У грудні 2003 року в Будинку кіно довженківці святкують 75-річчя своєї студії. Спочатку дійство не вдається. Підводять мікрофони, ламається музична апаратура. Народ поволі прямує до виходу. Рятує ситуацію Богдан Ступка. Зачитує в супроводі симпатичних і молоденьких артисточок-франківочок капусняцький текст. Про те, що добре було б йому знятися в кіно. І щоб екрани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, укупі з «Оскаром», отримавши якого, він прикупив би віллу на Полтавщині і пофарбував у синьо-жовті кольори Довженкову студію.
У 2004-му досягає чергової висоти у фільмі режисера Павла Чухрая «Водій для Віри». Знімається протягом трьох місяців одночасно у двох картинах російських режисерів, Месхієва та Чухрая. Мотається між Севастополем, де Чухрай, та Псковом, там його чекає Месхієв. Тиждень у Криму – три дні в Росії. Потім навпаки. У «Водії…» продовжує ряд своїх негативних образів. Убирається в мундир правої, чекістської руки Хрущова – генерала Івана Серова. Він, як Берія для Сталіна, забезпечував непохитність крісла вождя. Сюжет картини – битва кланів за Кремль, у якій горить генерал, – не висмоктаний з пальця. Існує версія, що справа Пеньковського в 1962 році – містифікація ворогів Микити Сергійовича в самій КПРС. Вони таким чином зжерли вірного тілохранителя Хрущова і розчистили собі шлях до перевороту в 1964 році. Мені особисто в другій половині 70-х розповідали про те, що «розстріляний шпіон» Пеньковський вештається коридорами радянських спецслужб рум'яним і здоровим. За Серова на «Кінотаврі-2004» отримує приз «Золотий орел» за кращу чоловічу роль. Богдан Сильвестрович розкриває секрет свого перевтілення. Таким чином заносить в історичні аннали прізвище свого армійського начальника, під началом якого служив у 60-х в «ансамблі пісні та п'янки». Це майор Конусов, справжній сибіряк: «Під суворою зовнішністю приховував чутливе і ніжне серце».
Композитор Володимир Бистряков ділиться спогадами про митця: «Бадьорість духу ніколи його не полишала. Ніколи, навіть на схилі віку, я не бачив його засмученим, похмурим, розпачливим. Ця людина завжди вміла себе тримати. Досить було подивитися фільм "Водій для Віри", щоб зрозуміти суть цієї людини. Там він дуже чітко відобразив свою сутність і суть своєї натури».
Він часто вдає когось? Весь час грає? Чи буває так, що актор Ступка повністю розчинився в ролі і тільки потім опам'ятався?
«Я завжди контролюю себе в тому, що роблю. Адже якщо ти себе не контролюєш, то це вже "крейзі". Я знав акторів, які входили в роль настільки, що потім уже не могли себе зібрати, тобто це вже зв'язано з психікою, це психічна травма. Є, наприклад, актори, які міряють пульс перед виходом на сцену, потім після першого акту – і він однаковий, незважаючи на те, що вони грали. У мене після гри в "Майстрові і Маргариті" був кров'яний тиск 240 на 140. Лікар був шокований, він нічого не міг зрозуміти. Через деякий час поміряли знову – тиск був уже 205 на 105. Тобто тиск знизився, звичайно, але я не на жарт перелякався. Взагалі, коли я грав "Майстра…", зі мною завжди відбувалася якась чортівщина: то я у віконну раму вдарявся, то в ліхтар. І коли я йшов на цю виставу, мені чомусь завжди було страшно. Взагалі у світі існують якісь речі, в котрі не варто влізати. Є, наприклад, література, в якій чорним по білому написано, які спектаклі акторам грати не можна. Першим у цьому списку стоїть «Макбет». Є там і "Майстер і Маргарита". Коли я грав у цьому спектаклі, мені завжди було страшно. Для чого насилувати свою природу? Тому я написав заяву і відмовився грати».
У червні 2004 року Богдан Сильвестрович здобуває блискучу перемогу на Московському кінофестивалі. Це вже 26-й конкурс у Москві. Спочатку на цьому конкурсі все тихо. Добігає кінця, і, здається, його зразу ж забудуть. Цікавих картин нема та й нема. Аж раптом вибухає стрічка режисера Дмитра Месхієва «Свої». Дія відбувається на окупованій території в 41-му На третьому місяці війни з полону втікають троє. їх грають Михайло Євланов, Сергій Гармаш, Костянтин Хабенський. У рідному селі персонажа Євланова ховаються на горищі, в батьківській хаті. Батько, його грає Богдан Ступка, німецький староста. Образився на Радянську владу, яка його розкуркулила. Староста змушений зрадити двохчервоноармійців. Тому що поліцай, його грає Федір Бондарчук, узяв двох дочок у заручниці…
Богдан Сильвестрович міркує так: «Там дуже складна роль – треба грати долю людини, і я якраз дуже люблю грати долі. Мого персонажа дехто вважає негативним, але тут можна сперечатись. Є таке прислів'я – не той герой, хто язиком плеще, а той, хто плуга тягне. Ну, перетягнув. Актор, який потрапляє в кадр чи на сцену, хоче бути найкращим – це закономірно. Так само як кожна жінка хоче бути – найкрасивішою».
У той вечір його до «Тев'є…» готують. Накладають грим, закручують кучері. Дзвонить мобілка. На дроті – Москва. Редактор фільму «Свої» кричить: «Богдане Сильвестровичу, де ви? Що ви собі думаєте? Ідіть негайно отримувати нагороду – її вручатиме Меріл Стріп!» Він за кілька десятків хвилин виходить на франківську сцену і грає особливо емоційно…
Кінокритики, які ніколи не бувають усім задоволені, до сценарію «Своїх» ставляться скептично. Але на диво одностайні, коли підсумовують враження про Богдана Ступку, який отримує приз за кращу чоловічу роль. Вважають, що всі недоліки можна пробачити авторському колективу картини за одного тільки Богдана Сильвестровича. Він – творець образу монументальної трагічної сили. При використанні мінімуму слів і художніх прийомів.
Так само небагатослівно продовжує керувати театром: «Я вчу молодих акторів, як себе морально поводити в житті. Я не вчу їх грати, тому що цього навчити неможливо. Я вчу, як їм бути, працювати, зрештою, жити в театрі». Його кабінет – на другому поверсі. В кімнаті – диван, стіл, крісло, сервант із нагородами та книжками, телевізор. Його секретар, Марина Панчук, пригадує: «Коли йшла сюди працювати, боялася, що Богдан Сильвестрович дуже суворий. А він такий добрий, що все прощає. Анекдоти постійно розказує. Коли без настрою – зачиниться в кабінеті, читає газети й просить не турбувати. Ніколи не бачила, щоб він злився чи кричав. Не любить, коли до нього російською говорять».
Часто обідає в театральному буфеті. Його улюблене місце розташоване біля вікна. Так може бачити всіх, хто заходить до буфету. Замовляє м'ясо, гарніри. Слідкує, щоби було багато хліба. Хліб їсть звичайний, чорний круглий. Буфетниця ріже йому скибочку, як і всім. Він може підняти тарілку з цією скибочкою і, примружившись, поцікавитися: «Ти мені хліба жалієш?» Господиня виправдовується: «Вам же шкідливо, там багато вуглеводів». Чує: «Нагодуй мене добре, а тоді про холестерин і вуглеводи говори». Солодке не замовляє. Доки не захворів, в обід випивав червоного сухого.
Восени 2004 року театр бере участь у Міжнародному фестивалі театрального мистецтва «Панорама» в Мінську. Кияни знайомлять публіку зі своєю версією трагедії Софокла «Цар Едіп». Режисер – Роберт Стуруа. Богдан Сильвестрович розмірковує: «На мій погляд, ми показали одну з кращих своїх робіт минулого сезону… Гадаю, п'єса Софокла актуальна в будь-які часи. І справа навіть не лише в радикальній філософській проблемі, яку вона піднімає: провини і покарання або невинності та несправедливості. Це розмова про владу. А влада – сильна зброя. Проти кого вона може бути використана».
Постановників з-за кордону не обмежує в польоті фантазії: «Коли я запрошую режисерів з різних країн для того, щоб кожен з них ставив виставу так, як вважає за потрібне, я намагаюсь не втручатися в процес, – я його лише запускаю. Я дуже толерантна людина, розумію, що цього птаха, який має прилетіти до режисера, до акторів, – його не можна лякати. Коли вже бачу, що – біда, лише тоді можу спробувати допомогти, порадити. Не кожна вистава вдається з тих, що я задумав. Театр – така річ, що тут не вгадаєш. Піти на поводу у глядача – дуже погано, але й відштовхнути його не хочеться. Треба ставити такі вистави, щоб були й касові, і для душі, для серця. І для розуму. Декому здається, що театр можна вживати, як таблетку від головного болю, як їжу. Але бути справжнім глядачем – це означає роботу душі, твоя душа мусить працювати. А якщо ти не налаштований на уважність та співпрацю, ти втрачаєш цю нитку філософської думки, і тобі вже нецікаво. Зараз багато чого переноситься на сцену драматичну з арсеналу естради – писки, галас усілякий. Такого тут ніколи не було і не має бути! От Роберт Стуруа, геніальний грузинський режисер, поставив на нашій сцені "Царя Едіпа". Там треба думати!»
Наприкінці 2004 року франківці повертаються до Білорусі, на повномасштабні гастролі. Деякі політикани закидають художньому керівникові театру, що він забороняє відчинити театр для майданної громади, як це зробили в особняку Лібермана, Спілці письменників. Марно. Театр – не прохідний двір чи майдан коло бані. Тоді чиїсь руки малюють і вивішують на фасаді театру транспарант: «Ганьба Ступці і Януковичу». Театр повертається. Трупа вийшла на майдан з бочечкою меду… Гіркота, осад лишаються. Шерехата мова плаката проти нього?! В Білорусії чи не на руках носять, а тут? В Лос-Анджелесі недавно побував. Там крок ступити не може – безліч поглядів пронизують його. Бо американці плутають його з Голлівудським героєм Робертом Де Ніро. А вже як починає міряти черевики, то зомбовані блокбастерами з фабрики марень аборигени за серце чи голову хапаються. Отакої! Де Ніро взувається в мешти за… 42 долари: «Я трошки вищий зростом за Роберта Де Ніро, а він багатший за мене в мільйон разів. У Польщі мене називають польським актором, в Росії – російським, хоча я завжди кажу, що я український актор. Французькі продюсери порівнювали мене з Жаном Габеном. Воно приємно, але я таки не Жан Габен, і не Де Ніро, і не Аль Пачіно. Я – Богдан Ступка!»
На мою думку, за чималою кількістю публічних атак на Богдана Сильвестровича після 2001 року стоїть елементарна заздрість, цинічні інтриги любителів підсидіти ближнього, всістися у владний кабінет. Уявляю, скільки культуркар'єристів мріють покерувати театром, одна назва якого відчиняє двері в будь-які владні кабінети. Богдан Ступка їх дратує незалежністю. Не пхається в режисери, депутати, списки нагороджених державними орденами. Не верещить про своє українство без берегів. Свої погляди він захищає на сцені: «Я вважаю, національний театр – це той театр, де вся краща драматургія світу, всіх народів, які є, і вона повинна бути на українській сцені. Як "Комеді Франсез". Хоча це є будинок Мольєра, проте вони ж і інші п'єси ставили! Як "Стредфорд-на-Евоні" – шекспірівський – вони поставили всі п'єси Шекспіра, але ж вони ставлять і світовий репертуар. Незалежно, так би мовити, від кольору тіла і належності до якоїсь нації. Я думаю, що більший світ буде на цій сцені театру Франка, то більше він буде національним».
Мріє про участь у Союзі європейських театрів: «Черга театрів стоїть, аби туди потрапити! Я страшенно хочу до цього Союзу влізти з нашим театром. Я вже не кажу, щоб ми туди увійшли, я свідомо використовую це слово – влізти, і я мушу туди влізти. Це першочергова мета. По-перше, з'явиться можливість висилати туди українські п'єси. Хоч здається, ніби їх нема, але люди пишуть. Просто ми звикли вважати, що наші п'єси недосконалі, що про сучасність так написати, як Шекспір, неможливо… Але я думаю, якщо ці драматичні твори наших сучасників перекласти, та щоб вони потрапили до штабу цієї спілки, а той штаб розішле їх до двадцяти європейських театрів, – хтось-таки з режисерів та вибере й нашу до постановки! Якщо в Європу пробились Курков і Андрухович, то й театру треба пробиватись. Крім того, Союз своїм членам надає певні кошти, близько 13 тисяч євро фінансової підтримки для організації фестивалів. Тоді кращі вистави, створені цими театрами, презентуються на сцені одного з них. Уявіть, якщо вони будуть привезені сюди, в Київ, і ми зможемо їх подивитись! З іншого боку, наш театр відвідає всі міста, чиї театри презентовані в цій спілці. Я вже рік веду листування, був у Парижі в штаб-квартирі, зустрічався з Єзі Малка. І він каже, що східноєвропейські театри набагато цікавіші, ніж західноєвропейські. Якщо ми хочемо бути в Європі – чому б не презентувати себе саме театром? Він цілком достойно презентуватиме Україну».
У 2005 році дістає неабияку міжнародну відзнаку. Його обирають до Європейської кіноакадемії. З Берліна отримує сорок дисків з картинами 2004 року. Захоплено переглядає «Людину дощу» з Томом Крузом та Дастіном Хоффманом, «Налаштовувач» Кіри Муратової. Ділиться, що ніколи не відмовляється подивитися мелодраму. Не розуміє мудрагелів, які ставляться до цього жанру зверхньо. Не байдужий і до комедій. У 2005 році його знімають у комедійному детективі «Взяти Тарантину» Романа Качанова. Він – професор ВДІК. Усі свої лекції присвячує тавруванню голлівудських штампів і дешевих прийомчиків. Дістав прізвисько Фелліні. Сценарні хитросплетіння заносять його до Лос-Анджелеса. Мчить на авто з неймовірною швидкістю. Різко, ніби на «Формулі-1», гальмує. Бачить знамениті величезні літери: «Hollywood». Залізає на першу з них і сокирою трощить ворожі цінності: «Це тобі, Голлівуде, за Рембо, це за Термінатора!»
Російські журналісти цікавляться: «Вас, певно, часто доймають запитанням: чому перший український артист став одним із перших осіб російського кіно після стрічок "Свої", "Водій для Віри"?»
Відповідає зустрічним запитанням:
– І що ви чекаєте почути?
– Ну, скажімо, «я – інтернаціоналіст».
– Так і напишіть.
У Парижі бере участь у Тижні російського кіно. Його супроводжують Володимир Машков, Олексій Гуськов, Леонід Ярмольник, Валерій Тодоровський. Зала на п'ятсот місць, де показують «Водія…», не вміщає всіх бажаючих. Після показу делегацію запрошує до себе П'єр Карден. Розпитує про українське кіно. Каже, що російське бачать часто, а про українське взагалі нічого не знають. Богдан Сильвестрович розповідає про «Мазепу…» Юрія Іллєнка, «Мамая» Олеся Саніна, Кіру Муратову. Російські колеги цікавляться, чи правда, ніби Ступка з Іллєнком побили горщики? З'ясувалося, журналісти все вигадали. В одному виданні процитували Іллєнка, який ніби порівняв Ступку та виконавця головної ролі в улюбленій картині товариша Сталіна «Чапаев» Бориса Бабочкіна. Мовляв, останній завжди і надалі грає одного Чапаева, так само як Ступка – Тев'є. «Я подзвонив Юрі. Він каже, що в інтерв'ю все спотворили. Що інтонаційно та за сенсом усе звучало інакше. Ніби то Ступка, як Бабочкін, і кожна роль у нього – на рівні Чапаева».
Повертається додому. Чує докір, що рідко буває в рідному театрі, все по закордонах мандрує. Дивується: «Я повинен ночувати в театрі? Принести розкладачку і спати?»
З ним полемізують: «Ні. Ви повинні сидіти в кабінеті». Пояснює: «А я і сиджу. І запускаю нові спектаклі. Я художній керівник, який не ставить спектаклі, а займається їх підготовкою, продюсуванням. Якби я був постановник, я би нікуди не від'їздив. Однак займаюся ще ж і акторською професією. Олег Єфремов також і на сцені грав, і репертуар формував, і в кіно багато знімався».
Не всі в трупі поділяють іноді жорсткі, суворі рішення художнього керівника. Буває, що скотиться непідробна жіноча сльоза. Бач, потенціал актрис, як і Данченко, не використовує. З відповіддю не бариться: «А у Товстоногова який був театр? Теж чоловічий. Зірки Великого драматичного театру Владислав Стржельчик, Олег Борисов, Олег Басилашвілі, Інокентій Смоктуновський. А Данченко – учень Товстоногова. Річ у тім, що вся світова філософія написана чоловіками. Вони керували життям, а не жінки. До того ж чимало актрис просто не розуміли, що режисер від них хоче, бо 98 відсотків із них нічого не читають. Даєш їй роль – і нічого не виходить, даєш іншій – те саме. Актори ж ніколи не визнають своєї вини. Станіславський казав: "Потрібно вміти високо літати і низько падати". Якщо я звинувачую себе в тому, що роль не вдалася, то аналізую причини. А сидіти в буфеті, курити й каву пити з ранку до вечора і виголошувати "тут цвинтар актрис" простіше простого. А як дадуть роль – бояться брати. Не кажу про всіх. Є у нас прекрасні актриси, які себе постійно готують до роботи».
Знову запрошує з Москви Анурова. Знає його батьків по театру Лесі Українки. Запрошує, бо почув Анурова: «Мене так мучить ця "Наталка Полтавка", щось би я там зробив інакше». У травні 2005-го – прем'єра «Полтавки…» XXI століття. Була закостеніла, консервативна опера. А нині: «Українське музично-драматичне рококо, теє-то, як його, на 2 дії». Виборного грає Олег Скрипка. Скрипка робить нове аранжування музики Лисенка. Але трішечки, Лисенка слід поважати.