислухаючись до його утаємниченої, слава Богу, тепер спокійної роботи…
Богдан Сильвестрович голову притулив до бильця ліжка й уважно подивився на нас, наче очікуючи якоїсь поради». Академік не витримав довгої паузи:
– Мені казав Володимир Мельниченко, що днями має відбутися консиліум. Лікарі порадять, що далі робити, як лікувати.
– Чекаю, чекаю, а їхньої ради нема. Я казав: операції робити не можна – серце не витримає.
Жулинський продовжує:
– Говорив із вашою Ларисою. Казала, що вам телефонує часто Йосип Кобзон, пропонує їхати на лікування до Москви…
– Ага, Йоська дзвонить… Якщо їхати, то до Мюнхена, де мені торік робили операцію. Але добре зробили. Запевняли…
Іван Драч переводить розмову в інше русло:
– Гадаю, все буде добре. Тебе підкосив інфаркт. Але коли це було… Тепер ця біда позаду.
– Зате нова прийшла… А ти, Іване, чого тут, у «Феофанії»?
– Та, бач, серце… Аритмія. Виписують, здається. Десь у вівторок чи середу… Згадую твій "Концерт № 70". Ювілейний бенефіс у твоєму театрі. Який ти був тоді дотепний, веселий. Потім, у ресторані, до кожного столика підійшов, з усіма переговорив-пережартував…
– Ага, а як мені те далося? Я ледве чалапав із паличкою. Бачили ж! Ходити було важко. До вашого столика підійшов і усівся. Здається, навіки.
Микола Жулинський був на тому сімдесятому концерті: «У моїй пам'яті цей дивовижно творчий вечір, багатий на експромти і на образні «винурення» на сцені пам'ятних подій, зустрічей, ролей, був тоді освітлений радісним настроєм шанувальників великого таланту майстра. Бо всі бачили: Богдан Ступка – на сцені, він, як завжди, дотепний, веселий, захоплений привітаннями… Ролі «вселяються» в його свідомість, поволі, непомітно «перекочовують» у підсвідомість і починають уже нав'язувати себе, незважаючи на час і простір. Вони "змушують актора прокидатися серед ночі та повторювати за ними фрази, монологи, викликати їх на суперечки…"».
– Доводиться з ними сваритися, відганяти, щоб відчепилися, – розповідав Богдан Ступка, коли вчений вдруге його відвідав разом із донькою Олесею, 24 червня, в неділю, коли мав відбутися матч Євро-2012 у Києві між збірними України та Швеції.
– Є перед очима телевізор. Буду дивитися. Як відчепитися від тих ролей, які вжилися, ба ні, в'їлися в тебе, і що хоч роби! Тараса Бульбу знімали сім місяців. Замучився до краю. Та ще ледь не згорів. Коли спалювали Тараса. Вітер такий різкий підхопився, налетів, вогонь уже починає лизати бороду, до обличчя добирається… Я тоді перехрестився… Як зняли, то землю цілував, Богові дякував, що врятував… Гірше, коли в тебе «забереться» така підла душа, як в академіка Лисенка. Нашого землячка. Трохима.
– Я бачив цей телефільм, "Микола Вавилов". Ви спромоглися витворити надзвичайно складний характер. Зовні все начебто нормально, сприймається цей хитрий та підспудний ідеологічний «камуфляжник», але ви відкриваєте те страшне, що ховається там, у глибинах його свідомості, за маскою інтелігентності і щирої, так видається, любові до науки.
– Я цю епоху… Сталінську. Страшну. Не можу осягнути розумом. Чую її, але чому мільйони вірили… Не знаю. Дуже дорога мені роль Остапа Вишні. Знявся я у фільмі "Із житія Остапа Вишні", але не відірвався від нього. Були ж такі… Моральні. З людською гідністю люди, які вистояли. Як Остап Вишня. Були…
– І такі, як цей архієрей, у фільмі Артура Войтецького "Нині прославився син людський". За Чеховим. Ви такого ж невпокореного, гордого зіграли архієрея, яким був Остап Вишня.
– Лесечко, як у тебе справи? – посміхається Богдан Сильвестрович.
– Усе добре. Тільки багато роботи. Це Євро забирало всі дні. Ні суботи, ні неділі. Весь час спати хочеться. Утомилася.
І тут несподівано актор заспівав:
Ой дрімайте, не дрімайте.
Не будете спати.
Десь поїхав мій миленький
Іншої шукати.
Жулинські тихенько підхопили. Проспівали один куплет і затихли. Богдан Сильвестрович запитує Олесю:
– Знаєш, ця пісня в мені поселилася і не виходить із голови. Тільки той куплет пам'ятаю, а початок забув. Не згадаєш?
– І я не можу згадати. Попередній куплет пам'ятаю
Ой візьму я кріселечко,
Сяду край віконця.
Іще очі не дрімали,
А вже сходить сонце.
А от який перший – не приходить на пам'ять.
– І я чогось згадую, згадую, співаю один і той же куплет у пам'яті, а початок не приходить. Так бувало в мене з текстом на сцені. Вилетить початок, стоїш, аж занімів із переляку: що робити, пропав текст…
У Юрія Розстального 16 липня починається відпустка. По дорозі на зйомки вирішує провідати Богдана Сильвестровича: «Це було за вісім днів до його смерті. Він був у ліжку. Коли я зайшов, він каже: "Юрочко, зачекай хвилиночку, треба по телефону переговорити". Узяв мобільний: "Зараз нарада? Ну, хай мені передзвонить, як тільки зможе". Потім мені пояснює: "Хлопець із Закарпаття закінчив школу із золотою медаллю, так я хочу попросити, щоб його в медінституті не завалили" Мені аж ком у горлі став, бо ж бачу по ньому що дуже хворий, небагато йому залишилося».
У неділю, 22 липня 2012 року, о 6.45 у столичній клініці «Феофанія» від гострої серцевої недостатності на 71-му році помирає Богдан Ступка, актор і художній керівник театру імені Івана Франка. Ця дата непроста. Такого ж числа вже залишив нас друг Богдана Ступки, Костянтин Степанков. Смерті не боявся. Просив тільки Бога забрати його 23 липня. Цього дня в 2007-му пішла з життя мати, Марія Григорівна. Вони народилися в один день. Тому, коли її не стало, перестав любити свої дні народження. Згадував, що його батько казав: «Мусиш дожити до сімдесяти років, а далі живи скільки хочеш».
Співчуває Лія Ахеджакова: «Два місяці тому я бачила його в театрі Франка, ми грали там спектакль. Він прийшов, подарував мені книжку, розповів про свою операцію в Німеччині. У нього часто піднімалася температура, він випивав «Фервекс» і йшов до театру. Він щодня приходив у театр, не міг без нього жити. Я бачила його в ролі Тев'є, у знаменитому спектаклі "Тев'є-Тевель", який він грав багато-багато років. Коли він виходив, складалося таке враження, ніби його за лаштунками тримали зв'язаним і ось він, нарешті, порвав пута і вирвався на сцену. Причому як актор він користувався якимись найтоншими фарбами. Він не грав єврейство так, як це зазвичай відбувається, але дуже тонко, майже непомітно вимальовував приголомшливий класичний характер… Ми з ним грали в спектаклі "Старосвітська любов", я була Пульхерією Іванівною, а він Опанасом Івановичем. У мене багато було в житті хороших партнерів, але, мабуть, так, як він умів любити на сцені, ніхто не може».
Сумує спецпредставник президента РФ з міжнародного культурного співробітництва Михайло Швидкой: «В Україні не було такої людини, яка могла б примирити непримиренне. Він був великим інтерпретатором української класики, а також прекрасно читав Пушкіна і Тютчева. Його відхід – величезна втрата, звичайно, перш за все, для української культури, але тим не менш вона болем відгукнеться і в культурі російській, тому що замінити його неможливо».
Роман Балоян прощається з Богданом Ступкою. Він говорить два речення. Для України це неповторна і непоправна втрата. Богдан завжди та в усьому являв собою виняток, і його ніхто не замінить.
Журналіст Христина Стебельська була багато років знайома з творчістю Богдана Сильвестровича: «З юнацьких літ пам'ятаю Ступку дуже енергійним і талановитим. Виставу "Украдене щастя" за його участю я бачила разів із двадцять, і моє перше «браво!» прозвучало понад тридцять літ тому. Я досі приголомшена його старечими слізьми, неповторною інтонацією в діалогах. Богдан Ступка був дуже органічним Богданом Хмельницьким, вправно зіграв Тараса Бульбу, ні з ким не сплутаєш його Тев'є, а за його роллю Короля Ліра, як за підручником, можна було вивчати: як грати, з якими емоціями… Чотири години, без перерви, така віддача, що я тоді схвильовано, прости Господи, подумала: він колись на сцені як не вмре, то дістане інфаркт. Своїми ролями він не лише зігрівав душу, а й допомагав змужніти і навчав, як любити театр… На виставах Ступки я сиділа тільки в першому ряду – ніщо не мусило розділяти мене з його грою, тому, мабуть, і відчуття так глибоко закарбувалися в пам'яті».
До останньої миті художній керівник переживав за майбутнє франківчан. Попросив замінити себе режисера Станіслава Мойсеева. Моисеев згадує: «Було декілька етапів перемовин з Богданом Сильвестровичем. Уперше він запропонував мені подумати над тим, щоб очолити театр, півтора року тому. Тоді Богдану Ступці зробили операцію, і він почав задумуватись над своїм наступником. Зустрілись у його крихітній квартирці у Кончі Заспі, про яку так багато писали «жовті» видання. Я відмовився від його пропозиції. Не хотілося навіть думати про те, щоб замінити Богдана Сильвестровича. Зрештою, мені як директору та художньому керівникові Молодого театру, який дістав визнання в Україні та за кордоном, важко було уявити, що можна покинути театр, куди було вкладено стільки праці. Молодий театр відповідав тій моделі театру, про яку завжди мріяв. За три дні до смерті Богдан Ступка покликав мене на розмову. Цього разу не знайшов слів та сил, аби відмовити йому. У нас із Богданом Сильвестровичем були добрі стосунки. Він із дружиною неодноразово бував у нас вдома, на дачі. Я відчував його внутрішній світ, його помилки, проблеми. Побачив у його очах відчай і не міг травмувати його. Якщо людина за три дні до відходу без упину думає про долю свого театру, це багато про що свідчить…»